Маляренко В.Т. Перебудова кримінального процесу України в контексті європейських стандартів: теорія, історія і практика

Краткое содержание

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження, визначаються мета, завдання й методи дослідження; ступінь наукової розробки теми; висвітлюється зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами; визначаються наукова новизна і практичне значення одержаних результатів дослідження, вказуються конкретні форми їх апробації і впровадження в законодавчу і практичну діяльність по здійсненню кримінального судочинства.

Перший розділ “Основні положення перебудови кримінального процесу України в контексті європейських стандартів” складається  з чотирьох підрозділів.

У підрозділі 1.1. “Європейські стандарти перебудови кримінального процесу України як галузі права” розглядається одне з основних і дискусійних питань кримінально-правової теорії про сутність і поняття кримінального процесу, звертається увага на наявність безлічі варіантів визначення поняття кримінального процесу.

Автор акцентує увагу на тому, що в юридичній літературі часто змішувалися поняття “кримінально-процесуальне право” і “кримінальний процес”, проте кримінальне право стосовно кримінального процесу є первинним, а процес щодо цього права – вторинним. Визначення кримінально-процесуального права як самостійної галузі правової системи давали вчені як дореволюційного і радянського часів (С. Вікторський, П. Елькінд, М. Строгович), так і пострадянського періоду (Ю. Грошевий, М. Михеєнко).

Звертаючи увагу на розбіжності у визначеннях поняття “кримінально-процесуальне право”, дисертант вважає, що при його формулюванні необхідно враховувати ту обставину, що у XX ст. світове співтовариство дійшло висновку, що головним напрямом розвитку суспільства є насамперед захист людини, її життя і здоров’я, майна, честі й гідності, її прав і свобод. Тому при визначенні наукового поняття “кримінально-процесуальне право” слід обов’язково акцентувати увагу на такій його складовій, як захист прав і свобод людини і громадянина.

Кримінально-процесуальне право має свої предмет і метод правового регулювання, які є підставами (критеріями) для виділення права в окрему самостійну галузь. Предмет і метод кримінально-процесуального права досліджували П. Елькінд, Л. Зусь, В. Шпильов, Ю. Грошевий та ін. Автор аналізує думки вчених щодо визначення цих понять. Кримінально-процесуальне право, як самостійна галузь права, є поліструктурним, тобто має внутрішню будову (структуру). Його елементами є процесуальні норми і процесуальні інститути. Звертається увага на те, що в науці кримінального процесу з урахуванням способу правового впливу з кримінально-процесуальних норм виокремлюють такі, що зобов’язують, уповноважують чи забороняють. Здобувач обґрунтовує висновки, що його джерелами мають бути: Конституція України; Кримінально-процесуальний кодекс України; закони, якими вносяться зміни й доповнення до КПК; міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, розглядається проблемним співвідношення імперативності та диспозитивності як методів правового регулювання.

У підрозділі 1.2. “Завдання кримінального судочинства України в контексті європейських стандартів” звертається увага на те, що попри внесення до КПК численних істотних змін і доповнень, його норми все ще не зазнали ревізії з точки зору його відповідності положенням Конвенції про захист прав людини та основних свобод, інших міжнародних договорів у цій сфері і ще багато в чому суперечить інтересам захисту основних прав і свобод людини.

Автор обґрунтовує нагальну потребу у прийнятті нового КПК, в якому процедура розгляду кримінальних справ забезпечувала б кожній людині захист її прав і законних інтересів.

Пропонується закріпити в новому КПК такі основні завдання кримінального судочинства: регулювання процесуального порядку викриття осіб, винуватих у вчиненні злочинів, притягнення їх до відповідальності та справедливе покарання; регулювання процесуального порядку звільнення від кримінальної відповідальності осіб, які вчинили суспільнонебезпечні діяння, у передбачених законом випадках; регулювання процесуального порядку викриття осіб, які вчинили суспільно небезпечні діяння у неповнолітньому віці або в стані неосудності, і застосування до них передбачених законом заходів; захист особи від безпідставного притягнення до кримінальної відповідальності і недопущення засудження невинуватих або застосування до них примусових заходів; захист особистої свободи особи, її майна, честі, гідності, інших прав і законних інтересів, а також державних інтересів та інтересів і прав юридичних осіб. Висловлені автором думки щодо завдань кримінального судочинства знайшли своє відображення в проекті нового КПК (ст. 2).

У підрозділі 1.3. “Функції кримінального процесу України в контексті європейських стандартів” зазначається, що поняття і зміст кримінально-правової функції є дискусійними. Різними є точки зору щодо поняття кримінально-процесуальних функцій. Автор вважає найбільш вдалим визначення поняття кримінально-процесуальної функції, сформульоване Ю. Грошевим, як “виражені у законі основні напрями професіональної діяльності, що здійснюються з метою реалізації завдань кримінального судочинства суб’єктами, уповноваженими на ведення процесу або наділеними правами для активної участі у справах, з метою захисту своїх законних інтересів”.

У науці кримінально-процесуального права немає також єдності думок щодо системи кримінально-процесуальних функцій. Одні дослідники (Я. Мотовиловкер, В. Савицький,                 М. Строгович та ін.) вважають, що в кримінальному процесі існує три основні кримінально-процесуальні функції: обвинувачення (кримінального переслідування), захисту і вирішення справи, а інші фахівці (Ю. Грошевий, П. Елькінд, Р. Рахунов) крім цих називають ще й інші кримінально-процесуальні функції. Дисертант вважає, що для зняття багатьох питань з цієї проблеми слід чітко й недвозначно закріпити у КПК вказівку про конкретну форму кримінального процесу (змагальну, змішану) і потім вибудовувати Загальну й Особливу його частини; при цьому необхідно врахувати багато чинників реального життя (зокрема, фінансові можливості держави при проведенні радикальної реформи кримінального процесу, рівень і тенденції злочинності тощо), а також всього величезного наукового потенціалу, накопиченого наукою кримінально-процесуального права.

