ОСВІТА ЯК ЧИННИК РОЗВИТКУ ОСОБИСТОСТІ В СОЦІОКУЛЬТУРНОМУ КОНТЕКСТІ

Краткое содержание

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертаційної роботи, визначається  ступінь розробленості обраної теми у вітчизняній та зарубіжній  соціологічній літературі, сформульовані мета і завдання дослідження, його методологічна і теоретична база, приводяться  положення і висновки, що містять елементи наукової новизни, розкриваються наукова і практична значущість дослідження, форми апробації роботи.

В першому розділі "Роль культурних інновацій у якісній зміні освіти"  показано, що загальний механізм впливу культури на освіту полягає у взаємообумовленому впливі трьох компонентів єдиної системи: культура - освіта - особистість. У кожну епоху конкретний механізм зміни існуючої педагогічної практики обумовлений "культурним цілим" і є специфічним саме для цього часу. Проте, вплив культурних чинників виявляється однаково важливим як і в суспільно значущому прояві (відкриття друкарства, географічні подорожі і відкриття нових континентів), так і в інтимно-особистісному переживанні індивіда, у його ціннісно-світоглядних установках, інтересах тощо.

У підрозділі 1.1. "Освіта як фактор формування особистості"  обгрунтовується, що сучасна освіта вимагає орієнтації на нову стратегію, що обумовлено фактом існування мінливого, відкритого, нелінійного світу, необхідністю відповідного навчання і виховання людини. Антропологічний вимір освіти дозволяє враховувати цілісність, багатомірність, багаторівневість і динамізм формування особистості. При цьому необхідне доповнення антропологічного виміру принципом історизму, оскільки в різні історичні епохи змінювались перспективи людини, ідеали особистості, індивідуальності, як і прояви їх взаємозв'язку із суспільством, що приводило до зміни змісту освіти та її функцій.

Розгляд освіти з погляду становлення особистості зв'язаний з філософською реконструкцією образу цілісної людини й ідеальної сутності освіти, які слугують цільовими орієнтирами для освітньої діяльності. Освіта, у глибинному розумінні, є розкриття людської сутності, є постійне стверджування людського в людині, створення й утримання цілісного особистісного "образу". Найбільшу значущість мають дві основні функції освіти: функція спадкування, трансляції і відтворення соціальності та культури і функція розвитку, відновлення соціальності і культури. Названі функції освіти в суспільстві найбільше повно розкривають її суспільну сутність. Відповідно до неї особистості в освіті приділяється роль суб'єкта й об'єкта соціалізації, інкультурації, адаптації в соціокультурній реальності, в основному через професіоналізацію й ідентифікацію.

Розгляд культурної складової особистості здійснюється на основі аналізу проблеми взаємозв'язку між сенсоутворюючим її потенціалом і процесами інтеріоризації наявних культурних змістів у процесі освіти. Особистість розвивається в значеннєвому полі культури, у полі ідей, символів, значень, цінностей, ідеалів, а також у процесі спілкування; в антропологічному розумінні особистість виступає як суб'єкт освіти. Вона є динамічним, творчим, сенсоутворюючим (креативним) проявом людини в соціальності і культурі.

В підрозділі 1.2. – "Вплив типу культури на характер освіти"   на основі історико-соціологічного аналізу обґрунтовується такий принцип існування і розвитку освіти як  “культуродоцільність”. Побудова образу “Я” за образом культури і її “відновлення”, може розглядатися у трьох взаємопов’язаних планах: як освітня система; як освітній процес; як індивідуальний або колективний (сукупний) результат цього процесу, коли мають на увазі “сучасну освіту молоді” або освіченість конкретної людини.

Сучасна система освіти характеризується двома основними тенденціями. Традиційність освіти представлена певними уніфікованими, незалежно від форми освіти, вимогами і стандартами. Друга тенденція полягає в тому, що в останні десятиріччя ця система все більше здійснює свою дію у просторі, поступовому переході від контактного типу освіти до дистанційного навчання, де основну роль відіграють телекомунікативні засоби.

