КРАЙНЯ НЕОБХІДНІСТЬ ЯК ОБСТАВИНА, ЩО ВИКЛЮЧАЄ ЗЛОЧИННІСТЬ ДІЯННЯ

Краткое содержание

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Основним завданням кримінального законодавства України є правове забезпечення охорони прав і свобод людини, громадянина, власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України від злочинних посягань, забезпечення миру і безпеки людства, а також запобігання злочинам. Кримінальне законодавство регулює відповідальність за вчинення злочинів, а також визначає діяння, які є  соціально корисними чи допустимими правомірними вчинками, хоча за зовнішніми своїми ознаками збігаються із ознаками певного складу злочину.

Відмежування злочинної поведінки від незлочинної є фундаментальною проблемою кримінально-правового регулювання, вирішення якої можливе за умови встановлення заборони на вчинення тих чи інших суспільно небезпечних діянь, а також виключення злочинності за вчинене за певних обставин діяння, яке при інших рівних умовах має бути караним. Як свідчить досвід вітчизняного та зарубіжного кримінального законодавства, держава та суспільство завжди покладають певні сподівання на те, що завдяки таким встановленням мають вирішуватись проблеми кримінальної політики в цілому. До того ж сучасна держава, хоч би потужним правоохоронний апарат не мала, на жаль, не може будь-якої миті захистити громадянина від певної небезпеки, тому вона й створює законодавчі гарантії особистого захисту громадян від небезпеки. Механізмом реалізації такої гарантії в Україні є Кримінальний кодекс, у якому вперше на законодавчому рівні закріплено існування кримінально-правового інституту «Обставини, що виключають злочинність діяння», в якому традиційно закріплена така обставина, як крайня необхідність (ст.39 КК України).

 Однак зміст цієї кримінально-правової норми, а також практика її застосування дають підстави для наукової дискусії. Ці підстави зумовлені, по-перше, низьким ступенем реалізації цієї норми у правозастосовчій діяльності, по-друге, досить суперечливим застосуванням її положень у зв’язку з неоднозначним підходом органів правосуддя до кримінально-правової оцінки вчиненого у стані крайньої необхідності. Таке положення на практиці часто призводить до того, що дії осіб, які діяли в стані крайньої необхідності на користь інтересів суспільства та держави, визнаються неправомірними та особи, що їх вчинили, притягаються до кримінальної відповідальності.

У галузі кримінального права вагомий внесок у розробку проблем крайньої необхідності внесли такі вчені, як Ю.В. Александров, П.П. Андрушко, В.Ф. Антонов, Ю.В. Баулін, М.I. Бажанов, Н.П. Берестовий, В.А. Блінніков, П.А. Воробей, В.К. Грищук, В.П. Діденко, С.А. Домахін, О.О. Дудоров,
М.Д. Дурманов, В.Л. Зуєв, С.Г. Келіна, В.М. Козак, Т.П. Кудлай, О.М. Литвак, П.С. Матишевський, Є.Я. Немировський, М.I. Мельник, П.П. Михайленко,  А.А. Музика, В.І. Осадчий, М.I. Панов, М.М. Паше-Озерський,
С.В. Пархоменко, А.М. Ришелюк, М.М. Розін, І.І. Слуцький, В.В. Сташис, В.Я. Тацiй, М.М. Турецький, І.С. Тишкевич, В.І. Ткаченко, Т.Г. Шавгулідзе, С.Д. Шапченко, М.Д. Шаргородський, М.Я. Якубович, С.С. Яценко та інші. Важливе місце у розробці проблемних питань регулювання обставин, що виключають злочинність діяння, належить працям М.В. Анчукової, Я.М. Брайніна, Г.В. Бушуєва, М.С. Гринберга, І.А. Гільфанда, О.А. Герцензона, В.О. Глушкова, К.О. Гориславського, П.С. Дагеля, С.І. Дячука, А.М. Красикова, М.Й. Коржанського, О.М. Костенка, А.А. Піонтковського, Е.Ф. Побігайло та інших вчених.

