| Краткое содержание: | У Вступі обґрунтовано вибір теми дослідження, її актуальність, визначено об’єкт і предмет, мету й завдання роботи, наукову новизну, окреслено теоретичну й практичну цінність результатів та форми їх апробації.
Перший розділ „Полісся як об’єкт наукових студій” складається із чотирьох підрозділів: „Вивчення Полісся”, „Географічно-територіальне виділення Полісся”, „Етнічна належність та етнічна свідомість поліщуків” та „Виділення Полісся на основі лінгвальних фактів”, у яких простежено зміну поглядів на визначення меж цього регіону, а також виділено етапи дослідження мовної палітри Полісся. Зокрема, у підрозділі „Виділення Полісся на основі лінгвальних фактів” відзначено, що лінгвальні межі Полісся вчені вперше почали виділяти ще в ХVIII ст. Проте ті спроби (О.Шафонський, О.Павловський, М.Максимович, Я.Головацький, П.Житецький, О.Потебня) ґрунтувалися на порівняно обмеженому фактологічному матеріалі. Першим, разом з іншими територіально-мовними утвореннями, північне (поліське) наріччя на основі зібраних діалектних матеріалів виділив К.Михальчук. Всі подальші класифікації – В.Ганцова, І.Зілинського, М.Дурново, М.Соколова, Д.Ушакова, Є.Карського, І.Сидорук, включаючи й національні атласи української (АУМ) та білоруської (ДАБМ) мов, – кардинальних змін щодо північної та південної межі поліського наріччя не внесли. Північну окреслювали за умовною лінією: Стародуб – гирло Іпуті – гирло Прип’яті – по Прип’яті до гирла Ясельди – Слонім – Пружани – Більськ. Виділяючи південну межу, завжди відзначали досить широку смугу перехідних говірок: Суми – Глухів, Лубни – Ніжин, Корсунь – Київ, Житомир – Радомишль, Дубно – Степань, Володимир-Волинський – Влодава. Західна межа чітко виділяється за умовною лінією: Більськ – Біла – Холм – Красностав. Східна: Суджа – Рильськ – Стародуб. На основі фактів лінгвістичних атласів сучасні діалектологи північну межу проводять переважно по російсько-українському та білорусько-українському державних кордонах (із вказуванням на поширення північноукраїнських говірок між Пинськом і Брестом). Південна ж межа визначається майже без змін. Переміщення дослідниками північної поліської межі від Прип’яті до державного кордону за такий короткий проміжок (трохи більше півстоліття) часу не лише вражає, але й не меншою мірою дивує. Ще більше здивування викликає потрактування білоруськими діалектологами поліської групи говірок, яка, за даними білоруської лінгвогеографії, окреслюється умовною лінією Столин – Лунинець – Береза – на південь від Пружан – на північ від Кам’янця (Лінгвістычная геаграфія і групоўка беларускіх гаворак. Мінськ, 1969. – к. 75) далі [ЛГБГ]. Тобто говірки поблизу Лельчиць, Єльська – вже не поліські, а південно-західні білоруські і становлять „основний масив білоруської діалектної мови” [ЛГБГ: к. 71]. До речі, і в українському мовознавстві превалює називання північних говірок саме північноукраїнськими, а не поліськими, щоправда, вони не звужені до якогось мікроареалу.