Основними характеристиками сучасної освіти є її глобалізація та гуманізація; культурологічна соціологізація та екологізація її змісту; міждисциплінарна інтеграція освітніх технологій; орієнтація на безперервність,  її розвиваючі і громадянські функції. Ці принципи і напрямки освіти відображають глобальні тенденції сучасного світу, що виявляються у процесах демократизації, глобалізації, регіоналізації, поляризації, маргіналізації та фрагментаризації.

У підрозділі 1.3. "Антропологічний підхід до освіти як обгрунтування її гуманізації"  сутність модернізації вбачається "у приведенні освіти в міру своєму часу". Автор обгрунтовує, що в ідеалі розвиток освіти - це процес прямування до культуро-, соціо- і особистісно-орієнтованої освіти, що забезпечує усвідомлення і відповідальність життєтворчості особистості в мінливому світі.

Сучасні умови такі, що майбутнє виступає об'єктом свідомого соціального проектування. Традиційна система діяльності орієнтувалася на стійку систему знань, умінь і навичок. У сучасних умовах постає завдання пошуку деякого нового кванта знання, вироблення певного алгоритму, що характеризується підвищеною усталеністю стосовно змін, які відбуваються.

Особистість в усе більшій мірі виступає як носій творчого начала, а тому в освіту необхідно включити чітко артикульоване людське, соціальне, культуродоцільне. Некласична модель освіти повинна відбити соціальне замовлення по виявленню в ній сутності і сенсу існування людини і суспільства, етичного аспекту відношень між людьми, групами, відношень людини до культури і природи, синкретичності знання, комплексного відбитку дійсності, що стануть освітньою основою досягнення інтелектуально і морально осмислених цілей сучасного суспільного розвитку.

Побудова некласичної гуманізованої моделі освіти визначає зміст, структуру і форму освіти, що відповідає сучасним вимогам, потребує використання системно-діяльнісного підходу. Дослідження причин якісних змін у системі освіти і шляхів виходу з кризи освіти стане більш плідним, якщо будуть застосовані культурологічний і аксіологічний підходи.

Антропологічний підхід дозволяє виявити культурний контекст освіти, визначити шляхи взаємовпливу освіти та культури і, що важливо для визначення змісту, структури і форм освіти, сприяє формуванню уявлень про "багатополюсність цивілізації", про множину самобутніх культур, що роблять внесок у формування нової картини світу, про необхідність розуміння чужої культури і різноманітних точок зору. Найважливіше значення для побудови нової моделі освіти має холістське, планетарне, ноосферне мислення і їх категорії, які відбивають нові цінності, орієнтири формування людини майбутньої культури і цивілізації, визначають нові уявлення про освіту, її нові цілі і принципи.

У дисертації декларується культурний сенс освіти: стикаючись з освітою, ми жадаємо зустрічі з культурою, а виявляємося віч-на-віч із знанням. Все частіше різниться формальна освіта як соціальний інститут суспільства і сфера освіти як індивідуальний простір вибору власного шляху розвитку особистості. Сьогодні сфера освіти в певному розумінні виявляється ключовою для виживання людини взагалі.

У дисертації аналізується фундаментальна проблема, актуальність вирішення якої безсумнівна як для теоретиків, так і для практиків освіти: необхідність розрізнення культурного змісту поняття “освіта” (спрямованість його до основних цінностей сучасної культури) у якості ідеалу сучасного типу освіченості особистості від змісту, що задається сталими формами педагогічної діяльності в рамках соціального інституту.

В існуючих підходах можна виділити два напрямки досліджень освіти. Перший - здійснює тематизацію й осмислення освіти як визначеної буттєвої сфери людини, об'єктивної даності, найважливішого контексту існування людини у світі. Другий - розглядає освіту як явище культури, культурний феномен у єдності і взаємозв'язку з іншими явищами культури. Філософсько-соціологічний підхід бере на себе функцію методологічної рефлексії щодо пізнання освіти в двох аспектах: як феномена культури і як чинника розвитку особистості. Для цього соціологічний підхід використовується там, де він адекватний об'єкту дослідження, а історико-культурологічний, аксіологічний – для виявлення механізмів включення інновацій у педагогічний процес.

