ОТТО ФОН БІСМАРК І КОЛОНІАЛЬНА ПОЛІТИКА НІМЕЧЧИНИ, 1871–1890 РР.

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, позначені об’єкт і предмет дослідження, його хронологічні рамки, сформульовано мету та завдання роботи, розкрито теоретико-методологічну основу та наукову новизну дисертації, подані відомості про практичне значення й апробацію результатів, представлено структуру роботи.

Перший розділ «Джерела та історіографія проблеми» присвячений аналізу актуального стану вивчення теми й інформаційного забезпечення подальших розробок.

Документальну базу дослідження склали різноманітні за своїм характером матеріали, які можна умовно поділити на п’ять груп: архівні документи, опубліковані документи, мемуари державних і політичних діячів, полемічні твори, періодична преса.

До першої групи джерел увійшли неопубліковані документи з фондів Архіву зовнішньої політики Російської імперії (АЗПРІ) Історико-документального департаменту МЗС Російської Федерації.

У фондах АЗПРІ («Канцелярія МЗС», «Посольство в Берліні») знаходяться донесення російських послів із Берліна і Лондона, довідки, телеграми, доповідні записки, звіти, інструкції офіційного Санкт-Петербурга та ін. Російські дипломати докладно аналізували суперечності, що виникали між Німеччиною, Англією, Францією та іншими державами у колоніальному питанні, фіксували реакцію на них в німецькому суспільстві, правлячих і фінансово-промислових колах. Зверталася увага на конкретні проблеми німецької колонізації, вивчалася її регіональна специфіка.

Аналіз цих документів, їх критичне осмислення дозволяє більш глибоко вивчити рушійні мотиви й особливості німецького експансіонізму, ролі в цьому процесі О. Бісмарка.

Друга група джерел представлена опублікованими документами.

Серед них найбільш важливими є стенограми засідань рейхстагу. Парламентські дебати відображали погляди всіх соціальних груп і партій. У стенограмах можна зустріти виступи офіційних представників уряду та опозиції, представлені ними законопроекти, тексти інших офіційних документів, статистичні дані та інші матеріали.

Критичний аналіз цих відомостей розкриває перед дослідником значні перспективи, складає міцне підґрунтя для реконструкції об’єктивної картини подій, у тому числі й пов’язаних із діяльністю Отто фон Бісмарка.

Фундаментальне видання «Велика політика європейських кабінетів
1871–1914», яке нараховує 40 томів і опубліковане у 1922–1927 роках, вже протягом багатьох років привертає увагу дослідників історії міжнародних відносин. Листування офіційного Берліна з посольствами, міжвідомче листування, інші матеріали дають системне уявлення про колоніальну політику Другого Рейху.

Велику цінність мають публікації, підготовані Г. Пошінгером («Князь Бісмарк і Парламентаризм» (1894 р.), «Князь Бісмарк і дипломатія, 1852–1890» (1900 р.) та ін., які побачили світ наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. Серед зібраних документів містяться записи бесід канцлера з дипломатами різних країн, його виступи в рейхстазі, у приватному колі, витяги з періодичних видань тощо.

Збірник «Німецька колоніальна політика в документах» під редакцією Г. Якоба, виданий в 1938 р., також містить корисні матеріали. Вони,
серед іншого, дають можливість ознайомитися зі спогадами безпосередніх учасників колонізації. Щоправда, дана збірка не висвітлює «тіньового боку» процесу, пов’язану з насильством і пригніченням аборигенів. Ці аспекти історії міжнародних відносин і, зокрема, колоніалізму, стали активно розроблятися пізніше. Так, під редакцією Ф. Мюллера у НДР 1962 року вийшла збірка «Колонії під батогом». Названі видання містять значний пласт документальних матеріалів, які, правда, мають доволі опосередковане відношення до діяльності Отто фон Бісмарка.

Отже, представлені у численних виданнях корпуси документальних матеріалів мають свою специфіку, оскільки готувалися під впливом особистих уподобань укладачів, які, як правило, переслідували конкретні ідейно-політичні цілі.

Третю групу джерел складають спогади й щоденники державних і політичних діячів, мандрівників і першопрохідців.

У першу чергу привертають увагу мемуари самого Отто фон Бісмарка «Думки та спогади». Але ознайомлення з ними дозволяє упевнитися, що автор майже не торкався проблеми колоніалізму. Більш менш детально ним згадується Гельголандський пакт 1890 р. і деякі інші ще більш незначні фрагменти. Цілком можливо, це може бути пояснено тим, що мемуари О. Бісмарка опубліковані не в повному обсязі. За деякими відомостями, в свій час Г. Бісмарк не передав для публікації четвертий том спогадів батька, вважаючи, що час для «політичних викриттів» ще не настав.

