Мірошников І.Ю. Судове слідство в апеляційній інстанції

Краткое содержание

У вступі обґрунтовуються вибір теми дисертації, її актуальність, зв'язок дисертації з науковими програмами, визначаються мета, завдання, об’єкт і предмет дослідження, його методологічна й теоретична основи, виділяються положення, які характеризують наукову новизну роботи, теоретичне та практичне значення висновків, що містяться в ній, апробація результатів дослідження.

Розділ перший “Історичний нарис розвитку апеляційного провадження в світі” складається з двох підрозділів, у яких з’ясовується історія виникнення цієї форми оскарження судових рішень, визначається місце та роль апеляції у державах англо-американської та романо-германської правових систем.

Підрозділ 1.1. “Розвиток апеляційних засад в Україні” присвячений дослідженню становлення та розвитку апеляційного провадження на території українських земель.

На підставі історичного аналізу автор дійшов висновку, що в історії апеляції в Україні можна виділити наступні етапи: апеляція до прийняття Статуту кримінального судочинства 1864 р. (цей період можливо прослідкувати за кодифікованим збірником законів – “Права, за якими судиться малоросійський народ” 1743 р., який хоча й не був прийнятий, але використовувався в той час при відправленні судочинства); апеляція під час дії Статуту кримінального судочинства 1864 р. до її скасування в 1917 р.; апеляція в сучасний період.

В першому періоді апеляційному провадженню були властиві наступні риси: свобода оскарження судових рішень; відповідальність сторін за безпідставне апелювання; розгляд справи без залучення нових доказів на підставі лише тих, що були розглянуті судом першої інстанції; можливість зміни чи скасування рішення суду першої інстанції апеляційним судом.

В дисертації зазначається, що під час дії Статуту кримінального судочинства 1864 р. апеляція характеризувалась тим, що апеляційна інстанція переглядала вирок суду першої інстанції в межах скарги. Розгляд справ проходив на засадах змагальності, публічності, усності, гласності. Суд другої інстанції у випадку необхідності міг провести судове слідство, допитати підсудного, свідків, експерта. В результаті розгляду суд міг змінити вирок суду першої інстанції або постановити свій вирок.

В період іноземної військової інтервенції апеляція була скасована, хоча створеному Верховному касаційному суду були властиві апеляційно-касаційні функції, які полягали в тому, що він мав право .у випадку скасування вироку по касаційній скарзі винести постанову про направлення справи на новий судовий розгляд по суті в той самий трибунал в іншому складі суддів або прийняти справу до свого провадження з дотриманням усіх правил розгляду справ судом першої інстанції.

Аналізуючи позиції радянських процесуалістів, дисертант робить висновок, що апеляція була піддана критиці багатьма вченими, хоча й чимало було прихильників (Л.О. Богословська, М.М. Гродзинський, П.Ф. Пашкевич, А.Л. Рівлін В.М. Хотенець, А.Л. Ципкін)., які пропонували втілення окремих елементів апеляції в касаційне провадження, що не потребувало б значних витрат і забезпечувало б ефективність кримінального судочинства.

В сучасний період апеляцію переважна більшість процесуалістів вважають додатковою гарантією проти неправильних судових рішень (В.В. Дорошков, А.В. Лазарева, В.Т. Маляренко, М.І. Сірий, Д.В. Філін та ін.). Ця стадія сприяє досягненню завдань кримінального судочинства, дозволяє реально забезпечити права та законні інтереси осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві.

Результати судової статистики показують, що в апеляційному порядку було розглянуто кримінальних справ та матеріалів: у 2002 р. – 34457, у 2003 р. – 36869, у 2004 р. – 40278, у першому півріччі 2005 р. – 21576. При цьому відповідно зросла кількість осіб, стосовно яких скасовано і змінено вироки місцевих і апеляційних судів у апеляційному та касаційному порядку в 2002 р. – 8563, у 2003 р. – 9209, у 2004 – 9759, у першому півріччі 2005 р. – 5118. Зростаюча кількість виправлених вироків свідчить про підвищення рівня захисту прав та законних інтересів учасників кримінального судочинства.