У підрозділі 1.4. “Основні загальноприйняті принципи кримінального процесу в Європі та їх імплементація в українське законодавство” визначаються поняття “європейські стандарти”, “європейські стандарти демократії”, “європейські стандарти прав людини”, процес додержання яких тісно переплітається з кримінальним судочинством, його принципами. Без глибокого і всебічного дослідження принципів кримінального процесу неможливе пізнання самої суті кримінального процесу, закономірностей становлення, перспектив його розвитку. Принципам кримінального процесу присвячено багато праць учених радянського й пострадянського періодів. Дисертант також досліджував цю проблему, і певна частина його пропозицій врахована при внесенні істотних змін до законодавства про судоустрій та до кримінально-процесуального законодавства України: в Закони України “Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України” від 21.06.2001 р. та від 12.07.2001 р., “Про судоустрій України” від 07.02.2002 р. Цими законами внесено багато новацій у кримінальний процес України: відроджена апеляція, здійснено реформування касації, внесені суттєві доповнення і зміни до нормативного змісту таких принципів процесу, як змагальність, публічність, всебічне, повне й об’єктивне дослідження обставин справи, гласність судового розгляду справи, безпосередність.

Особливого значення набула така конституційна засада кримінального судочинства, як змагальність. У дослідженні розкриваються сутність і значення цієї засади, її правова природа. Аналізуються дослідження вченими процесуалістами, як щодо засад кримінального судочинства взагалі і змагальності, зокрема, зроблені такими В. Бібіло, І. Лобойко, В. Савицький,                           М. Строгович,  В. Шибіко та ін.

Автор доходить висновку, що сьогодні перед вченими і практиками України постає питання про найбільш повне втілення в кримінально-процесуальному законодавстві України надзвичайно принципової для кримінального процесу конституційної вимоги змагальності. Для цього в першу чергу необхідно чітко й недвозначно визначитися з формою кримінального процесу, яка в нинішніх умовах перехідного періоду найбільше підходить для України. Головним вектором у виборі форми кримінального процесу може бути лише той, що спрямований убік змагальності, якій найбільше відповідає демократична модель кримінального процесу. Пропозиції дисертанта про необхідність законодавчого визначення, що розгляд справ у всіх судах відбувається на засадах змагальності, втілено у ст. 161 чинного КПК і пропонується закріпити у п. 15 ст. 7 проекту КПК, з огляду на те, що змагальна форма процесу є однією із загальноприйнятих форм кримінального процесу в Європі.

Сутність змагальності відповідно до чинного КПК полягає в тому, що при розгляді справи в суді функції обвинувачення, захисту і вирішення справи не можуть покладатися на одну й ту ж особу. У поняття “засади змагальності” включаються такі елементи (ознаки), як поділ основних кримінально-правових функцій (обвинувачення, захист, вирішення справи); процесуальна рівноправність сторін; обмеження активної ролі суду в кримінальному процесі. Акцентується увага на тенденції побудови кримінального процесу України у змагальній формі не лише в центральній стадії процесу – судовому розгляді, а й на його досудових стадіях і стадії виконання судових рішень. Саме під кутом змагальності і слід визначати законодавчий механізм кримінально-процесуальних функцій, виходячи з конституційного положення про те, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Другий розділ “Розвиток кримінально-процесуального законодавства на різних етапах історії України” складається із семи підрозділів. Автор на підставі аналізу численних наукових праць І. Бойка, М. Володимирського-Буданова, В. Гончаренка, П. Музиченка, А. Пашука,                   І. Петрова, Н. Сизої, А. Ткача, І. Фойницького, Р. Хачатурова, М. Чельцова-Бебутова та багатьох інших учених досліджує процес становлення й розвитку кримінально-процесуального законодавства в перші століття української державності за доби існування Русі, за часів перебування українських земель у складі Литви, Польщі, Речі Посполитої, у період визвольної війни 1648-1654 рр. та автономії України у складі Росії (друга половина XVII – XVIII ст.), перебування України у складі Російської та Австрійської (Австро-Угорської) імперій, відродження й розбудови української державності (1917-1920 рр.) і в радянський період, а також після проголошення незалежності України.

Здійснено поглиблений аналіз основних джерел кримінально-процесуального права: звичаєвого права, Руської Правди, Судебника Казимира IV 1468 р., статутів, збірників магдебурзького права, Литовських статутів, гетьманських універсалів, “Прав, за якими судиться малоросійський народ”, Зводу законів Російської імперії 1832 р., судових статутів Олександра II 1864р., КПК УСРР 1922 р. та 1927 р., “Положення про судоустрій УСРР” 1929 р., Закону про судоустрій Союзу РСР, союзних і автономних республік 1938 р., Закону про судоустрій Української РСР 1960 р. та КПК УРСР 1960 р.

Зазначається, що в усі часи простежується тенденція на вдосконалення кримінального процесу.

Звертається увага на те, що після проголошення незалежності “Концепцією судово-правової реформи в Україні”, прийнятою 28 квітня 1992 р., започатковано проведення судово-правової реформи і накреслено її основні завдання. Подією надзвичайної ваги стало прийняття Конституції України, у ст. 129 якої закріплені засади судочинства. Демократичні засади судочинства були значно посилені Законом України від 7 лютого 2002 р. “Про судоустрій України”.

Оцінюючи значення змін і доповнень до КПК 1960 р., автор підкреслює, що найбільш істотними з них є посилення ролі суду в забезпеченні засад недоторканності особи, її житла, таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, змагальності, забезпечення підозрюваному, обвинуваченому, підсудному й засудженому права на захист, презумпція невинуватості та низки інших, створення апеляційної інстанції й відповідного провадження, надання касаційному оскарженню прийнятих судом процесуальних рішень нової процесуальної форми, зміна процесуальної форми, що регулює перегляд судових рішень у порядку виключного провадження.

Третій розділ “Шляхи вдосконалення кримінального процесу на окремих етапах кримінально-процесуальної діяльності в контексті європейських стандартів” складається із шести підрозділів.

