МІФ У ХУДОЖНЬОМУ СВІТІ ЄВГЕНА МАЛАНЮКА .

Краткое содержание

У “Вступі” обґрунтовано актуальність обраної теми, з’ясовано предмет й об’єкт дослідження, визначено мету та зумовлені нею завдання, джерельну методологічно-теоретичну базу, методи дослідження, розкрито наукову новизну роботи, подано інформацію про апробацію роботи й публікації результатів дисертаційного дослідження.

Перший розділ “Теоретичні засади дослідження” містить аналіз підходів до вивчення взаємодії художнього твору з міфом, що є продуктивними на сучасному етапі розвитку вітчизняного літературознавства. Зокрема осмислюються здобутки двох напрямків міфологізаційної критики:

·       напрямку, що орієнтується на дослідження механізмів використання міфологічного сюжетно-образного масиву (В.Антофійчук, Ю.Гречанюк, А.Нямцу, Я.Поліщук, О.Турган);

·       літературознавчо-філософської практики вивчення “авторського міфу”, втіленням якого є художній світ митця (С.Андрусів, Г.Грабович, О.Забужко, М.Моклиця, В.Пахаренко).

Увага зосереджується на визначальному для обох підходів понятті “міфологізму”, що трактується як специфічний художній метод або прийом, котрий передбачає поетичну реалізацію міфу у творах оригінальної літератури, а також виступає як спосіб оформлення авторських ідей за допомогою міфологічних структур, засіб художнього моделювання й типізації. Вагомим чинником актуалізації міфологічного матеріалу в художньому світі того чи іншого письменника є особистісний фактор, який виявляється мірою потужності міфомислення та вагомості міфологічної пам’яті митця в процесі конструювання й розгортання художнього світу. Ідеться насамперед про систему його світоглядних уявлень, відчуттів, переконань, що визначають пріоритети у виборі міфологічного матеріалу, способі його інтерпретації і художньої трансформації. Взаємозв’язок ідейно-поетикальних особливостей художнього світу й світогляду митця зумовлений тим, що художньому мисленню притаманна інтерпретація явищ дійсно-

4

сті через внутрішню суб’єктивну модальність особистості. У результаті вільного дослідження митцем дійсності формується система ідеологем, що складають його “альтернативну філософію” (Е.Соловей) або авторську модель буття. Її концепти й поетичне втілення в тканині художніх творів можуть виявляти міфологічну природу. Це залежить насамперед від міфологічно-містичної домінанти світовідчуття та світобачення письменника, що складає духовну домінанту його творчості, яка у свою чергу виявляє тяжіння до відповідних художніх засобів і поза якими не може бути повноцінно представленою. При цьому міф, як надчасова структура, котра поєднує синхронічний і діахронічний аспекти, виявляється потужним джерелом сюжетно-образного матеріалу для втілення відповідних авторських уявлень про дійсність. Формами об’єктивації міфу, які становлять предмет літературознавчого осмислення, можуть бути образні й сюжетні алюзії, інтерпретація міфологічних мотивів, образів і характерів, сюжетних колізій і конфлікту, створення варіанта класичного міфу, використання міфологічного матеріалу в ролі символів, знаків і емблем, а також створення нових сигніфікативних репрезентацій міфологем. Особливо вдячним матеріалом для переосмислення й художньої трансформації є міфологема – структурна одиниця міфу (К.Леві-Стросс). Ідейно-експресивна природа міфологем ближча до природи художнього образу, тому вони можуть стати одним із структурних елементів у побудові та розгортанні літературного “міфопростору” митця. Письменники, як зазначають Н.Фрай, Є.Рейн, найчастіше звертаються до міфологічного мотиву космогенезу – розвитку й тяжіння Всесвіту до ідеальної організації – й есхатологічної міфологеми, що символічно відтворює процес знищення світової гармонії й відновлення космосу.