У теорії кримінального права крайня необхідність завжди вважалася нарівні з необхідною обороною одним з основних видів правомірної, соціально корисної поведінки особи і тому має належний рівень розробки у науці кримінального права. Однак проблема крайньої необхідності і на сучасному етапі залишається актуальною, оскільки має низку дискусійних питань.

Так, до прийняття нового Кримінального кодексу проблеми відповідальності особи за дії, вчинені під впливом фізичного чи психічного примусу, за умов виправданого ризику часто вирішувались за правилами про крайню необхідність. Сьогодні ці обставини є самостійними в інституті обставин, що виключають злочинність діяння. Однак історія кримінально-правового регулювання таких ситуацій є свідченням взаємозв’язку обставин, що виключають злочинність діяння, необхідності визначення чітких критерієв їх розмежування. Як правило, у науці кримінального права проводився аналіз співвідношення крайньої необхідності і необхідної оборони, тому на сьогодні бракує наукових досліджень співвідношення крайньої необхідності з іншими обставинами, що виключають злочинність діяння, які є новелами кримінального законодавства 2001 року. Дослідження крайньої необхідності залишається актуальним також у зв’язку із суттєвими змінами, внесеними у зміст поняття крайньої необхідності при прийнятті Кримінального кодексу України 2001 року.

Людська діяльність у багатьох сферах поєднана з виникненням стану крайньої необхідності, однак застосування ст.39 КК України за відсутності єдиного підходу до визначення конститутивних ознак поняття крайньої необхідності, роз’яснень (постанови) Пленуму Верховного Суду України щодо судової практики застосування цієї норми, викликають численні і найчастіше суперечливі тлумачення, що призводить до розбіжностей серед юристів у питаннях формулювання підстав правомірності заподіяння шкоди при крайній необхідності.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота виконана відповідно до плану науково-дослідної роботи відділу проблем кримінального права, кримінології і судоустрою Інституту держави і права ім. В.М.Корецького НАН України «Актуальні проблеми кримінальної юстиції в Україні» (2003−2004 роки, № держреєстрації РК 0103V004302) та «Кримінальна юстиція України: актуальні проблеми розвитку» (2006−2008 роки, № держреєстрації РК 0106V004753).

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є  теоретична розробка кримінально-правових аспектів поняття крайньої необхідності, визначення підстав виникнення стану крайньої необхідності, розв’язання проблеми перевищення меж заподіяння шкоди при крайній необхідності, а також розробка на цій основі науково обгрунтованих рекомендацій для вдосконалення кримінального законодавства та практики його застосування. Для досягнення цієї мети поставлені такі завдання:

-         дослідити історію розвитку поняття крайньої необхідності у кримінальному законодавстві;

-         визначити місце крайньої необхідності в системі обставин, що виключають  злочинність діяння;

-         конкретизувати кримінально-правове поняття крайньої необхідності;

-         розробити структуру діяння, вчиненого в стані крайньої необхідності;

-         проаналізувати підстави вчинення діяння в умовах крайньої необхідності;

-         визначити критерії відмежування крайньої необхідності від інших обставин, що виключають злочинність діяння, які є новелами чинного  КК України;

-         визначити поняття  перевищення меж заподіяння шкоди при крайній необхідності;

-         дослідити проблеми кваліфікації заподіяння шкоди здоров’ю і життю в стані крайньої необхідності.

Об’єктом дослідження є кримінально-правові відносини, що виникають у зв’язку із заподіянням шкоди у стані крайньої необхідності.

Предметом дослідження є крайня необхідність як один з видів обставин, що виключають злочинність діяння, передбачених у Кримінальному кодексі України.

