Основы диалогического подхода в психологической науке и практике

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність проблеми дослідження та обраного напряму дисертаційної роботи; визначено об’єкт, предмет, мету, гіпотезу та завдання дослідження, охарактеризовані основні методологічні й методичні підходи. Викладено наукову новизну, теоретичне та практичне значення роботи. Наведено відомості про апробацію результатів дослідження, публікації за темою дисертації та особистий внесок автора.

Перший розділ «Теоретичний аналіз досліджень діалогу в психології»  присвячений загальній характеристиці сучасного стану теоретичних досліджень психології та психотерапії діалогу у вітчизняній науці.

         Науковий аналіз проблем діалогу з погляду загальної психології показує, що сутнісні уявлення про природу діалогу пов’язані з психологією внутрішнього мовлення людини. Як відомо, вивчаючи розвиток дитячого мовлення та мислення, Ж.Піаже вважав, що вихідна природа дитини асоціальна й аутична, а Л.С.Виготський був переконаний, що вона соціальна та інтеркомунікативна. Внаслідок цього концепція інтеріоризації Л.С.Виготського відкриває перспективу діалогічного підходу до внутрішнього мовлення і мислення. Сучасні психологи надають важливого значення внутрішньому мовленню і виявляють взаємодоповняльність концепцій мовного спілкування Л.С.Виготського і М.М.Бахтіна. У той же час аналіз показує, що в багатьох вітчизняних і зарубіжних дослідженнях внутрішнє мовлення вивчається переважно з позицій монологічно-діяльнісного, а не інтерсуб’єктно-діалогічного підходу.

Загальнопсихологічні дослідження ролі діалогу в пізнанні та мисленні  О.М.Матюшкіна свідчать, що продуктивна пізнавальна діяльність має діалогічну природу і структуру, а дидактично організований діалог є важливим механізмом розвитку пізнавальних здібностей учнів. А.В.Брушлінський і В.О.Полікарпов експериментально довели, що розв’язання мисленнєвих задач у процесі діалогу зближує аналітико-синтетичні процеси учасників взаємодії. Виявилося також, що суб’єкт-об’єктні та суб’єкт-суб’єктні відносини між учасниками процесу спільного мислення мають недиз’юнктивний характер.

У дослідженнях внутрішнього діалогу Г.М.Кучинський показав, що сут-нісною рисою діалогу є взаємодія різних смислових позицій суб’єктів мовлення і мислення. Експериментальні дослідження спільного рішення мисленнєвих задач розкрили різноманітні форми діалогічної взаємодії суб’єктів мислення та їхніх смислових позицій у процесі спільного розв’язання інтелектуальних задач. Г.М.Кучинський виокремив основні виміри внутрішнього діалогу: комунікативний, особистісний, внутрішньомовний, патопсихологічний.

Важливе місце в загальнопсихологічному вивченні діалогу мають дослі-дження самосвідомості, саморозуміння та смислу життя особистості. І.С.Кон вважає, що людське «Я» не є лише внутрішнім та індивідуальним;  воно завжди діалогічне і розкривається та породжується у спілкуванні. За К.О.Абульха-новою-Славською, структура індивідуальної свідомості діалогічна і має три складових внутрішнього діалогу – з уявним співрозмовником, з Іншим Я в собі та з вищим Я (совістю). Т.М.Березіна вважає, що завдяки внутрішньому діалогу з різними сторонами своєї свідомості й самосвідомості людина стає суб’єктом справжнього життєвого вибору. В.В.Столін вказує, що самосвідомість діало-гічна і принципово подвійна тому, що людина здатна певним чином ставитися до самої себе. Діалогічна природа самосвідомості зумовлює конфліктні смисли та можливість свідомого вибору й відповідального вчинку людини. Важливим аспектом природи діалогу є її зв’язок| із психологією творчості, який розкриває Г.Я.Буш й описує діалогічні механізми, прийоми та процеси творчості.

 Загальнопсихологічні закономірності й особливості діалогу в людському спілкуванні аналізуються на підставі ідей і поглядів Л.П.Якубінського, М.М.Бахтіна, Ю.І.Машбиця та ін. Концепція діалогу Г.Я.Буша дозволяє охарак-теризувати різномантні форми діалогу як комунікації (солілоквіум, фатичну бесіду та діалоги – еристичний, риторичний, карнавальний, псевдодіалог та ін.).

         Аналіз досліджень діалогу в соціальній психології пов’язаний з розу-мінням діалогу як феномену соціальної психології спілкування. Г.М.Андреєва аналізує лінгвістико-комунікативне уявлення про діалог і відзначає циклічний характер та роль зворотного зв’язку в діалозі. Ю.М.Ємельянов описує паритетний діалог у контексті ситуації міжособистісного спілкування. А.М.Айламазян розглядає діалог як основу методу соціально-психологічної бесіди, а Н.В.Гришина аналізує роль діалогу в міжособистісному конфлікті.

         Багато соціальних психологів розглядають діалог як умову й фактор розвитку та становлення психології особистості. Г.М.Андреєва підкреслює, що діалог завжди відбувається між особистостями, а також зазначає зв’язок діалогу із толерантністю у спілкуванні. С.Л.Братченко виокремлює шість видів спрямованості спілкування людини (діалогічну, альтруїстичну, авторитарну, маніпулятивну, конформну й індиферентну) і розглядає їх як типи особистості. За Г.М.Кучинським, внутрішній діалог створює передумови для розуміння іншої людини та формування особистісного рівня комунікативної компетентності. Ми також вважаємо, що атрибутивна концепція особистості (В.А.Петровський) та глибинне вивчення семантики міжособистісного спілкування (Є.Л.Доценко) є  імпліцітно-діалогічними дослідженнями.

В аналізі соціально-психологічних уявлень про форми й види діалогіч-ного спілкування Г.Я.Буш виокремлює комунікацію та інтеракцію, однак, не розглядає перцептивну сторону спілкування, що обмежує уявлення про діалог. Велике значення має типологія спілкування Г.О.Ковальова та В.А.Кан-Каліка, у якій діалог розглядається як вищий тип людського спілкування.

У галузі соціально-педагогічної психології концепцію особистісно-орієнтованого виховання розробив І.Д.Бех, який вважає, що демократично-гуманістичні розвиток і формування особистості передбачають діалогічні відносини у виховному процесі. Великий інтерес для психолого-педагогічного вивчення діалогу мають дослідження педагогічного такту (І.В.Страхов, І.О.Синиця) і педагогічної майстерності (І.А.Зязюн, І.Ф., Н.М.Тарасевич), критерії яких визначаються особливостями діалогічного спілкування.

Особливості діалогу є принципово важливими для практичної та прикладної соціальної психології тому, що вони є основою технології навчання паритетному діалогу (Ю.М.Ємельянов), методу «принципових перемовин» (Р.Фішер – У.Юрі) і технології перемовин (М.М.Лебедєва), методики посередництва у розв’язанні конфліктів (Д.Дєна і Н.В.Гришина), діалогічних принципів подолання конфлікту (Х.Корнеліус і Ш.Фейр), діалогічного змісту  7-крокової методики подолання конфлікту (Ч.Ліксон) та ін.

Здійснений нами аналіз психологічної феноменології діалогу дозволив виявити, що його фундаментальними механізмами є ідентифікація й відособлення. Системний аналіз та синтез численних проявів явищ ідентифікації та відособлення показав, що вони виступають як діалогічні механізми спів-буття та самобуття людей.