У підрозділі 3.1. “Кримінально-процесуальне забезпечення дізнання і досудового слідства та його відповідність європейським правовим нормам” розглядається процесуальний порядок провадження у кримінальних справах у стадії дізнання й досудового слідства.

На підставі аналізу норм, що регулюють порядок порушення  кримінальної  справи як початкової стадії кримінального процесу, з якої, власне, і починається кримінальний процес у кожній конкретній справі, здобувач формулює загальні правила її порушення, яких повинні додержуватися всі органи й посадові особи, уповноважені приймати таке рішення: 1) це може зробити лише належний суб’єкт; 2) за наявності передбачених законом приводів і достатніх для цього підстав; 3) лише за відсутності передбачених ст. 6 КПК обставин, що виключають провадження у справі; 4) тільки на підставі ретельно перевірених фактичних даних; 5) за фактом учиненого злочину; 6) рішення про порушення кримінальної справи повинно охоплювати всі виявлені на момент його прийняття епізоди злочинної діяльності і всіх причетних до неї осіб; 7) прийняття такого рішення має бути своєчасним і обов’язково в межах установлених законом строків; 8) таке рішення не може ставитися в залежність від можливості (чи неможливості) розкрити злочин, від позиції потерпілого, фізичних або юридичних осіб, які заявили (повідомили) про вчинений злочин чи той, що готується; 9) рішення про порушення кримінальної справи в будь-якому випадку повинно бути оформленим документально в особливому процесуальному акті, який спеціально виноситься для констатації факту, змісту й наслідків прийнятого рішення. Крім того, для деяких злочинів існують ще й спеціальні правила порушення кримінальних справ, зокрема для злочинів, передбачених у ч. 1 ст. 27 КПК. Висловлюється думка, що цю стадію в досудовому провадженні слід назвати “Перевірка і вирішення заяв, повідомлень та іншої інформації про злочини”. Дисертант спростовує висновки деяких правознавців, що до загальних правил порушення кримінальної справи належить те, що на момент прийняття рішення про це кримінально-правова кваліфікація злочинного діяння повинна бути не вірогідною (приблизною), а достовірною і, більше того – істинною. На думку автора, слід вважати неправильною практику визнання “достатніми даними, які вказують на наявність ознак злочину” виключно всієї інформації, що достовірно свідчить про всі елементи складу злочину. Це призводить до намагань на початковій стадії кримінального процесу вирішити невластиве їй завдання: встановити всі елементи складу злочину, зібрати й перевірити доказову інформацію.

У роботі обґрунтовується доцільність закріплення у новому КПК наступних правил:

1) кримінальна справа порушується лише за фактом злочинного діяння (діянь) незалежно від того, чи відома особа, яка його вчинила; 2) в окремих складних ситуаціях кримінально-правова кваліфікація діяння при порушенні кримінальної справи може бути вірогідною; 3) факт порушення кримінальної справи за одним із злочинних діянь має давати право на розслідування всієї сукупності злочинів.

Дисертантом ґрунтовно досліджуються питання щодо строків проведення перевірки заяви, повідомлення про вчинений злочин ф розв’язання питань, пов’язаних із порушенням кримінальної справи, проведення дізнання; акцентується увага на потребі забезпечення розумності цих строків, як того вимагають європейські стандарти; обґрунтовується необхідність передбачити більш тривалі строки, ніж у чинному КПК.

Досліджуючи питання оскарження до суду дій і постанов органів дізнання, слідчого і прокурора, автор виявив суперечності й алогізми, допущені законодавцем при формулюванні статей 110, 234, 236 КПК щодо можливості оскарження постанов слідчого та прокурора. Зокрема, хоча законом і не передбачено оскарження постанови про зупинення досудового слідства, заінтересовані особи (з урахуванням вимог ст. 55 Конституції України) вправі звернутися зі скаргою до суду. Можливі й інші ситуації, коли потрібно невідкладне втручання суду в діяльність органів дізнання, слідчого, прокурора. Це потребує внесення відповідних змін і доповнень до КПК. За правилами, передбаченими КПК, мають розглядатися скарги на висновки прокурора у справах про реабілітацію жертв політичних репресій, порядок їх розгляду судами необхідно передбачити в окремому розділі.

Уперше в Україні аналізуються роль і місце понятих у кримінальному процесі. Цьому інституту раніше не приділялося належної уваги, не досліджувалися його сутність, а також явища, що породжуються його існуванням, обґрунтовується висновок, що інститут понятих у кримінальному процесі перебуває у протиріччі з низкою обставин, у тому числі зі здоровим глуздом (участь понятих у слідчих діях, які проводяться відкрито і гласно, за участю прокурора, захисника, представника потерпілого тощо). На підставі аналізу досвіду держав Європи, практики Європейського суду автор пропонує змінити підхід до інституту понятих, виключити обов’язковість їх участі при провадженні огляду, пред’явленні осіб і предметів для впізнання, відтворенні обстановки й обставин події та опису майна, проведенні обшуку особи. Поняті мають залучатися лише тоді, коли про це клопоче заінтересована особа або коли цього вимагають обставини справи. У новому КПК пропонується: дати визначення терміна “понятий”, зазначити хто ним може бути, права й обов’язки понятого, надати заінтересованим особам право його відводу, передбачити відповідальність останнього за відмову брати участь у проведенні слідчої дії без поважних причин та за умисну необ’єктивність, а також вирішити інші питання, що стосуються понятих.

Результати дослідження свідчать про наявність недоліків законодавства, що регулює проведення досудового слідства. Найважливішим принциповим недоліком досудового слідства автор вважає розшукне начало, яке пронизує всю цю стадію процесу від початку до кінця і суперечить засаді змагальності сторін. Розшукний характер досудового слідства проявляється в потрійній ролі, яка закріплена за слідчим (судді, оскільки він оцінює докази, діяння і приймає суто судові рішення; обвинувача, бо його обов’язком є обвинувачення підозрюваного, обвинуваченого, захисника, оскільки на нього законом покладена й захисна функція). Таке становище слідчого, коли він виконує функції обвинувачення й захисту, передбачено і проектом нового КПК, що фактично ліквідує принцип змагальності на досудових стадіях процесу.

