ОСОБИСТІСТЬ ЯК СУБ’ЄКТ СОЦІАЛЬНИХ ЗМІН

Краткое содержание

У Вступі розкрито сутність наукової проблеми, подано обґрунтування її актуальності, визначено предмет, мету та основні завдання дослідження.

У першому розділі “Особистість у соціологічному вимірі” визначаються головні теоретичні координати аналізу системи особистість–суспільство, осмислюється категоріальний ряд сучасної соціологічної теорії, аналізується розв’язання дихотомії особистість-суспільство у класичній спадщині й сучасній соціологічній теорії, виявляється зв’язок між змінами суспільства й відповідними змінами особистості, що супроводжуються зростанням міри суб’єктності особистості.

Проведений аналіз засвідчує, що важливим є врахування не тільки інтерсуб’єктивного, а й суб’єктивного моменту структурації соціальної реальності. Парадигмальний поворот від структури до дії, від об’єктивного до суб’єктивного акцентує евристичний потенціал ідеї суб’єкта для соціологічної теорії передовсім у контексті аналізу об’єктивної соціальної реальності крізь призму реальності суб’єктивної. За такого підходу категорія особистості стає ключовою, бо саме вона репрезентує специфічний вимір існування соціуму “всередині” людини.

Парадокс соціологічного погляду на проблему особистісної суб’єктності полягає у тому, що індивідуальний суб’єкт в аналізі набуває специфічних масоподібних характеристик. Проте, не звертаючись до категорії особистість прямо, соціологи імпліцитно використовують особистісні підходи у дослідженнях поведінки населення, соціальних настроїв, масової свідомості. Поза увагою залишається розуміння того, що на відміну від “масової людини” особистість у процесі перетворень є носієм інновацій, а отже, категорію “особистість” доречно залучати до інтерпретаційних соціологічних схем, спрямованих на аналіз трансформаційного суспільства.

Аналіз розвитку в соціології ключових теоретичних положень щодо розуміння місця і ролі особистості в суспільстві свідчить, що від моменту оформлення соціології у самостійну науку виокремлюються дві соціологічні течії, які обіймають протилежні позиції щодо феномена особистості в соціологічному контексті. Перша наголошує примат суспільства, друга, хоча й розглядає суспільство як цілісне соціальне утворення, констатує, що воно не поглинає окрему особистість.

Спроби розглянути індивіда й суспільство у нерозривному зв’язку здійснювалися вже всередині еволюціонізму та натуралізму. В.Самнер порушив у соціології питання про роль індивідуального суб’єкта в розвитку суспільства, Ф.Гіддінгс наголосив на діалектичному взаємозв’язку особистості й суспільства та застосував категорію особистість при аналізі соціальної структури. Г.Зіммель вивільнив індивідуального суб’єкта з-під тотальної влади суспільства і переніс аналіз проблеми в поле взаємодії двох сутностей — індивіда і суспільства. Суспільство, що виникає внаслідок індивідуальних процесів синтезу, розглядається ним як спільне буття, а між індивідом і соціальною структурою з’являється вимір суб’єктивного осмислення реальності. Теоретична спадщина М.Вебера збагатила соціологію ідеєю соціальної типології особистості, що згодом набула втілення у В.Томаса і Ф.Знанецького, Е.Фромма, Д.Рісмена та ін. Концепція харизми М.Вебера внесла особистість безпосередньо у суспільний процес, а уявлення про рутинізацію харизми розкрило процес перетворення суто персонологічної за походженням інституції на інституцію деперсоналізовану.

Представники об’єктивістського напряму, розглядаючи систему особистість–суспільство, акцентували впливову роль суспільства. Е.Дюркгейм визначав тип суспільства через ставлення до людини. Суспільство механічної солідарності репрезентує панування в колективній свідомості примату цінності суспільства, натомість суспільство органічної солідарності вважає гідність індивіда вищою цінністю. В.Парето здійснив аналіз суб’єктних підвалин, які забезпечують існування “соціальної рівноваги” і ввів до теорії розвитку суспільства постать діючого індивідуального суб’єкта.

Структуралістські соціологічні теорії репрезентували позаособистісний характер пояснень. Сутність взаємин особистості й суспільства постала тут як процес, під час якого суспільство стає змістом індивідуальної життєдіяльності людини, а належність індивіда до суспільства виступає як ставлення суб’єкта до свого оновленого змісту.

Системно-теоретичний підхід Т.Парсонса визначив наявність глибокої симетрії між соціальною системою і системою особистості, П.Сорокін проаналізував співвіднесеність особистості з культурою і дослідив зв’язок між характером домінантної культури і характером поведінки індивідів та типом особистості. Уведене Н.Еліасом поняття фігурації репрезентувало мережу взаємозалежностей, сплетених самими людьми, а дослідження динаміки фігурацій демонструвало, як змінюються при цьому особистісні структури.

Прагматики розвивали суб’єктно-активістську парадигму. В.Томас і Ф.Знанецький визначили дві фундаментальні проблеми суспільної практики і соціальної теорії — залежність особистості від соціальної організації та культури та залежність соціальної організації й культури від особистості. Дж.Г.Мід концептуально сформулював ідею діалектичного зв’язку змін соціуму та індивіда, наголошуючи, що соціологія має досліджувати не окремі процеси перебудови особистості та соціальної перебудови, а єдиний соціальний процес людської соціальної еволюції. І.Гофман показав, що соціальне Я виступає і як виконавець, і як характер, отже, на відміну від традиційного тлумачення виконання ролі як зумовленого очікуваннями оточення переніс акцент на творчість актора.