Особливістю міфологічних структур (міфологем і міфем) є їхня символічна природа, адже вони в узагальненому вигляді репрезентують “художньо” втілені закодовані природні, соціальні, морально-психологічні й поведінкові моделі буття, сформовані колективним досвідом. Входячи в художній світ митця, вони можуть виконувати роль символів, знаків, емблем і відповідно сприймаються як поетична умовність. Однак якщо існує зв’язок міфологічної свідомості й поетикальної системи його творів, то символи можуть набувати ознак міфу в межах конкретного художнього світу. Беручи до уваги висновки О.Лосєва щодо символічної природи художнього твору та ступеневу диференціацію символів, варто відзначити

5

можливість переходу в міф символів так званого другого ступеня, завдяки яким твір конструюється й переживається як вказівка на інородну перспективу, співвідноситься з іншими предметами. Проте для подібного процесу необхідне субстанціональне (О.Лосєв), тобто буквальне ототожнення ідеї з певним образом, а також афективність сприйняття автором такого символу. Здійснення такого процесу в межах художнього твору може забезпечити потужний комплекс міфологічно-містичних переживань та уявлень самого митця. До того ж описані процеси найпослідовніше втілюються тоді, коли художній символ репрезентує певну міфологему або міфему, оскільки їхній природі властиві і субстанціональність, і превалювання субстрату думки над почуттям.

Другий розділ “Містицизм світовідчуття Є.Маланюка” присвячено розглядові релігійно-міфологічного аспекту світовідчуття поета, осмисленню факторів, що сприяли його виробленню та становленню, пріоритетності певної міфосистеми для світоглядних уявлень митця. Було встановлено, що Є.Маланюку притаманний особливий підхід до оцінки й інтерпретації явищ і подій дійсності, який можна трактувати як містичне прозріння сутностей буття. Для митця властиве

сприйняття всіх явищ та речей як таких, що включені в мережу містичних подібностей і винятків. Відповідно, проникнення в сутність реалій буття відбувається через ототожнення, проведення аналогій, зіставлення з міфологічними

колізіями, що забезпечується активністю міфологічної свідомості й міфологічної пам’яті. Містична домінанта світобачення формується зі становленням особистості поета. Особливу роль у цьому процесі відіграють родина, життя й ідеали літературно-культурного бомонду, суспільство в цілому.

Долучення Є.Маланюка до міфологічного світу та світу релігійних вірувань відбувалося завдяки родинним традиціям і звичаям. Нотатки поета, зроблені вже в нью-йоркській еміграції, містять цікаві спогади про фантастичні оповіді діда – родинного “первосвященика”, – які сприяли виробленню в Є.Маланюка віри в надприродні сили. У тих розповідях струмувала стихія народних вірувань, переважно демонологічного характеру зі специфічно народною прагматичною дидактикою. Своїм пафосом, сюжетними колізіями, образами-персонажами вони перегукувалися з оповіданнями М.Гоголя, представленими у “Вечорах на хуторі біля Диканьки”. Вагому роль у виробленні містичного світосприйняття Є.Маланюка відіграли сімейні календарно-обрядові дійства (“Свято Роду Мертвих і Ненароджених” – народна трансформація християнського Різдва).

6

Стимулом для розвитку й становлення закладеного родиною містицизму поета

стали духовні орієнтири й містичні концепції російських літераторів кінця ХІХ століття – представників “срібного віку” (А.Бєлого, О.Блока, В.Брюсова, В.Соловйова та інших). Саме в цей період Є.Маланюком здійснюються перші проби пера. Екзальтованість і декадансовість творів свідчили про награність містицизму, його неорганічність для світогляду молодого автора.

Названа світоглядна домінанта природніше зазвучала в ліриці періоду першої еміграції. Критична ситуація відірваності від Батьківщини, переживання поразки визвольних змагань як особистої драми – усе це призвело до загострення світовідчуття Є.Маланюка, і містицизм став його невід’ємною ознакою. У поезії потужно заявив про себе релігійний аспект світобачення митця. У цей період зазвучали теми добра й зла, Бога й людини, Бога й нації, праведності й гріха, спокуси, гріха й кари. Поетом активно використовувалися біблійні мотиви і сюжетно-образний матеріал.