         Теоретичний аналіз досліджень діалогу в загальній та соціальній психології свідчить про те, що феномен діалогу є поліморфним і виступає водночас як принцип і механізм психічних явищ та процесів, як психічний стан, як почуття й емоція і як властивість особистості. Принципи й закономірності діалогу конституюють величезну кількість явищ і феноменів у загальній та соціальній психології – мовлення і мислення, свідомості й самосвідомості, особистості й творчості, внутрішнього і зовнішнього спілкування, почуттів      та емоцій, груп і колективів. Разом з тим, проведений аналіз показав, що більшість психологічних досліджень діалогу розкривають лише його окремі закономірності та особливості, а тому вони є локальними концепціями, що не відображають його парадигмально-методологічні засади і можливості.

Другий розділ дисертації «Методологічні підходи і стратегії дослідження діалогу в психологічній науці» присвячується аналізу проблем діалогу з| парадигмально-|методологічних позицій: інтерсуб’єктного (Г.О.Ковальов) і духовно-морального (Т.О.Флоренська) підходів та діяльнісно-генетичної стратегії (Г.С.Костюк, С.Д.Максименко, Г.О.Балл, Н.В.Чепелєва, М.Й.Боришевський, О.Є.Самойлов) і вчинково-онтологічної стратегії дослідження (В.А.Роменець, І.П.Маноха, Т.М.Титаренко, В.О.Татенко) діалогу в психологічній науці.

         У інтерсуб’єктній концепції Г.О.Ковальова здійснено теоретико-методологічне й емпірико-практичне дослідження психології діяння й діалогу на основі ідей системного підходу, інтерсуб’єктності|, синергетики і соціоекології|. Виходячи з ідей і уявлень М.М.Бахтіна і Л.С.Виготського, Г.О.Ковальов показав, що у процесі психічного функціонування і розвитку діалог відіграє фундаментальну роль, а його природа конституює внутрішні закони психічної організації людини. Діалог є основою для найбільш продуктивних, особистісно-розвивальних і гуманних взаємин між людьми, а парадигма діалогу є основою і перспективою формування діалогічного мислення та гуманітарного світогляду.

         Г.О.Ковальов виокремив три парадигми наукового вивчення і пояснення психологічних явищ – об’єктну, суб’єктну та інтерсуб’єктну (|суб’єкт-суб’єктну), – як|им відповідають три стратегії діяння і міжособистісної взаємодії: імперативна, маніпулятивна| та розвивальна. У визнанні інтерсуб’єктної| природи людини полягає основний евристичний потенціал сучасного психологічного знання і практичної психології, зона їхнього найближчого розвитку.

У фундаментальній духовно-моральній концепції діалогу Т.О.Флоренсь-кої діалог розглядається як духовно-розвивальне спілкування між людьми і як нова парадигма методології науково-гуманітарного дослідження. Діалог наявного «Я» і духовного «Я» виступає як центральна умова свідомого духовного становлення особистості, а внутрішній діалог розуміється як взаємодія «голосів» (суб’єктно-смислових позицій й інстанцій) у внутрішньому світі суб’єкта.

Виходячи з діалогічного світобачення, Т.О.Флоренська розглядає актуальні проблеми психології навчання й виховання. Вона досліджує діалогічні джерела душевного і духовного розвитку й саморозвитку дитини, аналізує проблему педагогічних заохочень і покарань, вивчає можливості діалогізації| процесу навчання, простежує становлення діалогічних відносин і духовного розвитку особистості в сім’ї. На думку Т.О.Флоренської, у практично-життєвій взаємодії психолога (терапевта, консультанта) і клієнта головною є діалогічна настанова психолога і його здатність до діалогічної позаперебувальності|.

Українські психологи вивчали фундаментальні особливості феномено-логії діалогу в контексті двох стратегій дослідження: діяльнісно-генетичної концепції  Г.С.Костюка  і  вчинково-онтологічної концепції В.А.Роменця.

          Діяльнісно-генетична психологія Г.С.Костюка розкриває закономірності онтогенезу психіки й особистості людини; вона відкриває можливості індивідуально-творчого і культурно-гуманістичного розвитку особистості, а тому має значний діалогічний потенціал. У працях С.Д.Максименка здійснюється парадигмальний прорив з площини традиційної наукової психології у простір екзистенційно-онтологічного дослідження генезу існування особистості у багатоманітності проявів її реального життя. Фундаментальне поняття нужди визначає афіліативну природу людини, яка має – імпліцитно і експліцитно – діалогічний потенціал, що певним чином (способом) реалізується на всіх етапах становлення особистості. Г.О.Балл аналізує діалогічні засади і перспективи гуманізації сучасної освіти й висуває концепцію діалогічних універсалій, яка розкриває принципи творчої та гуманістичної взаємодії між людьми. Герменевтичні дослідження Н.В.Чепелєвої показують, що процеси розуміння, інтерпретації й тлумачення у сферах літератури й життя, психології та психотерапії  завжди є проявами різних форм діалогічності. М.Й.Боришевський вважає, що духовність особистості проявляється і формується у відносинах людини з іншими людьми і це відкриває можливості дослідження духовності із позицій діалогічного підходу. О.Є.Самойлов розкриває діалектико-антиномічну, проблемно-цільову, особистісно-смислову природу мислення і виявляє його діалогічну суть. Мислення – це процес вирішення протиріч за допомогою тріадичного руху від метафори через іронію до антитези, а його основними смисловими опорами є адресність, беспредикативність і діалогічність.

Основою суб’єктно-онтологічної концепції В.А.Роменця є категорія вчинку, що виражає екзистенційно-діалектичні протиріччя між життєвими протилежностями тіла і души, свободи і необхідності, сутності й явища, форми й змісту і т. ін. Вчинок опосередковує відносини «людини і світу», а відношення людини з іншими людьми є фундаментальними відносинами буття, які органічно конституюють діалогічний потенціал людського вчинку. У дослідженні потенціалу індивідуального буття людини, І.П.Маноха вважає його основою три типи онтологічних відношень: пізнавальні, перетворювальні  та відношення людськості. Ці буттєві відношення виражають фундаментальні особливості діалогічних стосунків людини і це розширює перспективи онтологічного дослідження психології діалогу між людьми. Вивчаючи психологію життєвого світу людини, Т.М.Титаренко виділила типи психологічного простору особистості, які можна інтерпретувати як недіалогічні (егоцентричний, конформний, нормативний, релятивний) і діалогічний (суб’єктний). Аналізуючи буденне буття особистості з позицій соціального конструктивізму, дослідниця розкриває діалогічні аспекти наративно-текстової, дискурсивно-комунікативної поведінки людини. В.О.Татенко розробив суб’єктно-генетичний метод, згідно якому сходження до суб’єктності іншої людини можливе лише за умови суб’єкт-суб’єктної взаємодії дослідника і досліджуваного, у якій він осягає індивідуальність досліджуваного шляхом співпереживання і співучасті, тобто за умови діалогічній взаємодії і спів-буття з ним у екзистенційному діалозі.

В результаті теоретичного аналізу був зроблений висновок про необхідність глибокого вивчення фундаментальних засад інтерсуб’єктних відносин  між людьми, що потребує системного вивчення екзистенційно-онтологічних особливостей і закономірностей психологічної феноменології діалогу. Таке дослідження ми здійснили у наступному, третьому розділі дисертації.

