КОНТЕНТ-АНАЛІЗ ЯК ЗАСІБ КОНСТИТУЮВАННЯ ТА ВІДТВОРЕННЯ ПОЛІТИЧНОЇ НАУКИ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовується вибір теми дисертації, її актуальність, виз­на­чено об’єкт і предмет дослідження, мету й завдання, ме­тодологію та ме­то­ди вирішення зав­дань, розглядається наукова новизна, окреслено особистий вне­­сок здобувача, вка­за­но на практичну зна­чу­щість, апробацію та структуру дисертаційного дос­лід­ження.

Розділ I “Конституювання та відтворення по­лі­тич­ної науки: огляд літе­ра­ту­ри та методологічні засади дос­лід­жен­ня” присвячений ана­лізові сучасного стану розробленості проб­ле­ми експлікації підвалин нау­кових дисцип­лін у цілому та політичної науки зокрема, а також визначенню мето­до­логічних основ дос­лід­жен­ня, що реалі­зують­ся у відповідній методиці.

У першому підрозділі “Огляд літератури та передумови вибору нап­рямків дос­­лідження” відзначається, що мета дисертаційної роботи перед­ба­чає дос­­лідження не стільки реального світу політики, скільки науки про неї. Це, у свою чергу, це пе­ред­бачає розгляд політичної науки з погляду за­собів її конституювання та від­тво­рення. Одним з них є контент-аналіз, зас­то­сування якого надзвичайно поширене в політиці, політології та інших соціальних нау­ках. Контент-аналізові присвячено чи­ма­ло узагальнюючих праць як у зарубіжній, так і у вітчизняній традиціях. Серед пер­шої групи дослідників найбільш плідною виявилася наукова діяльність Г. Лас­су­ел­ла,     І. Джаніса, А. Кап­­­лана, І. Сола Пул, О. Холсті, К. Кріпендорфа, Р. Вебера, Ф. Стоу­на, Дж. Ша­­пі­ро, Дж. Маркоффа, К. Карлі, К. Робертса, Л. Готшталка, Д. Райфа,       С. Лей­­сі та Ф. Фі­ко. Найбільш відомими вітчизняними вченими в галузі кон­тент-ана­лі­зу слід вва­жати А. Алексєєва, А. Баранова, В. Бойко, Л. Бородкіна, О. Бухов­ця, В. Вла­дикіна, С. Гре­беніченка, Д. Деопіка, Т. Дрідзе, Н. Дудченка, В. Коро­бей­ні­ко­ва, М. Лауристін, О. Ма­расінову, Б. Міронова, О. Петрова, В. Се­ме­нова, Є. Таршис, В. Тихонова та Л. Фе­до­тову. Серед сучасних українських дос­лід­ни­ків слід наз­ва­ти прізвища І. Іванова, Ю. Свят­ця та Н. Кос­тенко.

Головною рисою сучасного стану розробленості різноманітних питань кон­тент-ана­­лізу можна вважати його певну атеоретичність, коли майже поза увагою є со­ці­аль­но-політичні передумови його розповсюдження, ступінь і межі впливу цих фак­то­рів на технічний та змістовний складники кон­тент-аналізу, обго­во­рен­ня під­ґрунтя кри­теріїв, на підставі яких від­бувається кваліфікація “науковості” кон­тент-ана­лізу. Усе це значно уск­лад­нює можливість ефективного застосування кон­тент-ана­лізу як для експлі­ка­ції політичної науки, так і для виявлення рис полі­тич­но­го сві­ту, що ство­­рю­ється внаслідок практичного втілення сукупності контент-аналі­тич­них
дос­лід­жень.