Релігійність світовідчуття особливо посилилася у зв’язку з другою еміграцією Є.Маланюка. Техногенність американської цивілізації, що супроводжувалося з регресом духовності, сприймалася ним як утілення помислів божого антагоніста. До того ж особливі переживання викликала в митця невлаштованість особистого життя, відірваність від сім'ї. У цей період Є.Маланюк приділяє увагу темі долі людини, її внутрішнім переживанням, актуалізується мотив смерті. Поет досліджує проблему духовності як запоруки існування людини й світу, у зв’язку з чим звертається до понять і концептів християнської віри. Він приділяє увагу проблемі боротьби метафізичного добра (Святого Духа, Бога) і зла (Антихриста, Сатани). В осмисленні цього споконвічного конфлікту Є.Маланюк торкається теми людини, яка, з одного боку, спричиняє подібне протистояння, а з іншого, – є його жертвою. Сила божої любові й заступництва, що здатна протистояти злу й допомогти індивідууму в години життєвих випробувань, за поетом, об’єктивується в снах і молитвах. Через містичність світовідчуття названі форми вияву духу були завжди актуальними для Є.Маланюка й знаходили своє поетичне втілення в ліриці 20-40-х рр. (“А як же Наталочка?” (1924), “Закінчуючи” (1925), “Молитва” (1927), “Вчини мене бичем Твоїм” (1933), однак особливого осмислення й художнього втілення набули в поезії 50-60-х рр. У діаріуші та листах до О.Сембай-Галицької неодноразово поет описує свої нічні візії, трактує їх як “духову дійсність”. Молитвам він надає особливого значення, визначаючи їх і як спосіб збереження духовної сутності й одержання трансцендентної наснаги в протистоянні злу, і як спосіб морально-етичного вдосконалення. Такі смисли втілюються митцем у поезіях молитовного характеру,

7

серед яких виділяються переспіви біблійних мотивів (“І гніву дозрівають важкі грона”, “Серпень”, “Молитва” (“За олов’яними важкими небесами”), “Мій гріх покутую щоденно”), стилізації (“Молитва” (“Воркував голубий Іордан”), “Акафіст”). Об’єктами молитовних звернень при цьому є або Бог, Божа Мати, або античні боги (Немезіда).

У третьому розділі “Художня трансформація міфологеми творення світу та світоустрою в поезії Є.Маланюка” аналізуються художні втілення міфологічного мотиву походження світу та авторської концепції світоустрою. Космогонічні уявлення Є.Маланюка мають переважно християнську основу й об’єктивуються через відповідну символічну модель. В осмисленні першовитоків усього сущого митець прагне відтворити картину Першого Дня, для чого використовує порівняльні та алюзійні форми. Об’єктами для поетових аналогій процесу переходу хаосу в космос стають море / ріка й ніч, яким надається особливого містичного значення, що зумовлює міфопоетичність образів, котрі їх репрезентують у поетичному просторі.

Образові моря як “лона” світу присвячені твори мариністичної тематики (“Два сонети”, “Балтійська сюїта”, “Свіча до моря”). Через акцентування безмежності й неозорості морських просторів створюється ілюзія позачасовості – прадавності, часової циклічності й повторення. Роблячи пейзажну замальовку морського простору, Є.Маланюк асоціативно співвідносить реальні явища та події із космогонічними оповідями, розгорнутими у Книзі Буття, внаслідок чого містичний смисл реального розкривається через алюзію. Завдяки потужності міфологічного мислення поета морська стихія, що символічно репрезентує ідею першопочатку сущого, персоніфікується й антропоморфізується.

Іншим образом-символом, що втілює ідею народження світу, є образ ночі. З цим темпоральним виміром пов’язана авторська ідея небуття – моменту неоформленості й несталості всіх реалій буття. Розгортання цієї ідеї надає міфопоетичного характеру названому образові. Найчастіше об’єктом художнього осмислення й містифікації стає особливий момент нічного часу перед світанням, асоціюється з ідеєю народження або творення нової дійсності. Для відтворення містичних переживань у поезіях “Рондо”, “Фавстівська ніч”, “Місячна соната”, “Ноктюрн” Є.Маланюк обирає образи (Ереб, Елізій, Астарта, Іштар, Селена), мотиви й сюжети грецької (народження ніччю раю, любові) та християнсько-іудаїстичної (ніч як утілення “дихання” – творчої сили Бога-Яхве) міфосистем. Характер використання митцем матеріалу зазначених міфологій має свої особли-

8

вості, які демонструють притаманний поетичному мисленню й поетичній філософії Є.Маланюка конфлікт емоції й думки. Так, сюжетно-образний матеріал давньогрецької міфології довільно обирається та переосмислюється автором, відзначається еротизацією, експресивністю, оскільки використовується для втілення переживань суб’єкта, навіяних ніччю. Використані Є.Маланюком мотиви й образи християнсько-іудаїстичної міфології характеризуються конвенційністю ідейно-смислового наповнення, закріпленого в біблійних текстах. Вони введені в контекст творів як символічні аналогії, завдяки яким ніч осмислюється як темпоральний першопочаток.