Події колоніальної історії знайшли відображення в мемуарах чиновника колоніального відділу рейхсканцелярії Л. Рашдау «Бісмарк та Капріві. Спогади

німецького дипломата, 1885–1894 рр.», в яких привертають увагу згадки про зустрічі й бесіди з канцлером.

Книга одного з наближених до О. Бісмарка співробітників рейхсканцелярії, віце-президента рейхстагу і міністра сільського господарства Л. фон Бальхаузенна «Бісмарк. Спогади про держміністра» також містить епізоди, що розкривають ставлення О. Бісмарка до колоніальної експансії.

Спогади посла Німеччини у Франції в 1874–1885 рр., а наприкінці
XIX століття – рейхсканцлера Х. Гогенлое-Шіллінгфюрста, опубліковані під назвою «Мемуари часу рейхсканцлера», дозволяють значно збагатити інформаційну базу роботи. За родом своєї діяльності він знаходився в епіцентрі подій, мав можливість постійно спілкуватися з Бісмарком. Важливо й те, що
Х. Гогенлое-Шіллінгфюрст виконував місію посла в державі, яка була традиційною суперницею Німеччини, у тому числі й у колоніальному питанні.

Заслуговує згадки також робота редактора газети «Гренцботен» М. Буша «Щоденники», яка вийшла в світ у 1899 році. Він доволі докладно описує свої бесіди з канцлером. Однак, оскільки М. Буш не був довіреною особою Отто фон Бісмарка, слід припустити, що останній не був з ним повністю відвертим. І це слід враховувати під час визначення інформаційної цінності щойно названих документів.

Особливе місце серед німецьких мемуаристів посідає К. Петерс – теоретик і практик колоніалізму, одна з найбільш одіозних фігур в історії Німеччини. Його роботи «Створення Німецької Східної Африки. Колоніальні та політичні спогади і роздуми» (1906 р.), «Німецька експедиція Емін-паши» (1891 р.), «Спогади» (1918 р.), «Як виникла Німецька Східна Африка» (1912 р.) та інші містять велику кількість важливих фактів та свідчень, які доповнюють уявлення про ставлення Отто фон Бісмарка та інших німецьких урядовців до колоніальної експансії, стосунки канцлера з підприємницькими колами тощо.

Мемуарна література хоча і має суб’єктивний характер, проте часто дає цінні й маловідомі деталі подій та істотно доповнює офіційні публікації. Вона відображає індивідуальне сприйняття подій і, за умови дотримання принципів об’єктивності, дозволяє представити досліджувану епоху у всій її повноті.

Четверта група джерел представлена публіцистичними, науково-публіцистичними та науковими творами, авторами яких стали сучасники й безпосередні учасники німецької колоніальної експансії.

Яскравими прикладами надзвичайно поширеної і популярної в Німеччині тих часів публіцистики можуть слугувати брошури християнського місіонера Ф. Фабрі «Чи потрібні Німеччини колонії?» (1871 р.) та «П'ять років німецької колоніальної політики» (1889 р.). Перша робота, очевидно, адресувала запитання, винесене в її назву, не тільки німецькому суспільству, а й уряду Другого Рейху. В другій підбиваються деякі підсумки, подається критичне осмислення змісту та результатів експансії, ситуації, яка склалася у Східній та Південно-Західній Африці.

Окрему підгрупу публіцистичних творів представляє робота М. Кошітцкі «Німецька колоніальна історія» (1887–1888 рр.). Автор через екскурси в історичне минуле Німеччини, намагався довести закономірність, а відтак – і неминучість колоніального розвитку Німеччини, необхідність виконання німецьким народом «цивілізаторської» місії.

Нарешті, серед робіт даної групи можна виокремити й такі, які замислювалися їх авторами – представниками академічних кіл – як суто наукові. Так, Ф. Ратцель прогнозував перетворення Німеччини на державу світового рівня як історичну закономірність.

Наведені роботи, безумовно, значно впливали на громадську думку, оскільки відображали нагальні потреби значної частини населення країни. Вони в своїй сукупності представляли фактор, який мали брати до уваги представники німецького істеблішменту. Урахування джерел даної категорії допомагає прояснити обставини, в яких і Отто фон Бісмарк був змушений приймати свої рішення.

Важливість залучення даних джерел визначається, серед іншого, й тим, що в них відображається зміст дискусії по проблемам колоніальної політики всередині німецького суспільства.