У зв’язку з вищезазначеним огляд літератури передбачає з’ясування мож­ли­во­сті використання розробок з інших на­у­­кових дисциплін (пере­ду­сім філософії та со­ціо­логії науки) у вирішенні проблем суто політичної нау­ки. При цьому, по-пер­ше, до уваги бралися праці лише сучасних ав­то­рів, які зай­ма­ли­ся винятково проб­­лемами факторів конституювання та від­т­ворення нау­ко­во­го знан­ня. По-друге, ав­тор дисертаційної роботи не наважився на кри­тику філософських аспектів тих чи ін­ших теорій, оскільки це виходило за межі його наукової компетенції – він розв’я­зу­вав суто праг­ма­тич­не зав­дан­ня: від­найти “ме­то­до­логічні зразки” як основу до по­­даль­шо­го вивчен­ня за допомогою контент-аналізу ре­альних умов сві­­ту полі­тич­но­го. У цих умовах перебувають дослідники – чле­­ни нау­ко­вого спів­то­ва­­рист­ва з особис­тіс­ними, психологічними, соціальними та соціо­куль­­тур­ни­­ми взаємо­зв’яз­ками, що роб­лять мож­ливим будь-яке дослід­жен­ня.

Проблема експлікації основ тієї чи ін­шої нау­ки не є новою, ос­кіль­ки будь яка дис­ципліна врешті-решт займаєть­ся виявленням імп­ліцитних до­пу­щень, що консти­ту­юю­ть та відтворюють її прак­сис. Ця пробле­ма може бути зве­деною не лише до з’ясування факто­рів, що зу­мов­люють генезис і подальшу еволюцію певної нау­кової галузі, але також до вста­новлення меж цьо­го впливу. У теоретичній роз­роб­леності дисертаційної проблематики мож­на виділити такі рівні:

Перший рівень, загальнометодологічний, увиразнюють праці, в центрі ува­ги яких – наука в цілому; аналіз, висновки та рекомендації цих ро­біт пристосовні до науки як явища, що є іманентне до будь-якої соціальної ор­га­нізації. Сучасний стан розробки цієї проб­лематики характеризується наявністю двох основних нап­рям­ків – інтерналізму та екстерналізму. З’ясо­ва­но, що інтер­на­ліст­сь­ку перспективу, яку уособлюють прізвища К. По­ппера, І. Ла­катоса, Дж. Агасі, І. Елкані, Л. Лаудана, В. Нью­тон-Сміта, А. Хола та М. Хе­се, конституює визнання факту перебування нау­ко­во­го знання в соціо­куль­тур­ному оточенні та процесу активної з ним взаємодії. Ра­зом з тим, інтер­на­ліс­ти вважають, що детермінуючий вплив на розвиток і харак­те­рис­тики су­куп­ності конвенційно визнаних висловлювань, що формулюються в ме­жах тієї чи іншої наукової дисципліни, мають лише внутрішні, когнітивні факто­ри (про­тиріччя між різними теоріями та гіпотезами, теорією та її емпіричним базисом то­що). Головною тезою екстерналістського напрямку, який унаочнюють праці Т. Ку­­на, Л. Флєка, Ст. Тул­­міна, П. Фєйєрабенда, Ч.Р. Мілса, Р. Ме­р­тона, Б. Барнса, Е. Мак­­­ма­­ліна, Д. Блура, М. Куша, Д.Т. Кемп­белла, К. Хах­­­­лвега і К. Ху­кера, є визнання того, що різноманітні, але зовнішні стосовно науки соціокультурні фак­тори (політика, економіка, релігія, мис­тецт­во тощо) здійснюють вирішальний вплив не лише на темпи, а й на нап­ря­мок розвитку та зміст знання.

Другий рівень, емпіричний, увиразнюють праці, виконані на ма­те­рі­алі тієї чи іншої науки безвідносно до того, яка саме перспектива перева­жає. Тут прос­те­жується найскладніша си­ту­ація, що пов’язана з незадо­віль­ною кіль­кістю робіт, в яких би здійснювалася спро­ба експлікації підґрунтя саме со­­ціальних наук і полі­тич­ної нау­ки в тому числі. Прикладом інтерна­ліст­сь­кого напрямку можна вважати пра­ці Г. Ген­д­зеля, Р. Формізано та Дж. Брес­лауера, а прикладом екстерналістської перс­пек­тиви – пра­ці Д. Істона, Г. Алмонда, М. Куша, Дж. Бен-Девіда та Р. Коллінза. За­галь­ною рисою цих ро­біт можна вважати демонстрацію самої можливості плідного ви­корис­тан­­­­ня певних ідей для дослідження тієї чи іншої науки. Отже, ці праці пот­рібно роз­­гля­да­ти як спрямовані не стільки на сприяння тотальній експансії пев­но­го підходу, скільки на з’ясування його можливостей і меж з урахуванням передусім конк­ретного мате­ріа­лу. 

