ОСВІДУВАННЯ В СИСТЕМІ СЛІДЧИХ (РОЗШУКОВИХ) ДІЙ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано вибір теми дослідження та її актуальність; зазначено зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами; визначено об’єкт, предмет, мету й задачі дослідження, розкрито його методологічні засади; висвітлено наукову новизну отриманих результатів та їх практичне значення; наведено дані про апробацію результатів дослідження і публікації.

У розділі 1 «Характеристика освідування як самостійної слідчої (розшукової) дії», що складається з трьох підрозділів, досліджено ґенезу освідування як процесуальної дії, визначено мету і завдання її проведення та з’ясовано місце й значення освідування в системі засобів збирання доказів у кримінальному провадженні.

У підрозділі 1.1. «Історичні аспекти становлення освідування» досліджено процес становлення освідування як самостійної процесуальної дії у кримінальному провадженні, види й умови її проведення на різних історичних етапах еволюції кримінального процесуального законодавства. У цьому контексті проаналізовано історичні правові пам’ятки XVІ-ХХ століть, а саме: Литовські статути 1529, 1566 й 1588 років, закони Російської імперії початку ХІХ століття, Статут кримінального судочинства 1864 року, Інструкції для народних слідчих 1919 і 1921 років, КПК УРСР 1922 та 1927 років, КПК 1960 року. Увагу акцентовано на історичних та правових характеристиках освідування як самостійної слідчої дії, особливостях її проведення.

Аналіз історичних документів другої половини XVІ-ХХ століть засвідчив, що освідування особи як визначена в чинному КПК слідча (розшукова) дія у кримінальному провадженні пройшло тривалий шлях становлення та розвитку. Освідуванням в первинному його значенні визначали як дослідження трупів, а з ХІІІ століття – огляд живих осіб. Ще за часів дії Литовських статутів почалися еволюційні процеси відокремлення освідування від огляду. Хоча термін «освідування» в законодавчих актах XVІ століття безпосередньо не використовували, проте регламентовано його сутність, що полягала у вимозі засвідчення слідів злочину на тілі живої особи. Згодом, у законодавстві ХІХ-ХХ століть, цей термін уже застосовували, відбулася еволюція кримінальної процесуальної регламентації зазначеної слідчої дії в напрямі деталізації її проведення; законодавець того часу характеризував її залежно від виду освідування за суб’єктом його проведення. Проте зберігалася тенденція до часткового змішування освідування з оглядом, ототожнення освідування не лише з оглядом, а й з проведенням експертизи. Як самостійна слідча дія освідування було визначено тільки у КПК 1960 року.

Утвердження демократичних засад розвитку суспільства на законодавчому рівні зумовили зміни у визначенні сутності та змісту освідування особи. Однак гарантування прав особи під час проведення цієї слідчої дії залишалося недосконалим, а тому необхідність його ґрунтовнішого дослідження є актуальним завданням у контексті удосконалення процесуальної форми проведення освідування.

У підрозділі 1.2. «Мета і завдання проведення освідування за кримінальним процесуальним законодавством України» досліджено норми чинного кримінального процесуального законодавства, наведені в юридичній літературі позиції вчених України та низки інших країн, а також практичних працівників органів внутрішніх справ України щодо визначення мети й завдання освідування як самостійної слідчої (розшукової) дії. Її метою, що запропоновано визначати як безпосередню, є виявлення на тілі підозрюваного, свідка чи потерпілого слідів кримінального правопорушення або особливих прикмет, якщо для цього не потрібно проводити судово-медичну експертизу. Загальною метою освідування є формування доказів, належно зафіксованих у протоколі освідування. Натомість завданням освідування визначено виконання комплексу процесуальних дій відповідно до вимог процесуального закону, спрямованих на пошук слідів кримінального правопорушення чи особливих прикмет на тілі живої особи.

Акцентовано увагу на визначенні й співвідношенні змісту понять «сліди кримінального правопорушення» та «особливі прикмети», оскільки у КПК їх не розкрито. Дисертант обстоює позицію, що до особливих прикмет належать не лише ознаки зовнішності (будова і розвиток тіла людини, зовнішній вияв функціональних ознак організму), що можна сприймати на чуттєвому рівні та які надають можливість установлювати тотожність конкретної особи під час розкриття та розслідування кримінальних правопорушень. Такі прикмети може бути виявлено також на одягу чи взутті загалом, їх окремих предметах й елементах, на яких можуть залишитися сліди кримінального правопорушення чи особливі прикмети.