Поява національних атласів – української і білоруської мов – проблему українсько-білоруської мовної межі не розв’язала. Справедливо зауважив акад. М.Толстой, що обидва атласи не дають достатньо повної картини білорусько-українського пограниччя й лінгвістичного ландшафту поліських говорів не лише тому, що кожен атлас обмежений певним колом питань і кількістю карт, але й тому, що тематика питань і карт обох атласів не ідентична й багато питань і карт не стикуються одне з одним, багато з них тематично залишаються в межах, визначених дослідниками й видавцями географічних меж атласу, які нерідко збігаються з адміністративними і державними кордонами. Проте, незважаючи на те, що білоруські дослідники південні білоруські говірки не пов’язують із українським мовним масивом, все ж таки на основі скартографованого матеріалу в „Дыялекталагічнам атласе беларускай мовы” досить виразно протиставлено білоруський мовний простір українському саме за виділеною К.Михальчуком, Ю.Карським, В.Ганцовим, І.Зілинським, М.Дурново наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. північною межею поліського наріччя (див. карту 1). Відзначимо такі ізоглоси: І) фонетичні: 1) „акання” во\да – ва\да за умовною лінією – витік Ясельди – на північ від Івацевич – Ганцевичі – на південь від Любані – на північ від гирла Птичу – Калиновичі – на південь від Брагина; 2) наявність/відсутність протетичного в у займеннику вон, вона – йон, йана, межа проходить дещо на південь від „акання” [ЛГБГ: к. 10]; 3) дифтонгічна та звужена, закрита вимова рефлексів наголошених *о, *е, ě л’hc, л’bkс, дyм, дpiм - л’ес, дом за лінією Ліда – Стовбці – Узда – Червень – Бобруйськ – Жлобин – Октябрський – Світлогорськ – Річиця [ЛГБГ: к. 16]; 4) поширення рефлексу *ę в ненаголошеному складі \зайец, \пам’ец’ - \зайац, \пам’яц’ на півночі майже збігається з межею „акання”, на сході – з дифтонгічною вимовою рефлексів *о, *е, *ě [ЛГБГ: к. 27]; ареал вимови буў – быў поширений дещо на південь від „акання”, а на сході збігається з ареалами рефлексів *о, *е, *ě [ЛГБГ: к. 27]; ІІ) морфологічні: 1) поширення форм \новэ – \новае, межа збігається з „аканням” [ЛГБГ: к. 10]; ареал ка\м’енн’е – ка\м’енн’я, ка\м’енн’о, збігаючись із „аканням” на півночі, на сході обмежений лінією Октябрський – Мозир – Єльськ [ЛГБГ: к. 11]; ІІІ) словотвірні: ареал сві\нячы – сві\ны, сві\ніны, межа збігається з ареалом „акання” [ЛГБГ: к. 10]. Звичайно, лінгвальні межі Полісся постійно звужуються як під тиском білоруської, так і української літературних мов. Наприклад, за матеріалами Лексичного атласу Правобережного Полісся М.Никончука (польові обстеження провадилися у 70-80-ті роки ХХ ст.) з досить густою мережею обстежених населених пунктів, межа „акання”, порівняно з матеріалами ДАБМ, окреслена вже дещо на південь, починаючи від гирла Ствиги, проте говірки Лельчицького, Єльського, часто навіть Мозирського районів учений до „акаючих” не відносить. Але в берестейсько-пинських – зміщення межі „акання” на південь відзначено вже значно менше (О.Скопненко). Останні дослідження білоруських діалектологів також підтверджують це. У кандидатській дисертації О.Босак „Дыферэнцыяцыя і арэальныя сувязі гаворак Верхняга Над’ясельдзя” (2006), здійсненій на основі обстеження 231 говірки переважно Пружанського району Брестської області, послідовне „акання” поширене лише в одній із семи виділених груп – гродненсько-барановицькій. Північнобрестська група виразно членована на дві підгрупи – акаючу та окаючу. У малецьких, північнозагородських і середньозагородських говірках риси „білоруського комплексу” не виявлені взагалі. Про те, що південно-західні білоруські говори були „окаючими”, стверджує В.Чекмонас. Говорячи про південну межу „акання”, мовознавець висновує, що „окання” відступило перед „аканням” на південь. Це дає вагомі причини стверджувати, що до поширення „акання” на території майбутніх південно-білоруських говорів було поширене „окання”, наявність якого разом із набором інших рис робить їх (риси) природнім продовженням більш південних власне українських говорів. Висновки ученого: до появи „акання” територія сучасних південно-західних білоруських говорів була суто „окаючою”, а якщо додати, що в цих межах було поширене фарингальне українське [h], то очевидним стає факт про північноукраїнську основу цих говорів. Не погоджується з виділеним групуванням білоруських говорів на основі ДАБМ і П.Векслер: „Кажуть, що південно-західна зона включає регіональні анклави, наприклад, так звану поліську підгрупу на заході й мозирську – на сході. Це не зовсім виправдано, бо ці підгрупи радше варто розглядати як українські території”.
Усе далі на північ переміщується межа між середньополіськими та південноукраїнськими (середньонаддніпрянськими й волинськими) говірками. За низкою ізофон, ізоморф, ізолекс М.Никончук проводить її по Ірші – біля витоків Ужа та Уборті – на північ від Новоград-Волинського. Тепер очевидно, що територіально-мовні межі Полісся в минулому були значно ширші. Цілком погоджуємося із твердженням Й.Обрембського про те, що в минулому – в міру чимдалі архаїчної мовної й етнічної картини Полісся – його внутрішня межа (кордон) перестане бути межею, швидше набере характеру розмежування вищих надрядних одиниць етнічно-мовних, що інтегруються на засаді мовної спільності.