До п’ятої групи джерел відносяться матеріали періодичних видань.
Під час роботи над дисертацією були оброблені колекції, що зберігаються
в провідних бібліотеках і книгосховищах України і Росії. Серед них:
«Норддойче альгемайне цайтунг», «Альгемайне цайтунг», «Експорт», «Дойче колоніальцайтунг», «Кьольніше цайтунг», «Дойче Рундшау», «Гренцботен», «Московские ведомости», «Русские ведомости» та багато інших. На шпальтах громадсько-політичних видань регулярно з'являлися публікації з колоніальних питань, які відображали інтереси політичних партій, їх ставлення до урядових рішень і, в тому числі, містили тексти найважливіших офіційних документів.

Преса не менш чутливо і гостро, ніж публіцистика, реагувала на зростання колоніальних устремлінь у німецькому суспільстві 1880-х років. Зрештою, і сам Отто фон Бісмарк використовував пресу як засіб політичної боротьби або, щонайменше, інформування громадськості щодо сутності його поглядів. Отже, без урахування матеріалів преси неможливо скласти повну картину розвитку колоніального руху.

Матеріали періодичних видань доповнюють собою комплекс документів, які складають достатню основу для поглибленого вивчення як незначних епізодів, так і ключових питань у процесі дослідження ролі Отто фон Бісмарка у формуванні та здійсненні колоніальної політики Німеччини у 1871–1890 роках.

Історіографічну базу дисертації складають праці зарубіжних та вітчизняних дослідників.

Німецька історіографія колоніальної політики Берліну численна та ґрунтовна. Діяльність Бісмарка на різних етапах розвитку імперії постійно привертала увагу дослідників. Але до початку Першої світової війни німецькі історики зверталися до її вивчення, в основному, з метою популяризації ідеї «розширення життєвого простору». У цей час єдиною серйозною працею була «Історія німецької колоніальної політики»

А. Циммермана, опублікована у 1914 р., на сторінках якої автор прагнув виправдати колоніальну експансію Другого Рейху.

У 20-х – на початку 30-х рр. ХХ ст. стабільність інтересу до колоніалізму була обумовлена реваншистськими настроями, що панували в державі після підписання Версальського мирного договору 1919 р., який німці розцінювали як «версальський диктат», що призвів до занепаду імперії.

Це було також зумовлено важким становищем німців у колишніх колоніях, а також появою в Англії і Франції документальних та публіцистичних видань викривального характеру. Такі публікації були засновані на реальних фактах, а іноді, й на вигадках. Розкриваючи найбільш негативні сторони німецького колоніалізму і епатуючи читача реаліями колоніального побуту, автори таких робіт переслідували цілком зрозумілу мету: сприяти легітимації колоніальних надбань країн Антанти, зроблених за рахунок Німеччини.

У цих обставинах подолання «почуття провини» німецької нації перетворилося на професійне завдання істориків та письменників. Історична наука і публіцистика поєдналися: історики зверталися до актуальної теми, а публіцисти шукали в історії минулого аргументи для пропаганди ідеї колоніального реваншу. Мова йде про роботи Ф. Валентина, В. Віндельбанда, Г. Шпельмейєра, М. Хагена, Г. Хальгартена, Г. Янцена та ін.

Характерною для цього періоду є фундаментальна монографія
М. Хагена «Колоніальна політика Бісмарка» (1923 р.), в якій висвітлені
мотиви, рушійні сили й суперечливість політики Другого Рейху, розглянуто розбіжність колоніальних теорій і практичних результатів їх втілення в життя. Співвідношення європейської і колоніальної політики М. Хаген трактував у контексті вибору Німеччиною зовнішньополітичних пріоритетів. Дослідник також стисло проаналізував еволюцію поглядів канцлера у колоніальному питанні. Треба зазначити, що робота була не позбавлена упередженості. Її автор залишав поза увагою проблемні моменти, намагався показати політику
О. Бісмарка виключно в позитивному плані.

Ще одним прикладом робіт тих часів, що заслуговують на особливу увагу, є книга Г. Хальгартена «Імперіалізм до 1914 року. Соціологічне дослідження німецької зовнішньої політики до Першої світової війни». Він значно розширив теоретичний і конкретно-історичний аналіз за рахунок ретельного розгляду діяльності фінансових та промислових угруповань, їх зв’язків з урядом О. Бісмарка. Дана робота виявилася корисною для розуміння контексту, в якому розгорталася діяльність рейхсканцлера.

Закінчення Другої світової війни, яке, здавалося, повинно було відкрити нові перспективи для об’єктивного вивчення даної проблематики, не позбавило світову історіографію політико-ідеологічного забарвлення. Як у радянській, так і в буржуазній історіографії збереглися тенденційні підходи, які потрібно враховувати під час її опрацювання.

