Локальні корпоративні норми у цивільно-правовому регулюванні

Краткое содержание

У Вступі обґрунтовуються актуальність теми, стан її наукового розроблення, визначаються, мета, задачі, предмет і методологічна основа дослідження, висвітлюються наукова новизна, практичне значення одержаних результатів, наводяться дані про їх апробацію, наявність публікацій за темою дисертації, вказуються її структура й обсяг.
Розділ 1 «Місце локальних корпоративних норм у регулюванні корпоративних відносин» складається з трьох підрозділів.
У першому підрозділі «Загальна характеристика корпоративних відносин» досліджуються проблематика юридичної природи корпоративних відносин. Їх аналіз крізь призму таких чинників, як рівність учасників, автономія їх волі, майнова самостійність, майновий, компенсаційний характер відповідальності тощо доводить цивілістичну природу цих правовідносин.
Особлива увага приділяється рівності учасників корпоративних правовідносин, для яких законом передбачено рівні критерії виникнення, зміни чи припинення у них корпоративних прав. Рівними є абсолютно всі учасники/акціонери, бо кожен з них має відповідні корпоративні права. Водночас обсяг можливостей, що їм надаються, різний залежно від обсягу «прав з акції/частки».
Учасники корпоративних відносин автономні у прояві своєї волі, у них відсутнє підпорядкування, що не коливається в залежності від розміру пакетів акцій чи часток, адже значний акціонер(учасник) аж ніяк не впливає на дрібного, він його не підпорядковує своїй волі, а у разі незгоди дрібного акціонера з рішеннями, прийнятими загальними зборами, він має право здійснити дії, спрямовані на припинення корпоративних відносин між ним і корпорацією.
У другому підрозділі «Розуміння корпоративних норм» доводиться необхідність розрізняти корпоративні норми та внутрішньокорпоративні або локальні корпоративні норми. Корпоративні норми мають регулювати насамперед відносини щодо виникнення, реалізації та припинення корпоративних прав. А це означає регулювання на рівні законів та підзаконних нормативно-правових актів, а також на локальному рівні. Замикати їх суто на внутрішньому характері неприпустимо.
Підтримується позиція, згідно з якою корпоративні норми складають певну правову єдність, унаслідок чого вони становлять комплексне утворення, що тяжіє до цивільного права. Порівняння понять «локальні» та «корпоративні» норми доводить необхідність відрізняти їх по суті, бо локальні – це ті, що діють в обмеженому колі осіб, а корпоративні – ті, що регулюють корпоративні відносини (причому на різних рівнях – на загальному і локальному). В роботі аналізуються локальні корпоративні норми, що містяться, відповідно, в локальних корпоративних актах.
Спростовується твердження про необов’язковість корпоративних, в тому числі локальних, норм та про те, що вони не забезпечуються нормами державного примусу, адже де б не містилися норми як певні правила поведінки, у разі їх порушення має застосовуватися певний порядок впливу на правопорушника та відповідним чином здійснюватися захист прав інших осіб.
Втім, існують і рекомендаційні норми, які містяться в актах, що не мають загальнообов’язкової сили, прикладом чого є Принципи корпоративного управління. Вказується на механізм запровадження необов’язкових норм, а саме: (а) правила біржової торгівлі конкретних бірж встановлюють вимогу, аби кожна компанія, акції якої котуються на ній, встановила (прийняла) і розкрила кодекс (правила) ведення своїх справ та етики для директорів та посадовців відповідно до принципів корпоративного управління. Відмова від цього негативно впливає на можливість продажу акцій такої компанії на біржі; (б) сайт кожної компанії, акції якої котуються на фондовій біржі, має включати інформацію про застосування нею кодексу/правил ведення справ та етики; (в) компанії мають повідомляти про це ДКЦПФР.
У третьому підрозділі «Локальні корпоративні акти як джерела корпоративного права» простежується зв’язок централізованого та децентралізованого регулювання. Доводиться відсутність підстав вважати внутрішні корпоративні акти правочинами. По суті ці акти, будучи локальними, мають нормативно-правову природу, оскільки в них містяться корпоративні норми, які є правовими.
Для повного розкриття сутності таких актів досліджуються: (а) витоки локального регулювання, (б) його підстави, (в) засади, (г) місце локальних корпоративних актів серед джерел права.
Витоки локального регулювання лежать у площині приватного права, завдяки чому центр ваги зміщується з їх державного регулювання на нижчий рівень, локальний, більш наближений до суб’єктів цих відносин. Останні наділяються можливістю врегулювати відносини між собою як в договірному порядку, так і шляхом прийняття локальних корпоративних актів. При цьому зважується на три моменти, а саме: автономність, диспозитивність і дозвільність, які безпосередньо пов’язані з саморегулюванням.
Локальне регулювання як форма саморегуляції – це регулювання, здійснюване власними силами і власними засобами: корпоративними механізмами, на наданих законом підставах, у межах повноважень/компетенції органів корпорацій через різні організаційно-правові форми безпосередньої і опосередкованої, прямої і непрямої участі учасників в управлінні.