Реалізовуючи власну концепцію творення світу, Є.Маланюк творчо переосмислює концепт християнської міфології – логосність. Це поняття у світоглядному й художньому просторі митця набуває семантичного розширення і трансформації, перетворившись на категорію “музичність”. Подібний процес переосмислення був зумовлений певним впливом на світогляд Є.Маланюка символістської філософсько-естетичної концепції, зокрема, обґрунтованої А.Бєлим ідеї музики як визначального чинника світотворення й світобудови. Така ідея виявилася концептуальною для моделі буття, розробленої українським поетом, зумовивши відповідні поетикальні особливості. Є.Маланюк трансформує біблійний сюжет творення світу: космогонічний процес ототожнює з процесом мистецької творчості, музику визначає принципом світоустрою, Творця трактує як носія й генератора краси. Використовуючи музичні терміни, поет представляє Всесвіт в образі космічного оркестру, яким керує Бог-диригент.

Окрім того, митець широко використовує музичні образи-символи, які стають своєрідними індикаторами або мірилом гармонії (“коефіцієнтами музики”) в реальному житті. Знаками ідеальності буття були звукові образи, що відзначалися милозвучністю, передавали радість, лагідність і ніжність. За їхньої допомоги автор здійснював масштабне, панорамне відтворення дійсності як музичного твору, що зумовило виникнення своєрідної поетичної форми “музичних акварелей”. Вони практично не існують як окремі одиниці, а є або частиною якоїсь поезії, або входять до циклу в ролі картини часо-просторового пейзажного антуражу (“День продзвенів жагучим золотом сонця” (з циклу “Місячна соната”), “Липень”, “Гомін гір”, “Катастрофа”, “Сьогодня” (із циклу “Степова Еллада”, “Гори й озеро – келих розлогий” (роман “Остання весна”). Окрему групу звукових символів становлять образи, що відтворюють ідею боротьби за космос чи шляху до нього (“В майбутнє”, “Post Scriptum”, “Діва-Обида”), втілюючи тим самим ідею есхатологічного відро-

9

дження. Вони відзначаються патетичністю та експресією (“марш”, “грім”, “гімн”, “соната”, “Патетична соната” і т.п.).

Розділ четвертий “Апокаліптичний мотив і сюжет у ліриці Є.Маланюка” присвячено аналізу ідейно-художньої та образної трансформації в поезії митця есхатологічного мотиву руйнування Космосу. У результаті художнього втілення цієї міфологеми Є.Маланюк створив образ “танатичної” дійсності, оцінюючи події історії та сучасності за категоріями добра й зла, що мають етичний характер, а у світогляді поета ще й естетичний. Так, уособленням добра є Бог і митці, діяльність яких передбачає продукування краси, а отже, – і гармонізації дійсності. Зло сприймалося як недолік, дефект, розлад, порушення, що в авторській художній моделі буття втілювалося в колізії нищення духу та його продуктів – моралі, краси.

Апокаліптична тематика, представлена ідеєю деформації й спотворення ідеального світоустрою, розгорталася Є.Маланюком у зв’язку з осмисленням проблеми духовної деградації нації й людства. Вона знайшла своє втілення у творах, присвячених темі України й темі буття цивілізації. В основі художньої побудови образу “танатичної” дійсності лежав християнський мотив гріха – духовного рабства, – що мав своєрідне ідейно-смислове трактування й сюжетно-образне втілення в Старому й Новому Завіті. Творчо використовуючи біблійну традицію, Є.Маланюк відтворює трагедію буття українства як наслідок національного гріха-рабства, зумовленого бездержавністю. Особливе місце в художньому втіленні цієї ідеї посідає символічний образ України-блудниці, який можна вважати оригінальним авторським трактуванням біблійного першоджерела. У його основі лежить ідея зради істинного Бога, яким для поета була держава. Такі смисли реконструюються автором через віднаходження тотожностей у долі рідного народу й Богових обранців – народу ізраїлевого, на чому акцентується увага завдяки алюзіям, ремінісценціям і цитуванням із Книги Книг. Віддзеркалюючи діахронічний зріз буття українського народу, Є.Маланюк надає біблійному образові історіософської конотації. Окрім того, митець поглиблює смислове навантаження образу-символу бездержавної України, наголошуючи на її танатичній сутності, знання про яку було здобуте в процесі містичного прозріння. Основним принципом втілення цієї ідеї став принцип “від супротивного”, тобто установка на творення антипода ідеалові, яким в українській поетичній і культурній традиції в цілому був образ Божої Матері. Для вираження антиестетичної й аморальної сутності української дійсності Є.Маланюк здійснює еклектичне поєднання міфологічних образів (біблійних, народної демонології, олітературнених у “Вії” М.Гоголя),