Західнонімецька історіографія продовжувала або схвалювати колоніальну експансію (у рамках поширених у 50-ті роки робіт істориків «консервативного» напряму, таких, наприклад, як В. Ріттер), або ухилятися від її оцінки, як це найчастіше робилося представниками «ліберального» кола (М. Герінг, С. Цехлін, Х. Кобер, Г.-У. Велер та ін.). Деякі з них намагалися розробляти «особливі» підходи, які в цілому применшували місце і значення колоніальної політики. Так, представник ліберального напряму В. Ріхтер у праці «Бісмарк», опублікованій у 1962 р., підкреслював, що колоніальна політика була для рейхсканцлера лише інструментом.

Правда, в числі істориків ліберального напряму зазвичай згадуються
Ф. Фішер та деякі інші дослідники, які намагалися давати об’єктивну
оцінку колоніальної політики і ролі О. Бісмарка в її формуванні та здійсненні. Однак, можна погодитися з оцінкою С.С. Трояна, що в цьому вони мало відійшли від підходу, розробленого Г. Хальгартеном – згадуваним вище класиком історіографії колоніальної політики.

Деякі мотиви (і зокрема – елементи теорії імперіалізму) свідчили про схожість думок цих учених і висновків, які робилися в рамках марксистської історіографії, оцінки котрої загалом відповідали духу робіт, опублікованих радянськими, а пізніше – російськими та українськими вченими.

З їх числі можна виокремити праці Ю. Кучинського, М. Нуссбаума та Г. Штоеккера, які справили вплив не тільки на німецьку, а й на російську радянську історіографію. Зокрема, вони підтримали розпочату істориками ліберального напряму дискусію, яка точилася навколо питання категоріального визначення політики, започаткованої в часи Другого Рейху.

Видання у 1977 р. колективної праці «Натиск на Африку» стало значною подією в науковому житі. Правда, слід зазначити, що в даній роботі враховувалися результати опрацювання історії німецького колоніалізму, зроблені в 1940–1970-х рр. радянською історіографією, а отже, вона певною мірою має похідний від неї характер.

В останній час світ побачили нові роботи, які мають наукову цінність. Серед них можна згадати праці Х. Грюндера «Історія європейської
експансії. Від дослідників та конкістадорів до колоніалізму» (2003 р.) та «Історія німецьких колоній» (2004 р.); Ю. Цімеррера «Геноцид в Німецькій
Південно-Східній Африці і наслідки колоніальної війни в Намібії (1904–1908) (2003 р.)», Й. Шілдкнехта «Бісмарк. Південно-Західна Африка та конференція з Конго» (1999 р.) та інших. Дані роботи свідчать про поступове звільнення німецької історичної науки від ідеологічної упередженості й виступають ознакою збереження наукового інтересу до цієї проблематики.

Отже, аналіз німецької історіографії свідчить про можливість і необхідність подальшого вивчення як історії німецького колоніалізму в цілому, так і ролі, яку в ній відігравав О. Бісмарк, зокрема.

Серед дослідників історії колоніальної політики Другого Рейху багато також англійських та французьких істориків. Їх увагу привертали, передусім, причини, хід та наслідки англо- та франко-німецького антагонізму (Е. Лемонон «Англія та Німеччина» (1925 р.), В. Ауделотт «Бісмарк і британська колоніальна політика. Проблема Південно-Західної Африки, 1883–1885» (1970 р.) та ін.).

У російській дожовтневій історіографії серед робіт, присвячених зовнішній і внутрішній політиці Німеччини, можна назвати праці
Н. Борецкого-Бергфельда, М. Кареєва, І. Защука, В. Левентона, Д. Кольцова та ін.

Вагомий внесок у вивчення передумов і причин колоніальної експансії Другого Рейху та складання англо-німецького антагонізму внесли радянські історики. Серед перших світ побачили роботи А.С. Єрусалимського «Зовнішня політика і дипломатія німецького імперіалізму в кінці XIX століття» (1948 р.), «Німецький імперіалізм: історія і сучасність» (1964 р.), а також «Бісмарк. Дипломатія і мілітаризм» (1968 р.).

Широке коло нових джерел, вперше введених до наукового обігу, дозволило докладно висвітлити основні напрямки експансії, участь німецьких банків у колоніальній політиці, внутрішньополітичну боротьбу з питань розвитку «нової Німеччини» тощо. Ці роботи створили передумови для подальшого, більш глибокого вивчення теми.