Підкреслюється необхідність прийняття закону, яким би врегульовувалися проблеми, пов’язані зі статусом слідчого, і визначалося, що слідчий є дослідником і шукачем істини, а також представником судової влади з усіма притаманними суддям гарантіями незалежності й самостійності.

У підрозділі 3.2. “Судовий контроль у стадії дізнання та досудового слідства у світлі європейських стандартів” розкривається сутність судового контролю, в процесі якого суди мають забезпечити такий рівень законності, обґрунтованості і справедливості рішень, що приймаються в процесі досудового провадження, який би відповідав європейським стандартам.

Підтримується визначення М.О. Колоколовим поняття судового контролю як особливого, самостійного виду судової діяльності, який спрямований на забезпечення прав, свобод людини і громадянина, а також на їх захист і негайне поновлення у випадку, якщо в заінтересованих осіб виникли підстави вважати, що їх права і свободи органом дізнання, дізнавачем, слідчим або прокурором порушені, а законні інтереси проігноровані. Досліджуються форми й напрями здійснення судового контролю і робиться висновок, що чинним законодавством повноваження суду з контролю дізнання та досудового слідства обмежується двома напрямами: а) здійснення контролю за тими процесуальними діями (бездіяльністю) і рішеннями органу дізнання, слідчого, прокурора, якими обмежуються чи ущемлюються найбільш значимі конституційні права і свободи людини і громадянина (право на свободу й особисту недоторканість, судовий захист, недоторканність житла чи іншого володіння особи, на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції чи інформації); б) здійснення контролю за тими рішеннями органу дізнання, слідчого, прокурора, якими завершується провадження у кримінальній справі на досудових стадіях кримінального процесу (відмова в порушенні справи та її закриття), і в межах цих напрямів може вдосконалюватися інститут судового контролю. Звертається увага на те, що Конституцією і кримінально-процесуальним законодавством суд не наділений правом нагляду за додержанням законів органами досудового слідства і не може давати вказівки про проведення тих чи інших слідчих дій та прийняття слідчих рішень у той час, коли кримінальна справа знаходиться у провадженні слідчого. Прийняття судами до розгляду і розгляд скарг на процесуальні дії (бездіяльність) чи рішення органу дізнання, слідчого, прокурора у конкретній кримінальній справі на стадії досудового слідства неминуче призведе до обмеження процесуальної незалежності слідчого, зведе нанівець потребу у відомчому контролі за розслідуванням справи з боку керівника слідчого підрозділу й у прокурорському нагляді й означатиме, що суди можуть брати на себе функції прокурора.

Досліджуючи питання судового контролю та процесуального забезпечення дій посадових осіб органів дізнання і досудового слідства при проведенні обшуку (огляду) житла та іншого володіння особи, виїмки в них, накладення арешту на кореспонденцію, зняття інформації з каналів зв’язку, автор аналізує міжнародно-правові норми, норми Конституції, КПК України та зарубіжних держав, практику Європейського суду з прав людини і доходить висновку, що норми Основного Закону та КПК України відрізняються від формули, передбаченої ч. 2 ст. 8 Європейської конвенції з прав людини, в якій не йдеться про інше володіння особи; у Конституції, КК і КПК України немає визначення поняття “житло”, а в цивільному і житловому праві, а також у судовій практиці це поняття визначається по-різному. Тому автор дає своє визначення поняття “житло” у кримінально-процесуальному розумінні. Виходячи з того, що складним і неоднозначним є поняття “володіння”, дисертант зазначає, що воно повинно мати чітке законодавче визначення, і формулює його. На підставі здійсненого аналізу обґрунтовується необхідність вирішення в новому КПК питання про заборону незаконного проникнення до житла чи іншого володіння особи з метою виїмки; розкривається зміст понять “невідкладність випадків проникнення до житла чи іншого володіння особи без постанови слідчого судді”, “незаконне проникнення до житла чи іншого володіння особи”; передбачається порядок отримання відповідного дозволу на проведення слідчих та оперативнорозшукових дій, пов’язаних із проникненням до житла та іншого володіння особи, а також порядок проведення цих дій; визначається поняття “місце провадження  слідства”; передбачається судовий контроль за здійсненням таємного стеження, встановленням і закріпленням різного виду пристроїв у житлі, автомобілі, на одязі тощо для стеження за особою. У дослідженні розкривається зміст незаконності проникнення до житла чи іншого володіння особи і законного проникнення, наводиться перелік виключних, невідкладних випадків, коли проведення огляду житла чи іншого володіння особи, обшуку та виїмки не може зволікатися. У зв’язку з наданням можливості особі, в якої проведено обшук подати апеляцію пропонується у КПК окреслити коло цих осіб, а також зазначити, яке саме рішення повинно приймати апеляційний суд за апеляцією.

У підрозділі 3.3. “Окремі положення Європейської конвенції з прав людини та кримінально-процесуальне забезпечення розгляду кримінальних справ у судах першої інстанції” звертається увага на надзвичайно велике значення, яке надається процесуальному порядку провадження у кримінальних справах, висвітлюються найбільш проблемні питання, що виникають у судовій практиці, й наводяться конкретні шляхи їх розв’язання.

Так, надзвичайно складні проблеми постали перед правосуддям із введенням інституту відмови прокурора від підтримання державного обвинувачення. У зв’язку з цим викладаються суть і всі нюанси цього інституту, наводяться істотні ознаки відмови прокурора від підтримання державного  обвинувачення в кримінальному процесі, виділяються два різновиди такої відмови від обвинувачення (повна і часткова) і дається їх визначення. Пропонується в новому КПК визначити дії суду, якщо прокурор відмовився від підтримання державного обвинувачення, а потерпілого чи його представника в судовому засіданні немає (у зв’язку зі здійсненням щодо потерпілого заходів безпеки або коли його місцезнаходження невідомо), якщо у справі є кілька потерпілих і одні погоджуються з прокурором, а інші – ні. Пропонується передбачити в новому КПК можливість відмови прокурора від державного переслідування осіб, щодо яких порушується питання про застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру; визначити правову природу постанови прокурора про відмову від підтримання державного обвинувачення, винесеної в суді, передбачити, що вона може бути переглянута; запровадити можливість скасування такої постанови прокурора й ухвали (постанови) суду про закриття справи в апеляційному чи касаційному порядку за певних умов, а також можливість перегляду постанови прокурора й рішення суду за нововиявленими обставинами.