Концепції провідних сучасних соціологів прагнуть поєднати особистість і суспільство в єдиному теоретичному конструкті. П.Бурдьє вводить нову опозицію структура–габітус, яка відбиває поєднання об’єктивованого й інкорпорованого. Теорія комунікативної дії Ю.Габермаса пропонує ідеї структурної диференціації життєвого світу на “об’єктивний”, “соціальний” та “суб’єктивний” світи. Особистість як автор автономних життєвих проектів виступає важливою складовою творення й перетворення соціуму, хоча ситуація дії ніколи цілковито не підпорядкована акторам. Теорія структурації Е.Гіденса розглядає конструювання суспільства як результат дій кожного його члена, який є “соціальним теоретиком, що практикує”. Його актор, на відміну від парсонівського агента, внутрішньо вмотивований, і це забезпечує концептуальний зв’язок між раціоналізацією дій і рамковими конвенціями, що втілені в інституціях.

У постмодернізмі місце суб’єкта, ідентичність якого визначалася системою соціальних ролей та очікувань, заступає суб’єкт, ідентичність якого є предметом власного вибору. Деконвенціоналізація соціальних практик розширює соціальний простір для творчого конструювання ідентичності, хоча це автоматично й не сприяє зростанню здатності індивіда до такої діяльності й свідомої орієнтації на неї.

Таким чином, аналіз теоретичної спадщини і сучасних соціологічних теорій показує, що проблема взаємодії особистості й суспільства є невід’ємною складовою теоретичних побудов, що належать до різних течій і навіть до різних соціологічних парадигм, проте системний аналіз ролі особистісного суб’єкта в процесі творення соціальної реальності не здобув досі спеціального концептуального обгрунтування.

Надалі предметом авторського дослідження стає реальний життєвий світ, в якому соціальний і особистісний контексти сполучаються у процесі розгортання життєвого шляху. Здійснено спробу простежити на реальному історико-культурному матеріалі зв’язок між розвитком і змінами суспільства та відповідними змінами і розвитком особистості через концепт життєвого шляху, який водночас втілює і особистісні і суспільні зміни.

На основі аналізу європейської культурної традиції, автором виділено історичні моделі життєздійснення, які репрезентують поступове зростання особистісної суб’єктності. Життєвий шлях індивіда первіснообщинної доби описується моделлю “однакової єдності”. Її характеристики — нерозривний зв’язок індивіда та роду й однозначність проходження свого життєвого шляху всіма членами громади. Людина проживає життя, суб’єктивно не переживаючи його як індивідуальне.

Наступна історична доба пов’язана з процесом соціальної автономізації людини від громади, наслідком чого є процес персоніфікації особистості. Ускладнення соціальної структури супроводжується виникненням полярних моделей життєздійснення. Модель “одновимірної однаковості” характеризує життєвий шлях раба, який не визнається суб’єктом власного життя ані у суспільній свідомості доби, ані в індивідуальній свідомості, головною її ознакою є різке обмеження сфер життєвого втілення. Модель “різноманітної єдності” із вираженим суб’єктивно-особистісним компонентом вибору шляхів самореалізації характерна для вільного громадянина. Вона фіксує принципово нову ситуацію в розгортанні життєвого шляху особистості, коли суб’єктивний компонент починає функціонувати в повному обсязі.

Новий час породжує суспільство нового типу із увиразненою системою ієрархічної залежності. Модель життєвого шляху індивіда Середньовіччя передбачає сувору регламентацію життя в усіх царинах життєдіяльності. Панування канону створює особливу реальність — “світ середньовічної людини”, який мінімізує роль суб’єктивності особистості у побудові життєвого шляху. Оскільки заданий людині варіант життєвого шляху майже не піддається індивідуальній корекції незалежно від рівня соціальної ієрархії, цю модель умовно можна назвати “багатомірною однаковістю”.

Доба Відродження пропонує модель, головними компонентами якої є зростання суб’єктності особистості в побудові життя й об’єктивна заданість множини сфер самореалізації. Визнання суб’єктності вперше в історії стає не лише фактом життя окремого індивіда, а й невід’ємною складовою суспільної свідомості доби. Народжується модель “багатовимірна різноманітність”, яка є поєднанням багатьох можливостей, що надаються людині соціумом, у поєднанні із “відкритістю” для особистості виборів у межах цього розмаїття.

Отже, зафіксовано поступове підсилення елемента особистісної суб’єктності в алгоритмах, за якими розгортається життєвий шлях особистості, внаслідок її дистанціювання від суспільства через усвідомлення власної належності життєвого шляху.

 Другий розділ — “Проблема особистісної суб’єктності в координатах зовнішніх і внутрішніх трансформацій” присвячено дослідженню теоретичних засад розгляду особистісного суб’єкта як чинника суспільних перетворень. Суб’єктна активність особистості розглядається у зовнішніх координатах як невід’ємна складова суспільних змін, у внутрішніх координатах як інструмент життєтворчості та у поєднанні особистісного й суспільного в контексті зв’язку внутрішніх перебудов суб’єкта з продукуванням інноваційних соціальних практик.