У другій половині XX століття спостерігалося зростання інтересу радянських учених до вивчення історії німецького колоніалізму. Серед
праць 50-х – середини 80-х рр. ХХ ст. необхідно відзначити роботи О.Л. Нарочницького, Ф.А. Ротштейна, О.В. Хвостова, Є.В. Тарле та ін.

Ф.А. Ротштейн у фундаментальній праці «Міжнародні відносини наприкінці ХІХ ст.» (1960 р.) представив узагальнене систематичне дослідження колоніальних змагань європейських держав, висвітлив вплив монополій і фінансової олігархії на зовнішню політику Німеччини, роль дипломатії О. Бісмарка у реалізації експансіоністських планів, надав оцінку тиску, який справляла на рішення рейхсканцлера громадська думка. Незважаючи на свою давність, це дослідження й досі залишається корисним джерелом достовірних фактичних даних.

Необхідно також назвати роботи І.С. Чарного, В.С. Ейсимонт,
І.О. Улановської та ін., які ґрунтуються на широкій джерельній базі.

Серед робіт сучасних російських вчених, котрі працюють у руслі досліджень німецького колоніалізму слід відзначити дослідження О.Ю. Пуховської «Колоніальна ідея в кайзерівській Німеччині: задуми і втілення» (2001 р.) та праці С.В. Фокіна «Колоніальна політика Німеччини в 1971–1941 рр.» (2004 р.), «Дранг нах Африка: колоніальна політика Німеччини (кінець XIX – 20-ті роки XX ст.)» (2005 р.), «Геополітичний вимір колоніальної політики Німеччини» (2007 р.) та ін. О.Ю. Пуховська переважно займається дослідженням процесу формування ідеології колоніалізму в останній третині ХІХ – на початку ХХ ст. Натомість С.В. Фокін серйозну увагу приділяє практичному боку колоніально-пропагандистській діяльності в Німецькій імперії в контексті складання передумов переходу до колоніальної експансії й аналізу геополітичних аспектів німецької зовнішньої політики.

З’явилися в останній час й інші цікаві роботи, що також свідчить про зростаючий інтерес росіян до вказаного проблемного кола. Так, О.І. Галкіна у 2000 р. захистила дисертацію «Позиція уряду і громадськості Великобританії щодо колоніальної політики Німеччини в Африці, 1884–1890 рр.», С.А. Юртаєв дослідив тему «Зовнішня політика О. фон Бісмарка у 1871–1890 роках у відображенні громадської думки Росії» (2009 р.), С.В. Буталій представив роботу «Німеччина і Південно-Західна Африка» (2010 р.). Опрацювання названих та інших робіт сприяло реалізації мети дослідження.

Вітчизняна історіографія також має значні здобутки в області досліджень німецької історії. В 70–80-ті роки одним із визначних центрів германістики в СРСР стала кафедра всесвітньої історії Дніпропетровського університету. Під керівництвом А.С. Зав’ялова навіть було започатковано збірник наукових праць «Вопросы германской истории». Широко відома в Україні та за її межами С.Й. Бобильова, інші авторитетні дослідники, які вивчають історію українсько-німецьких зв’язків.

Щодо історії колоніальної політики Німеччини, то значні досягнення в їх розвитку було зроблено завдяки випускнику Чернівецького університету С.С. Трояну. Він підготував кандидатську дисертацію «Політична боротьба в Німеччині з питань колоніальної політики в Африці в 1871–1890 рр.» (1990 р.). Через п’ять років світ побачила докторська дисертація «Ідеологія та практика німецького колоніалізму в XVI–XIX ст.» (1995 р.). Пізніше під його керівництвом були підготовані кандидатські дисертації С.М. Косяк «Німецький колоніально-товариський рух другої половини XIX ст.» та десятки наукових праць з цієї проблематики, серед яких найбільш видне місце посідає монографія, підготована у співавторстві з П.С. Трояном «Отто фон Бісмарк і колоніальне питання в Німеччині (1840–1890 рр.)» (2011 р.).

Слід відмітити, що автор даного фундаментального і збудованого на широкому колі джерел і літератури дослідження, не приділяє головну увагу ролі Отто фон Бісмарка в формуванні та здійсненні колоніальної політики, а розкриває лише окремі аспекти цієї проблематики.

Різноманітні аспекти історії колоніалізму також розробляються науковими школами Одеського і Луганського університетів під керівництвом О.Б. Дьоміна та М.С. Бурьяна.