Підсумовуючи у загалом вигляді результати розвитку наукової думки, як за­рубіжної, так і вітчизняної, з проб­лем конституювання та від­тво­­рення політичної нау­ки, можна напевно ствер­д­жувати, що питання, так чи інакше пов’язані з екс­плі­ка­цією полі­тич­ної науки досить повно роз­роблені на теоретичному рівні й, пе­ре­важ­но, на матеріалі, дотичному до природничих і математичних наук. Водночас спос­те­рігається брак досліджень, виконаних на матеріалі соціальних наук, зокрема полі­тич­ної на­уки. У свою чергу переважна більшість релевантних конк­ретних нау­ко­вих роз­робок майже не пов’язані з вимогами будь-якої з альтер­на­тивних перс­пектив – екс­­тер­на­ліз­му чи інтерналізму. Таким чином, для подальшого роз­­витку та пог­либ­лен­ня проблеми експлікації підґрунтя політичної науки не­об­хідно перейти з рівня загальнометодологічних рекомендацій до дослідження на конк­ретному, полі­толо­гіч­ному матеріалі.

Другий підрозділ цього розділу “Методологія та методика дос­лід­­жен­ня” прис­вячений обґрунтуванню вибору однієї з раніше вияв­ле­них перс­пек­­тив (інтер­на­лізм або екстерналізм), а також висвітленню ме­то­до­логічних засад у вивченні особ­ли­востей процесу конституювання та від­тво­рення по­літичної науки. У результаті зіс­тавлення наявного в сучасній політології стану речей з кожною аль­тернативною перс­пективою для подаль­шо­го дослідження політичної науки був об­раний екстер­на­лістський напря­мок. Це зумовлює необхідність роз­гля­ду політичної науки в її влас­них термінах, як еволюційної сукупності іс­то­рич­но та соціально пов’язаних нас­та­нов щодо світу та по­ведінки, з якими ця наука спів­­від­но­сить­ся. Крім того, взає­мозв’язок політології та політики є активний і пер­ма­­нентно відкритий процес зі зво­рот­нім зв’язком, коли будь-який напря­мок роз­вит­ку спричинений певними обс­та­ви­на­ми, що створюють умови, необхідні для по­яс­нення цього процесу як “раціо­наль­но­го”. Адек­ват­не розуміння по­лі­тич­ної науки обов’язково передбачає й акцент на осо­бистісному аспекті по­лі­­тики, переважно – у вигляді соціально-пси­хо­ло­­гічних уявлень і рис дослідників.

Зважаючи на екстерналістську перспективу, нами були визначені структурні ком­по­­нен­ти політичної науки, що конституюється та відтворюється через контент-ана­ліз, і характер взаємозв’язків між цими компонентами. Так, вивчаючи “контент-аналіз”, ми розглядаємо політичний світ, част­ко­во ство­рюваний політичною наукою внаслідок ви­ко­ристання в ній кон­­тент-ана­лізу; окрім того, со­ці­ально-пси­хологічні особливості дослід­ни­ків, які ле­гі­ти­мі­зують цей світ; політико-со­ці­альні фак­то­ри, що відповідальні за конк­­рет­­ний засіб конституювання та відтво­рен­ня політичної науки.

