Легких К.В. Загальнонаукові та процесуальні питання проведення судової правової експертизи в судочинстві України

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано вибір теми, актуальність, об’єкт, предмет, мету та завдання дослідження, його методологічну, теоретичну та емпіричну основи, показано наукову новизну, положення, що виносяться на захист, розкрито теоретичну й практичну значимість одержаних результатів.

Розділ 1 «Судова експертиза, її місце та значення в судочинстві» складається з двох підрозділів.

У підрозділі 1.1 «Огляд наукових джерел з питань призначення й проведення судової експертизи» розглядаються ґрунтовні наукові видання, що розкривають теоретичні й практичні аспекти використання спеціальних знань, призначення судових експертиз, їх проведення та використання отриманих результатів в інтересах судочинства.

На сьогодні в науці відсутня єдина думка щодо використання в судочинстві правових знань як знань спеціальних та підготовки, призначення, проведення правової експертизи і використання в судочинстві її результатів. У підрозділі проведено огляд наукових джерел, в яких можливість проведення правової експертизи заперечується, а також тих, в яких викладена протилежна думка.

У підрозділі 1.2 «Загальна методика й основні методи дослідження проблем судової правової експертизи» розкриваються методи вивчення експертної діяльності, зокрема методи, необхідні для розкриття проблем судової правової експертизи. Ґрунтуючись на позиціях С.Д. Гусарєва, автором підтримується думка про те, що методологія правознавства, його окремих складових перебуває у нерозривному зв’язку з домінуючими в суспільстві принципами правової доктрини, яка по суті й виконує функцію вихідних начал праворозуміння, закладає основи правового пізнання дійсності. Методи вивчення експертної діяльності як різновиду правової діяльності в основі своїй багато в чому відповідають загальнопсихологічним методам. Для розкриття змістової сторони застосовуваних методів автор пропонує їх поділ на такі групи: методи організації дослідження (комплексний, порівняльний); методи збору даних (біографічний, психодіагностичний, експериментальний); методи обробки даних: кількісні (статистичні, ранжування, шкалювання), якісні (систематизації, групування, синтезу і узагальнення, порівняння, структурного аналізу); методи інтерпретації та оцінювання даних: причинний, генетичний, факторний, апробаційний, порівняльно-оцінний, структурний і системний. Для дослідження проблем правової експертизи важливе значення має отримання інформації щодо наявності та розуміння сутності таких проблем з боку тих осіб, які мають безпосереднє відношення до призначення, проведення судових експертиз та використання їх результатів у судочинстві на основі застосування методу експертних оцінок як специфічного методу організації роботи зі спеціалістами-експертами.  

Розділ 2 «Спеціальні знання в системі доказування в судочинстві України» складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 2.1 «Теоретичні основи використання спеціальних знань у судочинстві» розглядається роль і місце спеціальних знань у доказуванні, визначається, хто є основним носієм спеціальних знань у судочинстві, проводиться узагальнення наукових праць щодо визначення поняття «спеціальні знання», дається визначення поняття  «спеціальні знання в кримінальному судочинстві». Також у процесі дослідження вирішується питання щодо віднесення знань у галузі права до знань спеціальних, диференціюються процесуальні форми використання спеціальних знань.

У дисертації зроблено висновок, що за сучасних соціально-економічних умов, коли успішність правової реформи нерозривно пов’язана з об’єктивізацією судочинства, роль спеціальних знань у доказуванні істотно зростає. Це стосується й експертного забезпечення правосуддя, в яке все більше проникають нові досягнення різноманітних галузей знань науки та техніки і  внаслідок цього відбувається інтеграція спеціальних знань в юридичну практику.

На підставі аналізу чинного законодавства робиться висновок, що основними носіями спеціальних знань у судочинстві є експерт, який використовує свої знання в процесуальній формі при провадженні судової експертизи, та спеціаліст.

Аналіз процесуального законодавства свідчить про певну невизначеність змісту поняття  спеціальних знань. Так, у ст.75 КПК йдеться про використання наукових, технічних або інших спеціальних знань, до того ж їх використання зумовлюється потребою вирішення певних питань у випадку призначення експертизи. Ст. 57 ЦПК містить норму, згідно з якою для з’ясування обставин, що мають значення для справи і потребують спеціальних знань у галузі науки, мистецтва, техніки або ремесла, суддя в порядку забезпечення доказів під час підготовки справи або суд під час розгляду справи може призначити експертизу. Неоднозначність у законодавстві призводить до появи різноманітних, інколи суперечливих поглядів на поняття "спеціальні знання" в науковій літературі.