 Методи дослідження. У дисертаційному дослідженні використовувався комплекс загальнонаукових і спеціально-наукових методів, які забезпечили об’єктивність аналізу предмета дослідження і стали основою всебічного вивчення проблем крайньої необхідності як обставини, що виключає злочинність діяння. Під час дослідження автор застосував конкретно-історичний метод – при дослідженні історії розвитку поняття крайньої необхідності як обставини, що виключає злочинність діяння; порівняльно-правовий метод дав можливість порівняти положення кримінального законодавства України з відповідними положеннями законодавства зарубіжних країн; метод системно-структурного аналізу – при розгляді цієї обставини як кримінально-правової норми в структурі інституту обставин, що виключають злочинність діяння; формально-логічний метод, за допомогою якого проведено дослідження термінів, використаних при вдосконаленні кримінально-правової норми про крайню необхідність; семантичний – при розмежуванні понять і термінів, аналізі змістовного значення деяких кримінально-правових категорій; статистичний метод – при обробці статистичних даних про стан застосування кримінально-правової норми про крайню необхідність в Україні; у процесі обробки даних, отриманих за спеціально розробленими анкетами, використано соціологічний метод, який дав можливість узагальнити та проаналізувати точки зору студентів, магістрів та слухачів Академії прокуратури України та магістрів Київського університету права НАН України щодо теоретичних проблем та практичного застосування норми про крайню необхідність (опитано 250 респондентів). При написанні роботи було вивчено 180 кримінальних справ, розглянутих судами м. Києва та Київської області за період 2000–2006 рр. Усі зазначені методи застосовувались у взаємозв’язку та в системі один з одним.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що вперше на підставі кримінального законодавства 2001 року всебічно досліджено крайню необхідність у системі обставин, що виключають злочинність діяння. У межах дисертаційного дослідження одержано результати, які мають наукову новизну.

1. Встановлено, що сучасне кримінальне право як країн континентального, так і країн загального права визначає суть крайньої необхідності переважно як заподіяння шкоди за наявності колізії правових інтересів та «вибір меншого лиха».

2. Визначено поняття обставин, які виключають злочинність діяння, як діяння, що заподіюють шкоду охоронюваним законом правам та інтересам особи, суспільства, держави, однак не є злочинними у зв’язку з суспільною корисністю (прийнятністю) та дозволеністю законодавством України, тому і виключають кримінальну відповідальність.

3. Обґрунтовано доцільність визначення поняття крайньої необхідності, передбаченого у статті 39 КК України як «дії, вчинені з метою усунення небезпеки, що безпосередньо загрожує охоронюваним законом правам та інтересам особи, суспільства, держави, шляхом заподіяння шкоди іншим охоронюваним правам та інтересам, якщо цю небезпеку в даній обстановці не можна було усунути іншими засобами і якщо при цьому не було допущено перевищення меж крайньої необхідності». Закріплений у чинній нормі підхід до крайньої необхідності як до дії, що «не є злочином», визнано невдалим, оскільки це підкреслює схожість аналізованих дій зі злочином і тим самим не стимулює громадян до відвернення небезпеки у стані крайньої необхідності.

4. Отримало подальший розвиток положення про те, що діяння, вчинене в стані крайньої необхідності можуть бути зумовлені як здійсненням суб’єктивного права, так і виконанням юридичного обов’язку залежно від суб’єкта вчиненого діяння. Громадянин може реалізовувати право на крайню необхідність, а може і утриматись від такої реалізації, проте певні категорії працівників (міліціонери, пожежники, рятувальники) не тільки наділені правом на заподіяння шкоди в стані крайньої необхідності, а й зобов’язані, перебуваючи в такому стані, його реалізовувати.

5. Зроблено висновок, що закріплені лише з прийняттям КК України 2001р. як обставини, які виключають злочинність, такі діяння: фізичний або психічний примус; діяння, пов’язане з ризиком; виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації, походять від крайньої необхідності, оскільки зміст багатьох ознак цих обставин є схожим: підстава, мета, об’єкт заподіяння шкоди, характер діяння, своєчасність заподіяння шкоди, межі заподіяння шкоди.

6. На відміну від традиційних поглядів у науці кримінального права на крайню необхідність виключно як на дію, поширено положення, що заподіяння шкоди в стані крайньої необхідності може відбуватись не тільки шляхом дії, а й шляхом бездіяльності. Зокрема, шляхом бездіяльності може бути заподіяна шкода при колізії таких обов’язків: ненадання медичної допомоги хворому, з причин надання її іншому хворому, який потребував більш невідкладної допомоги; тушіння пожежниками більш важливого об’єкта тощо.