У сучасній соціологічній теорії маємо принаймні три концептуальні спроби пояснити соціальні зміни: пригожинський “порядок із хаосу”, парсонівський “порядок із порядку” та постмодерністський “хаос із порядку”, які описуються відповідно поняттями реструктурації, структурної диференціації та деконструкції. У стабільному суспільстві індивід виступає як елемент цього порядку. Хоча особистість завжди є суб’єктом творення власного життя, сам акт такого творення здійснюється в межах реальних соціальних координат, тобто щодо соціального порядку індивідуальний суб’єкт виконує насамперед функцію його відтворення. Маємо діалектику автономності й підпорядкованості, яка фіксується багатьма сучасними теоретиками (П.Бурдьє, Р.Бхаскар, М.Арчер). Автор обстоює думку, згідно з якою суб’єктна складова вможливлює погляд на соціальну дійсність як таку, що твориться й відтворюється внаслідок цілеспрямованої, інтенціональної діяльності суб’єктів.

У кризовому суспільстві, в момент докорінної зміни соціальних структур ситуація реструктурації набуває для людей особистісного характеру, одночасно відбуваються два процеси: реструктурація соціуму і реструктурація картини цього соціуму в свідомості людей. На думку здобувача, суб’єкти не лише освоюють простір, а й перетворюють потенційне на реальне, при цьому соціальний простір можна уявити не як сукупність позицій агентів, а як систему взаємопов`язаних життєвих світів.

У періоди різких соціальних змін діяльність особистості по впорядкуванню власного життєвого світу залишається доцільною, лише набуваючи елементів творчості. Хоча практики змінюються як реакція на стан соціальної структури, суб’єкти не просто заміщують наявні позиції, а створюють їх, продукуючи нові соціальні стосунки, і, тим самим, інституціоналізуючи нові соціальні позиції. Фактично деформація соціальної структури завжди набуває персональної репрезентації, оскільки соціальні координати, які спрямовують індивідуальні шляхи, втрачають жорсткість. Виникає феномен проблемності соціального життя як факту життя індивідуального. Це створює для особистості відчуття вимушеності реагування і водночас відкриває перед нею нові можливості, стимулює процеси вибору різних поведінкових стратегій. Отже, рівень індивідуальної суб’єктності має розглядатися як невід’ємна системотвірна складова суспільних перетворень, а особистість – як важливий чинник, що не лише опосередковує макрооб’єктивні й макросуб’єктивні впливи, але й виступає самостійним інноваційним джерелом соціальних змін.

Особистість як член соціуму належить до соціального простору, який наповнений упорядкованою взаємодією соціальних зв’язків, процесів, суспільних відносин. Водночас цілісна реалізація власної суб’єктності особистості відбувається на специфічному просторі — просторі власного життя, де індивідуально-неповторне переплітається із соціально-типовим.

Процес побудови життя детермінований і об’єктивно і суб’єктивно. Суб’єктивна його динаміка може бути представлена через послідовну зміну життєвих проектів, що стосуються різних сфер життєдіяльності, об’єктивна — у вигляді послідовної зміни статусів у різних сферах. Взаємозумовленість цієї діади пов’язана саме з особистісною суб’єктністю, оскільки розвиток особистості у процесі життєдіяльності відбувається через розв’язання певних типів особистісних суперечностей, що й визначає процес становлення особистості як суб’єкта власної життєдіяльності.

Об’єктивна суперечливість життєздійснення завжди особистісно опосередковується, трансформуючись у суперечність між суб’єктом і його життєвим світом. Опосередковуючою ланкою цього процесу виступає “картина життя”, спираючись на яку особистість прокладає свій життєвий шлях. Діалектика зв’язку об’єктивного процесу розгортання життєдіяльності з відображенням його в суб’єктивній картині життєвого світу особистості є основним джерелом внутрішньої суперечливості, що визначає динаміку перетворень життя особистості.

Суб’єктивна картина життєвого світу являє собою складне інтегративне утворення, що поєднує множину когнітивних репрезентацій усіх компонентів об’єктивної й суб’єктивної реальності. Частиною цієї загальної картини є уявлення людини про свій життєвий шлях, у якому життя постає як цілісність у єдності образів минулого, сьогодення й бажаного майбутнього. Кожний з цих образів має складну структуру, різний ступінь сформованості, більш-менш адекватно відбиває реальність життєвого шляху людини. Основною суб’єктивною детермінантою індивідуального руху життя виступає образ сьогодення, у якому органічно з’єднані елементи минулого і майбутнього особистості.

Центральним компонентом суб’єктивної картини життєвого шляху є життєва програма, рівень розвитку якої фіксує різний ступінь сформованості особистості як суб’єкта власного життя. У дослідженні виділяються три рівні сформованості життєвої програми: нижчий, що характеризується відсутністю індивідуально усвідомленої особистісної перспективи і смисложиттєвих цілей; середній — рівень формування системи особистісних смисложиттєвих цілей і вищий, який характеризується наявністю системи стратегічних цілей, у якій життєва перспектива особистості розгорнута на весь період її життя. Ці рівні життєвої програми визначають основні способи життєздійснення суб’єкта.

