Ладоинтонационная ситуационность в музыке современных украинских композиторов

Краткое содержание

У Вступі обґрунтовуються вибір і актуальність теми дисертації, методологія дослідження, визначається наукова новизна дисертації, її структура і практична цінність, розглядаються роботи, присвячені вивченню інтонаційної сфери.

У першому розділі — “Ладоінтонаційна ситуаційність. Явище і поняття” — виробляється теоретичне обґрунтування обраного терміну, характеризуються його основні складові, дається визначення поняття.

Вибір об'єктом вивчення ладоінтонаційної ситуаційності припускає визначення її предмету, декларацію її як явища й поняття. Ладоінтонаційна ситуаційність може бути розглянута і в абстрактній ладовій системі, і в контексті конкретної історичної епохи, в окремій етно-географічній зоні,  у творчості будь-якої композиторської школи, композитора, в окремих творах або їх фрагментах. Ступінь узагальненості та конкретності розглядуваного явища, а також його універсальність є основоположними  настановами дослідження.

Розглянувши окремо основні компоненти, що складають  ладоінтонаційну ситуаційність, відзначивши можливості їхньої взаємодії, простеживши еволюцію ладових та  інтонаційних явищ, виявивши залежність їхньої мінливості від певних історичних чинників, у першій главі вводиться саме поняття ладоінтонаційної ситуаційності.

Ладоінтонаційна ситуаційність – це сукупність смислових одиниць, виражених інтонаціями-парадигмами, організованих у певну логічну систему  відношень засобами музичної виразності. Залежно від спрямованості композиторського мислення, об’єктивності теоретичного усвідомлення, можливостей слухацького сприйняття ця система створює художній образ, адекватний складовим компонентам системи.

Ладоінтонаційна ситуаційність як цілісне явище складається з окремих компонентів. Безпосередній вплив на формування ладоінтонаційної ситуаційності в той або інший історичний період мають музичне мислення, музичне сприйняття, властивості музичної пам’яті. На кожному етапі розвитку музичної системи можливо виділити й акцентувати увагу на певному її компоненті: метроритмі, тембрі, артикуляції, динаміці та на інших інтонаційних аспектах. Спрямованість такого відбору  залежить від багатьох параметрів, із яких і складається “ситуація”.

Ладоінтонаційна ситуаційність – явище об’ємне. До його макрорівнів відносяться ладоінтонаційна ситуаційність епохи, стиля, жанру, твору та ін. Мікрорівні ладоінтонаційної ситуаційності неоднорідні. Між ними існує як пряма, так і зворотна залежність.

Композитори — представники творчих шкіл різноманітних напрямків —   у своїх творах відтворюють ладоінтонаційну ситуаційність, що склалася в суспільній музичній практиці на даному етапі,  водночас репродукуючи накопичені інтонації в своїх творах. В найбільш яскравих зразках  творчості   формується  ладоінтонаційна ситуаційність відповідної епохи.

Базовими складовими об’єкту, що досліджується,  є поняття “інтонація”, “інтонаційність”, “інтонаційний словник”. Розгляд інтонації у якості основного елемента музичної мови порушує  проблему  її функціонування   як основного “будівельного” матеріалу музичної системи. Зародження, кристалізація та девальвація   інтонаційного фонду, іншими словами, проблема “інтонаційної кризи” -  вже є ладоінтонаційною ситуацією. Крім того, важливу роль у рішенні цих проблем  відіграють властивості музичного сприйняття інтонацій,  а також питання семіотики інтонаційних комплексів і формування на цій основі музичного образу.

Етапними  дослідженнями явища інтонації  стали  праці Б.Яворського та  Б.Асаф’єва. У контексті даної роботи, де інтонація є основною складовою поняття ладоінтонаційної ситуаційності, авторові особливо близькі аргументи інтонаційної концепції Б.Асаф’єва.