 7. Визначено структуру крайньої необхідності, яка складається з двох елементів: підстава та саме діяння. Підстава крайньої необхідності є єдиною, хоча має правову та фактичну сторони, які імперативно пов’язані між собою. Правовою стороною підстави визначено реальну та наявну небезпеку заподіяння шкоди охоронюваним законом правам та інтересам, яка без будь-яких втручань може перетворитись на реальну шкоду. Фактичною стороною підстави визначено наявність обстановки, яка свідчить про неможливість усунення небезпеки, що загрожує одним охоронюваним законом правам та інтересам в даних умовах місця та часу без заподіяння шкоди іншим охоронюваним законом правам та інтересам.

 8. Обґрунтована позиція, згідно з якою позбавлення життя однієї особи заради врятування життя іншої особи в стані крайньої необхідності не відповідає нормам моралі та етики, хоча визнається правомірною відповідно до змісту ч.2 ст. 39 КК України. Оскільки норма права не повинна суперечити нормам моралі обґрунтовано необхідність внесення змін до ч.2 ст.39 КК України у такій редакції: «Перевищенням меж крайньої необхідності є умисне заподіяння шкоди охоронюваним правам та інтересам, якщо така шкода є більш значною, ніж відвернена, а також умисне заподіяння смерті або тяжкої шкоди здоров’ю людини, якщо така шкода є більш значною або рівною відвернутій».

 9. З метою стимулювання громадян до активних дій щодо відвернення небезпеки охоронюваним законом правам та інтересам особи, суспільства, держави в обстановці крайньої необхідності висунуто пропозицію доповнення ст.39 КК України частиною 4 у такій редакції: «Не виключається стан крайньої необхідності, коли діяння, яким заподіяно шкоду охоронюваним законом правам та інтересам особи, суспільства, держави з метою усунення небезпеки не досягло своєї мети і шкода все одно настала».

10. Оскільки для певних категорій громадян усунення небезпеки охоронюваним законом правам та інтересам особи, суспільства, держави є правовим обов’язком, зумовленим їх професійним або службовим становищем (міліціонери, пожежники, рятувальники), доведена необхідність доповнення статті 39 КК України приміткою у такій редакції: «Положення цієї статті не поширюються на діяння, вчинені особою, зобов’язаною у встановленому законом порядку застосовувати заходи з усунення або відвернення небезпеки, що неминуче загрожує заподіянням шкоди охоронюваним правам та інтересам, яка умисно ухилилася від виконання такого зобов’язання».

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що висновки, пропозиції і рекомендації, сформульовані в дисертаційному дослідженні, є певним внеском у теорію і практику застосування крайньої необхідності, а також можуть бути використані у законотворчій діяльності, зокрема у розробці та вдосконаленні законодавства України в частині регулювання обставин, що виключають злочинність діяння. Основні положення дисертації можуть бути використані у навчальному процесі при викладенні курсу «Кримінальне право», зокрема Загальної частини кримінального права України, студентам вищих начальних закладів, при підготовці підручників, навчальних посібників і методичних рекомендацій, розробці відповідної постанови Пленуму Верховного Суду України.

Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертації, теоретичні висновки і практичні рекомендації доповідалися на Міжнародній науковій конференції молодих вчених «Треті осінні юридичні читання» (м.Хмельницький, 5–6 листопада 2004 року); Всеукраїнській науково-практичній конференції до Дня науки «Правові проблеми сучасності в умовах розвитку юридичної науки» (м.Чернігів, 19 травня 2005 року); науковій конференції молодих вчених та здобувачів «Актуальні проблеми правознавства» (м.Харків, 1–2 березня 2006 року).

Публікації. Основні положення і висновки, сформульовані в дисертації, опубліковані автором у чотирьох статтях у наукових виданнях, що входять до переліку фахових видань ВАК України та трьох тезах доповідей на науково-практичних конференціях.

Структура дисертації. Робота складається із вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел (174 найменування) і двох додатків. Загальний обсяг дисертації становить 199 сторінок, список використаних джерел становить 14 сторінок, додатки на 6 сторінках.