Запропоновано модель динаміки життєздійснення як зміни “продуктивних” (домінують процеси самореалізації) і “когнітивних” (домінують процеси особистісного самопізнання) етапів життєвого шляху особистості. Її застосування дозволяє припустити, що з розвитком суб’єктності має зростати ефективність індивідуального життєздійснення.

Процес побудови особистістю свого життя розглядається з процесуальної сторони не лише як осмислення власного життя, але й як активне перетворення суб’єктом свого життєвого світу в ході реалізації смисложиттєвих цілей. Соціальний світ представлено у дослідженні у вигляді об’єктивної й суб’єктивної соціальних реальностей, які одночасно розгортаються в соціально-просторовому і соціально-часовому вимірах. В об’єктивній соціальній реальності утворюються і діють різні cкладові соціальної структури, здійснюються конкретні взаємодії й взаємовпливи різних соціальних суб’єктів. Суб’єктивна соціальна реальність – це світ масової свідомості, соціальних уявлень, стереотипів тощо. На перетині цих просторів утворюється життєвий світ особистості, який водночас існує як зовнішня і як внутрішня реальність, тобто як простір реальної життєдіяльності індивіда і як суб’єктивна картина його життєвого світу.

Внаслідок перебігу суспільних трансформацій істотно змінюється об’єктивна соціальна реальність, зникають і з’являються різні соціальні організації, змінюється характер суспільних взаємодій тощо. Відповідно реструктурується і суб’єктивна соціальна реальність, руйнуються усталені норми, піддаються сумніву раніше непохитні орієнтири, відбувається переоцінка цінностей. Усі ці процеси відбиваються в індивідуальній свідомості, й саме там, на рівні суб’єктивної картини світу, формуються нові орієнтири та соціальні уявлення про новий, “бажаний” соціальний світ. Зрештою, стабілізується як внутрішній, так і зовнішній життєвий світ людей, а орієнтири, які набувають масового поширення, стають системотвірними компонентами оновленої суб’єктивної реальності суспільного світу.

Життєвий світ особистості представлено в дослідженні як систему підпросторів, що взаємно перетинаються. Внутрішній світ містить простір потреб, простір бажань, простір можливостей, простір заборон, простір диспозицій, простір ціннісних орієнтацій, простір ідентитетів, простір очікувань, простір статусів тощо. Кожен з цих підпросторів теоретично може бути структурований за критерієм міри “опанування”, розширюючись від актуального до реального, потенційного і, зрештою, загального, який репрезентує макросуб’єктивну реальність або інтерсуб’єктивний світ.

Оскільки життєвий світ особистості динамічний, межі між просторами постійно змінюються внаслідок дії трьох основних чинників: змін, що відбуваються в соціальному просторі взагалі, змін, що виникають внаслідок свідомих або несвідомих дій самої людини, і змін, що є результатом “переосмислення” картини світу в цілому або окремих її фрагментів. Реструктурація картини світу в ході суспільних трансформацій зумовлює насамперед оновлення реального життєвого простору у відповідності зі змінами об’єктивної соціальної реальності. Внаслідок цього змінюються координати особистісного світу в соціальному просторі в цілому. Ця зміна координат відбиває як об’єктивну соціальну мобільність, тобто перерозподіл суб’єктів між різними соціальними групами і, відповідно, зміну їх статусів та ідентичностей, так і осмислення цих змін людьми, їхні суб’єктивні оцінки нових позицій в суспільстві.

Особливість авторського підходу потребує поєднання аналізу проблемності соціального світу “зсередини” та проблемності індивідуального світу “ззовні”. Оскільки і в соціальному і в суб’єктивному світах та сама проблемна ситуація типізується по-різному і одночасно існує в трьох вимірах — фактичному, рівні сприйняття та бажаному, теоретичним завданням стає створення інтегральної моделі проблемного життєвого світу.

У соціальному світі проблема існує на рівні інститутів і організацій, дії яких створюють перешкоди і, водночас, пропонують загальні засоби для їх подолання. В життєвому світі реальних людей творяться індивідуальні стратегії подолання проблем. На перетині соціального і суб’єктивного світів індивідів утворюється інноваційний соціальний простір, в якому і відбувається творення нових моделей життєдіяльності, норм, експектацій, які, об’єктивуючись, стають структурними компонентами інтерсуб’єктивного соціального світу. Саме тут розгортається поведінкова активність людей, що зумовлюється як об’єктивними змінами способу життя, так і соціально-психологічними чинниками, що виникають у результаті трансформації особистісної картини життєвого світу. Її переструктурація складається з оцінки змін, що відбуваються в суспільстві, переоцінки старої і вироблення нової системи значень та сенсів. Одночасно формується емоційне ставлення до нових реалій, визначаються оцінкові позиції щодо змін життя в цілому. Внаслідок цих процесів складається образ нової соціальної реальності, який стає основою для розуміння особистісного становища людини в новому світі. Відповідно коригується "Я образ", переоцінюються власні можливості, відбувається корекція очікувань і бажань, виробляється поведінкова лінія за нових умов.

