| Краткое содержание: | У вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, визначаються його об’єкт, предмет, мета і методи, наукова новизна положень, що виносяться на захист, указується практичне й теоретичне значення одержаних результатів.
У першому розділі - “Теоретичні підходи до вивчення державно-управлінського аспекту інституту президентства в Україні й Азербайджанській Республіці” - розкриваються теоретичні підходи до осмислення владно-управлінського аспекту проблеми інституту президентства українськими, азербайджанськими, російськими та іншими вченими, розглядається переважно державно-управлінський аспект цього інституту з урахуванням порівняльних характеристик специфіки України та Азербайджанської Республіки. Основними теоретичними підходами до розгляду інституту глави держави є політологічний, порівняльно-правовий, конституціоналістський і державно-управлінський.
Розділ починається з аналізу історії питання. Зазначається, що в українській та азербайджанській науковій літературі з питань інституту президентства справжній науково-дослідний “прорив” зроблено у другій половині 90-х рр. XX ст. Цьому сприяло прийняття в обох країнах конституцій незалежних держав (в Азербайджанській Республіці - у 1995 р., в Україні - у 1996 р.). Протягом 1996-1999 рр. відбувся захист кількох дисертацій, опубліковано монографії і велика кількість наукових статей. У них розкриваються основні сутнісні аспекти проблеми інституту президентства - конституційно-правовий статус глав двох держав; політичний авторитет глави держави як об’єктивного лідера народу, що його обрав; іміджовий потенціал президентів в історико-порівняльному зіставленні їх зі своїми попередниками й опонентами, а також на фоні виконання ними своїх конституційно-правових повноважень тощо.
Із загальносоціологічних позицій при розкритті змісту поняття “президент” на перший план виходять питання про умови і фактори, які привели до виникнення цієї посади, про виявлення впливу президента на соціальні процеси в Україні та Азербайджанській Республіці. Аналітичний підхід спрямований на розкриття понять “президент” і “президентство” (як час діяльності президента) переважно в аспекті сформованого співвідношення політичних сил у суспільстві та державі, виявлення їхньої реальної політичної ваги у підтримці керованості держави та впливі на окремі державні структури.
Формулюється висновок про те, що реальна постать президента держави визначається саме “посадою президента” та відповідними повноваженнями, встановленими Конституцією та законом “за цією посадою”.
Зміст поняття “президентство” звичайно визначається через поняття “інститут президентства”. Інститут президентства, як зазначає Н.Р.Нижник, забезпечує стійкість і динамізм механізму державної влади.
Стосовно дисертаційної теми ми поділяємо також думку Мехрібан Алієвої про те, що “президент - це учасник і творець доленосних сторінок нашої історії”.
Підкреслюється, що в державно-управлінському аспекті “президент” - це не тільки глава держави, “провідний господарник країни”, а перший громадянин, лідер, політичний діяч, що обіймає вищу керівну посаду, “зразковий службовець країни”.
У розділі виявлені владно-правлячі й державно-управлінські ролі й завдання глав обох держав. Докладно аналізується виникнення в Україні й Азербайджанській Республіці інституту президентства, що було зумовлено низкою об’єктивних історико-політичних факторів, серед яких - різке послаблення виконавчої влади, серйозні недоліки в механізмі реалізації законів, недостатня увага до питань виконавчої дисципліни, законності, правопорядку. Тому закріпленням інституту президента в конституціях обох країн було започатковано подолання політичної та економічної кризи й кристалізацію основних ознак і принципів європейської демократичної політичної системи.
Далі в розділі аналізується специфічне питання про співвідношення президентської й виконавчої (урядової) влади. За Конституцією Азербайджанської Республіки, Президент - глава держави, але йому відповідно до ст. 99 “належить” ще й виконавча влада. На нашу думку, це відповідає одному з центральних положень римського державного права: хто реально володіє владою, тому вона фактично належить (лат. possesione - володіти на засадах належності). У Конституції України 1996 р. і в новій її редакції від 8 грудня 2004 р. Президент – глава держави таких повноважень не має. Однак глава держави – України – Президент має реальні відповідні важелі впливу на забезпечення взаємодії уряду як з парламентом, так і з іншими органами державної влади.