Таке тлумачення політичної науки вимагає розроблення нової ме­то­до­ло­гії дос­лід­ження. Торкаючись методологічних підвалин дисертації, слід вка­за­ти на те, що в на­шому випадку доцільніше говорити не про методи дос­лід­жен­ня, а про дос­лід­ниць­кі стратегії та метод. Це зу­мов­лено такими обс­тави­на­ми. З одного боку, в дисертаційному дос­­лідженні політична наука роз­гля­дається з погляду су­куп­ності вис­лов­лю­вань, властивих од­но­му із за­собів її конституювання та від­тво­рен­ня. Тобт­о полі­ти­­чну науку ми ото­тож­нюємо з текстом. З іншого боку, процес читання тек­с­­ту “по­­літична наука” з метою виявлення ме­ханізмів його конститую­ван­ня та від­т­ворення передбачає в першу чергу не опис наявного стану ре­чей, а його де­кон­ст­­рук­цію. Отже, потрібно відкинути всі тради­цій­но використовувані раніше ме­­­тоди, що продукували в досліджуваному просторі пояснення, які ли­­ше санкціонували зви­чність цьо­го стану речей. Натомість слід звернути  увагу на принципово ін­­ші стра­те­гії, що потенційно здатні від­­к­ри­ти нові перс­пективи, і водно­час скасувати “ста­рі”, надто “речові” межі.

Ця дисертаційна праця, зважаючи на її пошуковий характер, є принципово від­кри­тою: проблеми тут не задані апріорно, вони поступово з’яв­ля­ються в ході ви­ко­нан­ня дослідження. У зв’язку з цим методологія ди­сер­та­ційного дослідження – це змі­шаний у рівних пропорціях процес пос­­тійного використання поданих далі дос­лід­ниць­ких стратегій задля роз­­­в’я­зання проблем, що перманентно пере­фор­му­лю­ються. Отже, ми послуговувалися такими двома дослід­ниць­кими стра­те­­гіями:

а) симптоматичне читання. Ця стратегія передбачає чи­тан­ня вис­лов­лю­вань наявного кон­­тент-ана­лі­зу з метою ви­­­яв­ле­н­ня осно­вострук­ту­рально­го про­ти­річчя, не­до­ліків тощо, котрі унаочнюють те, що конвент-аналіз не каже або не може сказати. У рам­ках стра­тегії симпто­ма­тичного чи­тан­ня су­купність кон­тент-аналітичних вис­лов­лю­вань роз­глядається в ролі поз­начників (десигнатів) тих або інших аспектів про­цесу кон­с­ти­тую­ван­ня та відтворення по­­лі­тичної науки;

б) метафоризація (створення метафори). Ця стратегія пе­ред­ба­чає свідоме ви­яв­­лення інших поглядів, що формуються через уста­нов­лен­ня нових зв’язків, но­вих ме­­та­пояснень за посередництва або природного вловлювання подібності, або більш-менш штучного конструювання тотожності між різними на перший пог­ляд
яви­ща­ми.

Окрім цих стратегій, у дисертаційному дослідженні також вико­рис­то­вув­ався ак­­сі­оматичний метод. Це пояснюється характером головної мети дисертації – част­ко­ва експлікація підґрунтя політичної науки вимагає певної ак­сі­о­ма­тики. Зас­то­су­ван­ня аксіоматичного методу передбачало визначення певної мно­жи­ни істин­них тверд­жень, що надалі були покладені в основу майбутньої теорії як вихідні, пер­вин­ні положення (аксіоми), з яких (логічно) ви­во­дилися ін­ші істинні твердження кон­тент-аналізу. За допомогою аксіома­тич­но­­го методу в цій роботі були сформульовані всі аксіоми, а також доведено теорема симулякру.

Взаємозв’язок стратегій та аксіоматичного методу полягає ось у чому: стра­те­гії, зважаючи на певною мірою довільний характер виок­рем­­­лення тих чи інших тверд­жень як первинних та істинних, функціонують у ролі критерію виз­на­чен­ня області істинних вислов­лю­вань; ак­сіоматичний ме­тод розглядається як такий, що зумовлює певну фор­му або структуру доказів і розгортання результатів.