Третій розділ “Суспільна криза і особливості адаптивної поведінки” присвячений аналізу адаптаційних процесів, що втілюються у поведінковій практиці індивідуальних суб’єктів і у типових адаптивних стратегіях.

Ззовні процес адаптації виглядає як намагання особистості “вписати” власний життєвий світ у нову систему соціальних координат. По суті, відбувається дещо протилежне. Адаптованою можна вважати людину, яка “вписала” нову соціальну реальність у власну систему уявлень про світ і ставлень до нього. Тобто адаптація до суспільної кризи передбачає насамперед інтерналізацію нового соціального досвіду, “привласнення” особистістю нових атрибутів соціального світу і створення на цій основі оновленої суб’єктивної картини світу.

На соціологічному рівні своєрідним віддзеркаленням проблем особистісної адаптації є насамперед вивчення феномена аномії. Негативні його наслідки проаналізовані в сучасній українській соціології досить ретельно, процеси ж поступового відтворення нормативності ще чекають свого висвітлення. Саме в цьому контексті питання адаптації на мікрорівні набувають важливого значення щодо соціологічного аналізу суспільних перетворень.

По суті, сама криза в соціально-психологічному плані — це крайній вираз дезадаптованості людей, отже, успішність процесів особистісної адаптації є невід’ємною складовою подолання суспільної кризи як такої. Ситуація соціальних трансформацій породжує водночас довготривалі, неконтрольовані труднощі різних типів, які діють як макростресори. Під їхнім впливом психологічна ситуація, пов’язана з пристосуванням до суспільних трансформацій, поступово змінюється, кризове стає повсякденним, втрачає особистісно стресогенний характер. Натомість у суспільстві поширюється стан психологічної втоми і апатії.

Важливим чинником, що визначає стресогенність ситуації для особистості, є цінність для неї того, що може бути втрачене. Соціальна нестабільність переживається як хронічний стресор, бо під загрозу потрапляють смисложиттєві цінності людини. Внутрішній конфлікт провокує розходження між бажаним і доступним, коли суб’єктивно значуща система цінностей стикається з труднощами об’єктивної реалізації. Щоб захистити і зберегти дійсно особистісно значуще, людина вдається до різних стратегій подолання труднощів. Стратегія когнітивного типу полягає в намаганні логічно осмислити ситуацію і чітко усвідомити можливі втрати; стратегія емоційного типу спрямована насамперед на те, щоб опанувати свої почуття і відновити емоційний баланс; стратегія прагматичного типу базується на практичних діях з метою подолання кризової ситуації. Емпіричний аналіз ситуації соціальних змін засвідчує, що в поведінці населення фіксуються всі ці типи стратегій.

Характер стратегічних дій дозволяє розрізнити активний і пасивний особистісні типи. До першого належать люди, які віддають перевагу конструктивно перетворюючим стратегіям подолання труднощів, тобто вважають ситуацію підконтрольною особистісному впливу; до другого – ті, хто намагається відійти від складних ситуацій, або покірно їх терплять, оскільки вважають себе нездатними контролювати оточення.

Однією з ключових проблем в ситуації нестабільності є для людей підтримка рівня самоінтерпретації, збереження цілісності "Я-концепції" і, водночас, її необхідна адаптація до умов суспільної кризи. Різні підструктури "Я-концепції" ("актуальне Я", "потенційне Я", "динамічне Я", "ідеальне Я") по-різному підпадають під негативний вплив фруструючих факторів. Найтісніше пов’язана з нормативною системою кризового суспільства і тому зазнає найінтенсивнішого фруструючого впливу підструктура “ідеальне Я”. Дезадаптивні стратегії пов’язані як з намаганнями особистості зберегти в недоторканості "ідеальне Я" за рахунок модифікації "Я динамічного" і "Я актуального", так і навпаки.

Розвиток трансформаційних процесів засвідчує, що особистісний ресурс виявився сильнішим за ресурс соціальний. Якщо суспільство змінюється досить повільно, то криза ідентичності долається порівняно швидко. З одного боку, це вияв внутрішньої стабілізації, бо відчуття належності дає суб’єкту переживання захищеності. З іншого, сам характер позиціонування, належність до певних соціальних груп або протистояння з ними специфічно впливають на характер взаємодій, зумовлюючи почасти небажані для суспільства вияви поведінкової активності.

Якщо звернутися до соціологічної типологізації життєвих стратегій, то маємо спроби побудувати її, або відштовхуючись від стадій перетворення суспільства, які спричиняють масові зміни орієнтацій та способів поведінки людей, або базуючись саме на характері соціальної активності особистості, зміни якої пов’язуються із станом суспільства.

Проблему внутрішньої функціональності обраних стратегій пристосування осмислено в роботі, виходячи з запропонованої моделі життєвого простору як системи підпросторів, що визначаються мірою освоєності. Найближчим до суб’єкта є актуальний життєвий простір, в якому здійснюються його конкретні дії “тут” і “тепер”. Цей простір знаходиться всередині реального життєвого простору, який охоплює освоєну суб`єктом частину соціальної реальності, що в ньому розгортаються соціальні практики, які утворюють певним чином спрямовану поведінку людей. Реальний життєвий простір перебуває всередині простору потенційного, який є резервом для освоєння. Особистість прагне впорядкованості власного життєвого світу і намагається розширити в ньому сектори, які підлягають її суб’єктивному контролю. В умовах зовнішніх трансформацій відбуваються такі перетворення в об’єктивній соціальній реальності, які спричиняють різке “звуження” контрольованої і освоєної частини життєвого простору. Виникає актуальна потреба у необхідності активних зусиль по підтримці стабільності життєздійснення.