Таким чином, введення інституту президентства в Україні та Азербайджанській Республіці зумовлене прагненням наших народів до демократичних перетворень і має свої історичні та політичні корені. Це безпосередньо пов’язано з розвитком цілого комплексу політико-правових ідей, особливо з кратологічною ідеєю визначення ролі та місця глави держави в механізмі державної влади та в системі державного управління в демократичному суспільстві.
У розділі розкривається теоретико-методологічний план дослідження, основна гіпотеза спрямована на пошук наукового забезпечення щодо вдосконалення діяльності глав держав виходячи з історичної логіки формування аналізованого інституту в країнах, що розглядаються.
Другий розділ -“Повноваження президентів України й Азербайджанської Республіки у формуванні нормативно-правової основи державного управління” – присвячується одній із найважливіших характеристик політичного режиму будь-якого типу - співвідношенню повноважень виконавчої й законодавчої влади та кореляції цього співвідношення зі статусом глави держави в загальному контексті президентської чи змішаної (як в Україні після реформи від 8 грудня 2004 р. - парламентсько-президенської) державної форми правління. Зокрема, обґрунтовуються сфери безпосереднього впливу інститутів президентства на гілки й механізми влади з метою раціоналізації президентського впливу на парламенти обох країн щодо формування виважених політичних рішень й перспективних законів.
Необхідний, але недостатній правовий опис такого президентського впливу ускладнює діяльність урядів щодо соціально-економічного розвитку країн, своєчасного реагування на різні форс-мажорні обставини і виклики часу. Автором встановлено також, що президентський вплив на парламент і уряд об’єктивно необхідний для своєчасного виявлення ресурсних можливостей виконавчої влади стосовно реалізації прийнятих парламентом законів.
Доводиться, що для досягнення необхідної й достатньої взаємодії між президентами й парламентами надзвичайно важливо забезпечити підготовку відповідних законопроектів, узгоджено вкладаючи в них адекватні концепції та процедурні дії.
Центральне положення розділу - співвідношення інституту президентства з усіма гілками й органами політичної влади. З’ясовано, що одномодельно побудовані, однопалатні Верховна Рада України і Міллі Меджліс Азербайджанської Республіки з огляду на склад і спеціалізацію їх діяльності наповнюють різним змістом низку загальних повноважень президентів у відносинах їх із вищим законодавчим органом. Встановлено, що система відносин Президента України з Верховною Радою України відрізняється від відносин Президента Азербайджанської Республіки з Міллі Меджлісом.
У конституціях обох держав детально обумовлені право вето президентів на ухвалені парламентами закони, а також умови промульгації (підписання і оприлюднення) законів, прийнятих парламентом. Спільним для України та Азербайджанської Республіки є і те, що причини застосування президентами права вето та випадків відкладання дати промульгації, як показує аналіз, часто криються не в характерних рисах політичного обличчя кожного з президентів, а в теоретико-практичному аспекті розробки парламентами законодавчих актів. Інакше кажучи, це не процедурне, а тонке політико-управлінське питання. Вето - право глави держави не погодитися з ухваленим парламентом законом, що не набув чинності. Вето президента не ставить крапку в долі закону. Одержавши закон для промульгації, глава держави може не підписувати його і повернути (з умотивованими запереченнями) на доопрацювання. Право вето глави держави буває абсолютним (резолютивним), відносним (відкладальним, суспензивним) і вибірковим. Абсолютне вето означає, що відмова глави держави схвалити прийнятий парламентом законопроект є остаточною і воно не може бути подолане. Відносне вето наділяє главу держави правом повернути переданий йому законопроект для повторного обговорення в парламент.
Автор вважає, що право президентського вето має скоріше стратегічний, а не тактичний зміст. Проте, підкреслюється в розділі, цим зловживати не можна. На думку автора, проблему президентського вето доцільно врегулювати в окремому законі зважаючи на те, що питання процедури в цій сфері відносин набувають особливої значущості ще й тому, що стосуються вищих структур державної влади, проблеми їх взаємодії, врегулювання конфліктних ситуацій у законодавчому полі обох держав.
