Меркулова В.О. Жінка як суб\'єкт кримінальної відповідальності

Краткое содержание

      ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

      У Вступі обгрунтовується актуальність теми дослідження; вказується на його зв’язок з науковими програмами; визначається об’єкт, предмет, мета та завдання, наукова новизна; визначається теоретичне та практичне значення одержаних результатів, апробація результатів дисертації, її структура та висновки.

    Розділ 1 "Вплив психофізичних властивостей жінки на її суспільно-правову поведінку" складається з чотирьох підрозділів.

     У підрозділі 1.1 "Психофізичні особливості жінки"  досліджено корелятивні анатомо-фізіологічні та психологічні відмінності між чоловіком та жінкою, що надає підстави визначити наступне. У жінок, як правило, менші зріст, вага, розмір мускулатури, об’єм та життєва місткість легенів, відносна слабкість серцево-судинної системи, яка менш стійка, серце легше, стінки його тонші, пульс частіший, кров питомо легше. Це доводить, що жінка за анатомо-фізіологічними особливостями первісно біологічно слабка істота, обмежена у своїх фізичних можливостях, що зумовлює її певні звички, прагнення, інтереси, позначається на варіантах вибору поведінки, способах, мотивах дій, робить уразливішою у конфліктних  (кризових) ситуаціях, під час нападу, застосування психічного насилля, зменшує небезпеку таких  діянь, тяжкість яких пов’язана із наявністю фізичних можливостей (опір, протидія правомірним діям), пояснює той факт, що жінки надають перевагу діям, які не вимагають сили м’язів та особливої  спритності, відчувають постійну необхідність у захисті іншої більш сильної особи (можливо і антисоціальної спрямованості). 

    Специфічність жіночої енергетики зумовлює пластичність, адекватність стану жінки ситуації, обставинам, що складаються, розвинення сфери підсвідомого, жіночої інтуїції. Особливості анатомо-фізіологічного характеру, специфічність психічних процесів зумовлюють особливості почуттєвої, емоційної, вольової сфери життєдіяльності жінок, які за своєю природою є більш суб’єктивніші та чутливіші до оточуючого середовища. Останнє позначається на ставленні жінки до оточуючої дійсності (отже, й зовнішніх несприятливих чинників), зумовлює певну обмеженість свободи волі жінки під час вибору поведінки, яка до того ж пояснюється наявністю у жінок значної схильності пристосовуватися до існуючого становища, пояснює той факт, що значна частина жінок вчиняє злочин під впливом провокуючих негативних обставин.

      У підрозділі 1.2 "Кримінологічні концепції щодо співвідношення соціального та біологічного в жіночій злочинності" доводиться, що історично в кримінологічних концепціях завжди визнавалося, що детермінанти жіночої злочинності мають інші форми та механізми вияву. Проте поцінування жіночих властивостей спричинило доволі різні висновки та судження. Так, представники антропологічної школи (Ч. Ломброзо, Е. Феррі, П.Н. Тарновська) надавали значну перевагу біологічним чинникам серед інших, що спричиняють жіночу злочинність. Психофізичні статеві особливості узгоджувалися ними із схильністю жінок до злочинного поводження. Дотримуючись певних концепцій європейської філософії, згідно з якими жінка взагалі не мала можливостей самостійно розвиватися і мала більше фізіологічних вад, ніж гідностей; відтворюючи певне ставлення до неї, що формувалися протягом століть, як більш низької, порочної істоти, яка заслуговує суворого осуду не лише за будь-яке правопорушення, але й взагалі не дотримання встановлених правил поведінки (передусім в сімейно-побутовій сфері), - антропологічна концепція жіночої злочинності суттєво позначилася на формуванні кримінальної політики, системи покарань щодо жінок, які вчиняли злочини.

   Представники "моральної" теорії (Г. Зиммель, Н. Зеланд) саме у порівнянні статевих відмінностей вбачили пояснення меншої злочинності жінок, дотримувалися тієї позиції, що жінка за своїми властивостями більш правослухняна, дисциплінована, відповідальна за свої вчинки, сором’язлива, така, що поважає громадську думку, яка має для жінки неабияке значення, - тобто має риси, які й зумовлюють значно менший відсоток жіночої злочинності порівняно із чоловічою.