Спеціальні знання характеризуються їх особливим призначенням. Можна вести мову про своєрідну "спеціальність" будь-якого предмета, явища, органу, підрозділу тощо. Так, існують спеціальні інструменти для проведення певних технічних операцій, спеціальні умови для перебігу певних хімічних процесів, спеціальні військові звання, спеціальні підрозділи правоохоронних органів, спеціальні прийоми дій тощо. Співвідношення спеціальних і загальновідомих знань за своєю природою мінливе і залежить від рівня розвитку суспільства та ступеню проникнення наукових знань у повсякденне життя людини. Розширення і поглиблення знань щодо будь-якого явища, процесу, предмета призводить до того, що знання стають більш диференційованими, системними, доступними для все  ширшого кола осіб.

На підставі наведених міркувань та їх аналізу автором зроблено декілька висновків. По-перше, слід чітко відмежовувати в функціональному сенсі спеціальні знання як результат професійної підготовки і певну спеціалізовану освіченість окремих людей від передбачених процесуальними законами спеціальних знань, які, маючи за своїм змістом повну тотожність із першими, можуть використовуватись у точно встановлених законом формах і межах. Тобто, повністю індиферентні до становища носія цих знань та їх споживачів, вони перетворюються на процесуально-правову категорію, використання якої передбачено лише визначеними суб’єктами та згідно з  встановленими процедурами, тому у кожному випадку їх застосування вимагає наявності одного з передбачених суб’єктів, засвідчення його компетентності, а також легітимних шляхів отримання бажаного результату.

По-друге, в процесуальне визначення спеціальних знань обов’язково має включатися їх загальнонаукове поняття як неодмінна змістова основа процесуального поняття, а останнє має визначати лише межі й форми особливого використання цих знань у судочинстві та юридично значущі наслідки такого використання.

Зробивши ці загальні зауваження, автор дає визначення спеціальних знань в кримінально-процесуальному сенсі.

Спеціальними знаннями в кримінальному судочинстві є знання і навички, одержані в результаті фахової освіти та/або практичної діяльності в будь-якій галузі науки, техніки, мистецтва або ремесла, які використовуються визначеними законом учасниками процесу в межах наданих кожному з них повноважень для вирішення за певною процедурою процесуальних завдань.

Юридичну діяльність визначають як різновид соціальної діяльності, що здійснюється юристами фахівцями з метою отримання правового результату. Це означає, що в її сфері працюють спеціалісти-професіонали, які володіють спеціалізованими правовими знаннями, відповідними навичками роботи та кваліфіковано виконують юридично значущі дії, що визначають зміст їхньої роботи. Принципово важливим й водночас спірним до сьогодні питанням є віднесеність до розряду спеціальних знань, що використовуються у судочинстві, знань у галузі права. Так, процесуальна модель побудови правосуддя включила у розгляд справ судові органи, наділені широкою компетенцією розглядати на кожному етапі справи, застосовуючи законодавство в його широкому розумінні. Водночас, як судді, так і досудові органи вправі використовувати для розв’язання процесуальних питань спеціальні знання, якими володіють фахівці з різноманітних галузей знань шляхом призначення судової експертизи.

Проте існує необґрунтована законом аксіома, відповідно до якої недопустимо, щоб експертам доручалося вирішувати питання права. Вона виходить з презумпції: jura novit curia (судді знають право). Це означає, що суди мають право залучати експертів для з’ясування питань, які потребують знань у галузі науки, техніки, мистецтва або ремесла, а не правових питань. Однак, вітчизняне законодавство не вказує на те, що правові знання не можуть бути спеціальними, і не встановлює заборони їх використання з метою розв’язання питань, які мають значення для справи. Процеси диференціації наукового знання, що супроводжують розвиток науки взагалі, не обходять стороною і юридичні науки. Слідчий, що розслідує кримінальну справу, суддя, який здійснює судовий розгляд справи, прокурор, що здійснює нагляд за дотриманням законності під час досудового слідства та судового розгляду справ, суддя Конституційного Суду та багато інших представників юридичних професій в обов’язковому порядку мають вищу юридичну освіту і певний рівень фахових знань в галузі права. Однак, ці особи, як правило, мають поглиблені знання лише в певній галузі права і не можуть необхідною мірою орієнтуватися у всіх тонкощах кожної з підгалузей права, а тим більше в усьому масиві законів, які до того ж постійно змінюються, доповнюються, розвиваються. Водночас знання особливостей та тонкощів сучасного законодавства в багатьох випадках конче потрібне для всебічного, повного і об’єктивного розгляду справи з метою встановлення істини.