У третьому розділі «Теоретико-методологічне дослідження| філософ-ських онтологій діалогу» аналізуються передумови і прояви психології діалогу в духовно-онтологічних поглядах вітчизняних мислителів (М.М.Бахтіна, С.Л.Франка і П.О.Флоренського) та у філософсько-культурних дослідженнях зарубіжних мислителів – представників феноменології (Е.Гусерль), персо-налізму (Е.Муньє, Ш.Пегі, Ж.Лякруа), філософської антропології (М.Шелер, Г.Плеснер), герменевтики (В.Гумбольдт, Ф.Шлеєрмахер, В.Дільтей, П.Рікер, М.Гайдегер, Г.Гадамер) і екзистенціалізму (С.К’єркегор, Ж.П.Сартр).

Багатопланове вивчення й аналіз взаємозв’язків основних напрямів сучасної зарубіжної філософії з філософією і психологією діалогу показує, що взаємини більшості напрямів зарубіжній філософії з психологією діалогу недостатньо вивчені в сучасній гуманітарній науці.

У нашому дослідженні ми приходимо до висновку, що інтерсуб’єктно-поліфонічна, парадоксально-металінгвістична діалогіка М.М.Бахтіна,| анти-номіко-монодуалістична|, металогіко-інтуїтивістська діалектика С.Л.Франка і антиноміко-генеалогічна, символіко-органічна діалектика П.О.Флоренського розкривають парадигмально-|світоглядні основи розуміння  психології діалогу.

Наш теоретичний аналіз доводить, що вітчизняні мислителі розробили оригінальні й масштабні концепції людського буття, які створюють глибоке підгрунття для вивчення інтерсуб’єктно-онтологічних засад діалогу й виражають методологічний, конструктивний і евристичний потенціали нової культуро-духовної парадигми наукового світогляду, мислення й дослідження – інтерсуб’єктної парадигми діалогу. М.М.Бахтін, П.О.Флоренський і С.Л.Франк багатопланово розкривають інтерсуб’єктну сутність| людського мислення і пізнання, а тому їхня онтологічна гносеологія виходить за межі пізнання і сходить до духовно-культурних та гуманітарно-антропологічних вимірів людського буття.

Уявлення і погляди видатних вітчизняних мислителів дозволяють вийти за рамки комунікативно-лінгвістичного розуміння спілкування і міжлюдських відносин та утвердити необхідність філософсько-онтологічного |розуміння діалогу як  втілення «людино-людської» реальності.

У підсумку нашого дослідження встановлено, що трансцендентально-метапсихологічне| розуміння життя і свідомості, буття й духу людини зближує зарубіжну феноменологію, антропологію, персоналізм, герменевтику і екзистенціалізм з металогічним| підходом С.Л.Франка, антиномічним| світоглядом П.О.Флоренського  та з діалогічною філософією М.М.Бахтіна.

         Наші дослідження показують, що в сучасній науці існують два основні підходи до розуміння людської духовності, які властиві й діалогічному розумінню духовності людини – релігійно-трансцендентний (С.К’єркегор, М.Бубер, С.Л.Франк, П.О.Флоренський, Г.Марсель, П.Тілліх, Е.Левінас) і гуманітарно-культурний (Е.Гуссерль, М.Гайдеггер, Ж.П.Сартр, А.Камю, М.Мерло-Понті, М.М.Бахтін, В.С.Біблер, Т.О.Флоренська, Г.О.Ковальов). Велике значення для дослідження духовності має розуміння діалогу М.Бубером, який переконаний, що духовність породжується, виявляється і формується в діалозі. Буберівське уявлення про духовність є засадово особистісним і сутнісно діалогічним|.

Загалом проведене дослідження напрямів зарубіжної філософії свідчить про кардинальну необхідність екзистенційно-онтологічного вивчення діалогу і допомагає виявити й осмислити значний теоретичний, методологічний, евристичний, конструктивний, духовно-світоглядний і гуманітарно-культурний потенціали психології діалогу. 

Четвертий розділ «Екзистенційно-онтологічний підхід у психології діалогу» присвячений| розкриттю й обгрунтуванню основних положень екзистенційно-онтологічній концепції діалогу, яка була розроблена нами.

 У цієї концепції діалог розглядається як екзистенційно-онтологічна основа, як поліфонічний принцип і механізм| взаємозв’язку і взаємодії, унікальності й універсальності феноменів і подій особистісної, міжособистісної та соціальної реальності. Діалог є системно-поліморфним явищем, що не зводиться до частково-наукових проекцій (лінгвістики, психології, філософії та ін.), а є зверхнаявною психобуттєвою цілісністю. Феномен діалогу осягається лише з метанаукової| позиції, з позиції науково-дисциплінарної позаперебу-вальності,| а тому він постає як металінгвістичне, металогічне| і метапсихо-логічне||| явище |, що має  надемпіричну  духовно-особистісну природу і зміст.

          З традиційно-лінгвістичної точки зору діалог розуміється як інформацій-не спілкування у формі обміну повідомленнями між двома або декількома людьми. З точки зору інтерактивно-комунікативного розуміння діалог – це між-суб’єктна взаємодія, у якій обидва учасники здійснюють однаково важливий внесок у розмову і мають рівні права. Ці обидва тлумачення визначають діалог як феномен монологічно-суб’єктного спів-буття. Здійснений нами аналіз явища діалогу з позицій екзистенційно-онтологічного підходу показує, що його сутність і зміст виходять далеко за межі традиційно-лінгвістичного й інтерактивно-комунікативного розуміння діалогу як рівноправної взаємодії.

   Ми дійшли до висновку, що крім комунікативно-лінгвістичного               та інтерактивно-комунікативного аспектів спів-буття (які найчастіше досліджуються в психології),  діалог має екзистенційно-онтологічні виміри процесу, події, спів-буття, самобуття та іншобуття. Справжні сутність і зміст діалогу полягають у тому, що він породжується, проявляється і розвивається в таких основних сферах-вимірах «людино-людського» буття як: процес, подія, спів-буття, самобуття та іншобуття. Всі ці аспекти визначають різні онтологічні виміри, різні екзистенційні іпостасі однієї духовно-життєвої реальності – діалогу (або, за нашею термінологією, «діабуття»). Дані виміри-іпостасі є онтологічно рівноправними формами реалізації діалогу і виступають як різні перетворювані форми діалогу (за М.Мамардашвілі), що виражають екзистенційний зміст і психологічну феноменологію діалогу та відкривають нові можливості теоретичного розуміння і практичного вивчення поліфонічної архітектоніки діалогу як інтенційно-інтерсуб’єктного|, трансцендентно-духовного, недиз’юнктивно-поліфонічного феномену.

У нашій дисертації формулюється екзистенційно-онтологічне визначення феномену діалогу як єдності п’яти «незлито-неподільних» вимірів-іпостасей людино-людського буття – процесу, події, спів-буття, самобуття та         іншобуття і надається характеристика змісту всіх «діабуттєвих»| іпостасей нашої концепції діалогу.

 У вимірі «спів-буття» діалог постає як феномен міжлюдського спілкування і спільної діяльності, що здійснюються за допомогою механізмів ідентифікації й відособлення та їхніх різноманітних форм і проявів.

  Виходячи з екзистенційно-онтологічного підходу, ми розробили інтерсуб’єктно-психологічну концепцію співвідношення об’єкта і суб’єкта діалогу. Об’єкт діалогу (а також спілкування і спільної діяльності) ми розуміємо як певну задачу (проблему, справу, відносини), яку повинні виконати  (здійснити, розв’язати) учасники діалогічної взаємодії. У залежності від змісту цієї взаємодії, об’єктом діалогу (спілкування і спільної діяльності) можуть бути інтеграція і диференціація об’єкта, інтеграція і диференціація суб’єкта, інтеграція і диференціація процесу взаємодії між учасниками. Здійснення діалогічної взаємодії також передбачає створення, функціонування і реалізацію суб’єктної (точніше, інтерсуб’єктної) спільності, що є власне суб’єктом діалогу і виступає як цілісна структура «спів-буття» учасників діалогу.