Другий розділ „Поліський мовний простір у діахронії” складається восьми підрозділів. У першому підрозділі „Підходи до опрацювання текстів середньоукраїнської доби” запропоновано власну методику опрацювання пам’яток. Відзначено необґрунтованість підходу істориків мови, які, спираючись на обмежені виражальні можливості кириличної графіки та традиційної орфографії, стверджували/стверджують про невідбиття писарями реальних розмовних рис. Зважаючи на власну практику аналізу пам’яток, констатуємо, що вже в текстах XVI ст. більшість тогочасних розмовних рис була принаймні поодиноко виявлена. Цілковита відсутність мовного явища в пам’ятках дозволяє робити припущення про його відсутність і в живому мовленні писаря. Тому в цілому не погоджуємося з твердженням дослідників історії мови про те, що писар, пишучи конь, вимовляв [к’ін`] при відсутності бодай одного написання з и замість о у новозакритому складі або відповідно ходити – [ха\[`іц`] при відсутності в тексті бодай одного випадку „акання”, „дзекання” чи „цекання”. Відзначено, що для характеристики більшості фонетичних процесів оперуємо текстами опрацьованих нами оригіналів та факсимільних видань або публікаціями, де транслітерування тексту здійснене за „Правилами видання пам’яток української мови XIV-XVIII ст.”, укладеними М.Пещак, В.Русанівським (Київ, 1961) та „Правилами видання пам’яток, писаних українською мовою та церковнослов’янською української редакції”, запропонованими В.Німчуком (Київ, 1995). Пам’ятки, транслітеровані некритичним методом (без розрізнення графем ε – є, без виділення надрядкових літер, паєрка тощо), залучені для аналізу лише тих фонетичних процесів, де метаграфування не спотворювало оригіналу.
У другому підрозділі „Джерела та принципи відбору пам’яток” викладено принципи та критерії вибору пам’яток для мовного дослідження. Для аналізу залучаємо пам’ятки різних стилів і жанрів. Найчисленнішу групу становлять ділові документи: грамоти та справи з актових книг судових канцелярій, описи замків. Ця група пам’яток становить найбільший інтерес для історичної діалектології. Саме в грамотах, а особливо в книгах земських, гродських та підкоморських судів, живе мовлення відбите найповніше. Такі записи точно локалізовані. Звичайно, в Житомирському гродському уряді писарем міг бути не обов’язково поліщук із півночі нинішньої Житомирщини, але логічно припускати, що до житомирської канцелярії писарів не набирали із Кам’янця-Подільського, Бара, Львова, Бреста і т. ін. Вони були місцеві, про що й свідчать записи із численними поліськими регіоналізмами. Менше представлена при характеристиці мовної палітри Полісся література релігійного спрямування та світська (полемічна, поезія). На те є об’єктивні причини: вона не завжди точно локалізована, а якщо й локалізована, то регіональні особливості відбиті в ній значно менше. Послідовно простежується графічна особливість: в актових книгах графеми h та # вживаються рідко, а в пам’ятках інших жанрів ці літери на місці колишніх *ě та *ę вживаються частіше, ніж и/ε або я/ε. Саме наявність букв h та # часто „затемнює” реальну мовну сутність писаря. У питанні розмежування українських і білоруських пам’яток застосовуємо переважно мовний критерій: у пам’ятці мають бути явні поліські й так звані спільні українсько-білоруські риси та якомога менше специфічних (визначальних, що в подальшому стали літературною нормою) українських та білоруських. Враховуючи вищесказане, не потрактовуємо як поліські пам’ятки, у яких на фонетичному рівні послідовно простежуються:
1) південноукраїнські риси:
- незалежно від наголосу переважає написання букви h;
- очевидні випадки поплутування h – и;
- наявні випадки и на місці „нового h”;
- літера я (-) пишеться відповідно до *ę, *’а незалежно від наголосу;
- поплутування е – и в ненаголошеній позиції;
- переважають написання з відображенням м’якості шиплячих, р та ц;
2) білоруські риси:
- „акання”, „цекання”, „дзекання”;
- очевидні випадки поплутування h – e, за відсутності виразної тенденції написання h під наголосом, e в ненаголошеній позиції;
- перехід е в о після шиплячих та ц у кінці слова незалежно від твердості/м’якості наступного приголосного;
- оглушення дзвінких перед глухими;
- явно переважають написання з відображенням твердості шиплячих, р та ц.
До цього додамо, що відсутність у пам’ятці літери h (в обох позиціях вживано e) доводить лише факт заперечення створення її уродженцем південноукраїнських наріч, але не є очевидним доказом щодо написання її неполіщуком.
Крізь призму такого підходу залучаємо для аналізу всі тексти, постання яких так чи інакше пов’язане з Поліссям, із актових книг (володимирські, луцькі, острозькі, житомирські, овруцькі, київські, бориспільські, борзнянські, ніжинські), включаючи й ті, що створені за межами сучасних адміністративних кордонів України – холмські, брестські, пинські, стародубські. Аналізовано й крем’янецькі книги, хоч тепер ця територія до північного наріччя української мови не належить. На час написання мова цих текстів не відрізнялася від, наприклад, луцьких чи володимирських. Решту пам’яток відбираємо за:
1) відзначеними вище мовними особливостями;
2) місцем народження писаря та місцем його творчої діяльності;
3) місцем написання.