На підставі аналізу норм КПК, якими передбачено порядок повернення кримінальних справ на додаткове розслідування, автор висловлює думку, що це питання є теоретично не обґрунтованим і таким, що йде в розріз зі ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основних свобод. Дисертант аргументує висновок, що повернення судом справи на додаткове розслідування – це яскравий прояв упередженості суду, на яку він не має права, що цей інститут не відповідає завданням розкриття злочину, викриття винних і забезпечення правильного застосування закону в розумні строки, а, навпаки, спонукає до тяганини й безвідповідальності. Повертаючи за власною ініціативою справу на додаткове розслідування у зв’язку з неповнотою дізнання чи досудового слідства, суд тим самим ініціює продовження слідчої діяльності з обґрунтування обвинувачення і виконує невластиву йому функцію обвинувачення, фактично вступає в процесуальні відносини  зі слідчим, хоча за логікою положень КПК він повинен мати такі відносини лише з прокурором.

У дослідженні розкриваються чинники, що негативно впливають на оперативність правосуддя, звертається увага на відсутність правового механізму, який би спонукав суд, суддю до якісного розгляду справ у розумні строки відповідно до європейських стандартів.

В дисертації комплексно й системно аналізуються підстави для закриття кримінальної справи, передбачені положеннями КПК і КК, обґрунтовується висновок про необхідність закріпити в новому КПК процедуру, за якою суд повинен розглядати справу, що надійшла з постановою про її закриття, а також при декриміналізації діяння, при відмові Верховною Радою України в наданні згоди на притягнення народного депутата до кримінальної відповідальності, у випадку амністування особи, яка вчинила злочин (законодавство з питань амністій в Україні недосконале). Звертається увага на необхідність усунення суперечностей і непослідовностей положень окремих норм закону (ч. 3 ст. 111 КПК і ч. 3 ст. 49 КК, ч. 3 ст. 111 КПК і ч. 3 ст. 71 КПК).

У підрозділі 3.4. “Відповідність процесуального забезпечення розгляду кримінальних справ в апеляційних судах загальним принципам європейського права” розкривається сутність апеляційного провадження.

У дисертації вперше в Україні здійснено системне дослідження питань, що стосуються апеляційного перегляду кримінальних справ, і розроблені пропозиції щодо застосування норм глав 29, 30 КПК. Аналізується проблема реалізації права заінтересованої особи на перевірку судового рішення іншим складом суду, звертається увага на те, що окремі норми КПК у практичному їх застосуванні судами й суддями викликають певні непорозуміння, а також на інші проблеми апеляційного провадження і пропонуються шляхи їх вирішення. Наголошується на необхідності швидшого створення Апеляційного суду України для перевірки судових рішень апеляційних судів, постановлених ними як судами першої інстанції. Оскільки багато запитань виникає при застосуванні п. 3 ч. 2 ст. 347 КПК, на підставі аналізу норм КПК наводиться перелік постанов місцевих судів, на які  може подаватися апеляція та які не підлягають оскарженню, і пропонується вирішити цю проблему в законодавчому порядку. Слід надати право заінтересованим особам оскаржувати постанови про направлення справ за підсудністю, а прокурорам вносити на них подання, оскільки порушення правил підсудності є підставою для скасування вироку. Звертається увага на неузгодженості й суперечності в законі щодо можливості подачі апеляції на постанову судді про надання дозволу на проведення окремих оперативно-розшукових заходів.

Положення п. 8 ст. 384 КПК, згідно з яким прокурор-апелянт, котрий затверджував обвинувальний висновок, обмежується тією позицією, яку займав прокурор, який брав участь у суді першої інстанції, завдає шкоди правосуддю і суперечить положенням ст. 25 КПК. Обґрунтовується висновок, що Генеральний прокурор, прокурор обласної та рівної ланки, прокурор, котрий затверджував обвинувальний висновок, повинні мати право скасовувати чи змінювати постанову про відмову від обвинувачення, винесену прокурором, який брав участь у судовому засіданні, якщо вона суперечить закону, і звертатися в апеляційну або касаційну інстанцію щодо скасування чи зміни відповідного судового рішення про закриття справи.

Суперечливими є правила  про ознайомлення засудженого з матеріалами справи протягом строку, встановленого для подання апеляції (статті 394, 395 КПК). Обгрунтовується положення, що неознайомлення з протоколом судового засідання не є перешкодою для подання апеляції.

У роботі висвітлені питання, що стосуються обсягу перевірки справи апеляційним судом, повноважень апеляційного суду, прийняття рішення і, зокрема, ухвалення вироку після скасування вироку суду першої інстанції. Пропонується внести зміни до глави 30 КПК і передбачити можливість додаткового розгляду справи в апеляційній інстанції у випадках надходження нової апеляції, а також передбачити порядок розгляду окремої думки судді.

Досліджуючи норми стосовно обов’язковості явки засудженого чи виправданого в суд апеляційної інстанції, здобувач не погоджується з пропозицією щодо застосовування заходів примусу до засудженого, котрий не перебуває під вартою, і виправданого, який не бажає з’являтися в апеляційний суд, оскільки це є неправомірним, не передбачено законом і погіршує їх становище.

У підрозділі 3.5. “Процесуальне забезпечення розгляду кримінальних справ у касаційному порядку та в порядку виключного провадження – практична реалізація права на ефективний захист” детально аналізується процесуальне законодавство, що регулює розгляд кримінальних справ у касаційному порядку та в порядку виключного провадження. Звертається увага на те, що в одній главі КПК в одних і тих же статтях урегульовані надто різні правовідносини касаційного перегляду справ, судові рішення в яких не набрали законної сили, і справ, судові рішення в яких набрали законної сили (глава 31 КПК).