    Останнє підтверджується і сучасним станом та  структурою злочинності: питома вага жінок, які вчиняють злочини в Україні не перебільшує 17%;  коефіцієнт кримінальної активності жінок, розрахований на 10 тис. населення, залишається значно нижчим аналогічного показника для чоловіків - 25,95 проти 144, 26; стабільною залишається питома вага жінок серед усіх засуджених - в межах 14 %. Але негативною тенденцією сучасної жіночої злочинності є підвищена (порівняно з чоловіками) криміногенність зловживання спиртними напоями, наркотичної залежності: частка жінок, засуджених до позбавлення волі, яким суд призначив примусове лікування у 1998 р. перевищувала  аналогічний показник серед чоловіків на 13,3 %, у 1999 р. - на 12,5 %, у 2000 р. - на 6 %; 90 % жінок вчинили вбивство на сімейно-побутовому грунті у стані алкогольного сп’яніння; кожна п’ята жінка, яка відбуває позбавлення волі за вбивство, і кожна третя, яка вчинила крадіжку - хворі на алкоголізм; 70 % жінок, засуджених за незаконні дії з наркотиками без мети збуту - хворі на наркоманію і потребують примусового лікування. Слабкість фізичної та вольової сфер певної категорії жінок зумовлює зростання стану психічної аномалії, яка знижує опір жінки впливові конфліктної ситуації, послаблює механізм внутрішнього контролю.

     У підрозділі 1.3 "Особливості вчинення жінками злочинів корисливого спрямування" на підставі конкретного аналізу кримінально-правової та кримінологічної характеристики вчинення жінками злочинів корисливо-майнового спрямування, за які суд визнав необхідним призначити позбавлення волі, і які становлять питому вагу серед засуджених жінок, які уперше відбувають позбавлення волі (майже кожна друга відбуває покарання за посягання на власність, кожна третя - за крадіжку) доводиться специфічність вияву статевих відмінностей.

    Кримінально-правові аспекти розглядуваної злочинності значною мірою пояснюються особливостями особи жінки, яка вчинила особливо небезпечні діяння корисливо-майнового спрямування. Зокрема:  лише 30,5 % жінок, засуджених за крадіжку державного майна та 17,6 % - індивідуального, можуть сподіватися на те, що після відбування покарання їх чекатиме сім’я; 70,7 % засуджених першої категорії, 71 % - другої мають дітей; до того ж кожна друга з них - двох і більше;

49 % засуджених першої групи, 44,3 % - другої зазначили під час опитування, що матеріальний стан їхньої сім’ї до засудження був дуже низький - до 30 грн. на одного члена сім’ї. Отже науково-практична необхідність визначення у структурі особи злочинця з показником "майновий стан" є актуальною і зумовлюється тим, що мотив "корисливість-нужда" посідає не останнє місце у жіночий корисливій злочинності.

     Специфічною особливістю корисливої злочинності жінок є переважно повторність тотожних або ж однорідних посягань на власність ненасильницького спрямування (це ж стосується і спеціального рецидиву).

      Однією із негативних тенденцій сучасної жіночої корисливо-майнової злочинності є більш швидке її зростання у селі: майже п’ята частина всіх крадіжок,  36 % крадіжок, поєднаних із проникненням у житло. Проте за наслідками, способом вчинення (за умови вчинення злочину  жінкою одноособово) ці крадіжки не становлять тієї особливої суспільної небезпеки як такої, що зумовлює необхідність застосування позбавлення волі. Як правило, жінки вчиняють крадіжки, які не вимагають застосування насильства і спеціальних технічних засобів, завдають незначної шкоди (від 40 до 150 грн.).

      Крайня міра моральної і соціальної інертності, низька самооцінка зумовлюють той факт, що здебільшого жінки стають жертвами свого конформізму, оскільки сильно піддаються зовнішньому впливові.  Більшість злочинів корисливого спрямування (практично усі корисливо-насильницького) вчиняється жінками у співучасті з іншими особами. Зокрема, це стосується крадіжок, поєднаних із проникненням у житло (інше приміщення, сховище): майже кожна друга жінка є співвиконавцем злочину разом із чоловіком (чоловіками), і лише кожна четверта зорганізувалася для виконання небезпечного діяння з іншими жінками (жінкою). Якісний склад групи за статевою приналежністю зумовлював тяжкість злочину, залежно від способу вчинення, застосування чи не застосування насилля. Злочини, що вчиняла жінка з чоловіками, зазвичай призводили до значних шкідливих наслідків, завдавали більші збитки.    