У підрозділі 1.2. “Апеляційне провадження в різних правових системах” досліджується апеляційне провадження в країнах англо-американської (Англія, Сполучені Штати Америки, Нідерланди) та романо-германської (Німеччина, Франція) правових систем.

На підставі проведеного порівняльно-правового аналізу кримінально-процесуального законодавства зроблено висновок, що мають місце різні нормативні підходи до процесуальної процедури перегляду кримінальних справ апеляційним судом, які обумовлені типологією процесу. Так, у державах англо-американської правової сім’ї апеляції властиві такі риси. Як правило, апеляції тут відводиться незначне місце; в апеляційному порядку оскаржується невелика кількість вироків; процедура принесення апеляції складна, в чому вбачається обмеження свободи оскарження судових рішень. У більшості країн цього типу кримінального процесу рішення, винесене апеляційним судом, є остаточним.

В країнах романо-германської правової сім’ї кримінальне судочинство характеризується повною рівністю сторін, відокремленням процесуальних функцій відправлення правосуддя, захисту та обвинувачення. Свобода оскарження, як рішень органів досудового слідства, так і рішень суду, є істотною рисою цієї форми кримінального процесу.

Розділ другий “Суд та сторони, їх процесуальне положення у судовому слідстві апеляційної інстанції” складається з двох підрозділів.

У підрозділі 2.1. “Процесуальне положення суду апеляційної інстанції та його повноваження у судовому слідстві” дисертантом розглядаються питання, пов’язані з процесуальним положенням суду апеляційної інстанції та його повноваженнями на судовому слідстві.

Розвивається положення щодо повноважень апеляційної інстанції, до яких належать: 1) такі, що суд зобов’язаний виконати незалежно від свого розсуду чи волевиявлення учасників судового розгляду; 2) такі, що суд здійснює за власною ініціативою; 3) такі, що здійснюються залежно від волевиявлення сторін; 4) такі, що провадяться як за ініціативою суду, так і за клопотанням сторін.

Перший вид складають судово-організаційні повноваження суду, які здійснюються тільки цим органом судової влади в особі головуючого чи одного з суддів (роз’яснення свідкові і потерпілому їх прав та обов’язків; доповідь головуючим чи одним із суддів суті вироку, повідомлення ким і в якому обсязі він був оскаржений, викладення основних доводів апеляції і заперечень інших учасників процесу, якщо вони були подані; з’ясування головуючим, чи підтримують свої апеляції особи, які їх подали).

До другого виду відносяться повноваження, пов’язані з розглядом справи та дослідженням доказів, які апеляційний суд провадить за власною ініціативою (право апеляційного суду протягом допиту підсудного учасниками судового розгляду задавати йому питання для уточнення і доповнення його відповідей; обов’язок головуючого ознайомити підсудного з показаннями, які були дані за його відсутності; право допитувати свідків, потерпілого та задавати їм запитання; право призначати експертизу та задавати експерту питання; оглядати речові докази, місце події тощо).

Наступний вид складають ті повноваження, які пов’язані з процесуальною діяльністю сторін (вислуховування думок прокурора та інших учасників судового розгляду при заявленні клопотань; розв’язання судом заявлених клопотань).

Останню групу складають ті повноваження, що залежать як від ініціативи самого суду, так і сторін (оголошення судом показань підсудного, даних під час дізнання, досудового слідства або в суді; проведення допиту свідка з використанням технічних засобів з іншого приміщення, в тому числі за межами приміщення суду; оголошення показань свідка, даних під час дізнання, досудового слідства або в суді; огляд або оголошення документів, що є доказами в справі).

Визначаючи процесуальне положення суду апеляційної інстанції, автор доводить, що з метою обмеження активності цього суду в ініціюванні збирання доказів, його необхідно наділити повноваженнями правоповідомлюючого характеру, сутність яких полягатиме в роз’ясненні сторонам необхідності проведення тих або інших слідчих дій, витребування додаткових доказів, призначення експертиз і процесуальні наслідки їх невиконання. При цьому за судом можливо зберегти так звану ситуативну активність, яка залежатиме від певної процесуальної ситуації.