У другому розділі – "Культурний сенс і гуманістичне призначення сучасної освітньої парадигми" – автор аналізує, як освіта в якості феномену буття людини співвідноситься з екзистенцією людини, як вона інтерпретується в ту або іншу епоху, і сучасне суспільство, висуваючи креативний ідеал освіченості, покладає надії на те, що в такому аспекті освіта покликана стати механізмом протидії знеособлюванню особистості в сучасному соціумі, диктату масової культури і комунікації. Необхідність визнання спадкоємності в розвитку духовного світу особистості є умовою реалізації внутрішньої свободи особи, звільнення потенційних можливостей, спонтанний акт творчості і її відповідальність, що забезпечує "входження в культуру", не руйнуючи її цілісності.

У підрозділі 2.1. – "Особистісно-діяльнісний підхід – основа організації освітнього процесу" – автор обгрунтовує особистісно-діяльнісний підхід як організацію і управління цілеспрямованої навчальної діяльності у загальному життєвому контексті спрямованості інтересів, життєвих планів, ціннісних орієнтацій, розуміння смислу освіти для розвитку творчого потенціалу особистості. Врешті решт, особистісно-діяльнісний підхід означає переорієнтацію навчального процесу з переважно подачі знань та формування умінь на постановку і вирішення пізнавальних дослідницьких проективних завдань тощо.

Особистісно-діяльнісний підхід до навчання з позиції учня передбачає перш за все свободу вибору шляху, підручника, методів і навіть партнера (педагога), створення умов для активізації внутрішніх резервів, становлення професійної компетентності учня та саморозвитку його особистості. Навчання переломлюється крізь особистість учня, його мотиви, інтереси, ціннісні орієнтації, життєві перспективи. Від цього відповідно вся освіта стає антропоцентричною за метою, змістом та формами організації.

Педагогічний досвід автора дає можливість констатувати, що такі характеристики діяльності, як: суб’єктність, предметність, активність, цілеспрямованість, мотивованість, усвідомленість визначають особистісно- орієнтоване навчання як таку діяльність, центром якої є особистість того, хто навчається, його самобутність, самоцінність, адже суб'єктний досвід кожного спочатку розкривається, а потім узгоджується зі змістом освіти.

Автор виділяє наступні завдання особистісно орієнтованого навчання: розвинути індивідуальні пізнавальні здібності кожної дитини; максимально виявити, ініціювати, використати, "окультурити" індивідуальний (суб'єктний) досвід дитини; допомогти особистості пізнати себе, самовизначитись та самореалізуватись, а не тільки формувати попередньо задані якості; сформувати в особистості культуру життєдіяльності, яка дає змогу продуктивно будувати своє повсякденне життя, правильно визначати поведінку лінії життя; формування культури життєдіяльності особистості є вищою метою особистісно орієнтованих систем та технологій.

У підрозділі 2.2. – "Трансформація культурних цінностей в ситуації постмодернізму: нові можливості для розвитку особистості" автор звертає увагу на такі моменти: а) визначення сутнісних характеристик інституту освіти, б) виявлення етапів його якісних змін, в) виділення ідеальних типів освітніх систем.

Аналізуючи внутрішню перебудову самого освітнього інституту, можна зробити висновок, що якісна зміна освітньої системи включала:

-   поступове переорієнтування цілей освіти: освіта як цінність стала ототожнюватись тепер із придбанням фахових знань. Аж до XIX сторіччя "освічена людина" - це, насамперед, людина, що опанувала якусь спеціальність, володіє фаховими знаннями на відміну від доброчесного християнина у середньовіччя, знайомого лише зі Священними текстами;

-   усі реконструкції, пов'язані з передачею професії: створення спеціальних навчальних закладів по підготовці педагогів, вимоги від них поглиблених знань у певній області, а не тільки виконання соціально-моральних норм (як раніше), формування механізмів контролю за педагогічною діяльністю, особливо градацій педагогічних умінь тощо;

-   виникнення регулярних зв'язків системи освіти з іншими соціальними інститутами, у першу чергу - із державою (яка виступає в якості замовника) і наукою;

-   систематизований виклад педагогічних прийомів навчання науками - педагогіка у власному розумінні цього слова, як професія для передачі усім освіти - умова існування більш високого ступеня в інституті освіти - фахового.