Проведений нами аналіз показав, що поняття «суб’єкт» і «об’єкт» у сфері діалогу (спілкування і взаємодії) перебувають не в абсолютно-наявному протиставленні, а в релятивно-умовному співвідношенні, внаслідок чого вони є співвідносними, взаємозалежними, взаємодетермінованими категоріями. Інтерсуб’єктно-контекстуальна релятивність визначає не лише співвідношення «суб’єкта» і «об’єкта» діалогу, але й поширюється на інші його компоненти: зміст і процес, умови і засоби взаємодії, простір та час тощо.

Виходячи з уявлень про мікро-, мезо- і макрорівні психологічного аналізу  спілкування і взаємодії, ми висунули положення, згідно з яким релятивно-контекстуальний зміст діалогічного спілкування і взаємодії дозволяє розглядати діалог як метарівень спілкування і взаємодії, на якому відбуваються значущі та творчі події особистісного та міжособистісного буття людини.

Екзистенційно-інтерсуб’єктне вивчення діалогічного спілкування і взаємодії розкриває його нелінійний характер та психологічну сутність як головного онтологічного принципу і механізму породження і здійснення особистісних змін, а також як принципу породження і механізму здійснення процесів психічного розвитку й особистісного саморозвитку людини.

Важливою є психологічна характеристика діалогу як самобуття, що проявляється в таких формах суб’єктного буття як індивідуальність, особистість й універсальність та реалізуються такими процесами і механізмами як внутрішній діалог і конфлікт, саморегуляція, самопізнання, самоактуалізація та ін. Екзистенційно-онтологічна іпостась самобуття психологічно реалізується такими явищами і феноменами як: діалогічна будова свідомості й самосвідомості особистості; співвідношення інтеріоризації та діалогу; розвиток індивідуальності й особистості; функції та генезис «Я» людини; психологія внутрішнього світу, внутрішнього діалогу і внутрішнього конфлікту; ціннісно-смислова сфера життя особистості; самореалізація й самоактуалізації людини; самопізнання, саморегуляція, самовиховання та ін.

Важливими для розуміння «самобуття» людини є уявлення В.П.Зінченка про означування смислів і осмислення значень у внутрішньому діалозі як тканині свідомості. Звідси випливає, що в діалозі здійснюється взаємо-трансформація сутності й особливостей одного суб’єкта у сутність й особливості іншого суб’єкта, а тому діалог – це подвійний («двоголосий») процес суб’єктивації об’єкта та об’єктивації суб’єкта.

Психологічна характеристика діалогу як процесу виходить з екзис-тенційно-онтологічного розуміння сутності діалогу як процесу міжлюдського буття й існування та співіснування учасників спілкування і взаємодії. Діалог відповідає імперативу екзистенційної філософії «існування передує сутності», а тому в діалозі «процес важливіший за результат». Виходячи з цього, діалогічна відносність – процесуальна, а діалогічна процесуальність – релятивна.

Діалогічна іпостась процесу зумовлена тим, що діалог є феноменом існування в актуальному просторі й часі, а тому він має специфічні характеристики: континуальність й недиз’юнктивність, феноменологічність й динамічність, невизначеність й «поточність», контекстуальність й комплементарність.

Фундаментальними психологічними механізмами процесуальності діа-логу є ідентифікація через відособлення та відособлення через ідентифікацію. У свою чергу двоєдиний механізм ідентифікації-відособлення реалізується через двоєдиний механізм проекції через інтроекцію та інтроекції  через  проекцію.

   У вимірі «події» діалог представляє собою особистісне або міжособистісне явище, яке має суб’єктивну значущість (для учасників діалогу) і внутрішньо-цілісно відбулося, завершилося, актуалізувало свій буттєвий зміст і смисл. Діалогічна подія виражається в особистісних вчинках, що реалізують «перехід» людини в інший особистісний стан і стають її особистісними змінами.

   Діалогічна іпостась «іншобуття» є виміром, в якому одні іпостасі діалогу переходять в інші іпостасі; внаслідок цього породжуються нові форми людської реальності й створюються нові форми і явища діалогічного буття людей. Важливими механізмами іншобуття є позаперебувальність («вненаходимость» за М.М.Бахтіним), інтенційність, парадоксальність, самототожність, спон-танність, свобода, інсайт,  катарсис та ін.

Розуміння діалогу як єдності п’яти екзистенційно-онтологічних («діабуттєвих|») вимірів-іпостасей стає основою теоретико-методологічного, емпірико-методичного і практико-прикладного дослідження психології діалогу в нашій дисертаційній роботі.

Глибина і поліморфність| діалогу перетворюють його на універсальну методологічну «клітинку» (за Л.С.Виготським) психодуховності| людини і культури, на одиницю аналізу психічного, душевного і духовного буття людини, на методологічний «геном» (за В.П.Зінченком) існування і розвитку психологічних явищ як проявів «людино-людського» буття і людської суб’єктивності. Внаслідок цього, дослідження психології діалогу відкривають низку перспектив конструктивно-методологічного переосмислення теоретич-них основ психологічної| науки (і перш за все її принципів і методів) з погляду діалогіки| єдності й взаємодоповнювальності| базових психологічних категорій: спілкування, діяльності, відносин, особистості, свідомості, самосвідомості, розвитку, існування, буття, сенсу життя та ін.

Здійснений нами аналіз психологічних функцій спілкування з позицій інтерсуб’єктно-діалогічного підходу також показав, що традиційний («тріад-ний») підхід у розумінні функцій спілкування (інформаційно-пізнавальної, поведінково-регулятивної та емоційно-афективної) не відображає справжньої природи спілкування і насамперед діалогічного спілкування. Внаслідок цього був зроблений  висновок, що діалогічне спілкування конституюється ще однією функцією – екзистенційно-онтологічною, яка задає інтерсуб’єктно-діалогічний характер спілкування і взаємодії. Дана функція відображає мотиваційно- смисловий та ціннісно-духовний зміст діалогічного спілкування і діалогічної взаємодії, а тому вона набуває особистісно-смислового змісту.

У п’ятому розділі «Інтерсуб’єктно-діалогічні концепції фундамен-тальних психологічних явищ» був використаний діалогічний підхід при розгляді психології спілкування і взаємодії, проаналізовані екзистенційні функції конфлікту та розроблено інтерсуб’єктно-діалогічну концепцію і класифікацію почуттів і емоцій. 

Теоретичний аналіз| співвідношення психології спілкування і взаємодії з психологією спільної діяльності на основі інтерсуб’єктних концепцій Г.О.Ковальова і Н.В.Казарінової дозволив нам виокремити три підходи до структури спілкування й взаємодії: об’єктно-індивідуальний, спільно-суб’єктний та інтерсуб’єктно-діалогічний.