У дисертації автор висловлює думку, що суб’єкти доказування утворюють першу групу осіб, яким формально дозволяється використовувати спеціальні знання в кримінальному судочинстві. Другою процесуальною формою використання спеціальних знань є участь спеціаліста у проведенні слідчих та судових дій. Ним практично одностайно на підставі кримінально-процесуальних норм вважають особу, яка володіє знаннями та навичками і залучається органом дізнання, слідчим, прокурором або судом для сприяння у виявленні, закріпленні та вилученні доказів. Третьою процесуальною формою використання спеціальних знань є проведення судової експертизи, яка призначається у випадках, коли для вирішення питань, що мають значення для справи, під час провадження у справі необхідні спеціальні знання в галузі науки, техніки, мистецтва тощо.

У підрозділі 2.2 «Поняття та класифікація судової експертизи» визначається поняття «експертиза» та виокремлюється гносеологічна природа експертизи. Також розкривається поняття судової експертизи, ставиться питання про детермінуючі елементи нового виду судової експертизи, проводиться огляд існуючих класифікацій судових експертиз, порушується питання про можливість проведення судової правової експертизи.

У чинному кримінально-процесуальному законодавстві України призначення експертизи розглядається як один із трьох способів використання спеціальних знань у судочинстві. Призначення експертизи є процесуальним рішенням слідчого, а її проведення суворо регламентоване нормами процесуального права, вона є своєрідною процесуальною дією при доказуванні зі специфічною формою, де експерт, використовуючи спеціальні знання, навички і досвід, самостійно у межах своєї компетенції здійснює дослідження й виявляє нові докази, що мають значення для пізнання істини.

  За гносеологічною природою експертиза – це різновид практичного пізнання конкретних фактів, явищ з використанням положень науки, наукових засобів і методів за науково розробленою і апробованою практикою методикою. В основі експертизи як виду дослідження лежать як відомі (вихідні) емпіричні дані, так і наукові факти, функції яких полягають у встановленні предмета експертизи, виявленні видів зв’язків між емпіричними даними, визначенні можливості існування шуканого факту тощо.

Судова експертиза – це один із різновидів експертизи, що має окремі ознаки, зазначені в процесуальному законі. Як і будь-яка інша експертиза, судова експертиза є спеціальним дослідженням, але не будь-яке дослідження можна назвати судовою експертизою. Вихідною базою для розробки концептуальних засад судової експертизи слугували праці окремих вчених у галузі криміналістики, зокрема Л.Є.Ароцкера, Є.Ф.Буринського, В.Г.Гончаренка, О.О.Ейсмана, Б.М.Комаринця, В.К.Лисиченка, Ю.К.Орлова, В.Ф.Орлової, С.М.Потапова, М.Я.Сегая, М.В.Терзієва, І.Я.Фрідмана, О.Р.Шляхова та багатьох інших. 

Автор дійшов висновку, що від експертиз, що здійснюються в інших сферах людської діяльності, судову експертизу відрізняють такі ознаки:

- підготовка матеріалів на експертизу, призначення і проведення її з дотриманням спеціального правового регламенту, що визначає права й обов’язки експерта, суб’єкта, який призначив експертизу, та учасників кримінального, цивільного або господарського процесу;

- проведення дослідження, що ґрунтується на використанні спеціальних знань в різноманітних галузях науки, техніки, мистецтва або ремесла;

- формулювання висновку, що має статус джерела доказів у справі.

Іншим істотним моментом є те, що проведення експертизи передбачає підготовку особою, яка її призначила, відповідних матеріалів, що мають бути переданими на дослідження відповідному експерту.

Розширення меж використання класифікацій у судовій експертизі, які мають в основі інтеграцію знань, дозволяє краще усвідомити сутність досліджуваних наукою предмета та об’єктів, забезпечує ефективніше втілення у життя запропонованих наукою рекомендацій, впливає на творчий підхід до розв’язання завдань, що виникають у ході проведення експертиз.

