МІЖЕТНІЧНА ВЗАЄМОДІЯ В УМОВАХ ВЕЛИКОГО МІСТА

Краткое содержание

У вступі  обґрунтовується вибір теми дослідження, її актуальність, визначаються мета і завдання дослідження, його об’єкт, предмет, описуються методологічні й теоретичні засади, методи дослідження, розкриваються наукова новизна, практичне значення роботи, даються відомості про апробацію роботи та її структуру.

У першому розділі “Теоретико-методологічні підходи до дослідження міжетнічної взаємодії” проаналізовано явище міжетнічної взаємодії, здійснено огляд основних концепцій міжетнічної взаємодії в етнонаціональному розвитку суспільств, подані трактування основних термінів та понять, які розкривають сутність феномену міжетнічної взаємодії.

Міжетнічна взаємодія, згідно з визначенням українських етносоціологів, – це процес взаємодії представників різного етнічного походження, які проживають в межах одного етнополітичного організму (держави), який відбувається через безпосередні та опосередковані контакти на індивідуальному та груповому рівнях у всіх сферах суспільного життя, у результаті яких здійснюється обмін етнічною інформацією й під впливом котрих формується уявлення один про одного (етнічні стереотипи), корегуються уявлення про самих себе (етнічні автостереотипи) й формується відповідна етносоціальна ситуація в країні. У міжетнічній взаємодії, в умовах відмінностей, властивих взаємодії у поліетнічних суспільствах, беруть участь як мінімум два суб‘єкти – етноси, етнічні меншини чи принаймні їхні представники.

Міжетнічна взаємодія має свою чітко визначену структуру, що включає такі компоненти, як міжетнічні контакти, міжетнічне спілкування, міжетнічні зв’язки, міжетнічні відносини. Дія перерахованих компонентів виявляється на двох рівнях: індивідуальному та груповому. Взаємодія відбувається у напрямках: а) між домінантною і підпорядкованою етнічними групами населення; б) між представниками різних етнічних груп, які перебувають у статусі підпорядкованих.

Міжетнічні відносини – це відносини між суб’єктами – етнічними групами, народами, особами, як індивідуальними етносуб’єктами, а також в середині даного етносу, що відображають конкретно-історичні умови існування та розвитку даного етносу, його етнічний статус, норми, традиції, пріоритети та цінності, що історично склалися.

Змальовуючи структурні елементи міжетнічної взаємодії, відзначимо, що міжетнічне спілкування визначають як форму і спосіб реалізації міжетнічних відносин і разом з тим одну з важливих умов передачі етнічної інформації. Міжетнічне спілкування та контакти складають основу міжетнічних зв’язків.

Трактування міжетнічної взаємодії безпосередньо пов’язані з існуючими в соціології протилежними теоретико-методологічними орієнтаціями гносеологічного порядку, які обумовлюють різні концептуальні схеми пояснення суспільної життєдіяльності – “об’єктивної” (об’єктивістської), з одного боку, і “суб’єктивної” (суб’єктивістської), з іншого. Перша базується на уявленнях про незалежну від суб’єкта об’єктивну природу реальності і наполягає на пріоритетному дослідженні соціальних структур і інститутів; друга керується принципом методологічного індивідуалізму, розглядаючи суб’єкт як вихідну точку соціологічного пізнання і приділяючи особливу увагу розкриттю соціальної дії. Серед найвпливовіших доктрин в якості “суб’єктивної” соціології можна виокремити символічний інтеракціонізм та теорії раціонального вибору.

Міжетнічна взаємодія аналізується у контексті етнічних процесів – суттєвих змін у ході історичного процесу окремих етнічних елементів, частин етносів і етносів у цілому, а також виникнення нових етнічних спільнот. Етнічні процеси поділяються на етноеволюційні та етнотрансформаційні.  Етноеволюційні – це зміни етносів, при яких вони зберігаються як такі. Ці процеси виражаються у таких змінах етносу, які, проявляючись у різних його компонентах, однак не тягнуть безпосередньо за собою зміни етнічної самосвідомості. Основним об’єктивним змістом таких процесів є зміна культурної специфіки етнічних спільнот. Етнотрансформаційні – це процеси, які визначають як зміни етнічних елементів, що ведуть до зміни етнічної належності; їх завершальним етапом є зміна етнічної самосвідомості, тобто тих головних ознак, що відображують реально існуючі зв’язки між представниками етносу.