Об’єктно-індивідуальний підхід відповідає концепції спільно-індивідуальній діяльності (Л.І.Уманській), лінійно-передавальній моделі комунікації (Н.В.Казарінова), об’єктній парадигмі розуміння психологічної дії (Г.О.Ковальов) та дослідженням впливу спільної діяльності на міжособистісне спілкування (Г.М.Андреєва). Спільно-суб’єктний підхід до взаємодії виражає уявлення про спільно-послідовну діяльність (Л.І.Уманській), інтерактивно-циклічну модель комунікації (Н.В.Казарінова), суб’єктну парадигму психо-логічного діяння (Г.О.Ковальов), теорію діяльнісного опосередкування міжособистісних відносин (А.В.Петровський), концепцію взаємовпливу спілкування і спільної діяльності (Г.М.Андреєва) та соціально-колективну макроструктуру спільної діяльності (А.Л.Журавльов). Інтерсуб’єктно-діало-гічний підхід відображає внутрішньо-сутнісне, особистісно-інтерперсональне, недиз’юнктивно-процесуальне розуміння міжлюдської взаємодії, що є основою концепції спільно-взаємодіючої діяльності (Л.І.Уманській), трансакційної моделі комунікації (Н.В.Казарінова), інтерсуб’єктної парадигми психологічних діянь-взаємодій (Г.О.Ковальов), метаатрибутивній підструктурі особистості (В.А.Петровській). В результаті аналізу проблеми ми встановили, що справжні можливості розуміння сутності й механізмів взаємодії відкриваються саме на рівні інтерсуб’єктно-діалогічного підходу, який відображає екзистенційно-онтологічну природу взаємодії, спілкування та спільної діяльності.

         В результаті вивчення сучасної психології конфлікту, ми дійшли висновку, що основними загальноприйнятими функціями конфлікту є деструктивні функції (що пов’язані з посиленням протистояння, надмірною конкуренцією, дезінтеграцією, психологічним напруженням, агресією, маніпуляцією та ін.) та конструктивні функції (сигнально-пізнавальна, розрядки напруженості, оздоровлення відносин, джерело розвитку тощо). Поряд з тим, |проблема психологічних функцій конфлікту майже не вивчалася з інтерсуб’єктно-діалогічних позицій. Здійснивши дослідження природи конфлікту з інтерсуб’єктно-діалогічної точки зору, ми виявили багато нових – екзистенційно-онтологічних – функцій  конфлікту: потреба в яскравих і екстремальних переживаннях, досвід негативних почуттів і переживань, актуалізація несвідомого і спонтанності, експериментальна й смислова функції, функція граничності переживань та життєвого «вибуху», драматична функція, функції інсайту і катарсису, функція зустрічі суб’єктів та ін. Всі ці функції значно поглиблюють і збагачують розуміння сутності й природи конфлікту, а також свідчать про пізнавально-конструктивні можливості інтерсуб’єктно-діалогічного, екзистенційно-онтологічного підходу до психології конфлікту.

Важливим аспектом розвитку інтерсуб’єктно-діалогічного підходу є  його застосування для вивчення сутності й феноменології почуттів і емоцій. В результаті аналізу цих явищ у інтерсуб’єктно-діалогічному контексті ми виявили такі основні обмеження і недоліки наукових класифікацій почуттів і емоцій: лінійна одномірність і неієрархічність, неповна специфікація вищих почуттів і переживань, недостатня представленість духовно-гуманітарних, екзистенційно-життєвих почуттів і переживань, онтолого-феноменологічна неповнота й фрагментарність. Виходячи з уявлень психології почуттів і емоцій та нашої екзистенційно-онтологічної концепції діалогу, ми розробили інтерсуб’єктно-поліфонічну| концепцію і класифікацію почуттів і емоцій, яка долає обмеження онтології «ізольованого індивіда» і розкриває феноменологію почуттів і емоцій у онтології «життєвого світу» (Е.Гусерль, С.Л.Рубінштейн, Ф.Ю.Василюк). Діалого-поліфонічна| концепція почуттів і емоцій відображає афективно-ціннісне буття людини у сферах самобуття|, спів-буття, подійності та іншобуття|. Інтерсуб’єктно-поліфонічна класифікація почуттів і емоцій є ієрархією афективно-ціннісних явищ, у якій ми виділили три рівні й типи почуттів й емоцій: об’єктні, суб’єктні та інтерсуб’єктні. До об’єктних ми відносимо такі емоції й почуття як: соматичні, гедоністичні, слабкості, несвободи, агресивні, маніпулятивні, неспроможності, володіння, дезорієнтації, відчуження та невротичні почуття. У коло суб’єктних входять емоції й почуття: самосвідомості, нарцисичні, вольові, відособлення, суперництва, комуніка-тивні, ідентифікаційні, соціальні, моральні, ринкові, пізнавальні та праксичні. Інтерсуб’єктно-діалогічними є переживання й почуття: духовні, душевні, романтичні, самоактуалізації, діалогічні, альтруїстичні, етичні, сімейно-родові, соціокультурні, смислові, творчі, катарсичні та естетичні. Розроблена нами класифікація емоцій і почуттів одержала емпіричну веріфікацію у циклі експериментально-практичних досліджень|.

        Шостий розділ «Теоретичне й емпіричне вивчення психологічних явищ за допомогою діалогічних методів» розкриває теоретичні засади діалогічних методів дослідження та результати емпіричного вивчення низки інтер-суб’єктно-психологічних явищ за допомогою цих методів.

Виходячи з ідей Т.О.Флоренської про діалогічні методи психодіагностики та з екзистенційно-онтологічного розуміння психології діалогу, ми проаналізу-вали методологічні можливості конструювання й розробки нових – інтер-суб’єктно-діалогічних – принципів і методів психологічного дослідження та психодіагностики|. Проведений нами теоретичний аналіз передумов і засад методів діалогічного дослідження показав, що цей напрям відкриває значні можливості розробки нових емпіричних методів психологічного дослідження: діаграфічного анкетування, феноменологічного вивчення моральних почуттів,  інтерсуб’єктного дослідження надії, діалогічного вивчення почуттів і емоцій.

В результаті аналізу особливостей методу анкетування ми встановили, що діалогічний підхід до вивчення психологічних явищ відкриває можливості виявлення їхнього екзистенційно-онтологічного змісту та визначає нові принципи й закономірності методики анкетування: інтерсуб’єктивність, поліфонічна вибірковість, контекстуальність|, метафоричність та ін.

Особливості нашого емпіричного дослідження за допомогою методів діалогічного анкетування відповідають принципам монографічного емпі-ричного дослідження, яке спрямоване на досягнення первинної орієнтації у нових проблемах і явищах, у їхньої феноменології, основних рисах і особливостях та на виявлення сутності, структури, ролі, механізмів і функцій нових психологічних явищ і феноменів. Як відомо, методи монографічних досліджень спрямовані на якісний аналіз емпіричних даних, але отримані нами кількісні результати емпіричних досліджень дозволили позитивно оцінити надійність та підтвердити змістовну валідність розроблених нами методик діалогічного анкетування. Оскільки методи діалогічного анкетування часто використовуються за принципами монографічного дослідження, то їх можна називати методами діаграфічного анкетування.

Наше перше емпірико-діаграфічне анкетування було присвячене вивченню романтичних почуттів і переживань. У структурі розробленої нами анкети з 19 питань ми виділили сім смислових блоків, що розкривають різні аспекти феноменології романтичності: загальні уявлення про романтичність, психологічний зміст романтизму, життєве ставлення до романтизму, особистий романтизм, гендерні й вікові особливості романтизму, соціокультурні особливості романтизму, професійно-освітні аспекти романтизму. Результати опитування кіровоградської молоді (100 студентів з 4-х груп) виявляють інтерсуб’єктно-духовну сутність романтичних почуттів і показують, що, незважаючи на вплив сучасного раціоналізму й прагматизму, українська молодь має значну потребу в романтичних почуттях і переживаннях як проявах духовного життя людини.