Пропонується стосовно локального регулювання запровадити підхід, аналогічний принципу свободи договору: учасники корпоративних відносин мають бути наділені можливістю приймати локальні акти в будь-якому разі, якщо на це не встановлено законодавчих заборон, а також якщо це не випливає зі змісту чи з суті цих відносин (аналогічно правилу, встановленому в ч. 3 ст. 6 ЦК).
Дозвільність локального регулювання полягає не в тому, що корпоративні норми приймаються остільки, оскільки вони допускаються законом, а в можливості їх прийняття у міру необхідності та якщо недоречність цього прямо не випливає із закону.
Локальні корпоративні акти приймаються для уточнення та конкретизації норм законів, установлення механізмів їх реалізації, запровадження інших моделей регулювання корпоративних відносин порівняно з передбаченими у законі, наскільки це припускається законом, або в них фіксується обрання однієї з альтернативних моделей, для заповнення прогалин у законодавстві, внаслідок спеціальних приписів законодавства про передання тих чи інших питань до компетенції недержавних організацій.
Порядок прийняття локальних корпоративних актів залежить передусім від волі корпорації, яка приймає корпоративну норму.
Розділ 2 «Характеристика окремих видів локальних корпоративних актів» складається з чотирьох підрозділів.
У першому підрозділі «Види локальних корпоративних актів» зазначається на те, що корпоративні акти бувають нормативно-правовими та неправовими. Перші як локальні корпоративні акти включаються до складу джерел корпоративного права. Як і в інших джерелах корпоративного права (законах та підзаконних нормативно-правових актах), у корпоративних актах містяться певні правові моделі та приписи, що мають нормативний характер. Другі не мають відношення до права. Вони є більшою частиною технічними або виробничими. Це стосується, наприклад, порядку доступу до експлуатації певного обладнання, певних приміщень, користування базами даних тощо. Цим вони відрізняються від схожих нормативних корпоративних актів, наприклад, про надання інформації акціонерам.
В корпораціях приймаються не тільки локальні корпоративні, а й індивідуальні акти. Останні є результатом діяльності органів корпорації, зокрема щодо застосування локальних корпоративних актів. Отже, є підстави стверджувати про здійснення цими органами правозастосовної діяльності.
Таким чином, локальні корпоративні акти можна поділити на дві основні групи: нормативно-правові та індивідуальні (акти застосування права). Перші містять корпоративні норми, дія яких поширюється на певне коло осіб і які регламентують ті чи інші аспекти корпоративних відносин. Як правило, це пов’язано з деталізацією норм закону, обранням іншого варіанту поведінкової моделі, ніж це передбачено законом, тощо. Якщо йдеться про такий акт, як установчий документ, то він є загальним регулятором усіх корпоративних відносин у певній корпорації. Індивідуальні акти не регулюють відносини в корпорації, а через застосування норм закону та корпоративних нормативно-правових актів виступають підставою виникнення конкретних прав і обов’язків в учасників корпоративних відносин.
Є корпоративні акти, без яких корпорація не може здійснювати свою діяльність, тобто які є об’єктивно необхідними (1). Є ті, які приймаються в корпорації для підсилення її рангу як саморегульованої і такої, що може виконувати функції, делеговані їй державою (2). А є ті, які приймаються саме тому, задля чого певні особи об’єдналися в корпорацію (3).
Нормативно-правові локальні корпоративні акти можна поділити на такі три групи: правоутворюючі, правореалізуючі та праворегламентуючі.
Правоутворюючими є установчі документи юридичної особи, положення про її філії, представництва та органи. Правореалізуючими можна назвати акти, якими регулюється те чи інше коло питань, наприклад, про виплату дивідендів, порядок укладення правочинів, викупу акцій, проведення виплат учасникам, інформацію тощо. Праворегламентуючі – це такі акти, в яких міститься регламентація відносин в окремих корпораціях. Основна відмінність цих актів від правореалізуючих полягає у тому, що вони встановлюють власну регламентацію, якої немає в законі та підзаконних нормативно-правових актах. Звичайно, це можливо лише тому, що допускається законом. До таких актів слід віднести окремі положення, які приймаються саморегульованими організаціями, правила лістингу, різні біржові правила.
Корпоративні акти можна поділити залежно від органу, який їх прийняв, на (1) прийняті вищим органом, (2) прийняті наглядовою радою, (3) прийняті виконавчим органом.
У другому підрозділі «Юридична природа установчих документів» вказується, що ними є статути та засновницькі договори. Проблематика статуту пов’язана з такими аспектами, як порядок створення корпорації; зіставлення статуту та закону і статуту та договору; зміст статуту. Склалися такі позиції щодо розуміння правової природи статуту: (1) статут як спеціальний закон, (2) статут як договір, (3) статут як локальний нормативний акт. Їх аналіз дозволив підтримати уявлення про статут як про локальний нормативний акт, оскільки за його допомогою здійснюється локальне правове регулювання у конкретній корпорації із урахуванням можливостей, що надаються диспозитивними нормами законодавства, чи деталізації останнього.