Законодавець обмежив коло прокурорів, які мають право вносити касаційне подання на судові рішення, що не набрали законної сили (прокурор, який брав участь у розгляді справ судом першої інстанції, та прокурор який затвердив обвинувальний висновок). Разом із тим доповнити, змінити або відкликати подання прокурора крім цих прокурорів мають право також Генеральний прокурор і його заступники, прокурори областей та прирівняні до них і їх заступники в межах їхніх повноважень незалежно від участі в розгляді справи. Дисертант вважає: оскільки вищестоящий прокурор має право на зміну, доповнення чи відкликання касаційного подання, він повинен мати право й на його внесення, що спростило б і прискорило процес касаційного перегляду справи. Відповідно до ч. 4 ст. 384 КПК прокурору, який затвердив обвинувальний висновок, не надано право подати касаційне подання на судові рішення, що набрали законної сили. Це є недоліком закону, тому до нього належить внести відповідні корективи.

У дослідженні обґрунтовується пропозиція про необхідність обмеження певним строком внесення змін та доповнень до касаційної скарги (подання) чи її відкликання з метою як погіршення, так і покращення становища засудженого. Звертається увага на неточності й суперечності, які є у статтях 383, 384 КПК, щодо визначення осіб, які мають право подати касаційні скарги, зокрема, на порушення засад судочинства – рівності громадян перед законом і судом, тим, що не надано право звертатися до касаційного суду за захистом своїх прав обвинуваченому, його законному представникові й захисникові, законним представникам та захисникам осіб, щодо яких застосовані примусові заходи виховного й медичного характеру, хоча таке право надано прокурору.

Вноситься пропозиція конкретизувати ч. 5 ст. 384 КПК в частині строків, прав та обов’язків учасників процесу при ознайомленні в суді з матеріалами справи для вирішення питання про внесення касаційної скарги чи подання. Пропонується усунути розбіжності, що є у статтях 87 і 88 КПК, які стосуються кола осіб, яким суд повідомляє про складання протоколу судового засідання.

Аналізуючи положення ст. 391 КПК щодо виклику засудженого в судове засідання за наявності його клопотання про це, автор зазначає, що ця норма є недосконалою, створює напруженість у роботі суду касаційної інстанції, і пропонує встановити, що клопотання засудженого, який тримається під вартою, про виклик його в суд касаційної інстанції подається лише в межах строку на касаційне оскарження. Дисертант наголошує на необхідності широко впроваджувати технічні засоби, що дозволяють забезпечувати проведення судового процесу в режимі відеоконференцзв’язку для дистанційної участі засуджених у касаційних судових засіданнях з використанням комп’ютерів та засобів телекомунікації.

На підставі аналізу положень ст. 397 КПК щодо можливості скасування в касаційному порядку обвинувального вироку у зв’язку з необхідністю застосувати закон про більш тяжкий злочин або суворіше покарання чи виправдувального вироку, пропонується встановити строк, у межах якого може бути скасовано таке судове рішення, надати право касаційному суду у визначених законом випадках давати доручення органам досудового слідства й суду на проведення певних дій для усунення прогалин слідства або перевірки даних, зазначених у касаційній скарзі (поданні), наголошується на доцільності розширити підставити для скасування чи зміни судового рішення (статті 370-372 КПК) й передбачити можливість скасування або зміни ухвали й постанови апеляційного суду, постановлених ним як судом першої інстанції, про застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру, ухвалених при однобічному, неповному дізнанні, досудовому чи судовому слідстві або невідповідності висновків суду фактичним обставинам справи, а також ухвали такого суду про направлення справи на додаткове розслідування.

В роботі здійснено аналіз кримінально-процесуальних норм, якими регламентується порядок розгляду справ у порядку виключного провадження, вказано рекомендації щодо забезпечення правильного застосування закону. Зазначається, що у КПК не передбачено порядку провадження за клопотанням про перегляд судового рішення в порядку виключного провадження у Верховному Суді України. Тому автор викладає своє бачення процедури розгляду клопотань, витребування й перегляду кримінальних справ; його пропозиціями користуються судді Верховного Суду України.

Звертається увага й на те, що в порядку виключного провадження Верховному Суду України надано право виправляти помилки судів не з усіх підстав, передбачених ст. 367 КПК. Неможливість у виключному порядку скасувати судове рішення місцевого суду, постановлене при однобічному й неповному дізнанні, досудовому й судовому слідстві, може призвести до спрощень у розслідуванні й судовому розгляді справ як у судах першої інстанції, так і в апеляційних судах і як наслідок –до масового порушення законності, що є надзвичайно небезпечним.

У підрозділі 3.6. “Кримінально-процесуальне провадження в стадії виконання судових рішень” дисертант підкреслює, що завершальною стадією судового процесу у кримінальних справах є виконання вироку, ухвали, постанови. Своєчасне, повне, точне й безумовне виконання судового рішення підвищує його ефективність, сприяє виконанню завдань кримінального судочинства, утвердженню законності в державі. У зв’язку з цим в дисертації досліджується завдання цієї стадії кримінального процесу і підкреслюється, що обов’язковою умовою виконання судового рішення у кримінальній справі є набрання ним законної сили. Строки набрання судовим рішенням чинності визначаються ст. 401 КПК, однак у цій статті не виділяється питання набрання законної сили вироком (постановою), постановленим в апеляційному порядку після розгляду кримінальної справи за апеляцією, поданою на вирок (постанову) місцевого суду. Крім того, у КПК необхідно визначити поняття законної сили судового рішення як особливої правової дії матеріально-правового і кримінально-процесуального закону в конкретному акті правосуддя, яка наділяє вирок такими характерними ознаками, як загальнообов’язковість, виключність і преюдиціальність. У дослідженні звертається увага на те, що в КПК не врегульовані питання, які стосуються порядку і строку звернення до виконання вироку (постанови), ухваленого в апеляційному порядку після скасування вироку (постанови) суду першої інстанції.