 Встановлено, що будь-яка класифікація має своїм завданням конкретну мету і будується з дотриманням логічних правил поділу обсягу поняття, а саме: в певній класифікації потрібно застосовувати ті самі підстави; об’єм членів класифікації має дорівнювати об’єму класифікаційного класу (домірність поділу); члени класифікації мають взаємно виключати один одного, це означає, що жоден з них не повинен входити до об’єму іншого класу; поділ на підкласи має бути безперервним, тобто треба брати найближчий клас і не перестрибувати у більш віддалені класи. Експертиза в галузі права відповідає всім цим вимогам.

При цьому презюмується, що окремі види експертних досліджень безпосередньо пов’язані з потребою використання комплексних знань, серед яких використання знань у галузі права є обов’язковою умовою повноти проведення дослідження, а тому в науці необхідним є обґрунтування об’єкта, предмета, завдань судової правової експертизи, виокремлення її як самостійного виду судових експертиз, розробка процедури її призначення, проведення та використання її результатів у судочинстві.

У підрозділі 2.3 «Предмет доказування в судочинстві, його складові та місце судової експертизи в доказуванні» розкривається основний зміст кримінально-процесуальної діяльності, встановлюються основні риси доказування як процесу, визначається предмет доказування, виокремлюється процес оцінки доказів як елемент процесу доказування. Визначається, що судова експертиза є самостійною процесуальною формою перевірки доказів, встановлюється необхідність правильної оцінки висновку експерта як одного з видів доказів.

Зазначається, що основним змістом кримінально-процесуальної діяльності органів розслідування, прокуратури та судів є доказування, тобто збирання, перевірка й оцінка доказів та їх процесуальних джерел, обґрунтування висновків із метою встановлення об’єктивної істини та прийняття на цій основі обґрунтованого рішення. При цьому виникає низка складних теоретичних проблем, правильне вирішення яких має важливе практичне значення. Серед цих проблем на перше місце висуваються: юридичні та гносеологічні аспекти сутності кримінально-процесуального доказування, доказів та їх джерел.

Аналіз вітчизняного й зарубіжного законодавства дозволяє встановити основні риси доказування в кримінальному процесі, що відображають поєднання двох аспектів – суто правового й гносеологічного. Насамперед, доказування варто розглядати як правову категорію, що містить окремі складові. В гносеологічному аспекті доказування розглядають як пізнавальний процес, що має певну специфіку. Як один з різновидів загального процесу пізнання, що відтворює всі його істотні риси, процес встановлення істини в судочинстві має свої особливості. У кримінальному судочинстві предметом дослідження є такі події, вчинки людей, стосовно яких існує припущення, що вони є суспільно небезпечними, злочинними. Специфічний характер виявляється насамперед в обмеженості предмета дослідження тими фактами, що мають істотне значення для справи, тобто предметом доказування. Ні слідчий, ні суд не можуть довільно визначати предмет свого дослідження.

Обставини, які закон відносить до предмета доказування у кримінальній справі, визначаються загальними положеннями кримінального процесу, зокрема нормами про завдання кримінального судочинства та його принципи. Так, завдання швидкого і повного розкриття злочинів передбачає включення до системи обставин, що підлягають доказуванню у справі, події злочину, часу, місця, способу та інших обставин злочину, а також шкоди, заподіяної ним, завдання викриття винних зумовлює необхідність доказування всіх обставин, що характеризують винність обвинуваченого у скоєнні злочину, включення причин і умов, що сприяли скоєнню злочину як компонента предмета доказування, диктується завданням запобігання новим злочинам.

У законодавчій схемі, викладеній у ст. 23, 64 КПК України, предмет доказування є загальним для всіх категорій кримінальних справ, єдиним як у стадії досудового слідства, так і під час судового розгляду. При цьому обставини, що входять до предмета доказування, конкретизуються й індивідуалізуються стосовно окремих категорій справ і у конкретних кримінальних справах, однак це відбувається в межах загального, родового предмета доказування і не свідчить про його змінення. Метою доказування є отримання вірогідного знання, обґрунтованого легітимними доказами. Зміст доказування розглядають як сукупність процесуальних дій і тому найбільш розповсюдженим способом визначення поняття процесу доказування є розкриття його змісту як діяльності відповідного суб’єкта, спрямованої на збирання, перевірку й оцінку доказів.

У процесі дисертаційного дослідження визначено, що оцінка доказів як елемент процесу доказування – це всебічний, повний та об’єктивний розгляд кожного окремо і всієї сукупності доказів. За результатами оцінки роблять висновок щодо належності, допустимості, вірогідності кожного доказу та всіх зібраних доказів у сукупності з огляду на їх достатність для розв'язання кримінальної справи. Судова експертиза – це самостійна процесуальна форма перевірки наявних доказів а також отримання нових доказів. 