Наводяться додаткові аргументи щодо необхідності істотного обмеження суду апеляційної інстанції у праві за власною ініціативою направляти справу на додаткове розслідування чи новий судовий розгляд, оскільки в цих діях вбачаються елементи невластивої для суду діяльності; лише у виключних випадках суд може направити справу на додаткове розслідування з метою відновлення порушених прав та законних інтересів осіб, залучених до сфери кримінального судочинства.

У підрозділі 2.2. “Процесуальне положення сторін у судовому слідстві апеляційної інстанції” визначається процесуальне положення учасників апеляційного провадження з боку обвинувачення (прокурора, потерпілого, цивільного позивача та їх представників) та сторони захисту (засудженого, виправданого, їх законних представників, захисника, цивільного відповідача та його представника).

Зроблено висновок, що процесуальне положення прокурора в суді апеляційної інстанції обумовлено виконанням функції державного обвинувачення. При цьому прокурор, який підтримує обвинувачення на судовому слідстві в апеляційній інстанції не зв’язаний позицією як прокурора, який затвердив обвинувальний висновок, так і прокурора, що підтримував державне обвинувачення в суді першої інстанції. Критично аналізуючи норми чинного законодавства, доводиться, що за прокурором необхідно законодавчо закріпити обов’язок, а не право на внесення апеляційного подання. Акцентується увага на особливостях підтримання державного обвинувачення групою обвинувачів, визначаються межі повноважень кожного з членів групи.

При аналізі процесуального становища потерпілого та його представника, як суб’єктів апеляції, автором звернено увагу на недоліки редакції п. 9 ст. 348 КПК, які полягають у поданні апеляції потерпілим чи його представником у частині, що стосується інтересів потерпілого, але в межах вимог, заявлених ними в суді першої інстанції. У зв’язку з цим, дисертантом звернено увагу на фактичне позбавлення права на подання апеляції потерпілим, якщо справа в суді першої інстанції розглядалася за його відсутності, оскільки в такому випадку він ніяких вимог не заявляв. На думку здобувача, подання апеляції потерпілим та його представником доцільніше пов’язувати не з межами вимог, заявлених у суді першої інстанції, а безпосередньо з межами пред’явленого обвинувачення. Тому, з метою дотримання прав та законних інтересів потерпілого в оскарженні судових рішень запропоновано викласти п. 9 ст. 348 у наступній редакції: 9) потерпілий і його представник – у частині, що стосується інтересів потерпілого, в межах пред’явленого обвинувачення”. Доповнення наведеної норми обумовлює необхідність внести відповідні зміни до п. 7 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 1 від 15 травня 2006 р. “Про практику постановлення судами вироків (постанов) при розгляді кримінальних справ в апеляційному порядку”.

Досліджуючи процесуальне положення сторін в судовому слідстві апеляційної інстанції, дисертант зазначає, що за справами приватного обвинувачення закриття справи у випадку примирення потерпілого з підсудним в апеляційній інстанції можливе, коли провадиться судове слідство до закінчення останнього.

Звертається увага, що положення п. 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 1 від 15 травня 2006 р. “Про практику постановлення судами вироків (постанов) при розгляді кримінальних справ в апеляційному порядку” обмежує право засудженого чи виправданого на захист, коли мова в апеляції йде про погіршення їх становища, а виклик захисника обов’язковий лише у випадках, передбачених ст. 45 КПК. На думку здобувача, з метою найбільш повної реалізації права на захист засудженого (виправданого) участь захисника в апеляційній інстанції необхідно визнати обов’язковою в усіх випадках коли йдеться про погіршення їх становища і внести відповідні зміни до ч. 2 ст. 45 КПК.

Аналізуючи матеріали узагальнення судової практики, здобувачем звернено увагу на те, що головуючі в 50 відсотках розглядуваних справ не роз’яснювали належним чином права підсудним (засудженим), а лише нагадували про те, що вони мають ті ж самі права, що і в суді першої інстанції. Вважаємо, що такі випадки порушення прав підсудного (засудженого) є неприпустимими, і головуючі зобов’язані в повному обсязі роз’яснювати їх права.