Статут являє собою основний нормативний акт локальної системи правового регулювання діяльності товариства, що створює правову базу для інших його внутрішніх документів. Останні приймаються у розвиток положень статуту і не повинні йому суперечити. Якщо закон встановив, що засновницький договір є установчим документом товариства, то вже тим самим він має посідати ранг статуту як іншого виду установчого документа. За своїм правовим становищем ці два види установчих документів не повинні різнитися.
У третьому підрозділі «Зміст установчих документів» аналізуються такі інформативні та регулюючі блоки, що мають міститися в установчих документах: (а) управління корпорацією (види органів, порядок їх формування, компетенція, прийняття рішень тощо); (б) порядок формування майна корпорації (статутного або складеного капіталу, його збільшення або зменшення); (в) порядок реалізації учасниками своїх прав (майнових та немайнових).
Щодо першої групи питань, зазначається, що в статуті можна як змінити коло питань, що становлять компетенцію вищого органу в порівнянні з передбаченим законом. Особливості прийняття рішень загальними зборами шляхом опитування приводять до необхідності врегулювати ці питання у статуті. Не менші особливості виникають при управлінні компанією однієї особи, що слід також врегульовувати в її статуті. Також варто в статуті визначитися з переважними правами акціонерів приватних АТ на придбання відчужуваних акцій. Для всіх корпорацій важливим є питання врегулювання у статутах порядку формування виконавчого органу.
Порядок формування майна корпорації (статутного або складеного капіталу, його збільшення або зменшення) має важливе значення для корпорації, особливо при внесенні його учасниками майнових вкладів та якщо вони формують статутний капітал протягом року. Є сенс закріпити у статуті положення щодо залучення суб’єкта оціночної діяльності для проведення експертної оцінки майнового вкладу. Особливого значення це набуває в разі внесення унікальної технології, «ноу-хау», інших об’єктів інтелектуальної власності. Підвищується значущість такого підходу при створенні інноваційних компаній.
Порядок реалізації учасниками своїх прав має дуже важливе значення, адже у відсутність механізму їх реалізації вони, незважаючи на їх наявність, залишатимуться мертвими. Як правило, в законі лише наголошується на тих чи інших правах і не вказується, хто має забезпечити їх реалізацію. У законодавстві міститься багато майнових та немайнових прав учасників, які потребують встановлення окремих механізмів їх реалізації. Передусім це право на інформацію. В статуті має передбачатися, яку інформацію може одержати учасник, від кого, в який строк, в якому вигляді, які заборони можливі при цьому. Не менш важливою є реалізація права акціонера на незгоду. Урегулювання в статутах питання відповідальності посадових осіб сприяло б розв’язанню найважливішої проблеми узгодження трудового і цивільного законодавства з цих питань і розроблення механізмів, що дозволило б вимагати повного відшкодування шкоди цими особами.
У четвертому підрозділі «Регулювання локальними корпоративними актами компетенції та діяльності органів корпорацій» розкривається втілення основної ідеї правової конструкції корпорацій, яка полягає у відокремленні власності від управління. Аналізуються положення закону та надаються пропозиції щодо прийняття локальних корпоративних актів стосовно врегулювання питань діяльності кожного з органів корпорації. Насамперед це стосується деталізації у статуті та внутрішніх документах корпорації компетенції загальних зборів та інших питань їх діяльності.
Основоположними для корпорації є такі питання:
а) «статутарні»– визначення напрямків її діяльності, внесення змін до статуту, припинення корпорації;
б) «фінансові» – звіти про фінансову діяльність, додаткові випуски акцій, зменшення статутного капіталу, викуп акцій, придбання бізнесу;
в) «управлінські» – визначення порядку здійснення діяльності самими загальними зборами та водночас реалізація прав акціонерів, формування органів, їх звітування, переобрання, відповідальність.
Висловлюється незгода з новим положенням, що передбачається в ч. 1 ст. 29 Закону «Про акціонерні товариства», згідно з яким статутом може бути передбачена можливість укладення договору між акціонерами, за яким на них покладаються додаткові обов’язки, у тому числі обов’язок участі у загальних зборах, і встановлюється відповідальність за його недодержання. Очевидно, що цей договірний обов’язок суперечить корпоративним засадам, на яких ґрунтується АТ.
Важливим є врегулювання на локальному рівні порядку внесення учасниками товариства додаткових внесків, який майже не прописаний в законодавстві. Окремого порядку потребує врегулювання в АТ питання про виплату дивідендів. Як правило, приймається Положення про нарахування та виплату дивідендів. Є сенс установити в локальних нормативних актах механізм розподілу викуплених акцій серед працівників АТ, що розв’яже деякі проблеми, знімаючи конфлікт інтересів та надаючи підставу в зацікавленості та випрацювані стимулів у працівників у належному виконанні своїх трудових обов’язків.
Існують численні проблеми з правом акціонерів на скликання загальних зборів у разі, якщо відповідний орган корпорації на їх вимогу цього не здійснюватиме. Такі питання слід врегулювати в локальних актах для підвищення ступеня реалізації права акціонерів. Є потреба в урегулюванні порядку обрання складу наглядової ради, оскільки на рівні закону це питання детально не врегульовується.