У другому розділі “Міжетнічна взаємодія на прикладі поліетнічного міста” розглядається явище толерантності як основного принципу співжиття у поліетнічному соціумі та вплив і значення мовної ситуації на розвиток і стан міжетнічної взаємодії в поліетнічному місті.

Одним із важливих завдань при вивченні міжетнічних процесів, що відбуваються у полікультурному суспільстві, які сприяють або перешкоджають толерантній міжетнічній взаємодії, є розуміння їх соціально-психологічної природи.  Це необхідно,  щоб відповісти на питання, у чому причина посилення нетерпимості, і чи є шлях подолання або пом’якшення міжкультурних протиріч з метою вироблення адекватного стратегічного мислення, що дозволяє визначати орієнтири довгострокової державної політики.

Однією з найважливіших умов переходу від суспільств закритого типу (традиційно-общинних, тоталітарних і т.п.) до відкритого демократичного суспільства є перехід від ізоляціоністських принципів (територіальних, соціальних, ментальних) функціонування соціальної системи до принципів доступності та співробітництва. У контексті аналізу перспектив розвитку суспільства расова, етнічна й національна толерантність може розглядатися не лише як потенціал підтримки миру та спокою в країні, а й як показник ступеня готовності масової свідомості населення до відкритості та співробітництва зі світовим співтовариством на основі загальновизнаних демократичних принципів.

Етнічна толерантність розуміється нами як відсутність негативного ставлення до іншої етнічної культури, а точніше – наявність позитивного образу іншої культури при збереженні позитивного сприйняття своєї власної. Це значить, що етнічна толерантність не є наслідком асиміляції як відмови від власної культури, а є характеристикою міжетнічної інтеграції, для якої характерно „прийняття” або позитивне ставлення до своєї етнічної культури, а також до етнічних культур груп, з якими дана група вступає в контакт. Таке розуміння адекватності групового сприйняття базується на постулаті ціннісної рівності етнічних культур і відсутності в цьому плані переваги однієї культури перед іншою. Під цим кутом зору явище етнічної інтолерантності (або неадекватності групового сприйняття) являє собою переважно негативне сприйняття іншої етнічної культури при надпозитивному сприйнятті власної.

Результати моніторингу виявляють тенденцію зростання як інтегрального показника національного дистанціювання, так і відчуженості населення України практично від усіх національностей, включених до переліку, за яким проводилося опитування. За винятком росіян, українців і білорусів, практично всі національності “відсунуті” масовою свідомістю за оцінку 5 балів – “виселені з країни”. Знижується і самотолерантність: зростання дистанції стосовно основних національностей, які проживають в Україні (титульної нації – українців і найчисленніших меншин – росіян і білорусів).

Суттєво змінюється сукупна “пропускна межа” нинішніх громадян України та зменшується частка людей, які подумки можуть бачити представників різноманітних (практично всіх) національностей як громадян України, і відповідно збільшується відсоток тих, хто взагалі не пускав би їх до країни.

При вивченні мовної ситуації її окреслюють як сукупність усіх мов, територіальних і соціальних діалектів, функціональних стилів тощо, які використовуються в країні (у нашому випадку місті) для забезпечення комунікації на всіх суспільних рівнях.

Якщо на певній території поширені дві або кілька мов, для дослідження мовної ситуації важливо визначити ступінь поширеності кожної мови, а також їхні оцінювальні характеристики. Існують два головних показники потужності мов: демографічний та комунікативний. Перший з них визначається за кількістю носіїв тієї чи іншої мови (відштовхуючись від загальної кількості населення на досліджуваній території), а для характеристики другого головною є кількість комунікативних сфер, які  обслуговує кожна мова.

Нинішню мовну ситуацію України загалом і великих міст зокрема, характеризує конфлікт між двома мовами – українською та російською. Особливістю сучасної мовної ситуації у великому місті є те, що співвідношення українськомовної та російськомовної частин населення не відповідає співвідношенню українців і росіян на зазначеній території.