Отже, стратегії трансформаційної поведінки віддзеркалюють ефективність внутрішніх перетворень: дезадаптивні й пасивно-адаптивні свідчать про втрату контролю особистості над життєвим світом і супроводжуються згортанням життєвого простору; активно-адаптивні пов’язані зі збільшенням освоєних особистістю секторів життєвого світу й підсиленням контролю над ним.

Емпіричне дослідження процесу адаптації дозволило окреслити особливості стартової позиції особистісних трансформацій. Якісний аналіз лейтмотивних інтерв’ю підтвердив, що на перетині суб’єктивних уявлень та особистісної активності формуються специфічні стартові позиції, які, залежно від місця центрованості суб’єкта в життєвому світі, поділяються на інтеграційні, що базуються на позиціонуванні типу “Я в суспільстві”, та демаркаційні, що репрезентують позиціонування типу “Я і суспільство”.

Оскільки перебіг соціальних перетворень визначається насамперед типовими масовими практиками, соціологічний аналіз особистості як суб’єкта соціальних змін здійснювався у дослідженні також за допомогою кількісних методів, спрямованих на вивчення впливу на ці зміни соціальних груп, утворених представниками різних особистісних типів, які скеровують власні поведінкові практики на підставі різних суб’єктивних образів об’єктивної соціальної реальності.

 У дослідженні здобула підтвердження теза про те, що ситуації змін по-різному впливають на поведінкову активність. Вивчення процесів адаптації на прикладі потерпілих внаслідок аварії на ЧАЕС підтвердило, що не слід ототожнювати роль особистості як суб’єкта соціальних змін лише з інноваційними практиками. Вельми поширені також протилежні реакції — підсилення відчуття залежності від зовнішнього світу і згортання відчуття відповідальності за власне життя. Результати дослідження підтвердили, що групи добре психологічно компенсованого, частково компенсованого і декомпенсованого населення різко відрізняються як самосприйняттям, так і сприйняттям життєвої ситуації загалом, демонструють різні стратегії адаптації. Наявність і кількість груп дезадаптантів також впливає на перебіг соціальних перетворень, адже вони своєю інертністю блокують соціальні зміни. В такому разі доречно говорити про вплив на зміни особистісного чинника, який може бути не лише позитивним, а й негативним. Водночас активність ефективних адаптантів може бути спрямована й у соціальнокорисний, і в соціальношкідливий бік, тому активних не варто завжди розглядати як позитивний елемент соціальної реальності.

У четвертому розділі “Особистісна активність у контексті соціоструктурних перетворень” здійснено спробу з’ясувати символічні уявлення людини стосовно суспільства і спосіб, у який уявлення зумовлюють відповідні поведінкові стратегії особистості. З цією метою досліджено, як образ сучасного суспільства відбивається у типових картинах світу соціальних акторів, як вони уявляють власне позиціонування у соціальній структурі й, нарешті, якими в картині світу є образи інших суб’єктів трансформаційних процесів і відносини особистості із соціальними інституціями.

Аналіз результатів моніторингового дослідження (1994–2003) уможливив визначення типових особистісних позицій, що відбивали позитивне, негативне і змішане ставлення до перетворень. Оцінки сучасного життя розташувалися на шкалі, де полюсами виступали позиції: “з огляду на минуле” та “з поглядом у майбутнє”. Зорієнтованим на минуле було притаманне бажання наділяти образ сучасного життя переважно негативними рисами, і навпаки, прихильники сучасного суспільства увиразнювали його позитивні риси й применшували особистісну значущість негативних.

Неузгодженість суб’єктивних уявлень із новими реаліями потребувала активізації когнітивних, емоційних, поведінкових складових диспозиційної структури особистості. Виявилося, що позитивне ставлення до перетворень супроводжується кращою відрефлексованістю подій, виразнішою орієнтацією на майбутнє, баченням у ситуації змін нових цінних можливостей. Представників групи змішаної орієнтації відрізняє від позитивно налаштованих гірше усвідомлення цінності нових можливостей життя. Негативне ставлення до змін пов’язане із низьким рівнем розуміння подій, орієнтацією на минуле, запереченням нових цінних можливостей.

Отже, динамізм соціальних змін активізував на особистісному рівні дію чинників, які суб’єктивно розширювали (адекватне розуміння подій, віра, надія, активне використання нових засобів пристосування) чи звужували (дезорієнтація в перетвореннях, центрація на проблемах сьогодення, згортання поведінкової активності) адаптаційне поле.

Ті, хто пристосувався, краще відчувають виникнення нових правил, нових вимог і нових можливостей. Проте світ нових правил у сучасній картині українського суспільства уявляється більшості людей радше як “неправильний” світ. Його типові постаті утворюють дві великі групи: успішних та аутсайдерів. До першої люди зараховують тих, хто встановлює особливі правила, добре грає за новими правилами або взагалі нехтує правилами, до другої — тих, хто не зміг пристосуватися до нових правил. Постаті, що уособлюють традиційну нормативність, у свідомості людей слабко пов’язуються із сучасним суспільством.