Висновок експерта, як і будь-який інший доказ, не має заздалегідь встановленої сили, підлягає відповідній оцінці і не є обов’язковим у обґрунтуванні відповідних процесуальних рішень. Оцінка висновку експерта, хоча й ґрунтується на загальних правилах оцінки доказів, істотно відрізняється від оцінки інших доказів у справі. Всебічність, повнота, об’єктивність, на що повинно спиратися внутрішнє переконання процесуальної особи, тобто слідчого чи судді, мають поєднуватися з розумінням сутності здійсненого експертного дослідження та обґрунтованості отриманих експертом результатів, що стали підставою для формулювання висновку.

Автор дійшов висновку, що оцінка висновку експерта – це не що інше, як оцінка одного з видів доказів, логічна операція, що має вираз у формулюванні оціночних суджень процесуальної особи. До того ж, такі оціночні судження спираються на знання й практичний досвід слідчого чи судді передусім стосовно процесу експертного дослідження з тим, щоб правильно оцінити всі його критерії. Оскільки висновок експерта є одним із видів доказів, то й оцінка його здійснюється за загальними правилами оцінювання доказів з точки зору їх належності, допустимості, вірогідності результатів, а за сукупністю – достатності для прийняття процесуального рішення та розв'язання кримінальної справи.

Належна й правильна оцінка висновку експерта як одного з видів доказів є важливою правовою складовою доказування у справі. Постановка проблеми призначення правової експертизи в судочинстві України є правомірною і відповідає вимогам часу.  

   Розділ 3 «Проблема правової експертизи в судочинстві України» складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 3.1 «Теоретичні засади вирішення правових питань шляхом проведення експертизи» розкривається важливість та необхідність дослідження правових норм не лише в нормотворчій діяльності, а й у діяльності, пов’язаній із застосуванням таких норм. Визначається необхідність тлумачення норм права та визначення справжнього змісту норм права, окреслюються відмінності тлумачення в юридичній практиці від тлумачення в будь-якій іншій діяльності. Формулюється поняття спеціального юридичного тлумачення та робиться висновок про те, що собою являє правова експертиза. Вирішується питання про правомірність проведення експертиз із правових питань у кримінальних справах про злочини, відповідальність за які встановлена статтями з бланкетними диспозиціями. Розкривається положення про те, що чинне кримінально-процесуальне законодавство не містить заборони щодо постановки перед експертами питань правового змісту. Надається визначення правової судової експертизи.

У випадках розгляду обставин справи в межах кримінального, цивільного, адміністративного судочинства загальним завданням постає розв’язання правових питань. Часто це пов’язується з потребою використання спеціальних знань. За певних обставин дослідженню підлягають не лише фактичні обставини справи, що підлягає розгляду органами досудового слідства чи судом, а й правові підстави прийняття відповідних процесуальних рішень, які мають юридичне значення. Такими правовими підставами можуть бути норми права, від правильності тлумачення яких залежить правильність прийняття процесуальних рішень.

Потреба в тлумаченні норм права може бути викликана можливими суперечностями між їх формами та змістом. Низький рівень юридичної техніки, недоліки не лише юридичного, а й суто технічного порядку призводять до виникнення проблем, суперечностей, викривлення змісту, неоднозначності розуміння окремих норм права чи деяких їх положень. У таких випадках тлумачення правової норми обізнаною особою є передумовою пізнання справжнього змісту юридичних приписів. Автор вважає, що спеціальне юридичне тлумачення – це з’ясування змісту правової норми з використанням юридичних знань. Правова експертиза – це доктринальне тлумачення, яке може бути використано під час офіційного казуального тлумачення норм права. Отримання висновку правової експертизи є одним із способів пізнання суб’єктом доказування істини у справі. Заборона проведення правової експертизи призводить до обмеження суб’єктів доказування у засобах пізнання фактів, що мають значення для справи.

КПК України не містить заборони щодо постановки перед експертами питань правового змісту. Судова правова експертиза є певною гарантією всебічного і повного дослідження нормативних актів і документів з позицій чинного законодавства. Висновок експерта є джерелом доказів у кримінальній справі, наявність якого не знімає відповідальності з слідчого чи судді за прийняття ними правильного і процесуально обґрунтованого рішення. Дотримання процесуального порядку призначення, проведення й використання результатів судової правової експертизи є гарантією повноти й всебічності дослідження матеріалів справи та процесуальної обґрунтованості прийнятих у справі рішень.