  На різних етапах розвитку музичного мислення інтонація як явище набуває різних комплексів ознак. У монодичному, поліфонічному й нерідко гомофонно-гармонічному типі мислення основний зміст втілений у мелодичній інтерваліці. Гармонія набирає семантичної значущості в гомофонному складі. Темброва інтонаційна сутність стає особливо важливою в музиці XX століття, що не раз підкреслював Б.Асаф’єв. На даному етапі розвитку музичної науки визначення поняття “інтонація” має плюралістичний характер, а явище інтонації залежить від сукупності музично-виражальних засобів.

У процесі еволюції музичної мови під впливом різного роду обставин, пов’язаних як з музичною, так і з іншими сторонами життя й діяльності людини  (природними, історичними, політичними, а також так званими “акустичними” чинниками), різні інтонації насичуються певним художнім смислом.

Використання згодом подібних інтонацій, організація їх в інтонаційні комплекси несуть у собі виключно художню функцію: при сприйнятті, “зчитуванні” інформації з цих інтонаційних комплексів складається певна художня ситуація, яка на кожному наступному етапі  розвитку формує художній образ.

Адекватне сприйняття слухачем музичного матеріалу залежить від багатьох факторів, передусім від так званого “інтонаційного словника епохи” (Б.Асаф’єв), “джерела життєвих вражень” (Ю.Тюлін) — накопиченого життєвого й слухового досвіду індивіда впродовж усього його осмисленого буття. У зв’язку з необхідністю враховувати роль життєвого досвіду у процесі сприйняття сучасна теорія інформації висунула поняття “тезаурус”, під яким розуміється словник-набір закріплених у пам’яті тієї чи іншої людини відображень його минулих вражень, дій та їх різноманітних зв’язків, котрі можуть знов оживати під впливом художнього твору.

Будь-які музичні засоби, поєднуючи в собі конструктивний та емоційно-виразовий аспекти, виведені на рівень асоціацій, відповідають семіотичному поняттю знака. За В. Медушевським, музичні знаки відсилають до узагальнених образів дійсності та до внутрішнього реципієнта, а не до конкретних явищ, предметів або уявленням про них.

Інтонація як знак не раз розглядалися в сучасному музикознавстві Є.Назайкинським, М.Арановським, В.Медушевським, С.Мальцевим та іншими науковцями. Знакову функцію  інтонацій обґрунтував ще в 30-ті роки XX ст. Б.Асаф’єв, виводячи її з факту усталеності, незмінності і самих інтонацій, і передумов їх виникнення.

Подібні інтонації, що складають “інтонаційний фонд” епохи, є особливим, властивим саме музиці, різновидом знаків. Побутові інтонації, стаючи знаком, аніскільки не втрачають виразність. Концентрація інтонацій, що передають ту або іншу інформацію, лише збільшує силу їхнього емоційно-образно-інтелектуального впливу.

Закріплення за інтонацією або інтонаційним комплексом певних значень, експресивно забарвлених, особливо в умовах багаторазового  застосування, веде до слухового звикання, а в подальшому  навіть до девальвації самої інтонації. Формується інтонаційна криза. При її виникненні  найбільш цінні та важливі компоненти минулої інтонаційної формації переходять до формації,  що набула значно  збагаченого варіанту. При зіткненні з новими умовами існування старі елементи  стають якісно іншим інтонаційним матеріалом, тобто суттєво змінюється їх емоційно-образне забарвлення.

Виявлення й розкриття смислу типових інтонаційних формул є надзвичайно важливим  в історичному аспекті,  при аналізі творчості того або іншого композитора,  при розгляді конкрет­ного твору тощо.

Окремі ж, відносно постійні інтонації утворюють певну музичну систему, стаючи її смисло­вими одиницями. Вони живуть багато віків і змінюються лише за тією мірою, яка дозволяє їм залишатися такими, що завжди пізнаються. Це свого роду інваріанти, а всі наступні їхні трансформації є парадигматичними варіантами.

Відповідно до концепції С.Гриці, яка дає визначення пісенної парадигми, у роботі введено поняття інтонації-парадигми.