Автор зауважує, що постмодерністське суспільство зорієнтовано на категорії функціональної раціональності, підтверджує самореалізацію і задоволення, проголошує принциповий плюралізм, різноманіття, диверсивність, конкуренцію парадигм, невідтворюваність, унікальність. Постмодернізм є альтернативою усім формам монізму, уніфікації, тоталітаризму. Серед важливих рис постмодернізму, істотних для освіти, слід відмітити наступні: 1) сумніви у можливості історичного нового; 2) відмова від будь-яких проектів перетворення світу; 3) сумніви в дієздатності, силі науки, теорії раціональності.

Парадигмальні зрушення, врахування ситуації постмодернізму дають можливість продуктивно проаналізувати якісні зміни самого інституту освіти:

а) тенденція до нефіксованості меж інституціональних форм;

б) діалогічність, відкритість, орієнтація на полікультурність у змісті освіти;

в) зміна структури формальної освіти, що торкається усіх її етапів і рівнів, причому вища освіта набуває масового характеру.

Дуже важливо проаналізувати нові типи комунікацій, ситуацію постмодерну в культурі і її вплив на формальну освіту. На цій основі можна виділити закономірність “розчинення” освітніх функцій у різноманітних сферах проживання індивіда, у той же час всі другі сфери проживання індивіда починають виконувати ролі, дотепер їм не властиві.

У дисертації показано, що відбувається взаємообумовлений процес: поряд із реформою інституту освіти істотно змінюється особистість. І хоча початок цих змін - у культурних інноваціях, але більш простий і прямий процес впливу культури на суб'єкта певної епохи дозволяє сформувати такі якості особистості, що виявляються в наступному розвитку суспільства (і регулярної освіти зокрема) джерелом “передбачення майбутнього”. З’являється можливість забезпечити механізм проникнення інновацій культури в систему освіти, що в цілому призводить до її модифікації і якісної зміни.

У третьому розділі  "Освіта і особистість у сучасному теоретико-соціологічному дискурсі"  гуманізація освіти характеризується автором вже не як теорія, а як сформована освітня парадигма, що заснована на наступних принципах:

-   антропоцільова домінанта освіти, що виявляється у створенні її антропоцентрованої парадигми і співвідноситься з основною ціллю освіти: розвитком людини як соціокультурної істоти, суб'єкта власне людської діяльності (пізнання, спілкування, праця);

-   реалістичність освітніх можливостей гуманізації у конкретних соціокультурних умовах.

У підрозділі 3.1. – "Людинотворча функція гуманізації освіти" – автор зосереджує увагу на основних проблемах переходу освіти до гуманістичної моделі, що  повернена до людини обличчям, тобто орієнтована, насамперед, на задоволення запитів окремої особистості щодо освіти.

 Основною метою дослідження є вивчення механізмів формування системи якостей,  що дає змогу особистості виконувати функції носія культури, духовності, творчо настроєного активного суб`єкта суспільних відносин.

Говорячи про перегляд принципів навчання, автор має на увазі реалізацію принципів нового педагогічного мислення, що відрізняються від традиційних підходів до організації навчального процесу, як-от:

-   принцип діалогізації (і в обміні інформацією, і в рольовій соціальній взаємодії, і в міжособистісному спілкуванні забезпечується рівність партнерів, емоційна відкритість і довіра);

-   принцип проблематизації (стимулювання тенденцій до інтелектуального росту, створення умов для самостійного пошуку рішень, навчання студентів постановці пізнавальних завдань);

-   принцип персоналізації (відмова від гіпертрофованої рольової взаємодії, включення особистого досвіду студента, уміння проектувати взаємодію);

-   принцип індивідуалізації (орієнтація на специфічність інтересів і спроможність студентів, порівняння успіхів і досягнень із його старими досягненнями і зі стандартом).