Друге діаграфічне анкетування було присвячене психологічному дослідженню «почуття дому». У розробленій нами анкеті було 26 питань, які розкривали зміст восьми смислових блоків: дім у світі та дім серед людей, суб’єкти і об’єкти (предмети) дому, простір дому, дім і сім’я, психологічні функції дому, особливості батьківського дому, дім студента, мій дім. Результати анкетування переконливо свідчать, що «почуття дому» важливе для досліджуваних (20 школярів, 20 студентів і 20 дорослих людей) не тільки в соціоекологічному й проксемічному аспектах, але  насамперед  у  духовно-екзистенційних вимірах  «почуття дому».

Третє емпіричне дослідження – психології молитви – було спрямовано на перевірку припущення про діалогічну природу молитви. Відповіді 40 віруючих-христіян (з двох груп дослідження) на 17 питань розробленої нами діаграфічної анкети показали, що молитва для них – це спосіб діалогу з Богом, самим собою та іншими людьми. Діалогічний характер молитви виявився також в тому, що для віруючих вона є можливістю «приємної самоти», способом «морального роздуму про свою поведінку і про вчинки інших людей», «одним із способів самоаналізу», «найбільш глибоким і успішним способом самоаналізу» та ін.

Таким чином, інтерсуб’єктно-діалогічні принципи і закономірності анкетування дозволяють кардинально модернізувати цей традиційний метод та перетворюють його на принципово новий метод соціально-гуманітарного дослідження – на метод діаграфічного анкетування.

Для вивчення можливостей діалогічного підходу до розуміння моральних почуттів і емоцій ми розробили нову методику емпіричного дослідження сорому, провини й совісті. Дана методика відображає зміст і місце моральних почуттів і емоцій у поліфонії ціннісно-афективних явищ людського життя і тому ми назвали її «Мозаїкою». Наше емпіричне вивчення почуттів сорому, провини та совісті було спрямовано на виявлення феноменології змісту моральних почуттів, а тому воно здійснювалося за принципами монографічного дослідження. У нашому експерименті приймали участь три групи студентів   (50 осіб у кожній групі) різних факультетів (історичного, психологічного, фізичного виховання) КДПУ ім. В.Винниченка. Згідно вимог до монографічного дослідження обрана нами кількість досліджуваних є репрезентативною для виявлення основних особливостей і закономірностей моральних почуттів.

Перший важливий результат емпіричного дослідження моральних почуттів за методикою «Мозаїка» полягає в тому, що феноменологічний підхід до почуттів сорому, провини й совісті розкриває поліфонічну природу цих моральних почуттів, що значно розширює розуміння їхнього змісту (у порівнянні з традиційними науковими підходами). Другий результат свідчить про те, що почуття сорому має об’єктний зміст, почуття провини – суб’єктний, а почуття совісті – інтерсуб’єктний зміст. Це означає, що розроблена нами методика розкриває парадигмальну феноменологію моральних почуттів (за Г.О.Ковальовим), а тому вона відображає діалогічну сутність і зміст моральних явищ. Таким чином, діалого-феноменологічна методика «Мозаїка» виявляє сутнісно-якісні особливості та співвідношення моральних почуттів, а її надійність та змістовна валідність є достатніми для методики монографічного дослідження.

Наступним діалогічним інструментом у нашому дисертаційному дослідженні є методика «Надія», яка спрямована на психодіагностику особливостей почуття надії у юнаків та дорослих людей. Дана методика є поліфонічним опитувальником, що виявляє особливості системи життєво-ціннісних орієнтацій людини і містить у собі 21 вимірювання-параметр почуття надії. Параметри методики «Надія» мають об’єктний, суб’єктний або інтерсуб’єктний смисл (за  концепцією Г.О.Ковальова), а тому дана методика дозволяє діагностувати монологічний або діалогічний зміст (і тип) надії досліджуваного.

         Для емпіричного вивчення життєво-ціннісних орієнтацій особистості за допомогою інтерсуб’єктної методики «Надія» і виявлення її надійності та валідності ми здійснили опитування 18 груп досліджуваних (загалом 372 особи) – студентів, старшокласників, дорослих, здорових і хворих людей.

Здійснивши кореляційний, факторний та кластерний аналіз емпіричних даних, ми одержали такі результати. По-перше, виявилося, що інтерсуб’єктний зміст почуття надії у більшості груп досліджуваних переважає її суб’єктний та об’єктний зміст, що підтверджує нашу гіпотезу про інтерсуб’єктно-діалогічну природу почуття надії. По-друге, суб’ектні та об’єктні компоненти надії теж мають важливе значення у структурі надії, оскільки вони відіграють роль екзистенційно-онтологічного «фону» для «фігури» інтерсуб’єктно-діалогічних компонентів змісту почуття надії. По-третє, емпірично доведено, що зміст почуття надії не зводиться лише до двох параметрів диспозиційної надії (за С.Снайдером і К.Муздибаєвим) – сили волі й вміння знаходити шляхи розв’язання проблем, а містить у собі багато параметрів, які виражають особливості емоційно-ціннісної та духовно-екзистенційної природи почуття надії.|

Для емпірико-практичного вивчення особливостей афективно-ціннісної сфери людини |ми використали діалого-поліфонічну методику «Поле почуттів». Згідно з концепцією Г.О.Ковальова про три рівні психологічного| дослідження, ми виокремили 11 видів об’єктних почуттів та емоцій, 12 видів суб’єктних почуттів і емоцій та 13 видів інтерсуб’єктних| почуттів і емоцій. Всі конкретні прояви цих емоцій й почуттів відображаються – у вільно-хаотичному порядку – на одному аркуші паперу, який ми назвали матрицею «Поля почуттів». Під час експериментів дана матриця пропонується досліджуваним згідно з певною дослідницькою установкою (метою, питанням, критерієм).

Аналіз результатів багатопланового емпіричного дослідження показав, що методика «Поле почуттів» відображає повноту і зміст індивідуальних та групових особливостей афективно-ціннісної сфери досліджуваних (респон-дентів, клієнтів) і тому дана методика дозволяє розкривати неповторну поліфонію особливостей їхнього  внутрішньо-смислового життя.

         Результати емпіричного дослідження емоційно-ціннісної сфери у студентів (психологів, юристів, економістів), здорових и хворих, працюючих і безробітних людей також показали, що методика «Поле почуттів» репрезентує характерні особливості емоційно-ціннісної сфери різних груп досліджуваних у залежності від їхнього віку, освіти, професійної діяльності та стану здоров’я.

 Оцінку надійності й валідності методик «Надія» та «Поле почуттів» здійснено декількома способами. Статистичний аналіз групових особливостей надії та емоційно-ціннісної сфери і смислова інтерпретація співвідношень між об’єктними, суб’єктними та інтерсуб’єктними параметрами розкривають змістовну валідність методик «Надія» і «Поле почуттів».

Методи кореляційного і кластерного аналізу виявляють характерні групові особливості надії та сфери почуттів і емоцій, що вказує на особливості критеріальної валідності даної методики. Різні способи факторного аналізу результатів обстеження за методикою «Надія» (372 досліджуваних з 18 груп) розкривають і доводять змістовну валідність даної методики.

Перевірка ретестової надійності методик «Надія» і «Поле почуттів» способом повторного тестування виявила високі коефіцієнти кореляції (у межах 0,8 – 0,95) між первинним та повторним тестуванням, що  говорить про високу надійність розроблених нами методик.