Порівнюючи конституційні норми і практику України й Азербайджанської Республіки, автор виділяє особливості прямого та непрямого права щодо законодавчої ініціативи президентів. Пряме право законодавчої ініціативи означає розширення повноважень президентів самостійним внесенням ними у парламент проектів законів, що встановлено конституціями, а непряме - можливість президентів впливати на законотворчий процес через інші державні органи або через окремих депутатів парламенту.
Досить докладно в розділі аналізується феномен промульгації законів, що має ключове значення в державно-управлінській практиці обох країн. В Україні Президент підписує закони, що приймаються Верховною Радою (ст. 106 Конституції України), а Президент Азербайджанської Республіки підписує та видає закони (ст. 109 Конституції Азербайджанської Республіки). Особливості вжитку термінів “видає” й “підписує” відповідає змісту зазначених положень конституцій двох країн.
Конституційні повноваження президентів розглянутих країн у галузі державного управління реалізуються шляхом “указної влади”, тобто виданням нормативно-правових актів, які мають нормативний і ненормативний (індивідуальний) характер. В ієрархії таких актів основне місце посідають укази глав держав. Ними вони оформлюють рішення нормативного характеру, які розраховані на постійне чи багаторазове застосування та стосуються невизначеного кола фізичних і юридичних осіб, органів державної влади та управління. У вигляді указів видаються також рішення про призначення й звільнення з посади керівників центральних органів і структур системи виконавчої влади, про громадянство, про надання політичного притулку, нагородження державними нагородами, присвоєння спеціальних звань, класних чинів, почесних звань, вищих військових і вищих спеціальних звань, про помилування та ін.
У третьому розділі – “Стан та особливості розвитку інституту президентства в Україні та Азербайджанській Республіці” - характеризуються роль і повноваження глав держав у здійсненні державного управління як підзаконної діяльності органів виконавчої влади, спрямованої на практичну організацію нормального життя суспільства й забезпечення особистої безпеки громадян, створення умов для їхнього матеріального, культурного й духовного розвитку. Державне управління здійснюється спеціальним апаратом управління.
Зазначається, що великий вплив на апарат державного управління президенти справляють шляхом розробки стратегій розвитку держави й суспільства. Стратегії державного управління, ініційовані президентами, вимагають від них мудрості у формулюванні державно-управлінських завдань відповідно до їхніх конституційних повноважень, розуміння динаміки й спрямованості подій, реальних перспектив еволюції ситуації, наявних ресурсів, наступності; послідовності в дотриманні заявленої стратегії, що породжує довіру до влади, прагнення досягти оприлюдненої певної соціальної мети; консолідації суспільства, політичних та управлінських сил у межах державно-управлінського процесу; підстав, що відповідають закону, для аналізу і критики; наявності орієнтирів та пріоритетів поточної діяльності; визначення етапів досягнення мети.
Відповідно до Конституції Азербайджанської Республіки виконавча влада “належить” главі держави - Президентові (ст. 99). Кабінет Міністрів як вищестоящий виконавчий орган підпорядковується Президентові і несе перед ним відповідальність, порядок його діяльності визначає Президент Азербайджанської Республіки. Що ж до України, то центральним теоретичним питанням розділу є дослідження того, чи очолює глава держави уряд, чи тільки спрямовує його діяльність. Донедавна (до початку політичної реформи в Україні) альтернатива перебувала на межі двох концепцій: обмежувальної, коли Президент не дублює діяльність уряду, а лише контролює її, і розширювальної, коли Президент стає, по суті, і главою виконавчої влади, не покладаючи при цьому на себе відповідальності за недоліки урядової політики. У розділі зазначається, що в цьому разі виникає двовладдя, або навпаки, діяльність уряду стає однією з функцій президентської влади.