У третьому підрозділі „Проблема реконструкції давніх територіально-мовних утворень” підкреслено, що оскільки графіка та орфографія, особливо давньоукраїнських та значною мірою середньоукраїнських пам’яток, повністю не відображала живого мовлення писарів, дослідник таких текстів має враховувати низку вже загальноприйнятих в історичній діалектології постулатів. По-перше, фіксація (перший вияв) розмовного явища в давньому точно хронологізованому тексті зовсім не означає, що воно не функціонувало в мовленні раніше. У відображенні інновацій писемна мова відставала від усної принаймні на століття. По-друге, одиничний вияв діалектного явища ще не може бути підставою для констатації його значного поширення в мовленні. Таких „описок” чи „помилок” має бути низка і відзначених не в одному тексті. По-третє, на підставі вияву лише однієї мовної риси (навіть послідовно відзначеної в пам’ятках) не можна висновувати про наявність територіально-мовного утворення. Для констатації діалекту має бути низка рис і з різних мовних рівнів.
У четвертому підрозділі „Літературні мови і жива мова на Поліссі. Мова пам’яток” схарактеризовано мовну ситуацію на українських і білоруських землях у період їх входження до Великого князівства Литовського (далі ВКЛ) та Польської Корони (далі ПК). Відзначено, що на українських і білоруських землях, які входили до ВКЛ, ситуація для культурно-мовного розвитку була значно кращою, порівняно із теренами, що входили до ПК. Офіційною мовою ВКЛ стала „руська”. Поділяємо думку дослідників (І.Огієнка, З.Зінкявічюса, А.Яблоновського), які припускали, що вирішальну роль у становленні цієї мови відіграли західнополіські писарі. У ранніх документах (від часів Вітовта 1392-1430) найбільше проступають риси місцевої говірки, властиві тогочасній Волині, з її центром Луцьком, який на ту пору вважався ніби другою столицею Вітовта. Тому найдавніші документи канцелярії ВКЛ, писані „руською” мовою, є водночас і першими писемними пам’ятками говорів Волині та Західного Полісся.
У п’ятому підрозділі „Особливості вокалізму пам’яток північноукраїнського ареалу XVI-XVII ст.” на основі відбору мовних фактів, виявлених у пам’ятках, схарактеризовано підсистему поліського вокалізму. У підрозділі виділено шість пунктів: „Реалізація давнього *ě”, „Вияви давніх *о та *е” (у цьому пункті виділено чотири підпункти „Доля *о, *е в новозакритих складах”, „Перехід е в о після шиплячих та й”, „Написання а на місці ненаголошеного о (акання)”, „Перехід початкового jе в о”), „Континуанти давнього *ę”, „Відображення давніх *і та *у”, „Написання слів із графемами ь, ъ”, „Чергування у // в”. Аналіз кожного фонетичного явища здійснено за схемою: вияви в писемних пам’ятках; вияви в сучасних українських та білоруських говорах; порівняння відзначених поліських виявів із відповідними фактами, зафіксованими в пам’ятках із суміжних наріч; картографування (якщо дозволяє матеріал) мовного явища. У пункті „Реалізація давнього *ě” на основі фактів пам’яток та сучасної діалектології зроблено висновок про поліську артикуляцію вияву *ě. У низці студій, базованих на аудіозаписах мовлення діалектоносіїв, фахівці приходили до висновку про певну артикуляційну відмінність наголошених рефлексів *ě, наприклад, у говірках лівобережнополіських (де “загалом помітніші дифтонги з обома компонентами”) та середньополіських (де “переважають голосні з нерівномірною тривалістю й інтенсивністю складових частин і невиразною артикуляційною хвилею у зміні підняття” (Т.Назарова). Не вбачав у подібних виявах звуків неоднорідної артикуляції з виразними обома компонентами М.Никончук, який у своїх численних студіях кваліфікував наголошений ятевий рефлекс як напружений, закритий голосний переднього ряду високого піднесення, позначаючи його ê. Тому дуже ймовірним видається припущення Т.Назарової, що ці середньополіські (сюди відносимо і подібні вияви в поліських говірках півдня Білорусі) рефлекси, “зважаючи на низьку інтенсивність міждіалектних контактів у Правобережному Поліссі та на архаїчність цього ареалу, не є вторинними і якоюсь мірою відбивають реальну звукову якість фонем висхідної моделі”. Враховуючи матеріали пам’яток північноукраїнського ареалу, в XІV-XV ст. протиставлення залежно від позиції рефлексів *ě, мабуть, існувало, що і знайшло відображення у відповідних написаннях – h під наголосом, e в ненаголошеній позиції. У цей час, треба думати, артикуляція наголошеного і ненаголошеного виявів (найімовірніше, в говірках Західного Полісся) ще відрізнялася, і писарі-поліщуки відчували, наприклад, в словах въ повhтe чи оу вhрe два різні голосні звуки. Однак подібні написання не були законом, що і підтверджують, нехай нечисленні, відхилення від узусу, що існував: у різних пам’ятках вияви з e в наголошеній позиції частіше або рідше трапляються. Такі написання маємо в Київському Псалтирі 1397 року і майже в кожній грамоті, маркованій В.