З середини 60-х років ХХ ст. вчені підкреслюють етнічне відродження як відчутний фактор внутрішньополітичних процесів в багатонаціональних країнах. Згідно класифікації В.Б.Євтуха, Україна за етнічним складом населення є гетерогенною, оскільки тут процент національних меншин перевищує 10%. Аналізуючи етнонаціональну структуру України, він відзначає, що всі етнічні і національні меншини знаходяться у стадії відродження, яке має різну силу та різні наслідки, що проявляються як в середині самої спільності, так і у взаємодії цих меншин. Певним чином вони впливають на розвиток нації. В процесі етнічного відродження України можемо окреслити дві тенденції: намагання побудови національної держави та внутрішньогрупову солідарність етнічних рухів за реалізацію прав меншин. Але вирішальну роль у взаємодії двох тенденцій відіграють механізми впровадження правових основ етнополітики держави. За таких умов були відчутні результати національного відродження українців: від впровадження української етнічної символіки в якості державної до формування стійкої самосвідомості і приналежності до єдиної спільноти, а також формування мовного поля, яке стало визначальним чинником мовного простору держави. Специфічною ознакою ці процеси відбилися на середовищі субетнічних груп, а також на розвитку мови титульної нації та сприяли інтеграції національних мов в етномовний простір України.

У третьому розділі “Моделі міжетнічної взаємодії в поліетнічному місті в умовах етнічного ренесансу та росту урбанізації” головну увагу зосереджено на виокремленні регулятивних моделей міжетнічної взаємодії в умовах поліетнічного міста.

В умовах зростання рівня урбанізованості забезпечення мирного співжиття на чітко окреслених територіях представників різних етносів продовжуватиме залишатися одним з першочергових завдань суспільства. Розростання міст може призвести до тимчасової втрати контролю над окремими його частинами, що в свою чергу може спричинити виникнення напруженості між представниками різних етносів. Як правило, мігранти у переважній більшості оселяються на окраїнах міст, які й характеризуються високим рівнем ймовірності виникнення непорозумінь. А якщо до цієї високої ймовірності виникнення додати ще й неоднозначність соціально-економічної ситуації (інфляція, безробіття, зниження платоспроможності населення, зростання цін, відсутність житла тощо), то це може призвести до загострення непорозумінь, виникнення протистоянь і розгортання конфліктів.

Проблема нерозуміння, напруженості між представниками різних етнічних груп стоїть для великого поліетнічного міста досить гостро. Особливе це виявляється там, де жителі не зорієнтовані на спільну, цілеспрямовану роботу із створення атмосфери міжетнічного розуміння і злагоди.

Досить неоднозначну роль для розвитку міжетнічних відносин відіграють засоби масової інформації. Враховуючи їх доступність для більшості населення, вони б мали формувати культуру міжетнічного спілкування, особливо у великих містах, задавати межі толерантного ставлення один до одного, пропагувати ідеї інтеграції, консолідації та об’єднання. Проте, час від часу з’являються статті у пресі чи програми на телебаченні, які пропагують і поширюють абсолютно протилежні цінності, котрі можуть призвести до виникнення недоречних етнічних проблем, а у підсумку і до розколу.

Політика “етнічного невтручання”, так само як і система персональних преференцій, залишають місту мало шансів на збереження стабільності. Потрібні політичні технології активного втручання в етноконфліктну ситуацію, без якої емоційна реакція на насильство неминуче буде трансформуватися спершу в стійкий національний забобон, а потім у ксенофобію.

Непродуманий і непослідовний характер дій стосовно представників етнічних меншин може сприйматися їх представниками як вияв їхньої меншовартості. На жаль, цього досить, щоб будь-які діаспори у місті, відчувши себе ображеними і на суспільство, і на міську владу, почали відчувати ще більшу непевність у завтрашньому дні. Крім того, з урахуванням впливу на масову свідомість міських жителів етнічних факторів, подібні речі створюють небезпеку переходу від багато в чому ситуативного сплеску побутової недоброзичливості до агресивно-націоналістичних форм соціальної поведінки і конфліктної моделі розвитку в місті міжетнічних відносин.

Встановлення прийнятних рамок для взаємодії титульної більшості і нехай не найпроблемного, але досить строкатого конгломерату міських меншостей, потребує від влади продуманої, ретельно вивіреної політики, що, не перешкоджаючи законному праву людей на збереження своєї національної своєрідності, одночасно стимулювала б їхню повноцінну інтеграцію та рівноправне існування у домінуючому середовищі.

Для поліетнічного соціуму, який утворює все населення поліетнічного міста, дуже важливим і по суті головним є збереження миру, взаєморозуміння, високого рівня толерантності, поваги до інших народів і культур, взаємопідтримка і допомога у розвитку власної культури, мови, традицій.

Міжнаціональна стабільність є найважливішим компонентом національної безпеки. У той же час у будь-якому поліетнічному суспільстві досить складно побудувати модель міжетнічної інтеграції, у якій всі етнічні групи мали би рівні можливості для реалізації своїх прав і не відчували свою відчуженість від громадського життя. Разом зі своїми специфічними проблемами нетитульні етноси в Україні визнають у міжнаціональних проблемах основними: проблеми мови, освіти, представництва в органах управління.

