Кучер Тетяна Миколаївна Право на судовий захист в порядку цивільного судочинства України

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, відображено зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами, визначено об’єкт і предмет дослідження, його мету і завдання, методологічну основу, зазначено наукову новизну одержаних результатів, їх практичне значення, наведено дані про апробацію результатів дослідження.
Розділ 1 “Право на судовий захист в порядку цивільного судочинства України” складається з трьох підрозділів і присвячений дослідженню сутності права на судовий захист, притаманних йому інститутів, об’єктів, категорій та процесуальному порядку реалізації такого права.
Підрозділ 1.1 “Право на судовий захист та його об’єкти” присвячено дослідженню сутності права на судовий захист та його елементам (принципам, суб’єктам, об’єктам тощо), яке дисертант розглядає, як об’єктивне явище, яке існує в демократичному суспільстві незалежно від волі конкретних осіб і гарантує захист порушених, оспорюваних або невизнаних прав, свобод чи інтересів кожній особі, забезпечується державою, його компетентними судовими, адміністративними чи законодавчими органами влади або відповідними міжнародними організаціями після використання всіх національних засобів правового захисту.
На підставі аналізу положень міжнародних угод, які стосуються права особи на судовий захист, дисертантом виокремлено, що без ефективних засобів правового захисту неможливе належне здійснення такого права. Стаття ж 13 Конвенції щодо права на ефективний засіб юридичного захисту має безпосередній зв’язок з національними засобами захисту кожної держави – учасника Конвенції, слугуючи при цьому певним показником відповідності національних систем захисту міжнародним вимогам. Відповідно до аналізу чинного законодавства в залежності від інстанційності розгляду судової справи в процедурі реалізації права на судовий захист виділено наступні етапи: захист у суді першої інстанції; захист в апеляційній інстанції; захист в касаційній інстанції; захист у провадженні за нововиявленими чи винятковими обставинами; захист у Європейському суді з прав людини. При цьому зазначено, що реальний захист може бути здійснено на будь-якому етапі. Зважаючи на вищевикладені положення, автор сформулювала власне визначення поняття “право на судовий захист”, напрямки його реалізації.
У підрозділі 1.2 “Право на звернення до суду за судовим захистом” автором доведено, що право на судовий захист реалізується у формі права на звернення до суду за захистом і є універсальною категорією, притаманною для різних форм юрисдикцій і видів проваджень. При реалізації права на судовий захист право на звернення до суду процесуально обособлюється, стає елементом реалізації права на судовий захист як юридичним фактом для вступу в дію інших притаманних судочинству норм, інститутів, принципів, положень. При цьому, універсальність природи права на звернення до суду не виключає особливостей його реалізації в тому чи іншому виді судочинства чи конкретному виді провадження (наказному, позовному, окремому).
Автор роботи, аналізуючи сутність права на звернення до суду за захистом, виокремила його систему та форми залежно від об’єктів захисту та характеру правовідносин.
Дисертантом відстоюється думка про те, що право на звернення до суду належить кожній особі, а фактична реалізація такого права завжди залежить від волі особи та пов’язана із виникненням цивільних процесуальних правовідносин між учасниками цивільного судочинства. Гарантією його реалізації є закріплене у ч. 3 ст. 3 ЦПК правило, за яким будь-яка відмова від нього є недійсною.
У підрозділі 1.3 “Процесуальний порядок реалізації права на звернення до суду за захистом в цивільному судочинстві” дисертантом досліджено обставини, без яких неможлива позитивна реалізація права на звернення до суду за захистом, – умови (передумови) та класифіковано їх на загальні об’єктивні, наявність яких є необхідною при зверненні особи до суду і вони є однаковими незалежно від підстав та виду такого звернення, і спеціальні суб’єктивні, які передбачають конкретний порядок реалізації права на звернення до суду з урахуванням особливостей окремих видів проваджень у цивільному судочинстві. Аргументовано висновок про визначення судової підвідомчості (компетенції) не тільки в широкому значенні щодо розмежування компетенції між судами різної спеціалізації, а й у вузькому значенні, враховуючи особливості конкретного виду судочинства (адміністративне, господарське, цивільне), сутність проваджень, за якими розглядаються справи у цьому судочинстві.
Розділ 2 “Порядок реалізації права на судовий захист у різних видах проваджень цивільного судочинства та стадіях процесу” складається з чотирьох підрозділів.
У підрозділі 2.1 “Особливості позовного провадження в суді І інстанції” реалізація права на судовий захист в порядку позовного провадження розглянуто з точки зору додержання вимог ст. 6 Конвенції щодо права на справедливий суд.