Таким чином, аналізуючи історіографію з проблеми, що досліджується, слід зазначити, що як зарубіжні, так і українські вчені, незважаючи на активне вивчення питань колоніалізму, не в повній мірі заповнили «білі плями» історії колоніальної політики Другого Рейху, що, відповідно, вимагає подальшого комплексного дослідження.

У другому розділі «Зародження колоніальної політики Німеччини» розглядається передісторія німецького експансіонізму.

Підготовчий етап німецької колоніальної експансії припадає на першу половину XIX століття, коли розпочалася активна ознайомчо-торгівельна діяльність німецьких місіонерів у різних кутах світу. До цього часу внутрішньополітична ситуація та конфлікти на європейському континенті не сприяли успіхам Німеччині в колоніальних змаганнях.

Важливою політичною передумовою швидкого економічного розвитку, подолання регіональних обмежень і виходу на світовий рівень стало об’єднання Німеччини, якому вона великою мірою завдячує особі Отто фон Бісмарка. Зростання військово-політичного потенціалу країни підштовхнуло
німецьких інтелектуалів до розробки численних колоніальних проектів. Швидко збільшувалася кількість прибічників використання державних фінансів, адміністративного апарату та дипломатичного корпусу для
військово-політичного та матеріального забезпечення колоніальної експансії.

Зі свого боку канцлер негативно ставився до подібних проектів, зважаючи на можливі ускладнення у відносинах із державами, які вже давно вступили на шлях розбудови трансконтинентальних імперій і значно випереджали Німеччину за економічними можливостями.

Таким чином, з моменту утворення Німецької імперії правлячі кола Другого Рейху опинилися під зростаючим тиском громадськості, яка бачила в колоніальній експансії шлях до вирішення численних соціальних проблем.

Дані обставини склали передумови для подальшого розвитку подій.

Третій розділ «Отто фон Бісмарк і колоніальний рух у Німеччині в 1871–1884 рр.» присвячений аналізу розвитку німецького колоніального руху та пов’язаних з ними змін у ставленні рейхсканцлера до проблем експансіонізму.

Обговорення колоніальних проектів відбувалося одночасно з
пошуком німецьким суспільством виходу з напруженої економічної та
соціально-політичної ситуації, що склалася всередині країни. Так, економічна криза 1873 року призвела до пожвавлення на неформальному рівні колоніального руху в середині 70-х років XIX століття.

У той же час уряд визначальною умовою економічного розвитку вважав мирне співіснування в Європі, для чого докладав чималих зусиль, вибудовуючи зважену зовнішньополітичну лінію. Баланс сил у Європі значною мірою залежав від рівноваги протиріч у трикутнику Англія–Франція–Німеччина. В таких умовах різкий перехід до активної колоніальної політики міг загрожувати Німеччині політичною ізоляцією.

Тим не менш, правлячі кола Другого Рейху робили обережні кроки в напрямку безконфліктного просування національних інтересів у країнах Азії та Африки. Отто фон Бісмарк, офіційно проголошуючи про своє неприйняття ідеї державної підтримки колоніалізму, давав розуміти, що відмова від настільки радикальної позиції – це лише справа часу.

У розпал обговорення протекціоністського тарифу в 1879 році О. Бісмарк вніс на розгляд рейхстагу «договір про дружбу» із Самоа, уперше продемонструвавши бажання вести колоніальну політику, але без її відкритого проголошення, у обмеженому обсязі: не у формі анексій, а у формі економічного домінування і встановлення політичної опіки над заморськими територіями.

Відхилення Самоанського законопроекту загострило інтерес представників промислово-банківського капіталу до колоніального питання. Крім того, на межі 70–80-х рр. ХІХ ст. ця проблема в німецькій пресі обговорювалася більше, ніж будь-коли, а з початку 80-х років ХІХ ст. усе частіше повторювалися відкриті заклики до захоплення нових територій.

Шляхи для проникнення німецького капіталу в райони, намічені для колонізації, прокладались «дружніми договорами», які укладалися з вождями місцевих племен. Цьому також сприяла діяльність німецьких місіонерів та численних товариств. Після заснування «Центрального союзу торгівельної географії й підтримки німецьких інтересів за кордоном» і «Західнонімецького союзу колонізації й експорту» розпочався період організованого колоніального руху в Німеччині.

Внаслідок цього, хоча Отто фон Бісмарк, як голова уряду, й залишався формально осторонь процесу, проблеми, пов’язані з його розвитком, все більше привертали його увагу.

Бурхливому росту устремлінь правлячих кіл Німеччини й повороту політики рейхсканцлера до активних дій сприяли дебати з колоніального питання, які відбулися на початку 80-х рр. ХІХ ст. У них так чи інакше взяли участь усі верстви німецького суспільства, свідченням чого стали численні публікації «на злобу дня». Цьому сприяла й активізація експансії інших європейських держав.