10

змістовою домінантою яких є ідея демонічності (повія, русалка, відьма). Основним внутрішнім смислом подібних образів-символів (близькими за ідейним наповненням є образи “божевільної”, “жаби”, “горбатої”, “мавпи”) була ідея ворожості життю. Вихідною ідеєю у творенні збірного образу України-відьми є ідея смерті духа й душі – вектора в наближенні людини до Бога. Тому поет акцентує увагу на фізичному й фізіологічному вимірі героїні. Особливим здобутком Є.Маланюка стало художнє відтворення пластичних перетворень, що є наслідком метаморфоз живого в неживе, пасивної, розімлілої жінки у вампіра (“Замість сонета”, “Варязька балада”, “Сни”, “Невчасна весна”, “Горобина ніч”). Окрім того, митець антропоморфізує (“оживлює”) ідею демонічності українського бездержав’я через створення художнього портрета України-Антимарії. Вона постає звабливо-підступною жінкою-вамп, у творенні образу якої домінують натуралістичні деталі з явно вираженою негативною конотацією. Автором переосмислюються метафори, пов’язані з квітковими символами Божої Матері, – трояндою й лілеєю. Вони стають антиознаками, символізуючи анемічність і розслабленість, виступають знаками гріха й пекла: “лілейна і крихка”, “два зів’ялих, мертвих стебла”, “розтоптана лілея”, “отруєна лілея”, “троянди червоні й чорні”.

Простір – світ поневоленої Вітчизни, – у якому діє героїня Є.Маланюка, відзначається фантасмагоричністю, у створенні якої превалює прийом гротеску. Предметні деталі, завдяки яким утілюється переживання дійсності як дисгармонійної, відзначаються бароковим натуралізмом, що символізує фізичний простір на противагу гіпотетичному духовному, який у поезії митця представлений знаками естетичного й етичного ідеалу.

Трагізм світовідчуття та світосприйняття Є.Маланюка, що мав виразне релігійне забарвлення, реалізувався й у розгортанні теми буття цивілізації. У поетичних роздумах, присвячених зазначеній проблемі, митець не стільки наслідує сюжетно-образну традицію Святого Письма, скільки послуговується його концептами для оцінки й характеристики подій дійсності. Посилений суб’єктивний аспект трактування християнських принципів призвів до формування системи власне авторських символів, завдяки яким реалізувався мотив гріха в новозавітній трактовці як рабства духовного, морального. Він осмислюється через опозицію духу і розуму, Бога і диявола. У поезії 20-х років, присвяченій проблемам буття людини, співжиття, існування цивілізації, формується метафора “світ-театр”, яка виражала ідею імітації життя або гри в життя (“Театр” (1923-1924), що для релігійно-містичного світовідчуття митця було ознакою й властивістю вічного плагіатора – диявола. Художня репрезентація дійсності в образі театру стала не тільки художнім прийомом, оскільки полягала не лише в перенесенні рис одного об’єкта на інший, а