Розділ II “Теорія політичної науки у світлі контент-аналізу: пара­док­си та ка­­нон” присвячено фіксації сукупності позначників, що надалі можуть ви­ко­рис­то­ву­ва­тися для експлікації політології. Подібна су­куп­ність позначників, що скла­дається з різноманітних визначень і вис­ловлювань, розглядається в ролі пев­но­го тексту по­лі­тич­ної науки. Цей текст є однією з її історій, що постійно конституюється та відтво­рю­­ється завдяки використанню в межах політичної науки кон­тент-аналізу. Для того, щоб з’ясувати фактори конституювання та відтворення по­літичної науки, потрібно ви­явити характерні риси історії цієї політичної науки.

У першому підрозділі цього розділу “Теорія політичної науки: шлях до па­ра­док­сів” здійснено спробу формулювання “віртуальної” теорії кон­тент-аналізу, ха­рактеристики якої поз­­начають фактори, що насправді вможливили, тією чи іншою мі­рою, конс­ти­туювання та відтворення політичної науки. Характеристики такої тео­рії одержано в результаті зіс­тавлен­ня сукупності висловлювань, що звичайно при­пи­суються контент-аналізу в майже нес­кінченній множині різних дис­цип­лін, із кри­те­ріями добротної на­у­кової теорії (точність, несуперечливість, доступність, сфера зас­то­сування та плі­д­ність). Зведення разом сукупності таких вис­ловлювань дало нам мож­­ливість врахувати максимально ши­роке коло “реальних” умов, що конс­ти­тую­ють політичний світ водно­час­ і створюваний, і такий, що дола­єть­ся й дос­лід­жу­ється по­­лі­тичною наукою через зас­тосування в ній контент-ана­лізу.

Емпірична короборація критеріїв “добротної” наукової теорії, за своїм пер­вин­ним по­ходженням дотичних і до несуспільствознавчих наукових теорій, на тлі полі­тич­ної нау­ки, що інтерпретується через один із засобів її конститую­ван­ня та від­тво­рен­ня (кон­тент-аналіз), при­вела до виділення такої су­куп­ності взаємо­залежних ха­рак­­теристик політичної науки. До політології в ці­лому складно застосувати такий кри­­те­рій, як точність, однак ця наука демонструє натомість тривалість/життєздат­ність, особ­ливо з кінця XIX сторіччя. Вона суперечлива у реф­лек­сіях щодо власних під­валин, але при цьому мало хто бере під сумнів її статус “нау­ко­вості”; має надз­ви­чай­но широку сферу застосування, коли експансія полі­то­ло­гіч­них підходів, пог­ля­дів чи понять здійснюється далеко за межі самої полі­толо­гії, таким чином вона ви­яв­ляє власну плідність; нарешті, “політологія” ви­конує функцію легітимізації, щора­зу заново прописуючи власну історич­ність.

Сформулювавши подібну теорію, ми зробили перший крок до виокремлення поз­­начуваних фак­торів, що насправді зумовили конс­ти­ту­ю­вання та відтворення по­лі­­тич­­ної науки. Характер життєздатності вказує на те, коли й де політологія ста­ла нау­кою; постійне перепрописування влас­ної історичності показове тим, що за конк­рет­­ними прикладами того чи іншого ре­фор­мулювання можна твердити про те, чим воно було спричинене; надзвичайно ши­ро­ка сфера застосування привертає увагу до до­даткових фак­то­рів, що санкціонували такий хід подій; се­ред цих факторів не ос­тан­нє міс­це зай­має суперечливість, у свою чергу пов’язана з жит­тєздатністю, і так до нес­кін­ченності.

У другому підрозділі “Політична наука: парадокси імені та демарка­ції” сфор­мульовано два парадокси політичної науки: виявлення “вір­ту­аль­ної” теорії пе­ред­бачає більш наочний розрив зі звичним сприйняттям сві­ту (доксою). Парадокс іме­ні вказує на неадек­ват­ність концептуальних засо­бів, що застосовуються в полі­тич­­ній науці для об­ґрун­тування її єдності. Па­ра­докс демаркації припускає загалом від­сут­ність яких-небудь засобів роз­різ­нення політичної науки від інших наук, нез­ва­­жа­ю­чи на функціонування пер­шої в ролі відокремлювального утворення.