Маючи установчу функцію, своїми указами Президент України за поданням Прем’єр-міністра України створює, реорганізує й ліквідує міністерства та інші центральні органи виконавчої влади. Президент Азербайджанської Республіки здійснює таку функцію самостійно. Загалом же структура органів державного управління (міністерств і відомств) в Україні та Азербайджанській Республіці постійно змінюється, що відображає потреби адаптувати її до соціально-економічних і політичних умов кожної суверенної держави.
Одна з основних теоретичних ідей - вплив президентів на державне управління висвітлює відносини центральної і місцевої (регіональної) влади. Така особливість, як зазначається в розділі, полягає в доцільній ієрархізації вертикалей органів державного управління. У процесі формування державної політики на регіональному рівні особлива роль Президента Азербайджанської Республіки полягає в тому, що він очолює уряд та має відповідні конституційні повноваження щодо прямого впливу на діяльність вищестоящих органів виконавчої влади. Згідно з цим від Президента й Кабінету Міністрів безпосередньо залежить, чи буде прийнята парламентом державна програма розвитку або допомоги тому чи іншому регіону, місцевості.
У розділі встановлено, що в Україні та Азербайджанській Республіці як на центральному рівні, так і на місцях діє європейська модель організації публічної влади, за якою місцеве управління поєднується з місцевим самоврядуванням. Голови виконавчої влади областей, районів України і міст, районів Азербайджанської Республіки призначаються президентами (особливості України - за поданням Кабінету Міністрів) й особисто здійснюють виконавчу владу на місцях.
Державно-управлінська компетенція президентів у питаннях забезпечення державної незалежності, національної безпеки й оборони дає змогу сконцентрувати увагу саме на цих, надзвичайно важливих для держави, проблемах. Державно-управлінські функції президентів України та Азербайджанської Республіки з цих питань безпосередньо пов’язані з підтриманням стабільності конституційного ладу. Відповідно, президентський контроль у державному управлінні та переосмислення його призначення на всіх рівнях зумовлює потреби щодо вдосконалення шляхом підвищення його дієвості, результативності.
Для ефективного виконання своїх конституційних обов’язків президенти повинні мати власні, незалежні від інших державних органів, управлінські структури, основна мета яких - забезпечення ефективної державно-управлінської діяльності глави держави. Такі структури правомірно визначити як допоміжний апарат у системах державного управління розглянутих країн. Це дає змогу главам держав одержувати альтернативну інформацію за офіційними каналами, здійснювати необхідну, іноді неформальну, взаємодію з конституційними органами влади, силовими структурами тощо. Однак головне завдання таких апаратів полягає в правовому, консультативному, інформаційно-аналітичному, організаційно-технічному й матеріально-фінансовому забезпеченні діяльності глави держави, створенні оптимальних умов для реалізації президентами своїх повноважень.
У розділі аргументовано розкривається і питання про підвищення ефективності діяльності адміністрацій президентів України та Азербайджанської Республіки. Підкреслюється, що їх діяльність є ефективною, якщо апарати виконують такі завдання: 1) стратегічне планування президентської внутрішньої і зовнішньої політики; 2) розробка тактичних рішень у межах президентського курсу; 3) контроль за реалізацією президентської політики; 4) забезпечення виконання президентом його “рутинних” конституційних повноважень. На цьому теоретичному тлі висвітлюються питання щодо гарантій президентської діяльності виходячи з того, що роль змісту й значення гарантій функціонування інститутів президентства як в Україні, так і в Азербайджанській Республіці найтісніше пов’язана з довгостроковим прогресивним впливом цих інститутів на системи державного управління. Насамперед йдеться про стабільність президентської влади і, відповідно, про можливість стабільного функціонування системи державного управління. Гарантії ефективного впливу інститутів президентства на системи державного управління досить різноманітні і можуть бути, на думку автора, об’єднаними в такі умовні групи: 1) правові; 2) організаційні; 3) матеріально-технічні; 4) символічно-церемоніальні. Відповідно, ні інститут президентства, ні посаду президента не можна ототожнювати з якоюсь однією гілкою влади. Оскільки політична особистість президента як глави держави має незрівнянно більше значення, ніж будь-яка з гілок влади - вона характеризується суворо визначеними інтегруючими, об’єднуючими ознаками.
|