11

в ідентифікації людського життя з лицедійством, що наближувало названу метафору

до природи міфу. З другої половини 20-х років – на початку 30-х рр., коли в поетичному світі Є.Маланюка викристалізувався конфлікт епохи, що полягав у превалюванні раціоналізму та матеріалістичності над емоційністю й духовністю (“Кінець початку”, “Технократія”, “Епічні будні в привидах утопій”, “По кожній страті”), ідея гри як основи людського буття реалізувалася в процесі моделювання образу сучасника – однієї зі складових поетової картини дійсності. “Герой часу” Є.Маланюка – продукт рафінованого інтелекту. Його психологічний “портрет” створюється за принципом спадної градації, що відбиває процес духовної деградації, і втілюється в гротескових формах (“актор-плебей”, “безслізна душа”, “слизька людська площина”). Діяльність такої особи відзначається деструктивністю, оскільки не має духовного / творчого елементу. Тому світ, створений людиною, для митця виявляється антиподом реальності, що елімінована Богом. Образ передапокаліптичної дійсності в поезії 30-х років (“Напередодні”, “Нині”, “Доба”, “Мартівські іди”, “Елегії”, З літопису” та інші) створюється через предметні деталі, які виражають ідею антиестетичності, брутальності й зруйнованості. В основі цього образу лежить містичне переживання, що реалізувалося алюзійно в концептах, близьких за ідеологічним й емоційним наснаженням до біблійних, але яке не мало конкретного сюжетно-образного міфологічного відповідника. Він з’являється в ліриці періоду другої еміграції. Це мотив й образ апокаліптичного Вавилону, який символічно репрезентує американський світ і спосіб життя. Є.Маланюк осучаснює новозавітний сюжет, увівши предметні деталі, що характеризують сучасний часо-простір (“Парастас” (1965), “І гніву дозрівають важкі грона” (1960), “Парастас” (1964).

З мотивом спотворення гармонійної у своїй першооснові дійсності в художньо-філософській системі Є.Маланюка пов’язана концепція і мотив метафізичного Зла, представленого в позаобразній іпостасі, в особі Сатани, Антихриста, Азраїла, Адоная, репрезентованій ідеєю “царства зла”. У поетичному світі митець не вдається до герменевтичного осмислення природи й властивостей Зла, оскільки це робиться в нотатках і творах-есе. Натомість поява цієї світоглядної категорії в ліриці відбувається за допомогою біблійних алюзій, уплетення в контекст конвенційних символічних ознак і характеристик, закріплених у християнській міфології. Цей образ з’являється в драматично напружених творах, конфлікт яких полягає в руйнуванні сталих зв’язків, зникненні краси, любові (“Подорож”, “Вислід”, “Пролог”, “Рішали не години, не хвилини”, “Кінець початку”).

12

У п’ятому розділі “Тема есхатологічного відновлення Космосу” розглядаються концепти авторської теорії ренесансу України й світу, досліджується художнє переосмислення і трансформація міфологічного матеріалу, аналізуються ідейно-смислові домінанти концепції митця-Месії, створеної та розгорнутої Є.Маланюком в поетичному світі.

Поза “малоросійського Ієремії”, яку обрав собі Є.Маланюк – поет-провідник нації, – настроєвість “Чорних віршів”, завадила дослідникам і критикам побачити оптимістичну ауру його творів. На рівні поетики вітаїзм світовідчуття митця реалізувався в прийомі пуанта, завдяки якому знімається емоційна напруга, сугерована трагічним і містичним характером змісту твору, а описані події і явища сприймаються як ілюзія, що розчиняється в чуттєвому вимірі буття. Часто в контексті автор розвінчує страхіття й примари, що постали перед зором ліричного суб’єкта, визначаючи їх як ірреальні, казкові (“Невчасна весна”, “Неможливого ждали раю”, “Ночі”, “Вічне”, “Побачення”, “Тринадцята осінь”). Є.Маланюк створює цілісну картину темпорального перебігу буття. Тому поряд із картиною апокаліптичного гріхопадіння знаходить свою художню трансформацію й міфологічний мотив оновлення дійсності. У поєднанні ці мотиви представляють есхатологічну міфологему. Для її втілення Є.Маланюком запозичується й художньо трансформується біблійний сюжет Божого Суду. Поет використовує апокаліптичну символіку для характеристики трагічних подій сучасності, ідентифікуючи їх із кінцем світу (“Візія”, “Війна”, “Листопад”, “Друге послання”). Поряд із цим Є.Маланюк залучає ряд міфем (вогонь, вітер, вода), які одночасно є втіленням ідеї катастрофи (руйнування космосу) й виступають у ролі ритуалеми оновлення. Вони мають ряд символічних втілень. Так, міфопоетичний образ вогню як очищальної й лікувальної сили має ряд символічних реалізацій християнської, слов’янської, давньогрецької міфосистем. Для відтворення віковічного закону зміни дня і ночі, що символічно моделюють конфлікт життя і смерті, добра і зла, автор використовує в ролі розгорнутої алегорії біблійний сюжет про Далілу й сонцесяйного Самсона (“Ночі”). Зводячи в одному контексті персонажів – богів сонця: давньогрецького Геліоса й слов’янського Дажбога (“Ісход ІІ”), – Є.Маланюк втілює конфлікт миру-війни, покори-боротьби як законів життя, надаючи при цьому перевагу давньоруській войовничості як запоруці свободи й повноцінного життя.

