Огаренко Т.О. Символічна презентація статусно-рольових трансформацій

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, її відповідність загальному стану й тенденціям розвитку сучасного українського суспільства, виявлено ступінь наукової розробленості, сформульовано мету, завдання, об’єкт і предмет дослідження, визначено ідейно-методологічні засади, наукову новизну й теоретико-практичну значущість отриманих результатів, наведені дані про апробацію роботи та публікації автора.

У першому розділі “Символ і символічна взаємодія як об’єкт соціологічного дослідження” з’ясовано ідейно-теоретичні засади дослідження. Завдання цього розділу – виявити й описати наявні на сьогодні концепції символу та символьної взаємодії, здійснити їх критичний аналіз з метою оцінки їх можливостей у контексті проблемного поля дисертації й шляхом певних запозичень і суттєвих реінтерпретацій і доповнень обґрунтувати власні ідейно-теоретичні засади дослідження. У результаті проведеної роботи було виявлено щонайменше шість відмінних і певним чином конкуруючих між собою напрямків, у кожному з яких подано особливу інтерпретацію символу й символьної взаємодії, його (символу) місця в суспільних відносинах та історичному процесі, вироблено коло допоміжних понять, призначених для опису та пояснення сукупності окреслених проблем, сформована словесна модель символьної суспільної взаємодії, зроблено оцінку актуальної історичної ситуації і передбачення можливого перебігу подальших подій. Принципова й найбільш очевидна розбіжність виявлених напрямків полягає насамперед у визначенні символу: як абстрактного соціального феномену, ресурсу соціальної взаємодії, одного з механізмів індивідуальної та колективної адаптації, ресурсу історичних трансформацій, механізму самопрезентації взаємодіючих соціальних суб’єктів або різновиду соціального капіталу.

Критичний аналіз виявлених концепцій довів, що кожна з них має достатні підстави для існування і робить свій внесок у розробку й подальшу еволюцію соціології символу, а також має внутрішні резерви для власної динаміки. Проте не всі вони однаково адекватні природі заявленої в дисертації проблеми. Так, феноменологічний підхід А. Шютца, передбачає переважно філософсько-гносеологічну інтерпретацію символу як знаряддя соціального пізнання, як знак на позначення вже пізнаного. Як наслідок – символ перетворюється чи то на конкурента поняття, чи то на його допоміжне знаряддя. У контексті цієї концепції продуктивніше можуть бути пояснені ті моменти символьної взаємодії, в яких розуміння, адекватна інтерпретація й ефективна символічна комунікація мають пріоритетне значення.

В інтеракціонізмі, особливо в такому його різновиді, як символічний інтеракціонізм, символ – домінуюче й основне поняття. Цей напрямок розкрив деякі важливі механізми символічної взаємодії, проте не допоміг адекватно визначити соціальне призначення символу. Аналізу символу як способу презентації самості не достатньо, оскільки це поняття важко перевести в площину емпіричної верифікації.

Незважаючи на те, що концепція “соціальної драматургії” Е. Гофмана не є популярною у світовій і українській соціологічній думці, не формує методологічних засад і не пропонує подальшу інтерпретацію основного поняття, вона корисна тим, що виводить символічні форми соціальної взаємодії на технологічний рівень, описує даний процес як упорядковану сукупність дій і взаємодій, стосовно яких можна встановити правила, поведінкові коди, виділити особливі етапи, виявити критерії корисності тощо. Саме цю технологію (у трансформованому вигляді) було запозичено для пояснення автором дисертації характеру демонстративних (сценічних) форм соціальної взаємодії і роль у цьому процесі статусно-рольових змін.

Чимала увага приділяється систематизації, теоретичному впорядкуванню та критичному аналізу концепції символічного капіталу П. Бурдьє. В українській соціології він відомий переважно як соціолог політики, автор таких широковживаних понять, як “соціальне поле” і “габітус”. П. Бурдьє також один з фундаторів концепції культурного капіталу. Її домінуючий аспект – аналіз символічного капіталу не тільки як стратифікаційного знаку відмінності та приналежності, але й як важливого ресурсу соціального самоствердження і мобільності.

Символічний капітал при цьому розглядається як перманентна реконверсія капіталів, його особливий різновид, здатний посилювати чи послаблювати соціальні позиції взаємодіючих суб’єктів. Саме базуючись на цих загальних міркуваннях, автором дисертації було виділено та проаналізовано таку специфічну соціальну групу, як “знаменитості”. Останні розглядалися передусім, як власники символічного капіталу, що дозволяє їм брати активну участь у реконверсіях усіх інших капіталів.