Інтенсивні міграції, які мають місце у світі призводять до того, що мігранти прагнуть оселитися у великих містах, де начебто легше жити, де розвиненіша інфраструктура. Але при цьому все більше мігрантів прагнуть зберегти культурні зв’язки з батьківщиною, не бажаючи інтегруватися в культуру нової країни проживання, що і породжує напруженість у відносинах з корінним населенням, а, з іншого боку, провокує активність націонал-екстремістів. Крім того, в умовах нестабільності соціально-економічної ситуації, це може провокувати зростання нетерпимості і неприйняття представників інших національностей з боку корінного населення, що може доходити до конфронтацій, протистоянь, відкритих проявів антагонізму.

Саме такий підхід до організації співжиття населення поліетнічного міста можна вважати оптимальним і таким, що враховуватиме і передбачатиме задоволення потреб і вимог всіх і кожного. Бачення у кожному мешканці перш за все громадянина дозволить зробити перший крок до порозуміння і співпраці. Розумне звертання уваги на етнічну приналежність і адекватне використання етнічних стереотипів у процесі взаємодії – запорука мирного співжиття, налагодження ефективної взаємодії, шляхів взаємозбагачення та взаємопідтримки.

Суттєву роль у розвитку міжетнічних відносин шляхом конфлікту відіграє його спонтанний, стихійний, вибуховий характер, пов’язаний з імпульсивною поведінкою великих мас людей, об’єднаних якоюсь спільною ідеєю, думкою, метою. Власне, в цьому випадку для пояснення потрібно залучати соціальну психологію, адже агресія йде від людей чи натовпу, які знаходяться під владою емоцій.

Компромісна модель стає своєрідним перехідним містком між неприйняттям норм і цінностей приймаючої культури і неминучою подальшою акультурацією і асиміляцією, що є необхідними і передумовами подальшого процесу інтеграції. З одного боку дозволяється існування у межах своєї культури, не приймаючи одразу і безвідмовно умов середовища, в яке потрапляють, а з іншого – таким чином стимулюється і заохочується приєднання до нової культури, яка демонструє розуміння і повагу до всіх і кожного.

За таких умов виникає необхідність впливати на міжетнічні відносини шляхом формування високої політичної культури населення, виховання в кожного громадянина терпимості до представників інших народів і поваги до їхньої культури, особливостей побуту і традицій побуту, а також традицій, які орієнтують на подолання етноцентризму, засвоєння етнічних і загальнолюдських цінностей.

У висновках cформульовані основні положення, що відбивають зміст дисертаційної роботи та сприяють розв’язанню наукової проблеми, яка полягає у недостатності соціологічних знань про особливості організації співжиття представників різних етносів в умовах урбанізованого середовища.

−     Міста, особливо великі, на відміну від сільських переважно моноетнічних поселень, характеризуються, як правило, розвинутою поліетнічністю, яка відбивається на всій культурі і побуті міських жителів. Зрозуміло, що в таких умовах виникають проблеми взаємної адаптації представників різних національностей, що проживають у місті. Посилення міжетнічної взаємодії стає дедалі характернішою рисою нинішнього етапу розвитку українського поліетнічного суспільства. Проте ця тенденція за різних соціальних умов здатна проявитися досить неоднозначно. Вона може виступати однією з об’єктивних закономірностей здійснення інтеграційних процесів, сприяти формуванню громадянського суспільства, а може виявитися джерелом загострення етнокультурних суперечностей.

−     У результаті дослідження було підтверджено, що міжетнічна взаємодія в умовах великого міста – це взаємодія між представниками етносів, яка відбувається на індивідуальному чи груповому рівні. Вона має свою чітко визначену структуру, що включає такі компоненти, як міжетнічні контакти, міжетнічне спілкування, міжетнічні зв’язки, міжетнічні відносини. Дія перерахованих компонентів відбувається у напрямках: а) між домінантною і підпорядкованою етнічними групами населення; б) між представниками різних етнічних груп, які перебувають у статусі підпорядкованих. Важливо, що міжетнічна взаємодія відбувається у чітко окресленому просторі, який визначають межі міста.

−     Нинішню мовну ситуацію великого міста визначає українсько-російська двомовність. Крім того, однією з особливостей є те, що поділ населення за мовною ознакою проходить всередині українського етносу.