У підрозділі 1.3. «Місце і значення освідування в системі засобів збирання доказів у кримінальному провадженні» окреслені питання розглянуто крізь призму співвідношення з іншими передбаченими КПК слідчими (розшуковими) діями, зокрема обшуком особи та призначенням судово-медичної експертизи.

Дисертант дійшов висновку, що освідування – це самостійна слідча (розшукова) дія, яка посідає чільне місце серед засобів збирання доказів у кримінальному провадженні України. Головним критерієм самостійності визначено наявність у цієї процесуальної дії окремих специфічних підстав проведення. Фактичними підставами для прийняття рішення про проведення освідування є дані про можливу наявність на тілі підозрюваного, свідка чи потерпілого слідів кримінального правопорушення або особливих прикмет. До цих даних можуть належати ті з них, які, по-перше, відображають особливості, що характеризують зовнішній вигляд особи; по-друге, визначають характер її поведінки на місці події, учинених нею дій і можливість виникнення на її тілі або одязі слідів кримінального правопорушення; по-третє, підтверджують факт перебування особи на місці події чи іншому конкретному місці, пов’язаному з учиненням кримінального правопорушення. До юридичної (правової) підстави проведення освідування належить постанова прокурора, складена ним відповідно до частини 2 статті 241 КПК.

Проаналізовано також ситуації, коли результати освідування є фактичною підставою для проведення інших слідчих (розшукових) дій, а саме: огляду місця події, обшуку, освідування іншого учасника події кримінального правопорушення, допиту, слідчого експерименту.

Розділ 2 «Процесуальний порядок проведення освідування у кримінальному провадженні» складається з трьох підрозділів і присвячений аналізу особливостей проведення досліджуваної слідчої (розшукової) дії, визначенню кола її учасників, специфіки застосування за необхідності заходів процесуального примусу.

У підрозділі 2.1. «Сутність та особливості процесуальної регламентації проведення освідування» визначено, що освідуванню притаманні як процесуальні, так і тактичні особливості. Аналіз його процесуальних особливостей надав можливість обґрунтувати самостійність освідування як слідчої (розшукової) дії, відмежувавши його тим самим від слідчого огляду й інших процесуальних дій, під час здійснення яких специфічним об’єктом вивчення є тіло живої людини. Узагальнивши положення КПК, наведені в юридичній літературі погляди та проаналізувавши результати анкетування слідчих органів внутрішніх справ України з питань проведення повторного освідування, дисертант обстоює думку щодо можливості його повторного проведення, однак у чітко визначених випадках : 1) при отриманні нових даних, що підлягають перевірці, з безпосередньою метою виявлення та засвідчення наявності або відсутності в підозрюваного, свідка чи потерпілого слідів кримінального правопорушення або особливих прикмет; 2) у разі недосягнення загальної мети під час проведення первинного освідування, якщо у зв’язку з об’єктивними (наприклад, прихованість слідів чи особливих прикмет) або суб’єктивними (зокрема неналежний рівень спеціальних знань) причинами не вдалося сформувати докази та зафіксувати їх у протоколі освідування. Повторне освідування, як і первинне, слід також проводити відповідно до процесуальної форми, визначеної у частині 2 статті 241 КПК, лише на підставі постанови прокурора. Саме за таких умов слідчий має реальну можливість переконати прокурора в наявності одного із зазначених випадків, коли виникає нагальна потреба в повторному освідуванні особи.

Досліджено умови проведення освідування, обов’язковою серед яких є наявність відповідної постанови прокурора. На думку дисертанта, зазначене рішення має приймати особа, яка безпосередньо проводить досудове розслідування. Саме цей підхід забезпечує економію часу та є ефективним у кримінальному провадженні. Натомість, якщо особа, яка проводить розслідування, буде звертатися до іншої посадової особи за дозволом на проведення освідування, це спричинить затягування часу та вірогідність втрати важливих доказів. З позиції гарантування застосування процесуального примусу у кримінальному провадженні України звернення за відповідним дозволом до прокурора є доцільним лише в разі необхідності повторного чи примусового освідування особи.