Далі пропонується виділити складові елементи реалізації права на судовий захист в порядку позовного провадження для належного втілення і відповідності норм ЦПК ст. 6 Конвенції щодо права на справедливий судовий розгляд та розкрити їх основний зміст і особливості в процесі застосування, а саме: наявність спеціальних суб’єктивних умов для порушення судової діяльності по здійсненню правосуддя у справах, що виникають з цивільних спорів; додержання розумності строків при розгляді справи; раціональний порядок здійснення цивільного судочинства; обґрунтованість судового рішення. Значну увагу приділено розгляду зв’язку права на судовий захист з інститутом доказів та доказування. Дисертантом робиться висновок про те, що вони існують паралельно один до одного, доки не виникне факт або усвідомленість порушення, невизнання чи оспорення прав, свобод, інтересів. Саме в цей момент вони стають залежними один від одного, адже підтвердженням прав (обставин) є докази. Хоча момент залучення доказів у справу і здійснення процесу доказування в цивільному процесі відрізняються. Доказ фігурує ще в позовній заяві, а процес доказування зі стадії підготовки справи до судового розгляду.
У підрозділі 2.2 “Особливості реалізації права на судовий захист у наказному провадженні” дисертантом відстоюється думка про те, що хоча наказне провадження, на думку більшості вчених, характеризується як спрощена процедура у зв’язку з безспірністю доказів, саме цю безспірність і матеріально, і процесуально слід довести як одній, так і іншій стороні провадження (ст. 60 ЦПК України), в чому і виявиться змагальність та диспозитивність цивільного процесу.
Особливо треба звернути увагу на процедуру розгляду заяв про видачу судового наказу, набрання ним чинності або його скасування. В роботі виявлено невідповідність цих норм національному законодавству, що й призводить до порушення міжнародно-правових зобов’язань, взятих Україною. ЦПК, Конвенція про захист прав і основних свобод людини та Конституція України гарантують кожній особі, яка бере участь у справі, рівність сторін, проте в наказному провадженні це не може бути дотримане, бо одразу за заявою особи, яка звернулася до суду, видається судовий наказ, тобто суд наперед приймає сторону заявника. Аналогічна ситуація виявляється і з принципами публічності, гласності, відкритості, оскільки в самій правовій нормі щодо порядку розгляду заяв про видачу судового наказу (ст. 102 ЦПК) чітко встановлено виняток щодо виклику сторін, проведення судового засідання, заслуховування пояснень осіб, які беруть участь у справі.
Підрозділ 2.3 “Особливості реалізації права на судовий захист у окремому провадженні” присвячено дослідженню реалізації такого права при зверненні до суду в порядку окремого провадження.
При розгляді питання про реалізацію права на судовий захист в окремому провадженні дисертант виходив з того, що об’єктом захисту в порядку окремого провадження є інтерес як факт, який після розгляду справи породжуватиме права за межами судового розгляду.
Дисертантом відстоюється думка про те, що, хоча статтями 236 - 241 ЦПК закріплено окремі особливості змісту заяви залежно від категорії справ у порядку окремого провадження, доцільно таку заяву оформити з урахуванням загальноприйнятих стандартів оформлення правових вимог до суду: найменування суду, до якого подається заява; прізвище, ім’я, по батькові заявника – фізичної особи або повна назва органу чи юридичної особи; прізвище, ім’я, по батькові особи, щодо якої подається заява, його місце проживання, тощо. В разі наявності у заявника доказів, що підтверджують обставини, на які він посилається, їх слід додати до заяви.
Відповідно до аналізу процесуального становища осіб, які беруть участь у справі, у кожному з видів проваджень, дисертантом пропонується виділити окрему групу осіб, характерну для кожного виду провадження і участь яких у справі є обов’язковою в кожному випадку.
У підрозділі 2.4 “Особливості реалізації права на судовий захист при перегляді судових рішень в апеляційній, касаційній інстанціях, провадженнях у зв’язку з винятковими, нововиявленими обставинами” особлива увага приділяється дослідженню проблем судової помилки та порушенням законності як процесуальних підстав перегляду судових рішень, за результатами яких автор сформулював власне визначення судової помилки, їх авторську класифікацію, критерії відмежування від порушення законності. Значну увагу приділено розгляду суті та характеру проваджень у зв’язку з винятковими та нововиявленими обставинами.
Проведено детальний аналіз правомірності внесення змін Законом України від 22 лютого 2007 року № 697-V до Закону України “Про судоустрій України” щодо забезпечення касаційного розгляду цивільних справ, строків розгляду справи в касаційній інстанції тощо з точки зору міжнародно-правових актів, ратифікованих Україною, зокрема Конвенції, порушення норм якої є основою для звернення до Європейського суду з прав людини.