Після створення в грудні 1882 р. «Німецького колоніального союзу», почався новий етап розвитку колоніального руху, який проводився паралельно з переходом Другого Рейху до політики колоніальних захоплень.

У 1871–1883 роках офіційні погляди Отто фон Бісмарка з колоніального питання зазнали еволюції, що український дослідник С.С. Троян визначив терміном «зсув парадигми». Німеччина де факто опинилася на порозі нового етапу зовнішньої політики, вступила на шлях колоніальних змагань.

У четвертому розділі «Колоніальна концепція Отто фон Бісмарка і її реалізація в 1884–1890 рр.» розглядаються проблеми втілення політичних задумів рейхсканцлера на завершальному етапі еволюції його поглядів з питань експансії.

Протягом 1884–1885 рр. Німеччина здійснила здобутки, що поставили її на третє місце у світі за розмірами колоніальних володінь. Це виявилося можливим, передусім, завдяки загостренню відносин між старими колоніальними
державами. Окупація Англією Єгипту (1882 р.) була причиною її чергового конфлікту з Францією. Російсько-англійське зіткнення на афганському кордоні
(березень-квітень 1885 р.) могло перерости у війну між цими державами. Наполегливі зусилля Англії захопити Судан у січні 1885 р. призвели до знищення махдістами військ під командуванням Ч. Гордона. В Індокитаї у березні того ж року отримали поразку французькі війська. Отже, можна погодитися з думкою О.Л. Нарочницького, що Німеччина ніколи не опинялася в обставинах, які б настільки сприяли захопленню заморських територій.

Водночас слід звернути увагу на те, що, враховуючи голосні декларації про «недержавний характер» боротьби за простір, німецькі правлячі кола діяли підозріло швидко і послідовно. Продуманість за часом і опрацьованість в деталях німецьких анексій викривають наявність заздалегідь розробленої програми експансії, яка чекала сприятливого моменту для своєї практичної реалізації.

Такою нагодою послужила підготовка конференції по єгипетському питанню, що повинна була відкритися 28 червня 1884 р. Вже 5 травня 1884 р. Бісмарк дав вказівку послу в Лондоні Г. Мюнстеру (і цю вказівку, надаючи їй виняткового значення, він повторив 11 травня й 1 червня 1884 р.) поставити перед англійським урядом альтернативу: надати політичну підтримку Німеччині або штовхнути її до союзу з іншими державами. У відповідь
22 червня 1884 р. німецьке керівництво було повідомлено Дж. Гренвілем про підтримку планів щодо німецького протекторату над Ангра-Пекена.

23 червня 1884 р. рейхсканцлер виступив у бюджетній комісії рейхстагу (яку взагалі не відвідував з 1871 року!) з офіційним проголошенням колоніальної політики. 26 червня, виступаючи вже перед депутатами рейхстагу, він виклав сутність програми, що, загалом, зводилася до тези: «…наш намір – це не утворення провінцій, а підтримка вільного розвитку комерційних підприємств». Така політика, стверджував він, не зажадає від імперії солдатів, а від імперських фінансів грошей. Створення класичних колоній він, якщо не повністю відкидав, то називав небажаним. Натомість він пропонував «просуватися вперед не стільки приєднанням заокеанських територій, скільки наданням охоронних грамот», повторюючи шлях Ост-Індської компанії. «Авторитет рейха» передбачалося забезпечити майже тільки консульським представництвом. Отже, в основу німецької колоніальної політики на цьому етапі були покладені принципи концессіонізму.

Багатообіцяюча програма колоніального засвоєння заморських територій відкривала шлях для створення широкої політичної платформи на підтримку діючого уряду: від прогресистів до ультраконсервативних аристократів. Найбільш рішучу частину опозиції канцлер попереджав про те, що противники колоніальної політики зраджують національним інтересам.

Отже, відповідно до положень викладеної програми і під впливом як внутрішньополітичних (наявність опозиційних чинників у парламенті, стриманість промислових і банківських кіл у фінансуванні колоніальних підприємств і прагнення перекласти витрати з проведення колоніальної політики на державу й ін.), так і зовнішніх (існування складних відносин із Францією, небезпека загострення відносин з Англією й ін.) проблем, О. Бісмарк віддавав перевагу політиці за принципом «прапор іде за торгівлею»

4 липня 1884 р. комісар Нової Гвінеї Г. Нахтігаль проголосив німецький протекторат над Того, 12 липня 1884 р. – над Камеруном. На початку серпня був установлений протекторат над Ангра-Пекена. У наступні місяці територія протекторатів енергійно розширилася у всіх напрямках. Берлінська конференція з Конго підтвердила той факт, що колоніальний поділ Африки між крупними капіталістичними державами вступив у завершальну стадію. Узгодивши питання про Нову Гвінею, Англія й Німеччина домовилися також про розділ сфер впливу в Океанії.