У дисертації розвивається положення, що основними засадами судочинства, які діють у цій стадії, є: законність; рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; змагальність; право на захист; гласність; державна мова судочинства; публічність і диспозитивність; право на оскарження судового рішення; обов’язковість рішень суду; незалежність суддів і підкорення їх лише закону. У дослідженні розкривається суть і значення кожної із засад. Зазначається, що в чинному КПК дещо обмежено право засудженого на захист при розгляді судами справ, у яких вирішуються питання, пов’язані з виконанням вироків, тим, що в судове засідання засуджений і його захисник викликаються “як правило”; не передбачено можливість подати апеляцію на судові рішення з низки питань, що розглядаються в порядку виконання судових рішень. Звертається увага на те, що  цій стадії зведена нанівець така засада судочинства, як змагальність, оскільки майже повністю ігнорується потерпілий. Законом мають бути передбачені умови й порядок відшкодування майнової шкоди, завданої потерпілому, а також створення відповідного фонду потерпілих. У дослідженні детально аналізується, які питання можуть вирішуватися у стадії виконання вироку, а  які ні. У законі слід закріпити перелік питань і чітко визначити, до компетенції яких судів віднесено вирішення того чи іншого питання.

Обґрунтовується необхідність у новому КПК детально виписати процедуру розгляду й вирішення питань, пов’язаних із виконанням судових рішень у кримінальних справах; урегулювати порядок вирішення питання про застосування акта амністії; в окремій главі врегулювати питання видачі й передачі Україні іноземною державою осіб, які вчинили злочини, у тому числі осіб, щодо яких є невиконаний вирок суду України.

У четвертому розділі “Проблеми пошуку шляхів розвитку кримінально-процесуального права України в контексті європейських стандартів”, що складається із чотирьох підрозділів, автор уперше в Україні в контексті європейських стандартів системно й обґрунтовано викладає пропозиції щодо вдосконалення положень проекту КПК, які стосуються об’єктивного розгляду кримінальних справ, забезпечення прав і свобод людини, перспектив введення у кримінальне судочинство заочного провадження, відновлювального правосуддя, суду присяжних.

У підрозділі 4.1. “Загальний погляд на майбутнє кримінального судочинства в Україні” автор зазначає, що численні зміни й доповнення до чинного КПК не можуть задовольнити потреб сучасного етапу розвитку українського суспільства, і погоджується з висновком учених про необхідність прийняття нового КПК, який став би фундаментальним (після Конституції) джерелом кримінального процесу (кримінально-процесуального права), верховенство якого над іншими джерелами кримінально-процесуального права було б незаперечним.

У дослідженні наголошується на необхідності створення такої процедури досудового розслідування й судового розгляду кримінальних справ, яка б відповідала європейським стандартам, досягненням вітчизняної й зарубіжної науки в галузі процесуального права, потребам слідчої і судової практики. Основними орієнтирами в підготовці проекту КПК крім Конституції України та національного законодавства мають бути європейські міжнародно-правові акти, обов’язковість яких визнала Україна (насамперед, Загальна декларація прав людини (1948 р.), Конвенція про захист прав людини та основних свобод (1950 р.) та ін.). Обґрунтовується необхідність зберегти норми чинного процесуального законодавства, які виправдали себе на практиці.

Однак проект КПК не повністю позбавлений вад, притаманних чинному КПК, окремі його положення відверто “силові”, що підтверджується існуванням норм, які дають можливість посадовим особам вирішувати питання про накладення арешту на кореспонденцію і зняття інформації з каналів зв’язку, втручатися в підсудність тощо. Держава поступово відходить від тоталітарних уявлень у судочинстві і переходить до більш гуманних норм, спрямованих на захист прав та інтересів людини. Водночас необхідно зберегти баланс між інтересами суспільства й окремої людини. У зв’язку з цим автор розглядає проблеми публічності, імперативності і диспозитивності в кримінальному судочинстві. Зазначається, що в проекті КПК суд і суддя не розглядаються як суб’єкти публічності у кримінальному процесі, що дає підстави зробити помилковий висновок про те, що суд (суддя) діє не з публічних інтересів.

Автор першим в Україні дійшов висновку, що поняття “публічність” і “диспозитивність” повинні вживатися  в широкому й вузькому значенні, і розкрив їх сутність. Підкреслив, що права і свободи людини та їх обмеження мають існувати в певних розумних межах, бути  збалансованими; небезпечно як переоцінювати важливість і непорушність прав і свобод, так і недооцінювати їх. На його думку, має бути баланс між двома цінностями – правами людини і ступенем контролю над злочинністю, тобто оптимальне співвідношення між публічністю й диспозитивністю. У дослідженні визначається мета кримінальної юстиції. Система кримінальної юстиції повинна бути спрямована не лише на посилення контролю над злочинністю, а й на забезпечення прав людини. Автор показує, в яких формах проявляється диспозитивність у кримінальному процесі, й обґрунтовує необхідність дати в новому КПК повне визначення публічності й диспозитивності.

Доцільно переглянути норми, які регулюють примусову доставку (привід) підсудного до суду, а також у яких допускаються формулювання “як правило”, “у невідкладних випадках”, “з дозволу суду” тощо, оскільки через невизначеність вони обмежують права учасників процесу. Водночас ідея розширення засад диспозитивності в кримінальному процесі повинна мати розумні межі.

У підрозділі 4.2. “Заочне провадження у кримінальному судочинстві України” вперше в Україні здійснено ґрунтовне дослідження стану заочного розгляду кримінальних справ і обґрунтувано необхідність запровадження інституту розгляду кримінальних справ за відсутності підсудного, але за участю його захисника. До цього зазначена проблема залишалася майже невивченою; заочна форма провадження була й поки що залишається максимально обмеженою.