      У підрозділі 1.4 "Особливості вчинення жінками злочинів насильницького спрямування" доводиться, що найбільшу питому вагу серед жіночої насильницької злочинності становлять вбивства на сімейно-побутовому грунті, вчинені жінкою внаслідок провокуючої, протиправної поведінки потерпілого, коли жінка вдається до вбивства як до самозахисту, доведена до відчаю пияцтвом, побоями, знущанням чоловіка. Ця категорія жінок серед осіб, які уперше відбувають позбавлення волі за вчинення умисного вбивства, становить понад 80 %. Така група діянь стосується специфічної сфери суспільних відносин, характеризується суттєвими кількісними відмінностями, які відтворюють типовий значно відмінний (порівняно із основним складом злочину) ступінь суспільної небезпечності вчиненого та особи винної за об’єктивними (місце, спосіб, стосунки винної з потерпілим) та суб’єктивними (наявність особливого психічного стану жінки, зумовленого сукупністю емоційно-чуттєвих, фізіологічних властивостей) обставинами. У 84,5 % випадків судом зазначено, що стосовно підсудної була  провокуюча, протиправна поведінка потерпілого. Убивства частіше жінки вчиняють без свідків або при їх мінімальній кількості. У деяких випадках (5,5 % досліджених засуджених) жінки убили своїх чоловіків, співмешканців з помсти за образу та насилля напередодні, коли вони спали, знаходилися у стані алкогольного сп’яніння, що є специфічним способом розправи людини, яка є фізично слабшою за потерпілого. Лише 6,5 % жінок заздалегідь обмірковували деталі убивства і готувалися до цього. Взагалі за умов міжособистісного сімейно-побутового конфлікту виявляється специфічний варіант впливу жінки та поведінки потерпілого на результат конфлікту. Якщо у сутичках між чоловіками до останнього моменту кожне має рівні можливості стати злочинцем, або потерпілим, зовсім інша ситуація постає під час сварки, бійки між чоловіком та жінкою. Анатомо-фізіологічні властивості жінки позбавляють її таких потенційних можливостей. Тому така невтішна статистика щодо значної кількості жінок, які потерпають від насилля (на одне вбивство чоловіка дружиною припадає сім убивств дружин чоловіками). За різних причин (соціально-економічних, суб’єктивних) жінки не лише не йдуть (або не можуть піти) від особи, яка завдає їй фізичного та психічного болю, але й дуже рідко заявляють про такі інциденти у сім’ї (лише у трьох випадках з кожних ста жінка звертається в правоохоронні органи).

    Особливий психічний стан жінок, спровокований довготривалими психотравмуючими ситуаціями або ж безпосередньо конкретною негативною ситуацією, фізичним, психічним знущанням потерпілого, зумовлює актуальність питання свободи волі жінки за умов протиправної поведінки потерпілого, можливості правильного вибору варіанта поведінки. Наявність особливих конкретних життєвих ситуацій, за умов їхнього безпосереднього впливу на поведінку жінки, знижують ступінь небезпеки розглядуваного виду злочинного діяння.

     Розділ 2 "Законодавче визначення жінки як суб’єкта кримінальної відповідальності" складається з п’яти підрозділів.