Таким чином, парадокси полі­тич­ної науки при­пус­ка­ють неадекватність кон­цеп­­­ту­­аль­­них за­со­бів, ви­ко­рис­то­ву­ваних для обґрунтування її спе­­цифіч­нос­­ті та єд­ності. Звід­­си, вони “натякають” на необхідність дещо іншої інтер­пре­тації цієї проб­леми, що бу­­ла б по­в’язана з розглядом історії й теорії політичної нау­ки з погляду пев­них ре­­­зуль­­та­тів, одержуваних в її межах, особистісних рис дос­лід­ни­ків, які санк­ці­о­ну­ють сприй­­няття цих результатів справді науко­вих, а також со­ці­аль­но-по­лі­тич­них обс­­­тавин, що зумовили сам процес створення пев­ного полі­тич­но­го сві­ту.

Третій підрозділ другого розділу “Канон контент-аналізу у ролі кон­с­ти­ту­тив­них положень політичної науки” присвячений відповіді на питання, про яку історію політичної науки ми можемо говорити в умовах парадоксальності, все­о­хоп­ності й суперечності останньої? Тоб­то для подальшого дослідження про­це­су конститую­ван­ня та відтворення по­літичної науки через контент-ана­ліз не­об­хід­но одержати сукуп­ність вис­лов­лювань, що можуть бути симптоматично про­чи­та­ні. Із метою задо­во­лен­ня цієї потреби нами була розроблена методика ви­окрем­лен­ня ім­п­ліцитних допу­щень дослідницької прак­тики політології. Опе­­ра­ціональна схема ви­­явлення канону міс­тить у собі комбіновану наявність: а) яв­них (текс­туальних) і б) ано­німних збі­гів (що може з великою часткою ймовірності вит­лу­ма­чуватися на ко­ристь справді наяв­но­го повсюдного та однозначного ро­зу­мін­­ня кон­тент-аналізу); в) пе­­вної гіпо­те­тич­ної спільності посилань чи рекомендованої літе­ра­ту­ри; г) прос­тої вказівки на вико­рис­тання контент-аналізу без по­даль­ших по­­­яс­нень.

На підставі цього алгоритму була встановлена незмінна сукупність контент-ана­­­­лі­тич­них висловлювань, що функціонує в ролі де­мар­ка­цій­ного критерію та “скріп­­но­го шва” безлічі різновидів контент-аналізу, а також яв­ляє собою імпліцитні до­­пущення, що поз­начають фактори, які зумовили консти­тую­ван­ня та від­тво­рен­ня по­літичної нау­ки через формулювання релевантних денотативних висловлювань.

У третьому розділі “Метарівень політичної науки” здійснено спро­бу сфор­мулювати з урахуванням установлених раніше особливостей і канону контент-ана­лізу його ак­сіоматичну теорію, що є варіантом подання політичної нау­ки як пев­ної множини логічно пов’язаних суджень, що є одним із мож­ливих пояснень наявного в політології стану речей.

Перший підрозділ “Політичний світ політичної науки” присвя­че­ний з’ясуван­ню характеристик політичного світу, що створюється внас­лідок використання в по­лі­­­тичній і політологічній практиках контент-аналізу. Це завдання визначило необ­хід­ність відкинути будь-які спроби з обґрунтування єдності та спе­ци­фіч­ності полі­тич­ної науки, одним із критеріїв якої є метод, інтерпре­тований як цілком абстрактне ут­­ворення. Полі­тич­на наука може бути по­яс­не­на, якщо її інтерпретувати не за до­по­могою “проб­лем і методів”, а че­рез фактори, що їх детермінують. З огляду на встановлену в другому розділі не­­а­декватність концептуальних засобів, зви­чайно використовуваних для екс­плі­ка­­ції процесу кон­­с­­титуювання та відтворення полі­тич­ної науки, ми пе­ре­формулювали цю проб­ле­му на проблему бріколажа полі­то­логії.