Рушійними силами розвитку особистості виступають різного роду протиріччя, рушійною силою розвитку людини є суперечність між досягнутим рівнем розвитку її знань, навичок, спроможностей, системою мотивів і типами її зв’язку з оточуючим середовищем.

На думку автора, призначення особистісно орієнтованої освіти полягає в підтримці та розвитку природних якостей дитини, її здоров’я та індивідуальних здібностей, наданні допомоги у становленні її суб’єктності, культурної ідентифікації, творчої самореалізації особистості.

В підрозділі 3.2 – "Основні риси сучасної освітньої парадигми" – обґрунтовується, що професійна освіта становить собою процес і результат оволодіння визначеним рівнем знань, умінь і навичок, норм і цінностей конкретної професії з одночасним формуванням загальної культури особистості. Сучасна ситуація в умовах ринкових відносин потребує постійного розвитку і саморозвитку людини як суб'єкта власної життєдіяльності.

Показано, що за сучасних умов не тільки навчальні заклади, але й інші інститути суспільства починають виконувати освітні функції. Суспільство усе більш прoнизується освітньою діяльністю і знаходиться в стані постійної самоосвіти. Це знаходить відбиток у семантиці “освітнього середовища”, “освітнього простору”, “освітнього суспільства”.

Так, освітнє суспільство - це суспільство, що надає рівні освітні можливості і свободу вибору різноманітних форм навчання, що запропоновані як інституціональною освітою, так і самим життям, кожному члену суспільства.

Для розробки конструкту освітнього суспільства у дисертації виділяються такі засадничі принципи:

1.Розуміння освітньої системи як цілісної, що об`єднує усі рівні і форми та включає дошкільне виховання, середню, спеціальну та вищу освіту, підвищення кваліфікації протягом усього життя.

2.Включення в систему просвітництва, крім навчальних закладів, і центрів допідготовки формальних, неформальних і позаінституціональних форм освіти ( дистанційна освіта, комп`ютерні мережі, телебачення, залучення громадських організацій тощо).

3.Наголошення горизонтальної інтеграції: будинок - сусіди - місцеве соціальне середовище - суспільство - світ праці - засоби масової інформації - рекреаційні організації, культурні, релігійні тощо; між досліджуваними предметами; між різноманітними аспектами розвитку людини (фізичним, моральним, інтелектуальним тощо) на різних етапах  життя.

Освіта перестає бути прерогативою тільки формальних інститутів, вона як би "перетікає" з освітніх інститутів у соціокультурне cередовище. З одного боку, відбувається "експансія" освіти на суспільство в цілому, з іншого боку - усе більш упевнено заявляють про себе й одержують освітній статус форми освіти, колись "розчинені" у різноманітних сферах соціального життя. Засобами, що сприяють становленню освітнього суспільства, є як різноманітна складна система знань, що функціонує в суспільстві, так і нові типи комунікацій - телебачення, інформатика, комп'ютерні мережі, нові типи інтеграції науки, освіти і виробництва, а також освітній потенціал національних культур в якості чинника розвитку сучасної освіти.

В дисертації робиться акцент на виняткову важливість для сучасного етапу розвитку України ідеї про створення єдиного культурно-освітнього простору. Становлення і розвиток усіх форм інституціональної, позаінституціональної освіти і свідоме використання можливостей оказіональної освіти, на наш погляд, має стати основною тенденцією розвитку освіти в Україні.

У підрозділі 3.3 - " Культурні цілі, моральні цінності і стандарти освіти" – стверджується, що нова освітня парадигма формується на основі світоглядних ідей сучасної науки й ідей, що виробляються в інших областях культурної творчості.Найважливішим ціннісним орієнтиром, що диктується новою картиною світу, є етична ідея відповідальності людини перед природою і суспільством. Вже це робить картину світу аксіологічно навантаженою.

У якості іншого важливого ціннісного орієнтира виступає можливість вибору, що протистоїть жорстко детерміністському уявленню про реальний шлях людського розвитку.

У зв'язку з введенням в зміст освіти нової картини світу виникає завдання засудження етики і цінностей прогрессистської, техногенної, "фаустівської" цивілізації і вибору цінностей і принципів, необхідних для загального виживання і вільного розвитку. 