    У підрозділі 2.1 "Історичні витоки особливостей кримінальної відповідальності жінок" на підставі аналізу основних джерел права різних періодів історії України акцентується на тій обставині, що основа оцінки суспільством вчиненого жінкою злочину, визначення щодо неї обсягу кримінальної відповідальності має досить глибоке коріння. З часів Давньоруської держави до кінця XIX ст. - початку  XX ст. жінка розглядалася як спеціальний суб’єкт злочинів, якими спричинялася "образа" інтересам чоловіка, родинно-шлюбним відносинам, релігії. Як за часів Давньоруської держави, коли жінка мала безправне рабське становище в сім'ї, а чоловіки не обмежувалися в засобах покарання своїх дружин не лише за злочини, але й за будь-які незначні провини, - так і надалі жінки підлягали доволі суворим покаранням. Тривалий час за злочини, суб'єктом яких була жінка, передбачалася лише смертна кара. Таке становище було даниною відтворенню кримінальним правом містичних, релігійно-теологічних та філософських поглядів на сутність жінки як таку, що є невідомою, незрозумілою, існуючу за іншими критеріями. Це породжувало переоцінку жіночих властивостей, переважно негативну: жінки, які вчиняли правопорушення, розглядалися як втілення найбільшої міри зіпсованості та злої волі, вважалось, що вони схильні до чаклунства.

      Стверджувалося, що природні властивості, стан фізичних сил, особливе становище в суспільстві, а тому нижчий рівень небезпеки вчиненого жінкою правопорушення (порівняно з чоловіком), зумовили існування протягом досить тривалого періоду паралельної системи покарань, яка грунтувалася на органічних особливостях винного (калічницькі покарання щодо жінок було скасовано понад сто років раніше, ніж ті самі покарання щодо чоловіків; система тілесних покарань до чоловіків існувала ще протягом майже половини сторіччя); специфічної системи "замінюючих" для жінки покарань, замість окремих видів позбавлення волі, поєднаних із роботами у копальнях, фортецях, які за тяжкістю не відповідали її природним властивостям. 

      У підрозділі 2.2 "Особливості кримінальної відповідальності жінок за чинним законодавством України"  доводиться, що жінка є специфічним суб’єктом кримінальної відповідальності, оскільки за чинним законодавством існують суттєві відмінності у визначенні щодо них форм кримінальної відповідальності, системи покарання, умов та порядку їх виконання. Але особливості застосування звільнення від відбування покарання з випробуванням, існування системи покарань відмінної від загальної, більш пільгові умови відбування покарань, дострокове звільнення від подальшого відбування позбавлення волі, - пов’язані лише із станом вагітності та наявністю малолітньої дитини. На підставі систематичного тлумачення, історичного та порівняльного аналізу  здійснена інтерпретація нового кримінального законодавства з огляду відтворення природних статевих відмінностей у кримінальному законодавстві, з’ясування міри відповідності цим відмінностям окремих кримінально-правових норм. Надається аналіз чинної системи  форм кримінальної відповідальності без реального відбування покарання (засудження без призначення покарання, звільнення від покарання з випробуванням);  системи покарання, окремих видів покарання, зокрема таких, як громадські роботи, виправні роботи, обмеження волі. Пропонується нова редакція окремих кримінально-правових норм, яка має відтворювати ці відмінності, сприяти удосконаленню правозастосовчої практики.

      У підрозділі 2.3 "Виключення кримінальної відповідальності жінок, які вчинили певні злочини: підстави, доцільність" доводиться, що обставини вчинення жінками окремих злочинів, тяжкість спричиненої ними шкоди, порівняно незначний ступінь небезпеки цих жінок для суспільства надають підстави стверджувати, що існуюча система кримінально-правового впливу щодо них у низці випадків досить сувора й об’єктивно не обгрунтована. В одних випадках, специфічні соціально-демографічні, соціально-психологічні та психофізичні властивості жінок виявляються в особливостях вчинення ними злочинів, у інших, - їх сукупність значно знижує ступінь суспільної небезпеки діяння, оскільки вчинене жінкою не має особливої тяжкої шкідливості, не загрожує підвалинам існування певної системи відносин, доводить недоцільність (у деяких випадках, навіть шкідливість) притягнення до кримінальної відповідальності жінок, які вчинили злочини певного виду.