Визначаючи взаємодію захисника з підсудним (засудженим) при оскарженні судових рішень, дисертант дійшов висновку, що за загальним правилом, коли позиція захисника при оскарженні вироку суперечить позиції підзахисного, то він не може діяти всупереч волі підзахисного й подавати апеляцію. На думку автора, необхідно на законодавчому рівні закріпити за захисником право подавати апеляцію незалежно від волевиявлення підсудного (засудженого) лише у випадках визнання ним своєї вини та призначення покарання у вигляді довічного позбавлення волі.

Третій розділ “Особливості судового слідства у системі апеляційного провадження” складається з трьох підрозділів, у яких висвітлюється співвідношення судового слідства в суді першої та апеляційної інстанції, розглядаються проблемні питання, пов’язані з межами та процесуальним порядком судового слідства апеляційної інстанції.

У підрозділі 3.1. “Співвідношення судового слідства в суді першої інстанції та в апеляційному провадженні” зазначається, що судове слідство в суді першої інстанції носить первісний характер відносно судового слідства в суді апеляційної інстанції, оскільки предмет процесуальної діяльності апеляційного суду включає до себе перевірку правильності висновків суду першої інстанції та їх доведеність (обґрунтованість). Однак, при цьому наголошується на тому, що судове слідство в апеляційній інстанції є самостійною, незалежною частиною судового розгляду, в якій можливе дослідження нових доказів, які не були предметом дослідження в суді першої інстанції. Автором наводяться додаткові аргументи на користь скороченого судового розгляду.

В підрозділі 3.2. “Межі судового слідства апеляційної інстанції” розкриваються теоретичні положення стосовно меж судового слідства в апеляційній інстанції, на підставі чого робиться висновок, що обсяг судового слідства в апеляційній інстанції має бути таким, щоб його проведення дозволило усунути неповноту чи однобічність досудового чи судового слідства суду першої інстанції, сприяло прийняттю законного, обґрунтованого та справедливого рішення. На підставі аналізу норм чинного законодавства та практики його застосування встановлено, що основна роль при визначенні обсягу доказів, які підлягають дослідженню в судовому слідстві апеляційної інстанції, належить цьому суду, з урахуванням думки учасників судового розгляду. Але підсумки узагальнення матеріалів судової практики свідчать, що в 30 відсотках вивчених кримінальних справ суд не ставив на розсуд сторін питання щодо обсягу доказів, які потрібно досліджувати.

Також відзначається, що апеляційне провадження можна класифікувати за такими видами: 1) без проведення судового слідства (коли розглядається правильність судового рішення на підставі тільки тих матеріалів, що зафіксовані в кримінальній справі, без проведення слідчих дій); 2) з проведенням судового слідства в повному обсязі (коли апеляційна інстанція розглядає справу по суті в межах того обвинувачення, яке було пред’явлено особі; якщо обвинувачення не було пред’явлено, справа повертається на новий судовий розгляд чи досудове слідство); 3) з проведенням судового слідства частково (коли є необхідність у проведенні окремих слідчих дій); 4) з дослідженням додаткових матеріалів, якщо вони були подані.

Автором наводяться додаткові аргументи на користь того, що питання про необхідність проведення судового слідства повинно вирішуватися не тільки під час попереднього розгляду справи, а й безпосередньо в ході судового розгляду кримінальної справи в апеляційному порядку, оскільки потреба в дослідженні нових доказів може виникнути й після попереднього розгляду.

На підставі аналізу норм чинного законодавства дисертант звертає увагу на необхідність розширення підстав для проведення судового слідства в апеляційній інстанції. З цією метою пропонується доповнити ч. 3 ст. 358 КПК, та викласти її в наступній редакції: “Суд може визнати необхідним проведення судового слідства в повному обсязі чи частково, коли є підстави вважати, що дізнання, досудове чи судове слідство судом першої інстанції було проведено неповно чи однобічно”.

Далі в цьому підрозділі наголошується, що під час розгляду справи суд апеляційної інстанції вправі прийняти рішення про виділення окремих епізодів, які мають самостійну кваліфікацію в окреме провадження, коли це не може негативно відбитися на всебічності, повноті та об’єктивності дослідження і вирішенні справи, про що виноситься мотивована ухвала.