Аналіз змісту концепції символу як ресурсу історичних трансформацій переконав у тому, що символ дійсно є визначальним мотивом соціальної взаємодії, зокрема ресурсом важливих соціальних трансформацій, кожній із яких властиве і кожну з яких супроводжує знаково-символічне сприйняття дійсності. Це зайвий раз підтверджує, що будь-який соціологічний аналіз не можливий або не продуктивний і обмежений без урахування символічного аспекту соціальної взаємодії: в одних випадках як необхідної і навіть достатньої передумови, в інших – як неминучого наслідку.

У цьому розділі важливе місце займає також аналіз української та російської наукової літератури. Було констатовано, що вітчизняна соціологія в цій галузі наукових досліджень завершує “учнівський” період свого становлення й поступово набуває самостійності, самодостатності. Про це свідчить не тільки збільшення публікацій у науковій періодиці, але й поява перших великих досліджень з цієї проблеми, зокрема В.Ф. Бурлачука й О.А. Кармадонова.

У результаті аналізу було визначено сукупність соціологічних концепцій, об’єктом дослідження яких виступають символ і символьна взаємодія; виявлено їх основний зміст та ідейно-методологічні засади; встановлено здобутки, міру їх можливого використання та ще не з'ясовані аспекти проблеми.

У другому розділі “Символ у структурі статусно-рольової взаємодії” окреслюється предмет дослідження (опосередковуюча функція символу в рольовій презентації статусу й рольовій заявці соціального суб’єкта на пошукуваний статус), а також основні напрямки статусно-рольових трансформацій у процесі соціальної взаємодії. Уточнюється та підкреслюється, що мова переважно йде про демонстративні аспекти соціальної взаємодії, завдяки яким індивіди, групи чи формальні структури певним чином заявляють соціальному оточенню про своє дійсне чи уявлюване соціальне становище, а також декларують через зовнішні аспекти поведінки (одяг, пози, жести, навколишній антураж, процедури, регламентативні правила тощо) претензії на певний соціальний статус. Задля цього здійснюється систематизація та критичний аналіз вироблених у процесі історичної еволюції концепцій статусу і ролі. Виходячи з того, що найбільшого поширення й ужитку поняття статусу набуло в структурному функціоналізмі, здійснюється критичний аналіз існуючих тут підходів. Точкою відліку, при цьому, є концепція статусу М. Вебера, який власне і започаткував цей напрямок соціологічного теоретизування. Підкреслюється й доводиться, що завданням М. Вебера (у зв’язку з його загальним критичним ставленням до марксизму) був показ наявності інших, некласових груп, об’єднаних іншими, не обов’язково політико-економічними, ознаками. Подальший аналіз довів що в структурному функціоналізмі веберівський підхід суттєво трансформується: статус тут виступає вже єдиною і домінуючою ознакою соціального розшарування, завдяки чому суспільство починає виглядати впорядкованою сукупністю соціальних страт, серед яких класи виступають чи то моментом невдалої та непродуктивної стратифікації, чи то історичним реліктом. У цьому фрагменті роботи доводиться, що такий (структурно-функціоналістський) підхід має право на існування, проте не може бути ані всезагальним, ані найбільш продуктивним у плані теоретичного синтезу.

Роль, як відомо, є центральним поняттям такого соціологічного напрямку, як рольовий інтеракціонізм. Аналізуючи в дисертації еволюцію цього напрямку, була доведена його ідейно-теоретична безвихідь, причина якої – невизначена відповідь на запитання: що саме презентує соціальна роль як форма соціальної поведінки і різновид соціальної презентації. Твердження прихильників цього напрямку про те, що вона (соціальна роль) є презентацією людської самості не знімає це питання, бо тоді не зрозуміла природа цієї самості. Виходить, що невідоме пояснюється через невідоме. Подальше дослідження історичної еволюції західної та національної соціології в цьому аспекті дозволяє зробити висновок, що існування таких понять і прив’язаних до них методологій дослідження окремо, у різних і конкуруючих між собою напрямках соціології, перешкоджає подальшому руху соціологічного знання, заганяє обидві течії в безвихідь: структурний функціоналізм урешті-решт звужується до проблематики соціалізації, а рольовий інтеракціонізм трансформується в цікаві, але малопродуктивні соціологічні есе про різнорідні соціальні явища, навіть формально не пов’язані між собою. Отже, проблема обмежується більш органічним поєднанням статусу та ролі як нерозривної єдності двох важливих аспектів людської діяльності. А її розв’язання, тобто поєднання статусно-рольової взаємодії в єдиний поведінковий комплекс, де одночасно відбувається як рольова презентація статусу, так і статусна реалізація рольових заявок (реальних або тільки демонстративно-символічних). Саме цей підхід і його теоретичне й емпіричне обґрунтування є особистим внеском автора дисертації в розробку даного комплексу проблем. Важливими є також авторські засади критичного аналізу обох цих напрямків (структурного функціоналізму та рольового акціоналізму). Це дозволяє подолати їх ідейно-теоретичну обмеженість і прокреслити перспективу подальших плідних досліджень.