Парадоксальність ситуації, що виникає внаслідок соціальних трансформацій, полягає в тому, що перетворення соціального простору, яке супроводжується змінами функцій, а почасти й суттєвими втратами для різних соціальних груп, водночас сприяє актуалізації особистісної суб’єктності, відкриваючи для індивідів нові, раніше недосяжні, непривабливі або просто невідомі їм частини соціального простору. Ситуації суспільних трансформацій загалом характеризуються радше не зменшенням, а зміною соціальних ресурсів. При цьому нові можливості, які надає людині суспільство, почасти залишаються невикористаними. Перепонами можуть стати культурні цінності, тиск стереотипів, особистісні риси (наприклад, небажання зізнатися у власній слабкості або страх втратити незалежність) тощо. Водночас дисбаланс соціальної структури зумовлює не лише руйнацію, а й народження нових соціальних груп, які започатковують найбільш творчі та активні індивіди. Тобто групові втрати для індивідів можуть виявитися здобутками.

Перетворення соціальної структури запускають механізм особистісної пошукової активності з метою самовизначення в оновленому соціальному просторі. Внаслідок активних переміщень у соціальній ієрархії активізується потреба психологічного самовизначення особистості в соціальному світі. На особистісному рівні це втілюється або у прагнення легітимізувати своє становище в оновленій соціальній структурі, або у відмові від “релегітимації” власного статусу. Дефіцит відчуття власної суб’єктності поєднується з позиціонуванням себе як “зайвої” та “маленької” людини, відчуття обмеженості суб’єктивної перспективи визначає позицію людини “звичайної”, органічне самопочуття у соціальному просторі характерне для позиції людини “сучасної”. Отже, соціальна мобільність спрямовується не лише ззовні, а й зсередини, самими акторами, самовизначення яких у соціальному просторі впливає на характер самоздійснення як складову творення нового соціального порядку.

Динаміка соціальної структури активізує не лише процеси самовизначення, а й формування уявлень про типового представника інших соціальних груп. У соціально важливих координатах взаємодій відхилення такого образу від реалій суттєво впливає на перебіг соціальних змін. Дію особистісного чинника можна розглянути й в іншому ракурсі, через представників впливової соціальної групи та їхні образи щодо інших учасників соціального процесу, котрі визначають не так життєву, як професійну поведінку, що є, сказати б, “безумовною” складовою соціальних змін.

Дані свідчать, що і особистісна життєва позиція, і картина світу представників, зокрема, середньої ланки бюрократичної верстви суттєво відрізняються від бачення соціальної ситуації та свого місця в ній пересічної людини. Це заважає формуванню у представників влади адекватної картини реального соціального світу, прогнозуванню ними ставлення населення до дій державної влади, виробленню та здійсненню ефективної соціальної політики. Водночас особистісно ця група репрезентує високу суб’єктну готовність до перетворень, що визначає її позитивну роль у реалізації соціальних змін. Проте їхня активність спрямовується насамперед прагненням закріпитися в привабливій статусній позиції, а отже, не обов’язково спрямовуватиметься на впровадження у життя змін, які поліпшували б стан справ у суспільстві.

У п’ятому розділі “Особистісна активність у контексті образно-символічних перетворень” автор переходить від оцінки соціального простору як зовнішнього світу і з’ясування суб’єктивного образу об’єктивної соціальної реальності як середовища, де розгортається поведінка людини, до вивчення суб’єктивного образу життєвого світу людини, її сприйняття соціальних змін у контексті змін власного життя.

Аналіз перетворень особистісної моделі життєвого світу здійснюється у площині збалансованості втрат і надбань, через визначення того, які компоненти картини світу найбільше потерпіли й яким чином люди компенсують ці психологічні втрати. Виявилося, що головним чинником стабілізації “Я-концепції” є особистісний статус, який людина зберегла у своєму найближчому оточенні, що його репрезентують відчуття поваги з боку оточення і негіршості за інших. Зафіксовано певні переструктурації в особистісній картині світу, зокрема підсилення відчуття своєї відповідальності за власне життя. Загалом виявлено суттєвий дисбаланс втрат і надбань, кількість тих, хто втратив відчуття нормального розгортання особистісного життя, значно перевищує кількість тих, хто його здобув.

Таким чином, емпірично виявлено існування не лише по-різному психологічно наповнених, а й по-різному структурованих картин світу. Одні й ті самі відчуття та оцінки виникають у людей за різних, інколи протилежних обставин, наповнені різним змістом і відбивають специфічне поєднання різних компонентів картини світу. При цьому в свідомості людей утворюються різні причинно-наслідкові ланцюжки, які зумовлюють схожі реакції на ситуацію за зовсім різної вмотивованості їх. Отже, аналіз свідчить про ймовірність припущення, що психологічна складова є необхідним компонентом трансформації сучасної соціальної, групової структури, причому людей консолідують не лише певні погляди або спільні цінності, а й схожі переживання та відчуття, які породжує у них сучасна ситуація.