До основних принципів, необхідних для загального виживання і вільного розвитку, що фіксується в сучасній картині світу, варто віднести ідею толерантності до інших позицій, цінностей, культур, ідею діалогу і порозуміння, ідею пошуку взаємоприйнятності вчинків тощо. Ці принципи, у свою чергу, теж є цінностями.

Інноваційна освіта передбачає навчання майбутніх спеціалістів комплексному поєднанню діяльностей - дослідженню (пізнанню), проектуванню і менеджментy, здійснюваних з урахуванням екологічного і морального імперативів, знаходженню компромісних рішень, що задовольняють одночасно інтереси суспільства, різноманітних соціальних груп і індивідів.

Автор доводить, що сучасна некласична парадигма відбиває лінію нормативно-ціннісного обгрунтування освіти (глибинні смисли - цінності - освітні цінності - освітні цілі і норми - освітні рішення), що демонструє логіку взаємозв'язку всіх компонентів освіти - від обгрунтувань освіти до розробки заходів для її проектування і реформування.

Модернізація освіти, на думку автора, починається з введення в її зміст нової наукової картини світу, декларації й обгрунтування кардинальних, субкардинальних, смисложиттєвих цінностей і цінностей виживання, на основі яких виявляється домірність цінностей і пріоритетів, здійснюваних у науці техногенної культури, новим філософсько-світоглядним ідеям, цінностям і пріоритетам, визначаються стратегії сучасного цивілізаційного розвитку.

Системоутворюючою цінністю гуманістично орієнтованої освіти вважається загальна культура особистості, що синтезує в собі ознаки понять: гуманний спосіб життя, освіченість, відповідальність за загальнозначущі цінності, вільне ціннісне самовизначення, компетентність.

Загальні висновки.  Виявлено закономірності соціокультурної обумовленості реформ інституту освіти в період його якісних змін і сформульовані основні принципи його розвитку. Ці принципи такі:

- істотно новий засіб трансляції культури викликає до життя соціальні інновації в самій культурі, безпосередньо пов`язані з реконструкцією інституту;

- внутрішня структурно-функціональна перебудова самого інституту освіти змінює його цілі, завдання, методи і взаємозв`язок із зовнішніми стосовно нього інститутами і соціальним середовищем у цілому.

Загальний механізм впливу культури на освіту полягає у взаємообумовленому впливі трьох компонентів єдиної системи: культура-освіта-особистість. Вплив культурних чинників виявляється однаково важливим як в суспільно значущому прояві, так і в інтимно-особистісному переживанні індивіда, у його ціннісно-світоглядних установках, інтересах тощо.

Основною закономірністю у сучасній освіті є тенденція до подолання її інституціональної форми, що виявляється в збільшенні ролі посередницьких структур, що встановлюють зв`язок між виробництвом, економікою й освітою; у пошуку нових форм інтеграції освіти й інших сфер життєдіяльності; у навантаженості педагогічними смислами основних сфер життя індивіда тощо. Цьому процесу “розчинення” функцій системи освіти у соціумі сприяють такі чинники сучасної культури, як зміна типу комунікацій, ситуація постмодерну, зростання екзистенціальної складової мислення у порівнянні з його соціальною обумовленістю в суспільній свідомості.

Подолання технократизму й інфантилізму у свідомості і діяльності пов`язане з реалізацією в освіті принципів гуманізації, екологізації і ноосферизації.

До основних вимог, виконання яких забезпечить інноваційний розвиток змісту освіти, відносяться:

-   формування глобального або холістського світорозуміння;

-   новий підхід до вибору змісту освіти і зміна способу її організації;

-   зміна ракурсу побудови освіти, акцент на освоєнні методологій діяльності, формування рефлексивних спроможностей;

-   розвиток творчих спроможностей, креативності;

-   широке впровадження в освітню практику культури, багатокритеріальної постановки і вирішення інноваційних завдань;

-   використання технологій, орієнтованих на пріоритетний розвиток людської особистості, насамперед її спроможностей до саморозвитку і самореалізації.