У підрозділі 3.3. “Порядок судового слідства апеляційної інстанції” аналізується процесуальний порядок проведення судового слідства в апеляційному провадженні. Звертається увага на те, що хоча судове слідство в апеляційній інстанції проводиться за правилами суду першої інстанції, між їх процедурами є істотні відмінності. Судове слідство в апеляційній інстанції починається з доповіді одним із суддів суті вироку, повідомлення ким і в якому обсязі вони були оскаржені, викладення основних доводів апеляції і заперечень інших учасників процесу, якщо вони були подані. Потім головуючий з’ясовує, чи підтримують свої апеляції особи, які їх подали.

Здобувач підкреслює, що порядок судового слідства в апеляційній інстанції залежить від волевиявлення учасників судового розгляду та визначається ухвалою суду.

Розділ четвертий “Особливості дослідження доказів у судовому слідстві апеляційної інстанції” складається з чотирьох підрозділів.

В підрозділі 4.1. “Особливості допиту та показань підсудного у судовому слідстві апеляційної інстанції” наголошується, що допит підсудного (засудженого, виправданого) на судовому слідстві в апеляційному суді може проводитися лише в межах апеляції з метою усунення неповноти чи однобічності судового слідства суду першої інстанції та постановлення законного, обґрунтованого і справедливого рішення в справі, що розглядається.

Черговість допиту засудженого (виправданого) повинна бути наступна: спочатку його допитують учасники судового розгляду з боку захисту, потім – державний обвинувач та учасники судового розгляду з боку обвинувачення; судді допитують засудженого останніми, при цьому вони мають право ставити запитання засудженому (виправданому) протягом всього допиту іншими учасниками судового розгляду з метою уточнення та доповнення його відповідей.

У підрозділі 4.2. “Особливості допиту та показань свідків у судовому слідстві апеляційної інстанції” автором доводиться, що процесуальне положення свідків на судовому слідстві в суді першої інстанції та в апеляційному суді ідентичні. Різниця полягає лише в тому, що допит свідка в апеляційному суді провадиться в межах поданої апеляції, тобто в межах тієї частини вироку, законність і обґрунтованість якої оспорюється в апеляції. При цьому, з одногу боку, обсяг допиту свідка може бути вужчим, ніж в суді першої інстанції, оскільки свідок дає показання стосовно оскарженої частини вироку. З іншого боку, обсяг допиту свідка може бути ширшим, ніж в суді першої інстанції, оскільки свідок може повідомити такі обставини справи, котрі раніше не були предметом дослідження під час судового слідства, й ці обставини стосуються апеляції.

Автор вважає, що обсяг допиту свідка в суді апеляційної інстанції має дозволити усунути неповноту чи однобічність судового слідства суду першої інстанції.

Підрозділ 4.3. “Особливості проведення експертизи у судовому слідстві апеляційної інстанції” присвячений розгляду питань, пов’язаних із проведенням експертизи в апеляційному провадженні. Дисертант наводить додаткові аргументи, що за судом першої та апеляційної інстанції слід залишити право на проведення експертизи лише у випадках, передбачених ст. 76 КПК. В решті ситуацій суд повинен роз’яснювати сторонам їх право клопотатися щодо проведення експертизи та наслідки, які можуть наступити, якщо її не буде проведено.

Звертається увага на те, що проведення експертизи в апеляційній інстанції повинно стосуватися оскарженої частини вироку суду першої інстанції. Мета проведення експертизи та допиту експерта в апеляційному суді полягає в усуненні неповноти чи однобічності дізнання, досудового чи судового слідства суду першої інстанції.

В підрозділі 4.4. “Особливості дослідження інших видів доказів у судовому слідстві апеляційної інстанції” аналізуються такі судово-слідчі дії, як огляд речових доказів, огляд і оголошення документів, та огляд місця події.

У цьому підрозділі увага звертається на те, що огляду в судовому слідстві в суді апеляційної інстанції можуть підлягати ті речові докази, які приєднані до справи органами досудового слідства, або ті, що були надані суду безпосередньо в ході судового слідства. При цьому речові докази, огляд яких проводиться, повинні стосуватися оскарженої частини вироку суду першої інстанції.

Звертається увага на те, що оголошенню в судовому засіданні підлягають тільки ті документи, які містять обставини, що мають значення для справи і стосуються вимог, які заявлені в апеляції.