Курашкевичем як північній. Очевидно, мали рацію дослідники, які, коментуючи ятеві рефлекси в староукраїнських пам’ятках поліського ареалу, відзначали, що звучання наголошеного голосного на місці *ě було іншим, ніж історичне е, також відрізнялося воно й від і. Найчастіше припускалася наявність там дифтонга qk. Додамо, що, найімовірніше, такому дифтонгові передував більш давній ê. Аналіз рефлексів *ě дозволив зробити такі висновки:
- під кінець давньоукраїнського періоду (можливо, й раніше) у мовленні поліщуків якість ятевого рефлекса прямо залежала від наголосу; встановити відносно точно артикуляційне наповнення наголошеного континуанта нині не видається можливим. Можна лише припускати, що в цей час аналізований рефлекс уже навряд чи був виразним дифтонгом з обома компонентами, а швидше звужений, напружений, закритий ê, можливо, іê. Нема жодних фіксацій у поліських пам’ятках, що вказували б на якусь специфічну вимову наголошеного рефлекса *ě (порівняймо непоодинокі свідчення істориків мови про використання в таких випадках спеціальних діакритичних знаків писарями з південноукраїнських територій, наприклад, дві крапки над h). У цей час нащадки деревлян, дреговичів, можливо, волинян залежно від наголосу на місці *ě вимовляли артикуляційно відмінні звуки, що знайшло відображення в пам’ятках
XIV ст.;
- артикуляційна відмінність наголошеного й ненаголошеного ятевого рефлекса, принаймні в XIV ст., не була разючою, про що свідчать непоодинокі написання під наголосом букви e ;
- у подальшому (XV, XVІ і особливо XVІІ ст.) напружений, закритий, звужений артикуляційно не зовсім виразний звук [ê], можливо [іê], який овруцькі, житомирські, київські писарі все частіше починають передавати на письмі буквою e, буквою, що традиційно використовувалася для відображення звука дещо подібного, звичайного [е], на поліській периферії (західнополіські та східнополіські говірки, де вплив інших мовних систем був відчутнішим) зазнає звуження і більш високого підняття в напрямку
іê > і у волинсько-поліських та дальшого розщеплення іê > qk в підляських та східнополіських. На Середньому ж Поліссі розхитування було менше відчутним, що й відобразилося в збереженні в цій місцевості звука [ê] – закритого, напруженого, звуженого, аж до сьогодні, який, щоправда, в низці говірок міг уживатися паралельно із маловиразним неоднорідної артикуляції голосним іê.
- нема достатніх і серйозних підстав убачати в домінуючих написаннях з e відповідно до *ě однозначно білоруського впливу. Не може проявитися екстралінгвальний вплив лише однією рисою (порівняймо, вплив українських пам’яток цього періоду на білоруські виявляється як мінімум вживанням и відповідно до *ě, поплутування и-ы, спорадичне написання у, ю відповідно до *о та *е). Адже інших маркуючих білоруських ознак – акання, дзекання, цекання – у поліських (власне, і в самих білоруських) пам’ятках не виявлено.
У підпункті „Доля *о, *е в новозакритих складах” відзначено, що в кириличній писемності графічне передавання звука [о] чи не найбільше послідовне: різні відповідники цього звука в східнослов’янських мовах незалежно від наголосу послідовно в пам’ятках відображалися єдиною літерою о. І коли в південноукраїнських текстах ранньосередньоукраїнської доби графема у на місці *о іноді траплялася, то написання і (<*о) – становили або своєрідне неписане табу, або такого „ікання” в українському мовному просторі ще не було. Зауважимо, що „ікання” нерідко спостерігаємо на місці *е, але майже ніколи (до XVI ст.) відповідно до *о. Можливо, одну з перших фіксацій і на місці етимологічного *о, як відзначає В.Німчук, містить угорська грамота 1460 р. в топонімі Jablincza. Зміну о перед складом зі слабким єром у давньоукраїнських пам’ятках безпосередньо віддзеркалено написанням у (оу) на місці *о. На думку Ю.Шевельова, в цьому явищі мають місце не лише кількісні, а й географічні обмеження, бо більшість прикладів походять із західних регіонів – Мараморощини, Холмщини та Перемишльщини. До того ж, у жодній із пам’яток у (оу) не вживано в усіх можливих випадках: перевагу скрізь мають написання з о.