Перебіг трансформацій залежить від репрезентації у свідомості людей відносин особистості й суспільства. У дослідженні виявлено тенденцію до оцінювання соціального простору як несприятливого для життєздійснення. Проте емоційний баланс позитивних і негативних суспільних настроїв поступово поліпшується. Зафіксоване в аналізі згортання відчуття безвиході й зростання впевненості у майбутньому засвідчує збільшення суб’єктного потенціалу.

Важливою особистісною складовою, що визначає пріоритети поведінкової активності, є уявлення людей про успіх. Власне успіх є однією з фундаментальних культурних системотвірних категорій, навколо яких формується певний соціальний порядок. Сама ситуація трансформацій поєднує такі компоненти картини світу, як втрати і надбання, з уявленнями про успіх і поразки. У дослідженні з’ясовано, що ситуація успішності–неуспішності в соціальному контексті нині вельми суперечлива. В суспільстві існують певні орієнтири досягнення успіху, але водночас мало віри в те, що людина може його досягти. При цьому люди, які демонструють активні поведінкові стратегії, оцінюють власні шанси на досягнення успіху порівняно вище й підкріплюють це певним комплексом психологічних характеристик, які відповідають поширеним у суспільстві уявленням стосовно шляхів досягнення успіху.

Об’єктивні ускладнення життя актуалізують цінність власної активності. Готовність покладатися насамперед на власні сили стає домінантною диспозицією, що визначає реальну поведінкову активність. У свідомості наших співгромадян починає формуватися стереотип “сучасної” людини, який репрезентує нову ідентифікаційну модель, що поступово набуває статусу соціально-нормативної і перетворюється на підґрунтя для вторинної соціалізації дорослого населення.

Нині в суспільстві виокремлюються групи з різним рівнем розвитку особистісної суб’єктності, які демонструють різне ставлення до життя. Активні намагаються будувати його таким, яким хочуть, пасивні — сприймають таким, яким воно є. Сучасна успішна людина — це соціально-активна людина. Представники групи активних краще використовують свій особистісний потенціал, вище оцінюють можливість реалізувати себе як фахівця, власне вміння жити за нових умов, зацікавлені у можливостях підприємницької ініціативи, отже, демонструють високий рівень особистісної суб’єктності, бачать себе суб’єктом власного життєздійснення.

Типовий образ успішної людини доповнюється в уявленнях людей типовими образами бажаного життя. У дослідженні виявлено, що приблизно половина населення сьогодні орієнтується на “досягальницькі” моделі життя із рівнянням на західний стандарт; близько третини орієнтуються на моделі зрівняльного типу; моделям демонстративного типу, ґрунтованим на індивідуалістських орієнтаціях, віддає перевагу кожен десятий житель України.

У підсумках подано головні теоретичні положення концепції особистісної суб’єктності як чинника соціальних змін, узагальнено результати емпіричних досліджень з застосуванням положень концепції, окреслено ключові характеристики механізму впливу особистості на перебіг суспільних трансформацій.

Теоретичний та емпіричний аналіз дають підстави стверджувати, що особистісний чинник виступає важливою складовою процесу трансформацій суспільства. Узагальнено його дію можна представити так. Суспільні перетворення на макрорівні неодмінно зумовлюють соціальну активність на рівні особистості, активізуючи її суб’єктний потенціал. Результатом цієї діяльності є оновлення уявлень особистості про соціальний світ загалом і переоцінювання свого місця в системі соціальних зв’язків. Відбувається формування нових життєвих орієнтирів, перегляд “Я–концепції” та вироблення нових життєвих практик. Процеси, активізовані на рівні конкретної особистості, сприяють оновленню соціальних взаємодій в усіх секторах соціального простору, масово народжуються нові ідентифікаційні моделі та зразки, поширюються нові соціальні практики. Ті з них, що набувають ознак соціальної типовості, закріплюються у вигляді нових статусно-рольових позицій, ціннісних орієнтирів тощо. Таким чином, нестабільна соціальна реальність трансформаційного періоду стабілізується самими діями індивідуальних суб’єктів, які, впорядковуючи власний життєвий простір, надають визначеності й сталості соціальному середовищу загалом.

У післямові окреслено перспективи подальшого наукового вивчення проблеми, насамперед у площині дослідження взаємовпливу суспільства і особистості у різних масштабах часу. Соціальний час не завжди “спливає”. Суб’єктивно у масовій свідомості може панувати відчуття “випадіння” з часу, люди, спільноти, ба й країни можуть переживати моменти, коли у свідомості панує відчуття перебування “поза часом”. Соціальні зміни переживаються як у масштабах особистісного життя, так і в масштабі історії, коли людина відчуває, що історичний процес відбувається в її власному часі та просторі, “тут” і “тепер”.

Сучасні українці мають пережити соціальні трансформації, проживаючи на їхньому тлі власне життя. При цьому діяльність суб’єкта поєднує вимір власного життя і вимір життя країни. Ці часові виміри тяжіють до взаємоперетину, в них формуються аналогічні очікування щодо майбутнього. Образ майбутнього є важливим свідченням того, що сучасне українське суспільство, на думку людей, має розвиватися на засадах опанування визнаних цивілізаційних зразків. Рушієм цього процесу має бути активність особистості як суб’єкта власного життя і майбуття своєї країни.