У розділі 3 “Особливості реалізації права на судовий захист в цивільному процесі щодо окремих категорій справ” розкриваються такі питання: право на судовий захист в процесі розгляду спорів, що виникають із цивільного права; право на судовий захист в процесі розгляду сімейних справ; право на судовий захист в процесі розгляду трудових спорів.
В роботі аргументовано висновок про необхідність розроблення та законодавчого закріплення конкретних підстав поновлення та продовження процесуальних строків, ненадання певної вказівки “з поважних причин”, що має фундаментальне значення для права на судовий захист в цілому, на підставі практичних прикладів наголошено на недопустимості випадків перешкоджання судом особі у здійсненні свого права на судовий захист, неправильного застосування суддями норм ЦПК України і надано аналіз причин виникнення таких помилок.
На підставі аналізу норм Сімейного кодексу України автором робиться висновок щодо наявності альтернативної форми для звернення особами до уповноважених органів у вирішенні спорів з сімейних відносин.
Виходячи з судової практики, положень ЦПК України та Закону України “Про виконавче провадження” дисертант наголошує на існуючій проблемі застосування ст. 367 ЦПК України щодо негайного виконання рішення в частині поновлення на роботі та стягнення заробітної плати за один місяць.
У висновках до дисертації автор, розвиваючи положення дослідників проблем цивільного процесу, пропонує узагальнену теоретичну концепцію права на судовий захист. Вона орієнтована сприяти не тільки усуненню проблемних і дискусійних питань у теорії цивільного процесу, а й забезпечити надійні гарантії реалізації права на судовий захист. Для цього автором пропонується усунути штучні перешкоди на шляху звернення громадян до суду, які доволі часто проявляються на практиці при відмові у прийнятті заяв, відкритті провадження у справі, задоволенні заявленого позову тощо. Тому авторська концепція зводиться до того, що право на судовий захист має сприйматися комплексно і визначати конкретні обов’язки у представників органів суду, які б сприяли реалізації права на захист кожній особі. Сучасна ж доктрина ЦПК визначає у першу чергу обов’язки осіб, які звертаються до суду, включаючи вимоги до позовної заяви тощо. Але держава має не тільки декларативно гарантувати особам право на судовий захист, а й забезпечувати його правовою допомогою юридично необізнаним і малозабезпеченим особам, оскільки без такої допомоги реальний захист є неможливим в силу складності цивільного судочинства.
В контексті проведеного дослідження автором зроблено ряд висновків і пропозицій, які мають сприяти удосконаленню законодавства, зменшенню звернень громадян України до Європейського суду з прав людини тощо. Так автором зроблено висновок про необхідність чіткого розмежування права на судовий захист та права на звернення до суду за таким захистом, права на пред’явлення позову і про доцільність переходу на гарантії судового захисту, а не формального звернення до суду, що вже не задовольняє суспільні відносини.
Проведено дослідження третіх осіб у цивільному процесі, порядку їх вступу чи залучення до участі у справі, процесуальних прав, на підставі якого встановлено необхідність абсолютизації права на судовий захист щодо вказаної групи осіб, в зв’язку з суперечливість норм ЦПК щодо останніх.
Аналіз ЦПК України та законодавства зарубіжних країн надав можливість сформулювати висновок про необхідність зміни порядку розгляду справ у наказному провадженні, приведення його у відповідність до вимог Конституції, Конвенції про права людини та основоположні свободи, загальних положень ЦПК і ввести такі стадії: 1) прийняти заяву про видачу судового наказу; 2) у визначений в ухвалі суду час отримати від боржника письмові заперечення; 3) дослідити заяву, заперечення та надані заявником і боржником безспірні докази, здійснити їх оцінку відповідно до статті 212 ЦПК; 4) видати судовий наказ або відмовити у видачі судового наказу. Частину 1 ст. 106 ЦПК України викласти в такій редакції: “Заява боржника про скасування судового наказу, подана в установлений строк, розглядається судом з обов’язковим дослідженням усіх матеріалів, доданих до неї, протягом п’яти днів з дня її надходження без судового розгляду і виклику сторін. Після розгляду заяви про скасування судового наказу суд в разі її обґрунтованості постановлює ухвалу про скасування судового наказу та закриття провадження у справі і роз’яснює стягувачеві право на звернення за судовим захистом в порядку позовного провадження або в разі не підтвердження доказами обставин, викладених в заяві - ухвалу про відмову в прийнятті заяви про видачу судового наказу та залишення в силі судового наказу”. Запропоновані положення можуть бути використані для внесення змін до ЦПК України.
Наукові та практичні результати дисертаційного дослідження були оприлюднені і не отримали зауважень з боку науковців та інших фахівців, тому можуть слугувати підставою для подальших досліджень цієї проблематики.