Поняття “бріколаж політичної науки” позначає практику (власного) створення цієї науки з “матеріалів”, зумовлювану щораз новою ситуацією, на­сам­пе­ред новими політичними проблемами й новими для то­го чи іншого періоду за­со­ба­ми їх розв’язання. Тобто бріколаж полі­тич­ної науки – у повній від­по­від­нос­ті з обраною на­ми в першому розділі екстерналістською перспективою – “наголошує” не на тому, що специфічність і єдність політичної на­уки постають у ре­зуль­таті наявності певної загальної проблеми “полі­тич­но­го”, тобто вирішальної якос­ті чи фак­тора, яке, в разі виділення в загальному, перетворює кожну річ з “прос­тої” на “по­літичну” (А. Хелер). Поняття “бріколажа політичної науки” перено­сить акцент на по­­шук взає­мо­зумовлених політичних та індивідуальних факторів, що конс­титу­ю­ють і від­тво­рю­ють політичну науку. Політична наука являє собою справжній брі­колаж, оскільки ви­явлені в першому розділі складові елементи, що її конституюють (осо­бис­тості, обставини й за­соби їх осягнення або розв’язання), постійно змі­ню­ють­ся в про­цесі творення. Ці складники її вод­ночас “роз­мивають”, ство­рюючи тим самим брі­­ко­лаж – нову, але завжди традиційну по­­літологію. Важ­ли­вим тут є струк­тура й результат: їх прі­о­ри­тет­ність визначаєть­ся за раніше ви­рі­ше­ни­ми проб­­лема­ми, що значною мірою де­термінують проб­леми сьо­­го­дення.

Таким чином, політичну науку ми досліджуємо з пог­ля­ду обс­та­вин, особис­тос­тей і результатів діяльності останніх у певних умовах, що конс­ти­ту­ює політичний і соці­аль­ний факт вико­рис­тання в межах політології контент-ана­лі­зу. Отже, нами ство­рено кон­цеп­туальну схему політичної науки, що ін­тер­­­претується через особ­ли­вос­ті фор­му­лю­вання денотативних висловлювань у про­­­цесі кон­тент-аналізу. Це доз­во­­ляє як виявляти, так і досліджувати ін­ди­­­відуальні й со­ці­ально-політичні фактори, що дете­р­мі­нували по­яву й характерні ри­си політичної науки.

Зважаючи на вищесказане, аксіоматична теорія контент-аналізу (одного із за­со­бів конс­ти­туювання та відтворення політичної науки) складається з аксі­ом трьох груп. Пер­ша група аксіом описує політичний світ, що водночас ство­рюється, дос­лід­жу­­єть­ся і до­лається політичною наукою в результаті зас­тосування в ній контент-
ана­лі­зу.

А1: Політична наука, що інтерпретується за допомогою контент-аналізу, конс­­титуюється феноменологічною ілюзією про безпосереднє та пряме сприй­нят­тя сві­ту людини.

А2: Можливість виконання досліджень у політичній науці, розглянута крізь приз­му кон­тент-аналізу, створюється “розведенням” зовнішнього світу та зна­ко­вої діяльності, що й поєднуються (у розглянуту опозицію), і роз’єднуються (у ролі її час­­тин) самою людиною.

А3: Дії дослідника в сфері політичної науки, редукованої до контент-ана­лізу, яв­­ляють собою чисте дійство автономного входження; сам дослідник має статус від­с­тороненого, але всепроникного спостерігача.

А4: Політична наука в частині, конституйованій контент-аналізом, яв­ляє со­бою перенесення на пізнання незовнішньої реальності дослідницького ал­го­ритму, для якого влас­тиве осягнення т.зв. об’єктивної реальності.

А5: Політичним фахівцям, що використовують контент-аналіз для фор­му­лю­ван­ня висновків і рекомендацій, властиве ототожнення текстової ре­аль­нос­ті та об’єктивної реальності, що не залежить від волі, свідомості чи почуттів лю­дей.