Звертаючись до християнського міфологічного дискурсу, поет використовує міфопоетичний образ блискавки, що є уособленням караючого меча Бога, а також пожежі як знаку Апокаліпсиса. Своєрідним художнім аломорфом останнього образу є ритуалема “вогняна купіль”, яка репрезентує ідею шляху до відродження й

13

передбачає виконання певних дій, що призведуть до бажаного результату. І хоча ритуалізація для поетичної манери Є.Маланюка не набула такого вагомого значення, як, наприклад, для О.Лятуринської, однак засвідчила потужність драматичного начала художнього мислення лірика, реалізованого принаймні на рівні нарації. Ритуалемний характер мають образи вітру й води, втілюючись у авторських символах “Стрибога”, “бурі”, “шторму”, сніжно-водної купелі.

У реалізації есхатологічної міфологеми Є.Маланюк наголошує не стільки на страхіттях Божої кари, яка приймається як справедливий наслідок людських діянь, скільки на моменті зародження нової дійсності. Така світоглядна установка мала неоромантичну ідейно-естетичну домінанту й дала поштовх до розгортання концепції оновленої дійсності, втілення якої пов’язано з ідеєю жіночності. Вона реалізовувалася завдяки низці міфологічних образів-символів, ідейно-смислове навантаження яких було творчо використано або переосмислено поетом. Так, з образом старозавітної Юдити була пов’язана ідея відродження нації через помсту. Героїня зберігає портретні й характерологічні особливості України-повії, однак при цьому Є.Маланюк акцентує увагу на удаваному зрадництві, підступності як запоруці визволення народу. Концептуальною антитезою образові Антимарії став образ Діви-Обиди, з яким пов’язувалася ідея оновлення через гнів, помсту й активну боротьбу. Поет трансформував смислове ядро цього персонажа слов’янської міфологічної системи, наголосивши на ідеї чистоти, невинності й мілітарній спрямованості. Тим самим митець надав Діві-Обиді типових рис давньогрецької Афіни-Палади, створивши власне авторський образ-символ.

Поряд із шляхом відродження через силові заходи у художньому світі Є.Маланюка постає ідея любові як першопороджуючого начала та закону організації гармонійної дійсності. Вона набуває розвитку в ліриці Є.Маланюка в художній реалізації архетипу Землі-Матері – жіночого світового начала – та пов’язаних із ним мотивів орання й засіву, художнє втілення яких обумовило появу еротичної символіки: лоно-ґрунт, жінка-земля, чоловік-сіяч, засів-запліднення, вагітність. Концептуальним стрижнем розгортання таких картин є тема народження нового покоління досконалих людей – “зерна” – та тема готичного зростання. В основі художньої реалізації першої теми знаходяться алюзії до біблійної притчі про зерно, символіка якої наслідується Є.Маланюком. Концепція “готики” виражає ідею формотворчого духу, що організовує матерію в перспективі наближення до ідеального, уособленням якого був Бог.

Авторська модель відродження асоціювалася і з біблійним образом Богородиці, апокрифізованим Є.Маланюком, із яким пов’язувалася надія на прихід Спасителя. Поет здійснив ідейну й сюжетну трансформацію біблійного мотиву,

14

створивши трагічний образ Мадонни Диких Піль, у якому символічно втілив багатостраждальну Батьківщину і розвинув думку про народження Месії внаслідок пізнання героїнею зла.