Але були й випадки, коли державна ініціатива йшла попереду здобутків комерсантів. Так, 19 серпня 1884 р. було встановлено німецький протекторат над Новою Британією (пізніше Архіпелаг Бісмарка) та ін.

У 1885 р. Німеччина уклала договір з Іспанією й придбала право на створення вугільних станцій і стоянок військового флоту на Маріанських островах й островах Палау. Показово, що в тому ж році уряд О. Бісмарка виділив з державного бюджету 5,4 млн. марок для фінансової підтримки гамбурзьких пароплавних ліній до Африки, Австралії й на Далекий Схід.

Але найбільш показовим свідченням практики відхилення від лозунгу «прапор іде за торгівлею» є історія створення німецької Східної Африки, де не було місіонерських організацій, а комерційні фірми були занадто залежні від англійського капіталу.

У цій ситуації треба було діяти твердо та рішуче. Тому наступного дня після закінчення Берлінської конференції на сторінках спеціального урядового друкованого органу було несподівано оголошено протекторат над областями Усегуа, Нгуру, Усагара й Уками у Східній Африці.

Виступ О.Бісмарка перед депутатами рейхстагу 2 березня 1885 р. можна було розцінити як свідчення відсутності чіткої колоніальної програми. Але дана заява не була вільною від політичного лукавства: фактично канцлер прагнув одержати свободу дій і можливість тактичного маневру при опорі на німецьке підприємництво.

Угода про кордони в Східній Африці була підписана 25 серпня 1885 р., почалося створення Німецької Африки від Занзібарського узбережжя до Великих озер, від Ніла до Лімпопо. На запит К. Петерса про можливість подальших експедицій (включаючи Уганду і Момбасу), О. Бісмарк відповів: «…ну, якщо Ви готові це зробити, ідіть потім далі». К. Петерсу було повідомлено: канцлер пізніше розгляне, що уряд зможе офіційно захистити. Усього в 1885–1886 рр. у Східну Африку було споряджено 17 експедицій, які дали можливість німцям претендувати на територію загальною площею 56 тис. кв. миль.

Дипломатичні успіхи дозволили О. Бісмарку ще більше розширити можливості для колонізації, але в цей час стало зрозуміло, що для цього все більше бракувало ресурсного забезпечення. До того ж, брутальність і свавілля, які чинилися на захоплених землях, привели до повстання, яке було тривале, кровопролитне і справило значний плив на колоніальну думку в Німеччині.

В цілому кінець 80-х рр. XІХ ст. став часом кризи німецької колоніальної політики. Він був оцінений сучасниками як «катастрофа». Конфлікт поставив під загрозу саме існування німецької колоніальної імперії. Побудова колоніального фатерланда виявилася під загрозою, так само як і інтереси фінансово-промислових угруповань та репутація уряду.

Криза спростувала пропагандистський міф про результативну колоніальну політику й можливість вирішення за океаном нагальних економічних і соціальних проблем Німеччини. Період ейфорії змінився періодом сумнівів і розчарувань. За словами російського дипломата М. Муравйова, на той час «колоніальна політика Німеччини потерпіла стільки невдач, що це стало для імперії питанням національної честі».

Напередодні відставки О. Бісмарк у своєму останньому виступі в рейхстазі визнав, що державна участь у колоніальній політиці могла бути й більш виразною. Згадуючи про те, що він говорив про Ост-Індську компанію раніше, можна побачити, що його погляди зазнали суттєвих змін. Досвід «держави-купця» тепер привертав увагу в зв’язку з тим, що в кінцевому результаті вона офіційно увійшла до складу Британської імперії. Ідея створення спеціальної установи (на зразок британського Колоніал оффісу) в урядових структурах Німеччини також не викликала різкого заперечення.

Але й такі поступки Отто фон Бісмарка вже не влаштовували прибічників прискореної експансії. Серед них був і Вільгельм II, який у
1888 р. зійшов на престол.

Відставка О. Бісмарка в березні 1890 р. та призначення канцлером Л. Каприві позначили собою початок нового етапу в історії зовнішньої та колоніальної політики Німеччини, яка остаточно встала на шлях, що призвів її до поразки в Першій світовій війні.