У деяких випадках під час проведення освідування може мати місце оголення освідуваної особи. Дисертант дійшов висновку, що визначення питання про те, які дії вважати оголенням тіла особи, є прерогативою слідчого й освідуваної особи в кожному конкретному випадку. Саме таке рішення обрав законодавець, передбачивши в частині 2 статті 241 КПК згоду особи, яку освідують, на проведення цієї слідчої (розшукової) дії, що супроводжується оголенням тіла, слідчим однієї з цією особою статі. Водночас у будь-якому разі оголення перед слідчим протилежної статі тіла, закритого одягом, не має порушувати принципу етичності, принижувати людську гідність освідуваної особи.

У підрозділі 2.2. «Основні та факультативні учасники освідування» досліджено коло вказаних у частині 1 статті 241 КПК процесуальних учасників цієї слідчої (розшукової) дії залежно від їх обов’язкової чи альтернативної участі у проведенні освідування на розсуд слідчого. Умовно їх розподілено на осіб, які підлягають освідуванню, й осіб, які проводять цю процесуальну дію та беруть у ній участь.

Визначаючи коло учасників освідування, дисертант поділяє їх на обов’язкових та факультативних залежно від виду освідування, передбаченого процесуальним законом, і процесуальної форми його проведення. Проте чітко розподілити за наведеними критеріями учасників проведення саме освідування, ураховуючи його специфіку, досить складно. Одні й ті самі особи (судово-медичний експерт, слідчий, прокурор, поняті) можуть бути як основними, так і факультативними учасниками. Визначення їх статусу як учасників проведення освідування має важливе значення для дотримання процесуальної форми й отримання допустимих доказів у кримінальному провадженні України.

Дисертант обстоює та додатково обґрунтовує позицію науковців і практичних працівників органів внутрішніх справ України стосовно доцільності участі у проведенні освідування в низці випадків, крім судово-медичного експерта чи лікаря, й інших спеціалістів. Наведена криміналістична рекомендація, за умови її закріплення як процесуальної норми в частині 4 статті 241 КПК, забезпечить підвищення дієвості й ефективності проведення освідування та якості фіксації отриманих результатів.

Проаналізовано погляди науковців щодо розширення кола осіб, які підлягають освідуванню, та обґрунтовано необхідність з метою встановлення обставин, які підлягають доказуванню у кримінальному провадженні, передбачити можливість освідувати будь-яку особу, крім визначених у частині 1 статті 241 КПК підозрюваного, свідка чи потерпілого.

У підрозділі 2.3. «Застосування процесуального примусу під час проведення освідування» досліджено коло осіб, до яких можливе застосування примусу, його умови під час проведення вказаної слідчої (розшукової) дії.

Узагальнюючи погляди науковців і практичних працівників, дисертант уважає за необхідне уточнити умови, за яких проведення освідування можливе із застосуванням процесуального примусу, та пропонує віднести до них: 1) наявність достатніх підстав уважати, що на тілі певної особи, яку необхідно освідувати, є сліди кримінального правопорушення чи будь-які особливі прикмети, що мають значення для кримінального провадження; 2) використано всі заходи переконання, проте особа не бажає добровільно пройти освідування; 3) під час проведення примусового освідування дії слідчого не мають принижувати честь і гідність особи чи бути небезпечними для її здоров’я.

Дисертант, беручи участь у науковій дискусії щодо визначення кола осіб, щодо яких можливий примус під час проведення освідування, погоджується з думкою тих авторів, які вважають, що під час примусового освідування процесуальне становище потерпілого, підозрюваного та свідка є нейтральним. Тому, на думку дисертанта, застосування примусу під час проведення досліджуваної слідчої (розшукової) дії можливе незалежно від процесуального статусу освідуваної особи.

Аналіз кримінального процесуального законодавства інших країн свідчить про можливість застосування примусу під час проведення освідування. Однак визначення правових підстав і кола осіб, щодо яких застосовують примус під час проведення цієї слідчої дії, як і за КПК України, також є недосконалим.

Розділ 3 «Тактичні прийоми проведення освідування» складається з трьох підрозділів і присвячений дослідженню особливостей підготовки, тактики проведення та фіксації перебігу й результатів освідування.

У підрозділі 3.1. «Особливості організації підготовчого етапу освідування» розглянуто планування проведення освідування, зокрема судово-медичного. Складання плану цього виду освідування виконує такі завдання: по-перше, надає можливість найповніше використовувати керівну та спрямувальну роль слідчого в перебігу освідування, передусім у випадках, коли він, здійснюючи досудове розслідування за матеріалами кримінального провадження, не присутній під час встановлення слідів кримінального правопорушення чи особливих прикмет (зокрема, коли він протилежної статі з освідуваною особою, якщо є потреба її оголення); по-друге, надає можливість судово-медичному експерту чи лікарю в повному обсязі використовувати спеціальні знання з метою виявлення, фіксації та вилучення як слідів кримінального правопорушення, так й особливих прикмет. Тож саме в цьому випадку, на переконання дисертанта, план проведення освідування має складати слідчий для судово-медичного експерта чи лікаря виключно у письмовому вигляді.