Автор досліджує історію заочного судового рішення (вироку), зазначає, що такий інститут був введений в Росії Статутом кримінального судочинства, затвердженим 20 листопада 1864 p., викладає процедуру ухвалення заочного вироку, порядок його оскарження. У КПК РСФРР 1922 p. містився самостійний розділ про заочні вироки. Такий же розділ містив і КПК РСФРР 1923 р. (статті 351-359, які 4 травня 1933 р. були скасовані).

У роботі аналізуються норми чинного КПК та судова практика щодо розгляду кримінальних справ за відсутності підсудного, законодавство з цього питання інших держав (Англія, Росія, США, Франція, ФРН), міжнародні правові норми, практика Європейського суду з прав людини. Жодний міжнародний правовий акт з прав людини не містить вимоги про обов’язкову присутність підсудного в залі судового засідання. Підкреслюється, що в умовах глобалізації кримінально-процесуального законодавства України його інтегрування в європейське співтовариство зростає увага до розумного спрощення процесуальних процедур з урахуванням реалій сьогодення, зокрема до заочного судового провадження. Дисертант дійшов висновку про наявність прогалин і недосконалість процесуальних норм, які регламентують порядок розгляду кримінальних справ шляхом заочного провадження, що спричиняє суперечливе тлумачення їх судами при вирішенні конкретних справ і постановленні заочних вироків і створює низку проблем, що потребують законодавчого вирішення й розвитку з урахуванням не тільки вітчизняного, а й міжнародного досвіду. Пропонується у КПК ввести окремий розділ, який передбачав би особливості заочного розгляду справи за відсутності підсудного, використовуючи досвід  вітчизняного процесуального законодавства та інших держав.

Потребує законодавчого вирішення питання щодо заочного розгляду кримінальної справи й ухвалення заочного вироку, коли немає передумов для видачі правопорушника (підсудного) або якщо у його видачі відмовлено.

Аналізуючи гл. 45 проекту КПК, якою передбачається заочне провадження у кримінальних справах, автор зазначає, що її норми викладені так, що виникає чимало запитань як щодо інформування й виклику підсудного в суд, так і щодо підстав та умов заочного розгляду справи, розкриває недоліки проекту і пропонує шляхи вирішення проблеми.

У законі не вирішено питання про можливість заочного розгляду кримінальних справ за клопотанням підсудного, який учинив злочин, за який не передбачено таке покарання, як позбавлення волі. Заочна форма судочинства в таких випадках могла б здійснюватися як за ініціативою судді, так і за письмовим клопотанням прокурора, підсудного, потерпілого, їхніх захисників і законних представників. Доцільно закріпити в нормах КПК, які регламентують заочну форму розгляду справ, такі процесуальні гарантії: наявність у певних випадках письмової згоди підсудного на такий розгляд; участь захисника й законного представника; належне повідомлення підсудного про місце і час судового засідання; нездійснення правосуддя щодо осіб, які мають фізичні і психічні вади, не володіють мовою судочинства, а також щодо неповнолітніх; ухвалення вироку з дотриманням положень гл. 28 КПК; право на оскарження заочного вироку.

У дослідженні представлені нормативні моделі регулювання нових технологій, зокрема відеоконференцзв’язку, і підкреслюється, що впровадження у практику національних судів інформаційних і комп’ютерних технологій, відеоконференцзв’язку дасть змогу забезпечити участь засуджених у судовому засіданні, а також сприятиме розширенню інформування суспільства про діяльність судів.

У підрозділі 4.3. “Відновлювальне правосуддя як перспективна й ефективна складова кримінального процесу” вперше ґрунтовно досліджується проблема примирення жертви злочину і правопорушника. Звертається увага на наявність певної кризи інституту покарання у кримінальному процесі. Одним із шляхів виходу із кризи інституту покарання пропонується так зване відновлювальне правосуддя, яке ставить перед собою завдання умиротворення потерпілого і правопорушника, досягнення задоволення потреб кожного з них, громадськості і держави. Відновлювальне правосуддя – це орієнтований на вирішення проблеми підхід до злочинності, який передбачає участь самих сторін і суспільства в цілому в активних відносинах з юридичними органами. Мета відновлювального правосуддя визначається як урівноваження інтересів жертви і суспільства з необхідністю соціальної реінтеграції злочинця. Формулюється два основних принципи відновлювального правосуддя: перший передбачає, що жертва та її потреби мають знаходитися в центрі правосуддя, оскільки шкода заподіяна саме їй, а правопорушник має нести відповідальність з урахуванням заподіяної шкоди; другий – принцип участі, суть якого полягає в тому, що в жертви, правопорушника й суспільства мають бути свої ролі в цьому процесі.

У процесі дослідження вивчено моделі (форми) відновлювального правосуддя, яке розвивається на теренах Австралії, Австрії, США та інших держав, і дана характеристика найбільш поширеним, зокрема: а) примирення жертви і правопорушника; б) сімейні конференції. Виділено основні принципи здійснення медіації: 1) добровільна участь; 2) конфіденційність;            3) нейтральність посередника (медіатора). Зазначаються переваги застосування відновлювального правосуддя, які поділяються за процесуальним і психологічним критеріями. Результати, що досягаються за його допомогою, полягають у відновленні добрих стосунків між людьми, попередженні ескалації насилля й жорстокості, зменшенні затрат на правосуддя, підвищенні ролі громадськості в роботі з правопорушниками. Для запровадження відновлювального правосуддя у кримінальне судочинство України пропонується відпрацювати механізм застосування процедур примирення жертви і правопорушника на практиці та їх законодавче відображення у КПК.

У підрозділі 4.4. “Перспективи запровадження в Україні суду присяжних” автор, узагальнивши досвід вітчизняних судів по здійсненню кримінального судочинства за участю народних засідателів і досвід судів інших держав по розгляду кримінальних справ за участю присяжних в англо-американському варіанті, обґрунтовує висновок, що суд присяжних в англо-американському варіанті є малопродуктивним, складним і громіздким, запроваджується лише до незначної категорії кримінальних справ у першій інстанції, але вимагає великих зусиль держави щодо підготовки законодавчої бази й чималих коштів. Дисертант пропонує внести зміни до Конституції України, вирішивши питання про усунення норми про суд присяжних.