−     Для поліетнічного середовища особливо гостро постає питання про толерантність, або терпимість, прагнення і здатність до встановлення і підтримки чогось спільного з людьми, які чимось відрізняються від переважної більшості або не дотримуються загальноприйнятих думок. Толерантність виражається у прагненні досягти взаєморозуміння і узгодити різні звичаї, традиції, інтереси, погляди без застосування тиску, а навпаки через пояснення, виховання. Дотримання принципу толерантності долає жорсткість оціночного підходу за принципом “або-або”, розширюючи сферу дії за принципом “і-і”. Це спостерігається перш за все там, де у сторін співпадають інтереси, цінності, ідеали і наявний досвід співпраці.

−     Багато країн при виборі моделі міжетнічної взаємодії зупиняються на інтеграції. Вона передбачає “вливання” представників етносу в культуру титульного чи основного етносу і не заперечення при цьому розвитку власної. Тобто засвоєння рис, властивостей, традицій, звичаїв, норм, правил нової культури і одночасне збереження і розвиток власної. Саме засвоєння культури титульного етносу дозволить краще його зрозуміти і духовно зблизить народи. При цьому будь-які закиди з того приводу, що це односторонні процес, тобто рух назустріч з боку мігрантів через у їх прагненні інтегруватися не зустрічає зустрічного руху з боку корінних жителів, абсолютно безпідставні. Оскільки титульний етнос зі свого боку не заперечує розвитку етнокультурної самобутності і не придушує будь-які прояви етнічної неповторності всіх етносів.

−     Тобто модель інтеграції передбачає паралельне співіснування в кожній людині двох культур: титульного етносу – з одного боку, і власного – з іншого. Нормальне, мирне, спокійне життя потребує дотримання умов, серед яких головними виступають громадянська єдність, загальна політика інтеграції країни в соціальному, етнічному, правовому аспектах, а також створення клімату терпимості та культурного діалогу. Завдяки цьому кожна етнічна група збереже свою культуру, мову і традиції, та разом з цим зробить свій внесок в інтеграцію суспільства загалом.

−     Міжетнічна взаємодія не завжди розвивається шляхом інтеграції. Як відомо, міжетнічні взаємини у багатьох регіонах світу становлять чи не найбільший конфліктогенний чинник, а міжетнічні конфлікти, які виникають на цьому ґрунті, мають, як правило, затяжний, подекуди дуже гострий характер. Конфлікти між носіями різної етнічності набувають особливої гостроти, якщо вони обтяжені різними формами соціального протистояння в умовах економічної кризи. Це конфлікт передусім етнічних культур, що вступають між собою у взаємодію. Він може мати як відкриту, так і приховану форму, залежно від ступеня міжетнічної комунікації різних етносів. Міжетнічний конфлікт у відкритій формі не виникає на голому місці, а має в своїй основі роки, десятиліття чи навіть століття конфліктної ситуації у прихованому вигляді. Саме теоретичні напрацювання у цій сфері та вже відомі подібні ситуації дозволять перевести негативний потенціал у позитивне русло і принаймні на ранніх стадіях розв’язати питання, які породили конфлікт. Адже як відомо конфлікт як такий несе в собі руйнівну силу і більше шкоди, аніж користі.

−     Для поліетнічного соціуму, яким є і населення поліетнічного міста, дуже важливим і по суті головним є збереження миру, взаєморозуміння, високий рівень толерантності, поваги до інших народів і культур, взаємопідтримка і допомога у розвитку власної культури, мови, традицій тощо. Саме такий підхід до організації співжиття населення поліетнічного міста можна вважати оптимальним. Компромісна модель дозволяє кожній людині стати частинкою загального цілого, хоча іноді і дуже розмаїтого. При цьому необов’язкове засвоєння культури титульного (для представників меншин) чи меншинного (для представників титульного) етносу. Необхідна просто повага до інокультурного, коли необхідно – підтримка. Тобто бачення у кожному рівного, такого самого як і я, партнера у будь-якій справі. З одного боку дозволяється існування у межах своєї культури, не приймаючи одразу і безвідмовно умов середовища, в яке потрапляють, а з іншого – таким чином стимулюється і заохочується приєднання до нової культури, яка демонструє розуміння і повагу до всіх і кожного. Компромісна модель дозволяє говорити про співіснування двох чи більше культур поряд, не створюючи проблем одна для одної, не заперечуючи існування іншої, зберігаючи свою власну культуру та не перешкоджати розвитку інших, а навпаки, всіляко сприяти процесу їхнього розвитку.