   Так, з етичних позицій маємо оцінити рівність кримінальної відповідальності жінок і чоловіків за спричинення шкоди у стані перевищення необхідної оборони (ст. 118, 124 КК). Фізичні можливості обмежують жінок у засобах і способах захисту від нападу, що робить їх більш уразливими для нападів. Жінка за своїми фізичними можливостями не зможе відповідно відбити насильницькі посягання навіть одного чоловіка, в тому числі неповнолітнього. Реально оцінюючи власні сили, жінки практично завжди відчувають страх, що паралізує їхню волю і свідомість і, тим самим, обмежує жінку у виборі засобів, способів захисту свого життя, здоров’я, статевої свободи, різко знижує можливість уникнути нападу або захиститись від нього. Первісно статеві відмінності  психофізичного характеру ставлять жінку за будь-яких умов нападу на неї з боку чоловіка у нерівне з ним становище. Це добре усвідомлює злочинець. У даному випадку закон втрачає своє запобіжне значення. Його профілактична ефективність дуже низька, а тому, на нашу думку, досить часто вчиняються насильницькі посягання на жінок. 

      Криміналізація систематичного заняття проституцією (ч.1 ст. 303), розширення сфери застосування кримінального примусу за незаконні діяння із наркотичними засобами, психотропними речовинами без мети збуту, у невеликих розмірах, вчинені вперше (ч.1 ст.309-311), зумовлена (не в останню чергу) значним зростанням злочинності даного виду, а ступінь соціальної небезпеки злочинів та санкція за його вчинення визначаються наскільки відповідний вчинок часто трапляється. Передбачена законом кримінальна відповідальність у цьому випадку не справляє належного попереджувального і профілактичного впливу. Кількість жінок, які вчиняють ці злочини катастрофічно зростає, оскільки причини їх поширення пов’язані, значною мірою, з соціальними, економічними, політичними, моральними, психологічними умовами життєдіяльності суспільства сьогодення. Водночас,  застосування кримінальної відповідальності щодо цих жінок не лише не вигідно із соціального та економічного оглядів, а й тягне певну шкоду, збільшує і ускладнює проблему, розширює сферу високолатентної злочинності.

     Специфіка поведінки жінок під час відбування позбавлення волі зумовлює особливе ставлення до чинних кримінально-правових засобів охорони кримінально-виконавчих відносин між адміністрацією виправних установ та засудженими жінками, застосування додаткової кримінальної відповідальності за систематичні порушення режиму відбування покарання (ст. 391 КК). Жінки практично не вчиняють злочинів у місцях позбавлення волі, більша частина засуджених жінок не вчиняють правопорушень. Серед правопорушників питома вага осіб, які злісно порушують   режимні   вимоги,   незначна і в різних закладах становить від 1,5 % до

3  %. Однак у більшості випадків злісність цих порушників зумовлена не характером вчиненого правопорушення, а їх кількістю. За незначним винятком, порушення режимних вимог в жіночих закладах за своїм характером, способом вчинення не спрямовані на відкриту протидію вимогам адміністрації. Відкритий характер правопорушення, його демонстративність, зухвалість, неодноразове (без особливої причини) відмовлення від виконання законних вимог адміністрації - не типові для поведінки жінок в ізоляції.

    Зазначене надає підстави стверджувати про необхідність та доцільність під час вибору об’єкта кримінально-правової охорони враховувати природні статеві соціально-психологічні та психофізичні особливості жінок, які доводять у певних випадках низьку ефективність попереджувального профілактичного впливу закону, нереальність забезпечення кримінальної заборони, розширюють штучно сферу високолатентної жіночої злочинності, мають шкідливі наслідки для родини, дітей, а отже доводять доцільність при однаковій ефективності різних норм використовувати найменш репресивні засоби.