"Інтонація-парадигма" – це   сукупність пізнаваних  варіантів вузлової інтонації (інваріанта), яка зберегла в результаті переінтонування своє семантичне значення, що утвердилося внаслідок його змін на різних етапах історичного розвитку.

Про загальновживані інтонації музичного мистецтва, що складають свого роду “словник” (Б.Асаф’єв) і несуть у собі певний “код” (В.Медушевський), написано  багато досліджень. У Б.Асаф’єва —  це “інтонації-тези”, у І.Барсової – “інтонаційна фабула”, у О.Маркової – “інтонаційно-тематичний згусток”, у Н.Брагіної – “інтонаційна ідея”. У цьому ж зв’язку М.Арановський говорить про ладоінтонаційні стереотипи.

Ю.Кон виділяє три типи поспівок, які зазнали змін, але не позбулися  свого значення у музиці ХХ століття: 1) тризвуки, 2) поступовий рух по тонах звукоряду, 3) трихорди. Вузлові інтонації, що фіксують вплив соціально-історичних чинників на розвиток інтонаційних комплексів і похідних від них форм організації музичного матеріалу, залишаються незмінними; змінюються різновиди їхніх комбінацій у залежності від ступеня свободи відбору.

Логічна організація інтонацій у системи звуковідношень є найважливішим чинником при аналізі ладоінтонаційної ситуаційності. Співвідношення ладової системи з інтонацією є найважливішим аспектом  її функціонування. Воно виступає як взаємопроникнення моментів становлення й розгортання ладу. Лад виникає під впливом інтонації як засобу втілення художнього змісту, де найважливішу роль відіграють процеси типізації форм звуковисотної організації музики. Розгортання ладу характеризується підпорядкуванням інтонаційного процесу певним нормам, що встановилися в певних умовах музично-художньої практики.

З великої кількості визначень ладу, що засновуються іноді навіть на полярних смислових концепціях, найбільш близькими до проблеми ладоінтонаційної ситуаційності будуть ті, що підкреслюють інтонаційну природу ладової системи (дефініції Ю.Тюліна, І.Котляревського,                       Х.  Кушнарьова, Т.  Бершадської, С.  Григор’єва).

При сприйманні звуковисотних музичних структур, їх осмисленні й трансформації у ладові структури провідне значення має специфічна пізнавальна активність суб’єкта, яка складається з двох компонентів: 1) опора на колишній музичний досвід, застосування механізмів сприйняття, що сформувалися раніше; 2) якісна оцінка звукових побудов і творча переробка запропонованого музичного матеріалу, що базується на тезаурусі реципієнта.

Сприйняття лада забезпечується специфічними психологічними механізмами, що формуються суспільним музичним середовищем. Вони являють собою форму узагальнення відношень звуковисотних елементів музичної тканини. Узагальнення виступає розвиненою системою ладових інваріантів, яка організує музичний процес у часовому просторі.

Для виявлення ладоінтонаційної ситуаційності слід розглядати не тільки рівень інтонацій-парадигм, але й їхні системи організації, які також пройшли тривалу “перевірку часом” і виходять на парадигматичний рівень. Важливою у цьому аспекті виявляється спроможність реципієнта до ідентифікації й класифікації ладових елементів, до розмежування складових тієї або іншої групи. Історична різноманітність форм і засобів звуковисотної організації приводить до варіативності змісту, що вкладається до поняття “лад”.

 Ладоінтонаційна ситуаційність визначається такими філософськими категоріями, як одинич­не, особливе й загальне.

У контексті ладоінтонаційної ситуаційності одиничне проявляється на рівні індивідуальної свідомості конкретного композитора. При цьому   ладоінтонаційна ситуаційність як прояв одиничного не є однорідною. Її можливо розглядати в аспекті цілісного твору, його частин, фрагментів, на рівні ок­ремих тем, тих або інших ладоінтонаційних комплексів. Подібних одиниць у будь-якому музичному творі може бути різна кількість, і до уваги береться не лише горизонтально-мелодична вісь, а й вертикальні, горизонтальні та діагональні комплекси (Ю. Холопов).