В іншому випадку образ Марії, практично позбавлений своїх канонічних значень і за смисловими константами зближений з образом Єви, з’являється в поезії Є.Маланюка в процесі роздумів та художньої трансформації міфологічного мотиву встановлення раю. У процесі художньої реалізації цього мотиву відбулася гуманізація авторської моделі досягнення гармонії, унаслідок переорієнтації рефлексій митця зі світу в цілому на буття окремого індивідуума. Є.Маланюк осмислює шляхи входження людини в ідеальний простір, представлений міфемою Едемського саду. Провідним із них є любов як вітаїстичний та життєтворчий фактор. Поет, що зазвичай дотримується християнської міфологічної моделі, модернізує її, відтворюючи ситуацію духовного та фізичного єднання чоловіка й жінки як моделі світової гармонії (“Березіль”, “Твоє осіннє тіло має чар”).

Осібне місце у відтворенні моделі есхатологічного відродження в поетичному просторі Є.Маланюка належить концепції митця-Месії. Варіюючи смислове ядро образу Боголюдини, що в релігійній традиції був Агнцем – втіленням любові й смиренності, – Є.Маланюк формує нове значення образу: Христос – це тип героя-борця, зброєю котрого є “чинний меч”. Християнський концепт Месії став організуючим центром розгортання авторського “неоміфологічного тексту” про сучасного Спасителя, який асоціювався з митцем. Основні засади цієї концепції були викладені Є.Маланюком у працях загальнотеоретичного й літературознавчого характеру (“Думки про мистецтво”, “Поезія і вірші”, “Творчість і національність”), а художній простір став сферою реалізації уявлень і переконань поета. Це свідчило про концептуальність названої ідеї для світогляду Є.Маланюка. Зміст і колізії розгортання міфологеми митця-Месії були позначені проекцією на історичну долю українства, у зв’язку з чим провідною темою “неоміфологічного тексту” стала тема появи національного будителя, натхненника та провідника народу. З його розробкою пов’язане осмислення поетом християнських міфологічних мотивів “предтечества” й “апостольства”, використання концептів, алюзій, сюжетів і образів біблійного дискурсу. Тож “предтеча” був уособленням ореальненості сподівань на прихід Месії, а “апостол” – той, хто готував маси до з’яви Спасителя. З іпостассю “предтечі” пов’язаний мотив засіву, що має алюзії до біблійної притчі про сіяча й втілює ідею містичної сили слова-зерна.

Ідея митця-Месії, зрештою, почала асоціюватися з постаттю самого автора, котрий, втомившись чекати Спасителя та шукати предтечу, змушений звернутися до

15

питання свого суспільного покликання. Художній світ демонструє процес самоусвідомлення та визначення митцем свого “поетичного кредо” завдяки традиційному міфологічному матеріалові. Автор ідентифікує себе із “шестикрилом” – борцем зі світовим злом (“Вітри історії”), Христом (“Демон мистецтва”) – трагічною постаттю, “апостолом”, притчовим “жниварем” – слугою Месії (“Творчість”), котрий будить і збирає “синів людських”.

У “Висновках” узагальнено основні результати дослідження. У дисертації було здійснено осмислення міфопоетичного аспекту реалізації в художньому світі Є.Маланюка авторської картини світу. Встановлено, що поетичний простір митця насичений міфологічними образами, мотивами, сюжетами, які чітко ідентифікуються за джерелом (християнська, давньогрецька, слов’янська міфології) і виступають у ролі символів, емблем, знаків, а також створюють алюзійно-ремінісцентний ефект. Уведення таких структур у тканину художніх творів стало виявом прийому міфологізування, завдяки якому Є.Маланюк відтворював, осмислював й інтерпретував явища й події дійсності.

Проте актуальність міфу для художнього мислення митця виявляється не лише на поетикальному, але й концептуальному рівні. Це зумовлено світоглядними уявленнями, які формувалися під дією релігійно-містичного аспекту світовідчуття поета. Саме він зумовив актуалізацію міфологічних мотивів, моделей, що були використані як матеріал для побудови й реалізації авторської моделі буття.

Поет здійснював ідейно-смислове коригування міфологем відповідно до своїх переконань і уявлень про світ, що вплинуло на поетику творів в аспекті виникнення системи авторських символів – художніх трансформацій міфем, використанні прийому гротеску, антиклімаксу, антитези, метафоричному перенесенні, антропоморфізації й субстанціалізації. Для формування й розгортання авторської картини світу вагомими є концепти, мотиви й колізії християнської міфологічної моделі.