З часом написання з у (оу) на місці *о в пам’ятках з півдня України стають все частішими. Це відзначають чи не всі дослідники української мови XIV-XV ст. Водночас у пам’ятках із півночі України цього періоду інших виявів *о, крім о, майже не трапляється. Не вказують на подібний перехід у досліджуваних північноукраїнських пам’ятках В.Курашкевич, В.Німчук. Така зміна наявна лише в нечисленних текстах, що походять із Полісся або суміжних земель, до XVІ ст. Дослідник фонетичних особливостей Луцького Євангелія Я.Баньчеровський констатував як незаперечний факт подовження континуанта *е в новозакритому складі: знамhньємъ, рhмhнь, зhмная, корhнья (наведено десятки прикладів) і відсутність графічного підтвердження для подовження рефлекса *о в такій позиції. Мовознавець наводить лише два приклади: вовциямъ, вwвьцямъ.
Проаналізований матеріал дозволяє констатувати, що етимологічні *о та *е в новозакритих складах у північноукраїнських пам’ятках XVI-XVII ст. в абсолютній більшості випадків писарі передають за допомогою відповідних літер о, е. У більшій половині досліджених текстів інших виявів давніх *о, *е, крім о, е, не засвідчено взагалі. Лише в поодиноких документах спостерігаємо тенденцію до написання у в новозакритих складах. Це відзначаємо передовсім у покрайніх записах на Євангелії кінця XVI – початку XVII ст., де локалізація очевидна – Західне Полісся, Ратнівщина: у невеликому за обсягом тексті написання з у досить показові оуписаль оу соубоутникь, из мерыслоувци, петроувьци, межи вижоувками, при тоу(м), за тои wстроувь, поу(л) колодою медоу, пречистоу(и) богоматере, а також у міській книзі з Кролівця, яка за нашими підрахунками щодо виявів давніх *о, *е демонструє певну близькість радше до книг Полтавських, Пирятинських, Лохвицьких, аніж до інших східнополіських. Бориспільські книги щодо виявів *о та *е займають проміжне становище: випадків написання у, ю на місці давніх *о, *е хоч менше, ніж у полтавських, пирятинських текстах, але незрівнянно більше, ніж у поліських. Можливо, є сенс припускати, що в мовленні бориспільських писарів на час написання книг (XVII ст.) намітилися тенденції до перехідності, оскільки за відчутного впливу поліського писемного узусу все ж таки південноукраїнська живомовна стихія проявлялася досить виразно. Зауважимо, що, наприклад у житомирських книгах, переважну більшість випадків написання інших, крім о, е, рефлексів давніх *о, *е відзначено лише в трьох справах (2-х за 1635 рік та 1-й за 1649), які, мабуть, писали не поліщуки.
Така рефлексація етимологічних *о та *е (з абсолютним домінуванням на письмі букв о, е) у поліських пам’ятках XVI-XVII ст. може бути пояснена не лише впливом традиційної орфографії або певною стандартизованістю тогочасної писемної мови. Не слід тут відкидати і живомовну стихію. Адже в мові південноукраїнських пам’яток цього періоду історики мови букви у, ю, іноді и в нових закритих складах відзначали значно частіше. Версію про графічно-звукову невідповідність, що стояла на перешкоді потрактування однакової і одночасної для всього українського мовного континууму реалізації давніх *о, *е в новозакритих складах, можна було б прийняти, якби не суперечила цьому разючо різна статистика виявів цих фонем у південно- та північноукраїнських пам’ятках: сотні випадків, починаючи від XVI ст., написання у(ю) на місці *о, *е (причому часто незалежно від наголосу) у південноукраїнських текстах та одиничні фіксації (переважно під наголосом) у північноукраїнських. Висновки І.Варченка про те, що написання биков і бикув у пам’ятках кінця XVIІ ст. „може наштовхнути на припущення про спорадичне збереження в окремих говірках дифтонга pi” та упорядників Лохвицької ратушної книги „етимологічні о, е інколи передаються через у(ю), що, без сумніву, є спробою відтворити дифтонгічну вимову” як гіпотетичні можуть, звичайно, мати місце, однак на дифтонгічну вимову в полтавських говірках XVIІ ст. написання з у вказують лише опосередковано. Не підтверджується неоднорідна артикуляція таких рефлексів і матеріалами сучасної діалектології. Спираючись на реальні, а не гіпотетичні (явище повинне було б мати місце, але його ніхто не зафіксував) факти синхронічної та діахронічної діалектології, можна зробити припущення, що в розвитку українського „ікавізму” (південноукраїнський мовний масив) дифтонгічної стадії могло й не бути. Не зовсім зрозуміло, чому при коментарі появи південноукраїнського і через дифтонгічну стадію деякі дослідники підкріплюють північноукраїнськими прикладами: „На підставі рефлексів [ō], [ē] в північноукраїнських говорах, а також і в деяких південно-західних можна припустити, що еволюція [ō], [ē] в і відбувалася через стадію їх дифтонгізації” (М.