Вивчення кількісно-смислових співвідношень між особливостями надії і емоційно-ціннісної сфери та схожими особистісно-комунікативними особли-востями досліджуваних (що виявляються за допомогою інших тестів) також свідчить про змістовну валідність методик «Надія» і «Поле почуттів».

Експертна оцінка відповідності між змістом тверджень та параметрів методик «Надія» і «Поле почуттів», що була здійснена кваліфікованими психо-логами, виявила високий рівень коефіцієнтів узгодженості (який сягає значень у інтервалі від 0,8 до 0,95). Виявлено також, що експертні оцінки різних експертів мають достатню схожість, оскільки коефіцієнти кореляції між ними (за К.Пірсоном) є переважно високо значимими (на рівні 0,01), або значимими (на рівні 0,05). Обчислення коефіцієнтів конкордації (за М.Кендалом і Б.Смитом) також говорить про достатній рівень узгодженості експертних оцінок. Отже, різноманітні способи дослідження свідчать про змістовну валідність методик «Надія» та «Поле почуттів».

Таким чином, емпіричні результати, що були нами одержані за допомогою методик «Надія» й «Поле почуттів», свідчать про те, що ці методики є новими інструментами психологічного дослідження – методами інтерсуб’єктно-діалогічної психодіагностики, яка |відкриває широкі можливості дослідження і практичного вивчення особливостей емоційно-афективного та ціннісно-смислового життя особистості.

Отже, здійснивши у шостому розділі теоретичний аналіз проблеми емпіричних методів в психології, ми виявили принципову можливість створення діалогічних методів дослідження. Розробивши декілька діалогічних методик, ми здійснили їх вивчення у емпіричних дослідженнях та дійшли до висновку про те, що вони розкривають екзистенційно-онтологічний та інтерсуб’єктно-духовний зміст багатьох психологічних явищ.

.           Сьомий розділ диссертації «Діалог у практичній та прикладній психології» присвячений теоретичному аналізу діалогічного підходу в зарубіжній  і вітчизняній практичній психології, практичному дослідженню діалогічного підходу в гештальт-терапії та вивченню деяких прикладних проблем з позицій діалогічного підходу.

Теоретичний аналіз вітчизняної практичної психології показав, що засновники діалогічної психотерапії розкривають гуманітарний потенціал парадигми| діалогу і розглядають діалог як фундаментальний принцип психологічного консультування та психотерапії.

Т.О.Флоренська і Г.О.Ковальов єдині у тому, що оптимальною моделлю дослідження проблем практичної психології є корекційна, терапевтична і консультаційна практика, а основою моделі практичної психології є універсальність і конструктивність діалогічних відносин. На їхню думку, головна особливість діалогічного| методу – це рівноправні відносини психолога і клієнта, що є умовою і метою спільного вивчення і розв’язання конкретної життєвої ситуації. Г.О.Ковальов виокремлює принципи успішного діалогічного спілкування: безумовне прийняття іншого, відвертість, емпатичне| слухання, діалогічна інтенція|, особистісне рівноправ’я, «естетична позаперебувальність|», принцип мовчання, «мовний жанр», рівний розподіл відповідальності за хід і результат процесу терапії та ін. Т.О.Флоренська формулює діалогічні принципи роботи консультанта і терапевта: визнання духовного «Я», повага до унікальності й прийняття особистості співрозмовника, співпереживання й емпатія|, безоцінність| і підведення до самооцінки, оцінне ставлення до наявного «Я», актуалізація внутрішнього діалогу та ін. Аналізуючи групову динаміку в психотерапії, Г.О.Ковальов виявив у різних ведучих груп тренінгу три стратегії дії, які вони використовували у своїй діяльності – об’єктну, суб’єктну та інтерсуб’єктну.|

         На думку А.Ф.Копйова, діалогічний метод консультування і психотерапії базується на концепції М.М.Бахтіна, яка є не аналогом гуманістичної психології, а самобутньою позапсихологічною| концепцією людини та її стосунків з іншими людьми. Здійснюючи психологічну реконструкцію концепції діалогу М.М.Бахтіна в контексті практичної психології, А.Ф.Копйов вважає, що вона має важливе значення для психології особистості, теорії психотерапії і консультування. Виходячи з цього, він формулює принципи діалогічного консультування, характеризує діалогічні особливості психо-логічного консультування, описує діалогічну позицію психотерапевта і клієнта та розробляє типологію клієнтів діалогічного консультування.

Досліджуючи особливості психокорекції в системі активного соціально-психологічного навчання (АСПН), Т.С.Яценко дійшла до висновку, що діалогічний підхід відображає індивідуальну неповторність психіки суб’єкта і глибинні психологічні механізми взаємодії його свідомості і несвідомого. Дослідниця доводить, що глибинно-динамічний підхід грунтується на вільній і спонтанній діалогічній взаємодії, яка принципово відрізняється від монологічно-структурованого психоаналізу. Цей підхід відкриває багато можливостей для прояву динаміки психіки і позитивного розвитку особистості протагониста, а також для актуальної психодіагностики й ефективної психокорекції. Т.С.Яценко показує, що терапевтична психодіагностика у психокорекційному діалозі має процесуальний характер і нерозривно пов’язана з  психокорекцією особистості.

І.М.Сергієнко теоретично і експериментально вивчає глибинно-психологічний підхід в груповій психокорекції та його основні фактори: інфантильний патерн взаємодії; механізм перенесення, психологічні захисти, тощо. Вона формулює основні ознаки діалогічної взаємодії в системі глибинної психокорекції: рівноцінність осіб; відвертість; ініціатива, спонтанність; коректний зворотний зв’язок; творчий підхід; співпраця; цілісність особистості; опрацювання нового досвіду; допомога і підтримка в особистісному розвитку.

Діалогічний підхід у зарубіжній практичній психології розвивають американські дослідники М.Фрідман, М.Хікнер, Л.Джейкобс та ін., які розглядають діалогічний підхід як нову парадигму психотерапії й консультування. Вони вважають, що діалогічна психологія стає практичною тоді, коли органічно поєднує індивідуалістичну (раціоналістичну, прагматичну) модель природи людини з діалогічною (екзистенційною, гуманістичною) моделлю життя особистості. Американська діалогічна психотерапія базується на онтології діалогу М.Бубера, у якій монологічні взаємозв’язки об’єктивації    й роздільності протиставляються діалогічним – інтерсуб’єктності, інтенційності й взаємопов’язаності. Оскільки діалогічні поняття і категорії М.Бубера      мають екзистенційну природу, то це відкриває можливість інтерпретації американської діалогічної психотерапії з точки зору екзистенційно-онтологічної концепції діалогу.

Діалогічний вимір спів-буття у психотерапії пов’язаний з такими категоріями буберівської психотерапії як «Між», «зустріч», включення, «звернена присутність» та ін. Аналіз показує, що будь-який діалог є контактом, але не кожний контакт є діалогом. Діалог також не є гештальтистською конфлюєнцією (навіть позитивною). Діалогічне спів-буття – це безпосередня комунікація, але мовчання також є органічним моментом психотерапевтичного діалогу. Виявляється, що поняття «Між» нагадує гештальтистське поняття контактної межі. Важливою умовою спів-буття терапевта і клієнта є «звернена присутність» терапевта, яка може ставати продуктивним «включенням» терапевта в життя клієнта. Також підкреслюється, що інтенція терапевта на контакт з клієнтом більш важлива, ніж спонтанність і самовираження терапевта.