      У підрозділі 2.4 "Зменшення обсягу кримінальної репресії за вчинення жінками злочинів ненасильницького спрямування: підстави, доцільність" зроблено висновок, що у правозастосовчій практиці спостерігаються дві (певною мірою протилежні) тенденції щодо жінок, засуджених за корисливі посягання на власність. Перший напрям відбиває загальний, більш гуманний підхід суду у розв’язанні питання щодо обсягу кримінально-правового примусу, термінів покарання, що призначається жінкам, які вчинили злочин вперше, мають дітей, відшкодували збитки. Сутністю його є застосування переважно мінімальних термінів позбавлення волі, призначення покарання більш м’якого, ніж передбачено законом: за незначним винятком строки покарання не перебільшували половини максимальної санкції, встановленої законом; щодо тих випадків, коли жінку було засуджено за вчинення одного злочину, у 63,5 % засуджених термін не перевищував 3 років позбавлення волі; стосовно кожної п'ятої засудженої, яка вчинила крадіжку індивідуального майна з проникненням у житло (інше приміщення), суд знайшов можливим призначити покарання більш м’яке, ніж передбачено санкцією статті (до 1 року 6 місяців позбавлення волі включно); у 92,5 % засуджених цієї категорії покарання не перевищувало 4 років позбавлення волі; призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено санкцією,  спостерігається стосовно 95 % жінок, засуджених за вчинення розкрадання державного майна в особливо великих розмірах. За сукупністю вироків у 95,4 % досліджуваних, які вчинили злочини ненасильницького спрямування, остаточне покарання не перевищувало 8 років позбавлення волі. Правозастосовча практика прогресивніша за кримінальне законодавство, бо останнє ніяк не враховує статеві відмінності (крім соціально-демографічних).  Порівняно з новими санкціями призначені покарання у 2/3 жінок, засуджених за корисні посягання на власність (ненасильницького спрямування) також не перебільшують половини максимальної санкції. Проте збільшення максимальної межі покарання за сукупністю злочинів (вироків) до 15 та відповідно до 25 років у середньому зорієнтує суд на застосування більш суворого покарання за тих же обставин.

    Щодо другої тенденції у правозастосовчій практиці слід зазначити, що      здобуті під час дослідження матеріали показали наявність різних правових наслідків за фактом дрібних крадіжок приватного і державного майна. Суспільна небезпечність значної частини жінок, засуджених за крадіжку особистого майна в невеликих розмірах, не відповідає, на нашу думку, тим критеріям, якими керувався суд (передусім ступінь небезпеки для суспільства), спрямовуючи їх в місця позбавлення волі на кілька років. Реформування кримінального законодавства стосовно цієї категорії засуджених вбачається у подальшій диференціації кримінальної відповідальності, визначенні типового виду та розміру покарання на рівні закону. Ізоляції від суспільства мають підлягати лише жінки, які вчинили тяжкі, особливо тяжкі злочини проти особи, мають сталу антисоціальну спрямованість, яка відтворюється у спеціальній рецидивній злочинності.

       У підрозділі 2.5 "Законодавче визначення привілейованого складу злочину, що передбачає кримінальну відповідальність за вчинення жінкою вбивства внаслідок провокуючої поведінки потерпілого" доводиться доцільність вдосконалення законодавства про кримінальну відповідальність жінок, які вчинили злочин внаслідок провокуючої, протиправної поведінки потерпілого. Не заперечуючи певної складності кваліфікації такого злочину,  констатуємо факт, що суди не завжди достатньо об’єктивно та цілковито враховують обставини, пов’язані з негативною поведінкою потерпілого: у 84,5 % досліджених обвинувальних вироків судом було зафіксовано, що потерпілий систематично пиячив, бив її, знущався, проте у мотивуючій частині вироку факт провокуючого, протиправного поводження потерпілого розглядався судом як пом'якшуюча провину обставина лише в 19,5 % випадків.  Дослідження доводить, що широкі межі судового розсуду обертаються призначенням за одних і тих самих обставин різних за розміром покарань. Різна оцінка судами комплексу пом’якшуючих та обтяжуючих обставин відбивається у ставленні засуджених до покарання: кожна третя оскаржила вирок у касаційному порядку, стосовно кожної п’ятої з цих жінок покарання було знижене на підставі врахування особливих конкретних обставин злочину, які знижують ступінь його небезпеки.

   Правильна співвідносність законодавчої диференціації та судової індивідуалізації кримінальної відповідальності в даному випадку має грунтуватися на градації караності шляхом введення додаткових конкретних ознак складу злочину з відповідно іншими межами покарання. Законодавче розв’язання проблеми таким способом не лише дозволить зафіксувати, надати нормативне значення певним пом’якшуючим обставинам (умовам, причинам) вчинення злочину, відбити більш низький рівень суспільної небезпеки даного виду вбивства, звузити межі розсуду суду, - але й відповідатиме загальносвітовій тенденції удосконалення законодавства, яке має захистити жінку від побутового насилля, історичним традиціям законодавчого визначення спеціальних складів злочинів, що вчинялися на сімейно-побутовому грунті.