На основі цих п’яти аксіом доведено теорему симулякра:

Т1. Процес політичного дослідження, пов’язаного з контент-аналізом, є про­цес симуляції (заміни реального знаком реального): ні сам про­цес такого дос­лід­жен­ня, ні його результати загалом не співвідносні з певною ре­альністю, а є процесом ви­робництва чистих симулякрів.

Таким чином, контент-аналіз можна розглядати як засіб створення гі­пер­ре­аль­нос­­ті, скомпонованої з образів “видимості”, що набувають значення лише через спів­від­несення з подібними образами; усі ці образи не іс­ну­ють окремо чи насправді.

Отже, установлено неадекватність сукупності політологічних дос­лід­жень, а, від­так, політологічних рекомендацій до реального стану в полі­тич­ній сфері життя сус­пільства. Використання сталого в часі контент-ана­лізу є одним із факторів від­тво­рення незадовільності по­лі­тич­ної науки, що збе­рі­гається.

Другий підрозділ “Соціально-психологічні характеристики політич­ної науки” прис­вячений подальшому з’ясуванню в перспективі екстерналізму того, які сус­піль­но зумовлені особистісні ри­си сукуп­нос­ті дос­лід­ни­ків (контент-аналітиків) умож­ливлюють створення саме такого полі­тич­но­­го світу. Таким чином, другий вид ак­сі­ом установлює (со­ціально-психологічні) осо­б­­­ливості (наукові переконання, наукову іде­ологію) дослідників, що зумов­лю­ють легітимізацію цього політичного світу.

А6: Серед політологів, що так чи інакше застосовують контент-аналіз у своїй дос­лідницькій практиці, переважає наочно-дієва, а не вербально-ло­гіч­на система зв'яз­ків. Спроба теоретичного узагальнення має в результаті ві­дір­ва­ніс­ть від практич­них дій і виділення надто загальних і несуттєвих ознак.

Виявлені соціально-психологічні особливості політологічного знання увиразнюють раніше встановлений “факт”: неадекватність полі­то­ло­гіч­них дос­лід­жень щодо політичної сфери життя суспільства. Подібна неадекватність є, певною мірою, нас­лідком соціально-психологічних характеристик політологів, що сприяє винят­ко­во практичному пізнанню політики й перешкоджає її те­оретичному осмисленню.

У третьому підрозділі “Проблема масовості: суспільно-політична детермі­нан­та політичної науки” з’ясовуються сус­піль­ні фактори, стосовно яких у ролі індикаторів виступає як вищеназвана сукупність со­ціально-пси­хо­ло­гіч­них рис, так і спричинена саме цим неадекватність по­лі­тич­ної науки в тій її частині, що конс­титуюється та відтворюється через ви­ко­рис­тання контент-ана­лі­зу. У зв’язку з цим останній вид аксіом дотичний до фак­то­рів, що зумовлюють усі раніше вста­нов­лені характеристики конкретного про­цесу конституювання та відтворення полі­тич­ної науки.

А7: Розвиток політичної науки, що конституюється та відтворюється за до­по­мо­гою контент-аналізу, зумовлений небаченим кількісним ростом народона­се­лен­ня, ос­нов­ні психічні й інтелектуальні риси яких є водночас і харак­те­рис­тиками кон­тент-аналізу.

Отже, нами були визначені найбільш імовірні політико-соціальні та ког­ні­тив­ні фак­тори, що відповідальні за процес конституювання і відтворення по­лі­тичної нау­ки, інтерпретованої за допомогою контент-аналізу. Такими факторами є склад­ний комп­­лекс взає­мозалежних і взаємозумовлених обставин, що вклю­чає розвиток лібе­раль­­ної де­мократії, індустріалізації, експериментальної техні­ки й кількісного росту лю­­дей, у ре­зультаті чого окреслилася певна психічна й ін­телектуальна діаграма дос­лід­­­ників, зміни в якій уперше помітив іс­пан­сь­кий політичний філософ Х. Ортега-і-Га­сет.