Жовтобрюх). Не поділяємо висновків Я.Баньчеровського, який прикладами із Луцького Євангелія XIV ст. ілюстрував коментар однакового і одночасного для всього українського мовного простору процесу витворення і внаслідок замінного подовження через дифтонгічну стадію о > ō > pi > pw > і; е > ē > qk > і. Графічним написанням із українських пам’яток камень – камhнь, земная – зhмная, овьця – вовьця (перший запис уявно датує дослідник ХІ ст., а другий – із Луцького Євангелія) вчений пропонує такі фонетичні відповідники: камēнь – камqkн`, зēмная – зqkмная, вōвця – вôвця - вpiвця. По-перше, в ненаголошеній позиції в поліських говорах дифтонг розвинутися не міг, оскільки якість північноукраїнських голосних уже в давньоукраїнську добу прямо залежала від акцентуації; по-друге, підтвердити дифтонгічну стадію витворення південноукраїнського і з *о та *е ні фактами сучасної діалектології, ні писемних пам’яток неможливо. Думаємо, що більшу рацію мають мовознавці, котрі припускали порушення генетичного зв’язку між рефлексацією *о, *е в північному і південному масиві українських говорів ще до втрати зредукованих (Т.Лер-Сплавінський, О.Курило, Ю.Шевельов). Аналіз пам’яткового матеріалу дозволяє зробити обережне припущення, що між давнім подовженим унаслідок занепаду зредукованого ō та сучасним і мав бути лабіалізований, звужений монофтонг у (що й відображено в південних текстах). Можна дискутувати про подібність/відмінність початку еволюції *о в південно-західних українських та суміжних польських говорах, але цілком заперечувати певну спільність протікання цього процесу для обох мовних континуумів у XVI-XVII ст., мабуть, не варто, оскільки саме в цей час у переважній частині Малопольщі, ближнього Мазовша, Куяв і Холмщини ó збігся з u. Таку вимову ó = u деякі польські дослідники (В.Курашкевич, З.Штібер, Ю.Косць) у південно-східних польських говірках схильні пов’язувати із упливом староукраїнським, оскільки український довгий ō звучав у XVI ст. на значній українській території подібно до u. При цьому зауважимо, що спроби орфографічного протиставлення о – ó відомі в Польщі з кінця першої чверті XVI ст., вони знайшли відображення вже в орфографії Муржиновського, а згодом Кнапського, Месгнена, щоправда, послідовно розрізнювано о – ó лише в деяких друках. Тобто вияв розмовної української риси *o>у в творчості деяких представників польської літератури періоду „золотого віку” невдовзі повернувся на українські землі у вигляді друкованої норми.
Процеси еволюції північноукраїнських *о, *е однозначно слід пов’язувати із південнобілоруськими відповідними рефлексами. Північна межа поліської зони реалізації *о, *е проходила, очевидно, дещо на північ від Прип’яті. Ю.Карський ареал виявів звуків складної артикуляції на місці *о, *е окреслював умовною лінією: Гродно – Ліда – на південь від Мінська – через Ігумен і Бобруйськ. Епіцентром постання інновації на поліських теренах, мабуть, були говори деревлян та дреговичів. Давно стало очевидним, що на основі вимови е, о в закритих складах південнобілоруські говори становлять одну діалектну зону разом з північними українськими говорами. Зона ця почала оформлюватися ще до занепаду зредукованих, коли відбувалося подовження о, е перед складами з ъ, ь в слабкій позиції. Невідомо, якими були початкові межі цієї зони: чи це подовження охопило одразу всі діалекти на південь від Прип’яті, чи був якийсь обмежений ареал виникнення цього явища, звідки рефлекси ē, ō поширилися в сусідні терени. Слідом за Ф.Філіним, заперечуємо думку Ю.Карського про те, що первинно дифтонгізація виникла в діалекті дреговичів і поширилась на південь. Мабуть, все відбулося навпаки. Розвиток дифтонгів на місці *о, *е П.Векслер відносить до властиво києво-поліських рис, що розпочався ще до занепаду зредукованих.