Ураховуючи, що статусно-рольова взаємодія має переважно демонстративний характер, спрямована на сприйняття, оцінку і підтвердження-визнання суспільством, символ відіграє допоміжну роль. Соціальні ресурси статусно-рольової взаємодії або пронизуються символізмом, або безпосередньо виступають як позначальні і підтверджувальні символи. Це також дозволяє інакше, по-новому, поглянути на деякі важливі моменти прямої та опосередкованої взаємодії.

Аби досягти більшої очевидності, було розглянуто такий різновид соціальної взаємодії, як соціальні спектаклі, або видовища, тобто такі дії, де сценічність і умисна чи вимушена театральність стають основним ресурсом взаємодії. Ґрунтуючись на ідеях, методології та цікавих соціологічних замальовках американського соціолога Е. Гофмана, було розроблено засади й описано основні фрагменти, складові та фігурантів соціальної сцени-місця, де певні соціальні суб’єкти свідомо чи несвідомо прагнуть донести до аудиторії (слухачів, глядачів та інших співучасників) ті чи інші свої наміри й задуми, прихилити їх на свій бік, перетворити на своїх прихильників чи симпатиків. Такими, на думку автора, є “актор”, “повідомлення-месидж”, “аудиторія”, матеріальні та символічні ресурси, призвідники (ініціатори, проектанти), група підтримки, “коректори” (у випадку відхилення розгортання сценарію від попереднього задуму-сценарію), “залаштуння” (утаємничений бік спектаклю), зворотна реакція аудиторії, подальша правка сценарію. Технологія такої взаємодії описана у вигляді певної послідовності, взаємного підпорядкування та погодженості колективних дій. Подальші дослідження в цьому напрямі є перспективними, адже під цю технологію підпадає значна кількість соціальних дій у сфері судочинства, політики, права, сімейно-шлюбних відносин, діяльність ЗМІ, навчально-виховні акції, комерція та торгівля, PR-акції, реклама тощо.

Для того, аби перевірити адекватність висунутого в цьому розділі твердження про не лише відносну незалежність соціальної ролі від соціального статусу (структурний функціоналізм розглядає роль як залежну і вторинну), але й її (соціальної ролі) за певних обставин домінування над статусом, досліджуються передумови виникнення, механізми формування й самовідтворення, а також спосіб життя і характер ідентичності такої специфічної соціальної групи, як знаменитості, тобто люди, місцем діяльності яких є власне театральна або соціальна сцена, а змістом – діяльність, тобто презентації та самопрезентації. Особливістю цієї спільноти (в аналізованому тут відношенні) є те, що її стратифікаційна ознака – не статус і його ознаки (матеріальне становище, вік, стать, освіта, професія, доход, місце проживання тощо), а роль і механізми її втілення та перевтілення. Перманентно розігрувана роль тут формує статусну приналежність, а не навпаки. У роботі стверджується, що це є однією з суттєвих ознак постмодерного (інформаційного) суспільства, і передбачається  перманентне зростання ваги та значення цього фактору.

Третій розділ “Одяг і мода в статусно-рольових презентаціях” має доказову і, частково, ілюстративну спрямованість. Завдання цього розділу – на емпіричному матеріалі перевірити достовірність попередніх теоретичних тверджень. Отримані автором результати можна представити в таких принципових твердженнях:

– положення про класове формування та використання одягу як знаку приналежності та відмінності, висунуте П. Бурдьє, знаходить відповідне емпіричне підтвердження. Емпірично достовірним виступає і механізм такого використання, в основі якого – культурно-символічна легітимізація класових відмінностей. Унаслідок складної реконверсії (перевтілення) об’єктивно існуюча класова нерівність набуває вигляду культурно-освітніх відмінностей, формуючи масовий стереотип сприйняття класової нерівності як особистих відмінностей, або вродженої та природної обдарованості, на одному боці, і природної бездарності та дурощів – на іншому. Проте результати цих досліджень показують також, що модель П. Бурдьє має дещо спрощений вигляд, зумовлений історичними обставинами часу: культурно-символічне використання одягу як моди має також прошарково-стратифікаційний характер. Понад те, історична тенденція полягає в тому, що мода не тільки все більше підкреслює статусну позицію, але й усе більше індивідуалізується, стаючи не стільки знаком чи заявкою на приналежність, скільки демонстрацією відмінності й особливості індивідуального або групового смаку;

– аналіз модних тенденцій і механізмів сприйняття та поширення модних зразків доводить, що протягом останніх століть (XIX – XXI) діють дві не просто відмінні, а в певних відношеннях протилежні моделі. У період, названий у зарубіжній соціології модерном, механізм цих процесів укладається в “класову” модель Г. Зіммеля. Це означає, що у виробництві та утвердженні модних зразків діє принцип піраміди: є чітко визначені світові центри, де здійснюються інновації, згодом поширювані через відносно обмежені канали культурних комунікацій, включаючи безпосередні контакти та “журнали для домашнього читання”. Модні взірці характеризуються відносною досконалістю, особливою пишністю, дорожнечею та практичною незручністю, тобто, вони націлені на те, аби всебічно продемонструвати дозвільний спосіб життя, матеріальні статки й символічно утвердити легітимність соціальної нерівності як право і закон повсякденного життя. Отже, модні тенденції рухаються з верхівки піраміди до низу, отримуючи на кожному щаблі соціальної драбини особливу модифікацію матеріальних можливостей і колективного смаку та досвіду особливої соціальної групи. Відповідно до розкритої в дисертації “діалектики” статусно-рольової взаємодії статус тут очевидно домінує над роллю, яка дійсно є тільки, або переважно його презентацією, динамічним (тобто рухливим, залежним) аспектом статусу. Одяг і мода середнього класу і нижчих верств населення частково були жалюгідною подобою елітної моди; частково (чим нижче за соціальною драбиною, тим більше) її мовчазним запереченням і символічним протестом.

У постмодерному суспільстві (модерн і постмодерн тут використовуються переважно в культурно-символічному вимірі) ситуація в аналізованій сфері суттєво трансформується. Мода та її поширення втрачає пірамідний характер. Це означає, що створюються різноманітні центри моди; поширення її втрачає вертикальний (згори – донизу) характер; мода стає не стільки способом підтвердження статусу, скільки рольовою заявкою на статус тощо. Пояснюється це масовим виробництвом і споживанням, певним підвищенням матеріальних стандартів життя, розмитістю соціальної стратифікації, демократизацією, посиленням присутності ЗМІ в соціально-культурних комунікаціях. Проте й у цих нових умовах мода продовжує бути символічною ознакою соціального розшарування та розмежування. Зокрема, у розділі виділяються щонайменше три соціально визначені профілі моди: фешенебельний (найвищих соціальних прошарків і, зокрема, елітних “тусовок”), публічний (мода міського середнього класу, відносно заможних “порядних” громадян), вуличний стиль (одяг і мода сільського населення та міських околиць). Окрім того, мода продовжує відрізнятись, попри всі запозичення та наслідування, за ознакою статі, віку та інших модусів. У кожному із зазначених трьох типів моди по-своєму проявляється символізація статусно-рольової взаємодії: фешенебельна мода націлена на утвердження і підтвердження статусу; публічна швидше виглядає рольовою заявкою на статус; вуличний стиль виступає символічним протестом проти існуючого статусно-рольового розподілу, демонстративною відмовою брати будь-яку співучасть у статусно-рольових модифікаціях поведінки через повну байдужість щодо свого зовнішнього вигляду та його суспільного сприйняття й оцінки.

У даному розділі подано також результати проведеного за участю дисертанта соціологічного опитування з метою встановлення структури мотивацій і характеру переваг різних прошарків населення України щодо використання ними одягу і їхньої орієнтації на моду з метою презентації свого соціального статусу, а також рольових заявок на пошукуваний статус. Дослідження показали, що в цілому в сучасному українському суспільстві діють ті самі, або близькі до них тенденції поведінки, як і в розвинутих демократичних суспільствах. Окрім того, зважаючи на ресурсну обмеженість основної маси населення на ринку товарів і послуг, використання одягу і моди як репрезентативних символів навіть домінує порівняно з аналогічними західними суспільствами, де вже діють більш вагомі символи статусної приналежності.