     Розділ 3 "Особливості покарання жінок позбавленням волі" складається  з двох підрозділів.

     У підрозділі 3.1 "Психологічні передумови та наслідки відбування жінками позбавлення волі" доводиться той факт, що жінки, засуджені до позбавлення волі - специфічна категорія засуджених, яка потребує особливого механізму подолання негативних наслідків покарання, досягнення мети виправлення. Враховуючи значну роль емоцій, неусвідомлених переживань на рівні підсвідомого, значну сугестивність, властиву жінкам, ми маємо визнати, що педагогічний вплив на засуджених жінок повинен бути психолого-педагогічною діяльністю, що вимагає розв’язання низки проблем:

     - надання особливого значення інтенсивному індивідуальному психолого-педагогічному впливові, створення умов для оптимальної адаптації, уповільнення процесу деградації і втрати індивідуальності в перший період перебування жінок в ізоляції, коли психічний стан засуджених межує із стресом, підживлюється тугою за рідними, дітьми, підсилюється надзвичайною тривожністю, відчуттям безнадійності, а тому багато в чому зумовлює подальшу поведінку засуджених;

    - наявність спеціальної виховно-реабілітаційної програми впливу стосовно трьох категорій засуджених жінок, які становлять найбільшу питому вагу у місцях позбавлення волі - засуджених за злочини проти власності (кожна друга), незаконні дії із наркотичними речовинами (кожна третя), насильницькі злочини, зокрема на сімейно-побутовому грунті (кожна п’ята);

    - визнання актуальності проблеми особливостей виконання позбавлення волі щодо жінок, які вчинили злочин, яка має зайняти належне місце в кримінально-виконавчій політиці, законодавстві, передбачати спеціальний виокремлений аналіз стану у цій сфері за основними напрямами кримінально-виконавчого процесу;

   - розгляд діяльності соціально-психологічних служб в жіночих установах з виконання позбавлення волі як специфічної, що потребує спеціальної особливої професійної підготовки (перепідготовки) кадрів на базі юридичних закладів різних регіонів України у межах науково-практичних комплексів.    

      У підрозділі 3.2 "Правові підстави диференціації жінок під час відбування позбавлення волі"  стверджується, що застосування  позбавлення волі в Україні превалює над альтернативними покараннями. Ця тенденція відтворюється у збільшенні   питомої   ваги   жінок   серед засуджених до позбавлення волі (з 4,7 % у

1989 р. до 6,7 % у 2000 р.). Умови та порядок відбування цього покарання стосовно чоловіків та жінок майже не відрізняються. Не враховуються статеві особливості під час реалізації цієї форми кримінальної відповідальності, застосування різних заходів скорочення перебування жінки в ізоляції, недостатньо використовуються потенційні можливості заохочувальних заходів до виправлення у більш оптимальні терміни. 

      Аналіз чинного законодавства, практика правозастосування зміни умов утримання засуджених жінок в межах одного закладу, залежно від поведінки, терміну відбутого покарання надають підстави стверджувати - за сучасних умов прогресивна система виконання позбавлення волі використовується неефективно, не справляє того заохочувального впливу, який має справляти, а тому не має належного впливу на виправлення засуджених жінок. Необхідно внести суттєві зміни у правовий статус засуджених жінок відповідно до їхньої поведінки, ставлення до праці, терміну перебування в ізоляції. Тому, необхідно наповнити іншим змістом існуючі за чинним законодавством поліпшені умови утримання позбавлених волі, переглянути формальні й матеріальні умови застосування цього кримінально-виконавчого інституту. Він має стимулювати засуджених жінок до виправлення у оптимальніші терміни, справляти стабілізуючий вплив на загальну обстановку у виправній установі, визначати більш доброзичливі, засновані на вза’ємопорозумінні, стосунки між адміністрацією й засудженими жінками.

    Розділ 4 "Особливості дострокового звільнення від подальшого відбування позбавлення волі" складається з двох підрозділів.