Зміна ладоінтонаційної ситуаційності безпосередньо залежить від масштабно-синтаксичних структур (МСС). Вона може бути вираженою у зіставленні, втілюючи раптову зміну побудов; “проростання” також є за­собом поступової трансформації з очікуваним приходом до нової якості, а різні типи варіювання безумовно є досить важливими в цьому плані.

В контексті філософських категорій особливе проявляється на рівні колективної свідомості певної композиторської школи, творчого напрямку і створює, водночас базуючись на ній, загальну теорію.

Вищим ступенем цього процесу є загальне, що організується на рівні суспільної свідомості в музично-теоретичній системі через логос епохи.

Другий розділ — “Методика аналізу ладоінтонаційної ситуаційності”— присвячена виведенню аналітичного апарату ладоінтонаційної ситуаційності. Музичні твори, що є об’єктами вивчення, являють собою частину генеральної сукупності, обсяг якої, відповідно задачам дослідження, охоплює стильовий ареал творів ХVII – ХХ століття як найбільш показовий з точки зору формування ладоінтонаційної ситуаційності у двуладовій системі організації інтонаційного матеріалу.

Вибір творів, що аналізуються, проводиться засобом випадкового повторного відбору, при якому об’єкти вивчення залучаються з генеральної сукупності у випадковому порядку. Після відбору кожний об’єкт вивчається і потім  повертається до генеральної сукупності (всього обсягу музичних творів різних епох), так, що будь-який твір (або його фрагмент) може бути повторно залученим до аналітичної роботи. Твори, що досліджуються (або їхні фрагменти) показові для характеристики всієї генеральної сукупності. Таким чином, виявлені та оброблені зразки є репрезентативними за відношенням до всього масиву музичних творів генеральної сукупності.

На прикладах ряду творів або їх фрагментів, написаних у різноманітних стилях й техніках та які належать часом протилежним в естетичному плані школам, виявляються наступні аспекти аналізу ладоінтонаційної ситуаційності: 

1)              стан парадигматичних інтонацій на розглядуваному етапі дослідження;

2)                      трансформації інтонацій-парадигм, які розпізнаються в нових художніх умовах;

3)                      застосування якісно інших до попередніх інтонаційних утворень;

4)                      знаходження їх “коренів” у музичному мистецтві минулого;

5)                      спроба виведення інтонаційних явищ  на парадигматичний рівень;

6)                      стильові орієнтації парадигматичних інтонацій.

Найбільш конкретний структурно-смисловий прояв ладоінтонаційної ситуаційності неоднозначний і має декілька рівнів.

Умовно виділяючи три рівні розгляду поза залежністю від конкретного положення в звуковисотній сфері, по можливості не конкретизуючи технічні сторони фрагменту, що аналізується, побудуємо систему за ступенем збагачення та ускладнення компонентів у процесі трансформації від елементарних моментів звукової виразності через утворення системно-структурних передумов до їх організації у певну композиційну цілісність.

На елементарному рівні, для якого основними діючими факторами є засоби музичної виразності, необхідно знайти ритмоінтонаційні особливості розглядуваного фрагмента та виявити інтонації-парадигми  (або похідні від них), позначивши їх загальне емоційне забарвлення.

Іншою складовою елементарного рівня є визначення фактурного прояву основних інтонацій. Це положення тісно пов’язане з таким поняттям, як “тема-комплекс” В. Холопової, котре охоплює вертикальний, горизонтальний, діагональний аспекти організації. У випадку з фактурним проявом розглядуваних у звуковисотній системі будь-якого різновиду організації інтонацій також необхідна опора на особливо виділений  фактурний шар, який найбільш повно відповідає розкриттю емоційного значення інтонації-парадигми. Безпосередній вплив на реципієнта виявляється саме на елементарному рівні, а  всі наступні чинники, що організують систему, обов’язково  пов’язані з ним.

В наведеній схемі рівнів ладоінтонаційної ситуаційності елементарний рівень показаний  вертикально-організованою структурою. Зв’язки з наступними рівнями і між етапами елементарного рівня позначені односторонніми стрілками.