Безпосередньо на підготовчому етапі освідування не лише планують, а й прогнозують можливу обстановку, у якій будуть проводити цю слідчу (розшукову) дію. Ураховуючи зазначені обставини, слідчий має реальну можливість заздалегідь уплинути на ситуацію: визначити необхідний склад учасників і технічні засоби, зокрема, фіксації перебігу та результатів освідування; обрати тактичні прийоми, що будуть найраціональнішими і найдоцільнішими; провести освідування вчасно, упевнено й результативно. Підготовка до проведення освідування передбачає прийняття рішення про проведення освідування на підставі постанови прокурора; планування здійснення освідування та створення необхідних умов для його успішного проведення (визначення кола учасників цієї слідчої (розшукової) дії та забезпечення їх явки; визначення місця й часу проведення освідування; підготовка засобів криміналістичної техніки для виявлення, фіксації та вилучення слідів кримінального правопорушення або особливих прикмет).

У підрозділі 3.2. «Тактика проведення освідування» надано рекомендації щодо послідовності дій слідчого під час освідування, залежно від виду розслідуваного кримінального правопорушення, характеру слідів чи особливих прикмет, наявність яких прогнозують установити під час його провадження, а також від відомостей, отриманих під час виконання інших процесуальних дій або заходів, що стали фактичною підставою для проведення освідування.

На підставі дослідження тактики проведення освідування під час розслідування різних видів кримінальних правопорушень узагальнено запропонований у юридичній літературі комплекс тактичних прийомів слідчого під час здійснення цієї слідчої (розшукової) дії. Детально розглянуто якісні характеристики слідів кримінального правопорушення чи особливих прикмет, оскільки саме на їх установлення на тілі живої особи спрямовано проведення освідування.

Акцентовано увагу на тактичних особливостях у випадках відмови від добровільної участі у проведенні цієї слідчої (розшукової) дії. Подоланню можливих перешкод під час освідування сприяє дотримання вимог етичного характеру щодо освідуваних осіб, передусім у випадках, коли сліди кримінального правопорушення чи особливі прикмети розміщені на ділянках тіла, закритих одягом або взуттям та є необхідність їх оголення. Виконання цих вимог актуальне, насамперед, під час складання протоколу освідування, у якому має бути зазначено відомості про перебіг проведення освідування й отримані результати, а також дані щодо використання додаткових засобів фіксації – фото- чи відеозйомки.

У підрозділі 3.3. «Тактичні прийоми фіксації перебігу та результатів освідування» досліджено засоби фіксації результатів проведення освідування.

Фіксацію перебігу та результатів освідування здійснюють шляхом складання протоколу, використання відеозапису, фотографування, виготовлення замальовок і за допомогою інших засобів. Водночас визначено науково-технічні засоби, методи й тактичні прийоми їх застосування, необхідні для виявлення та фіксації на тілі особи слідів кримінального правопорушення або особливих прикмет під час проведення освідування.

Акцентовано увагу на тому, що фіксацію перебігу та результатів судово-медичного освідування слід здійснювати у протоколі цієї процесуальної дії. Проте лікар не є суб’єктом кримінального провадження та суб’єктом проведення зазначеної слідчої (розшукової) дії, вповноваженим складати протокол. Запропоновано в разі виникнення необхідності проведення освідування, яке супроводжується оголенням особи, керівнику органу досудового розслідування доручати його складання слідчому однієї статі з освідуваною особою.

Брак уніфікації в процесуальних документах щодо складання протоколу освідування призводить до порушення вимог кримінального процесуального закону, неоднозначного його застосування. Зазначене підтверджує переконання дисертанта про доцільність на відомчому рівні, відповідно до КПК, запровадити бланки процесуальних документів, що складаються під час і за результатами проведення освідування. Це не лише буде сприяти повному і точному дотриманню вимог процесуального законодавства, а й полегшить діяльність посадових осіб зі збирання, перевірки та закріплення доказів, що можуть бути отримані під час проведення освідування.