Автором робиться висновок, що правова судова експертиза – це експертне дослідження матеріальних і процесуальних ознак актів (документів), що підлягають дослідженню за їх змістом і формою. Її предметом має бути визначення сутності правових відносин, що регулюються даною правовою нормою, включаючи питання правової кваліфікації діяння і правової оцінки події. Специфікою об’єктів правової експертизи є те, що ними виступають правові норми, а отримувана в результаті експертизи інформація випливає насамперед з тексту таких норм.

         У підрозділі 3.2 «Процесуальна правомірність та завдання судової правової експертизи» розглядається питання про призначення та проведення експертизи органами досудового слідства та суду, визначається, що використання слідчим та судом результатів правової експертизи жодним чином не обмежує їх процесуальних прав і не посягає на самостійність процесуальної особи у прийнятті відповідних рішень.

По-перше, у випадку призначення правової експертизи і ознайомлення з її матеріалами та результатами чітко визначений процесуальний порядок забезпечить повноту реалізації правового статусу зацікавлених учасників судочинства. По-друге, офіційний і належним чином обґрунтований висновок судового експерта дасть змогу зацікавленим у вирішенні кримінальної справи учасникам процесу отримати розгорнуте уявлення про особливості реалізації норм правового акту.

Автор підтримує думку Т.В. Варфоломеєвої про те, що неможливо виправдати окремі спроби підмінити експертизу дослідженнями, які проводяться до порушення кримінальної справи, а потім долучаються до кримінальної справи у вигляді довідок, складених спеціалістом за результатами проведеного ними дослідження. Дотримання процесуального порядку призначення, проведення й використання результатів судової правової експертизи є гарантією повноти й всебічності дослідження матеріалів справи та процесуальної обґрунтованості прийнятих у справі рішень.

Визнаючи доцільність призначення правової експертизи, автор не пропонує передавати повноваження слідчого чи судді експерту. Експерт у своєму висновку, спираючись на наявні в нього правові знання, повинен лише роз’яснити з посиланням на відповідні нормативно-правові документи порядок і правильність певних дій учасників кримінального судочинства, що лежать в правовій галузі, в тому числі торкаються безпосередньо кримінальної та кримінально-процесуальної сфери. Автор вважає, що предметом правової експертизи має бути визначення сутності правових відносин, що регулюються даною правовою нормою, включаючи питання правової кваліфікації діяння та правової оцінки події.

У підрозділі 3.3 «Оцінка й використання висновків судової правової експертизи» зазначається, що логічним продовженням процесу збирання й дослідження доказів є етап їх оцінки, визначається, що саме має встановити процесуальна особа в процесі оцінювання висновку експерта, визначається головна відмінність висновку експерта від інших, передбачених законом, джерел доказів. Проте в теорії кримінально-процесуального права немає чіткого визначення поняття "оцінки доказів".

Висновок експерта законодавцем віднесено до окремого джерела доказів, в якому можуть бути встановлені певні фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку процесуальні органи встановлюють обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Тому оцінка висновку експерта є практичною діяльністю процесуальної особи, що має на меті встановлення належності до справи даних, які містяться у висновку; дотримання процесуального порядку призначення та проведення судової експертизи; компетентності експерта; достатності поданих експертові об’єктів дослідження; повноти відповідей на поставлені питання; відповідності висновків іншим фактичним даним; узгодженості між дослідницькою частиною та підсумковим висновком експерта; обґрунтованості експертного висновку та його узгодженості з іншими матеріалами справи; відповідності висновку експерта поставленим питанням.

Висновок експерта як окремий вид джерела доказів має ті особливості, що експерт повідомляє особі, яка призначила експертизу, фактичні дані, встановлені особисто ним під час проведення дослідження в межах поставленого завдання на підставі наявних у експерта спеціальних знань. Крім висновку експерта, жодне з передбачених законом джерел доказів не містить у собі як складовий елемент судження про факти. Це судження завжди ґрунтується на спеціальних наукових знаннях, що застосовуються експертом під час дослідження. Формулюючи висновок за проведеним дослідженням, експерт оцінює матеріали експертизи, але таке оцінювання не є оцінюванням доказів, що входить до прерогативи слідчого та суду.