         Вимір процесу в діалогічній психотерапії М.Хікнера, Л.Джейкобс визначається тим, що в її основі (як і в гештальт-терапії) лежить принцип: «як», важливіше, ніж «чому». Аналіз показує, що діалогічна психотерапія – це процесуальна терапія, основними функціями якої є процеси контактування       й усвідомлення. В останні роки гештальт-психологи приділяють все більшу увагу процесу контактування, що наближає гештальт-терапію до діалогічної терапії. Процес контактування є подвійним, оскільки він може бути простором для розвитку, але може поставати і як екзистенційна безвихідь. Процеси усвідомлення також важливі в діалогічній психотерапії, оскільки головною умовою ефективного усвідомлення є постійна «повно-особистісна зверненість до іншої людини». Важливим принципом діалогічної терапії є намагання створити сприятливі умови для розгортання вільного діалогу, а не прагнення реалізувати певні цілі.

         Аналіз особливостей самобуття у процесі діалогічної терапії показав, що основою діалогічного підходу є уявлення про цілісність особистості. Тому сутність роботи діалогічного психотерапевта полягає в тому, щоб відновлювати і відтворювати цілісність у тканині міжлюдських відносин; при цьому діалог виступає природним і органічним засобом такого зцілення.

         Центральне значення для розвитку діалогічного підходу має вивчення ролі діалогу в практиці психотерапії та психологічного консультування.

         Наше дослідження особливостей діалогічного підходу в практиці індивідуальної гештальт-терапії й консультування свідчить, що в цьому   процесі актуалізуються принципи і закономірності діалогічної психотерапії. Важливими моментами діалогічності індивідуальної гештальт-терапії є культуротворча орієнтація життєвих цінностей і смислів та морально-духовний світогляд клієнта і психотерапевта. Неодмінними чинниками діалогічності гештальт-терапії виступають діалогічна інтенція (як дотримання «Я-Ти» відносин між терапевтом і клієнтом) та реалізація діалогічних відносин у плані актуального простору і часу (тобто, у формі «тут-і-тепер»). Принциповими умовами діалогічності гештальт-терапії є також діалогічна позаперебувальність та вільний і творчий характер взаємодії терапевта і клієнта.

         Для розуміння внутрішньої феноменології психотерапевтичних діалогів важливе значення має дослідження психологічних особливостей внутрішнього діалогу в індивідуальній терапії|. Проведені нами експериментальні дослідження внутрішніх діалогів (методами гештальт-терапії| та техніки письмової фіксації) доводять, що уявні діалоги є не лише суб’єктивним продуктом фантазії індивіда, але й об’єктивним вираженням психологічної реальності суб’єкта. Незважаючи на віртуальну форму, у внутрішньому діалозі відбуваються різноманітні процеси і явища, які характерні для справжнього зовнішнього діалогу. Внаслідок цього, у внутрішньому діалозі людина може бути такою ж щирою і відвертою, як і у звичайному, зовнішньому спілкуванні. Більше того, саме у внутрішньому діалозі відкриваються нові можливості для зустрічі людини з самою собою, а тому внутрішні діалоги є формою породження буття і розвитку самобуття людини, а також формою її саморегуляції. 

         Особливий інтерес для дослідження діалогічної психотерапії становить емпіричне вивчення особливостей функціонування внутрішнього світу особистості, яке проявляється у феномені «потоку свідомості». Експери-ментальне дослідження діалогічної природи «потоку свідомості» людини методом самоспостереження (за допомогою техніки вільного опису) показало, що одержані нами психотерапевтичні «потоки свідомості» мають всі основні особливості цього явища, які були відкриті у літературно-художніх творах.     Це доводить, що отримані нами експериментальні тексти можна розглядати    як прояви справжніх «потоків свідомості». Принциповим результатом дослідження є те, що в одержаних нами психотерапевтичних текстах «потоки свідомості» мають внутрішньодіалогічний, рефлексивний і творчий характер. Не менш важливо й те, що в експериментальних текстах проявляються різноманітні екзистенційно-онтологічні  й  гештальт-психологічні особливості «потоків свідомості».

        У сьомому розділі дисертації з позицій діалогічного підходу проаналі-зовано прикладні проблеми та технології практичної діяльності психолога.

       Принципово важливим є дослідження діалогічних засад і закономірностей попередження й подолання конфлікту в психологічній практиці. Ми встановили, що основою стратегій попередження і подолання конфліктів є принципи і методи успішного спілкування: раціонально-логічні способи говоріння і методи активного емоційного слухання. У складі технології ефективного слухання виокремлюються такі компоненти як емпатія|, валідація|, усвідомлення й узагальнення, що виступають як основні етапи і конкретні дії процесу ефективного слухання. Діалогічні особливості подолання конфліктів також є основою технології посередництва в конфлікті. На основі зарубіжних і вітчизняних наукових уявлень ми розробили діалогічну технологію посеред-ництва. Вона включає в себе п’ять основних етапів (і п’ять основних форм умінь і навичок посередника): організацію опосередкування| конфлікту, формування мотивації й встановлення стосунків між опонентами, монологічне опосередкування|, діалогічне опосередкування|  й  підбиття підсумків конфлікту.

Розглядаючи щоденник як діалогічний спосіб екзистенційної само-регуляції особистості, ми здійснили багатопланове дослідження психологічних особливостей щоденника та ставлення до нього старшокласників і студентів (100 респондентів). Відповіді опитуваних показують, що для більшості молодих людей щоденник є способом внутрішнього| діалогу, саморегуляції, етико-життєвої рефлексії, словесної творчості, інтимною сферою життя і т. ін. Результати анкетування переконливо свідчать про діалогічну – зовнішню і внутрішню – природу щоденника і тому його діалогічне дослідження має важливе значення для практичної психології.

 Діалогічний підхід відкриває нові можливості практичного дослідження багатьох феноменів клінічної психології, наприклад таких як алекситимія та суїцід. У прикладному вивченні феномену алекситимії| ми зробили висновок, що основою діалогічного розуміння цього явища може бути концепція Г.О.Ковальова про три парадигми методологічного аналізу. Згідно з цією концепцією ми виокремили три рівні вивчення алекситимії – об’єктно-клінічний, суб’єктно-диференційний та інтерсуб’єктно-діалогічний. Виходячи з теорії діалогу та досвіду роботи з психотерапевтичними групами, ми висунули припущення про можливість виділення таких видів алекситимії як: мотиваційна, навчальна, інтелектуальна, лінгвістична, метафорична та само-презентаційна.

           У клінічному дослідженні психології суїциду з позицій діалогічного підходу ми вважаємо, що загальною стратегією профілактики суїцидів| є     будь-які способи відновлення порушених або послаблених діалогічних зв’язків і відносин індивіда у сфері його зовнішньо- і внутрішньодіалогічного буття. Продуктивним напрямом дослідження суїциду є можливість інтерпретації його сутності й особливостей з точки зору об’єктного, суб’єктного та інтерсуб’єкт-ного| підходів, тобто з  позицій діалогічної парадигми.    

Основою діалогічного підходу до проблем психології управління і менеджменту  ми  обрали  п’ять  вимірів  діалогічного  аналізу –  процес,         подію, спів-буття, самобуття та іншобуття|. Виходячи з діалогічної        концепції Г.О.Ковальова, ми виокремили три парадигми розуміння психології управління і менеджменту: об’єктно-маніпулятивну, суб’єктно-менеджерську та колегіально-продуктивну (інтерсуб’єктно-діалогічну).