      У підрозділі 4.1 "Особливості умовно-дострокового звільнення жінок, засуджених до позбавлення волі" наголошується на особливому значенні поширення сфери застосування заходів скорочення терміну перебування засуджених жінок в ізоляції, а отже удосконалення законодавства щодо умов та порядку дострокового звільнення жінок із виправно-трудової установи. Доводиться, що наявність питомої ваги жінок, які вчиняють злочини у стані алкогольного, наркотичного сп’яніння, хворих на алкоголізм та наркоманію, неможливість об’єктивно оцінити в умовах ізоляції міру виправлення засудженої жінки, міру набуття в її діях та поглядах позитивної спрямованості, можливість за чинного законодавства застосування умовно-дострокового звільнення майже до усіх осіб, які відбувають позбавлення волі, незалежно від тяжкості злочину (крім довічного), - зумовлюють доцільність законодавчого визначення (крім загального) спеціального кримінально-правового інституту умовно-дострокового звільнення щодо жінок, які позбавлені волі - "Умовно-дострокове звільнення під нагляд".

     Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання під нагляд може бути застосовано, якщо суд дійде висновку, що засуджена не потребує перебування в ізоляції а її подальше виправлення можливе за умови контролю за її поведінкою після звільнення.  Формальною підставою для його застосування щодо жінок, засуджених за злочини невеликої, середньої тяжкості, тяжкий злочин (крім тяжкого злочину проти особи, особливо тяжкого злочину)  має бути фактичне відбуття не менше половини строку покарання. Реальне звільнення від покарання засуджених жінок має бути пов’язано з виконанням певних обов’язків та правил поведінки, отже законодавчим визначенням можливості суду покласти на засуджену певні обов’язки на період дострокового звільнення. З одного боку, розв’язання питання у такий спосіб спричинить посилення правового режиму умовно-дострокового звільнення, з другого - є економією карної репресії стосовно жінок, які уперше відбувають позбавлення волі, відповідно до міжнародних стандартів (Токійських правил), які передбачають "умовне звільнення під судовий нагляд". Надаються пропозиції щодо змісту кримінально-правової норми, яка б визначала цей спеціальний інститут.

     У підрозділі 4.2 "Звільнення від відбування покарання вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років" обгрунтовується необхідність подальшого реформування закону про кримінальну відповідальність стосовно найбільш уразливих категорій засуджених до позбавлення волі, якими є вагітні та жінки, що мають при собі малолітніх дітей. Доводиться, що розширення сфери застосування звільнення від відбування покарання щодо специфічної категорії засуджених жінок узгоджується із загальним напрямом реформування інституту умовно-дострокового звільнення. На підставі дослідження соціального змісту, правової характеристики звільнення від відбування покарання, кола осіб, щодо яких застосовується цей інститут, практики його правозастосування, пропонується:

     - застосовувати не лише до жінок, які народили дитину під час відбування покарання, але й тих, хто взагалі має таких дітей, оскільки не враховується та обставина, що на підставі перегляду вироку у касаційному порядку, застосування амністії, помилування у частині засуджених жінок, до яких за відсутності кримінально-правових підстав не була застосована ст. 79 КК, можливі зміни характеру вчиненого, зменшення терміну покарання;

     - застосовувати до засуджених жінок, які мають дітей віком до семи років, оскільки, на наш погляд, немає принципових пояснень розбіжностей у визначенні соціально-демографічних підстав застосування ст. 79 КК та ст. 83 КК; існує єдина мета, яка пояснює взагалі доцільність існування цих інститутів, - надати можливість специфічній категорії засуджених жінок реально не відбувати певну частину призначеного покарання (або ж увесь термін покарання) в умовах ізоляції від суспільства (позбавлення волі), суворого нагляду (обмеження волі) за умови виконання своїх особливих, спеціальних функцій матері та покладених на неї суспільством обов’язків;

- застосовувати щодо жінок, засуджених за тяжкі злочини ненасильницького спрямування, оскільки через певний час вони звільняться достроково на підставі кримінально-виконавчої характеристики, яка базуватиметься, передусім, на даних про поведінку жінки як матері (якщо засуджена має у виправно-трудовому закладі при собі дитину, вона може не працювати; жінка і дитина увесь цей період утримуються за рахунок держави);

- застосовувати до засуджених за насильницькі злочини, але за умови відбуття певного фактичного терміну покарання, який має бути нижчим за формальні підстави умовно-дострокового звільнення цієї категорії засуджених жінок.