Для ареальних діахронних висновків рефлексації *о, *е якісний чинник застосувати неможливо, оскільки і в поліських, і в південноукраїнських пам’ятках їхнє графемне представлення однакове: о, е, у, ю, спорадично и. Більш надійною в такій ситуації виявляється кількість написань відповідних літер. При незначній взагалі кількості інших, крім о та е, буквених виявів на всій українській території в XVI-XVII ст. все ж таки загальну тенденцію до переважання написань із у, ю та и в південних українських порівняно із поліськими не помітити неможливо. Коли в половині проаналізованих поліських пам’яток у, ю, вже не кажучи про и, не відзначено взагалі відповідно до *о, *е, за наявності поодиноких написань з и (<*ě), а, наприклад, у Житомирській книзі 1611 року відзначено лише 13 інших, крім о та е, накреслень, то в документах, наприклад Ставропігійського братства чи Полтавської актової книги, – їх сотні в кожній пам’ятці.
У підпункті „Перехід е в о після шиплячих та й” зазначено, що матеріали північноукраїнських пам’яток XVI-XVII ст. в цілому показують повне завершення процесу переходу е > о після шиплячих у мовленні поліщуків цього періоду. Причому варто відзначити, що умова лише певної якості наступного приголосного (історично твердого), як засвідчує проаналізований матеріал, не була вирішальною. Виявлені численні випадки відхилення, коли перехід відбувається в нетипових умовах – перед м’яким. Це дає підставу припустити, що така зміна на поліських теренах була всеохоплюючою і підтримувалася не лише позиційною майже загальноукраїнською тенденцією переходу за умови наявності відповідної якості наступного приголосного, але багато в чому розмовною поліською – збереження звука, близького до артикуляції о в новозакритих складах на зразок жонце, малжонце, жонского, та вирівнювання відмінювання в низці відмінкових форм товаришомъ, Гаркушою, бывшой тощо.
Із усіх поліських діалектів найпослідовніше ця зміна відбулася, очевидно, в середньополіському. На це певною мірою вказують приклади актових книг – у західнополіських, при явній тенденції до наявності такого переходу, все ж таки кількісно більше випадків написання зі збереженим е, крім того шестоє, шестый фіксували ми лише в луцьких та володимирських книгах (1 раз у борзнянській). Варто відзначити й той факт, що в цілком світському (досить показовому) покрайньому записі на Євангелії другої половини XVI ст. з локалізацією – північна Волинь (Любешівський район) не відзначено жодного випадку переходу е > о. Так само не відзначено аналізованої зміни в приписці, зробленій наприкінці XVI ст. автором, уродженцем Торчина, в списку Скорининського Апостола. Логічно припустити, що такі написання (а відповідно й факти живого мовлення) на цих (західноукраїнських) землях могли постати внаслідок припливу населення з українського півдня (Галичина, Перемишльщина, Надсянщина), де перехід е > о після шиплячих до XVI ст. так послідовно, як на Поліссі, ще виявлений не був.
У пункті „Континуанти давнього *ę” на основі фактів писемних пам’яток та сучасної діалектології здійснено спробу виявити першовогнище переходу *ę > е в ненаголошеній позиції. Матеріали лінгвогеографії досить чітко окреслюють ареал поширення цього явища: північні говірки Чернігівщини, Київщини, Житомирщини, Рівненщини, крайня західна межа поширення – течія річки Стир [АУМ І: к. 48 (колодез’), 49 (месец’), 52 (запрежу), 53 (памет’); Т.2. – К.к. 42, 44, 45, 46; 20. Т.3. Ч.3. -К.к. 4, 10] та південнобілоруські говірки: ходз’ец’, ход’ет’ – правобережжя Горині [ЛГБГ: к. 23]; пам’ец’ , зайец, дзесець – умовна лінія – на північ від Берези, – середня течія річки Лань – басейн Ясельди – на південь від Ганцевич – Бобруйськ – Слуцьк – на північ від Солігорська – Калинковичі – устя Сожі – [ЛГБГ: к. 27]. Ці ізоглоси цілком відповідають твердженням Ю.Карського про те, що перехід а в е насправді не відомий багатьом білоруським говорам, ця риса особливо поширена на півдні і південному заході Білорусі; на півдні бачимо збіг із подібною особливістю північноукраїнських говорів.
Проаналізовані випадки переходу *ę > е в ненаголошеній позиції за кількістю виявів превалюють передовсім у поліських текстах. Небагато живомовних фонетичних рис у писемних пам’ятках, писаних спочатку в канцеляріях Великого князівства Литовського, а згодом і Речі Посполитої, знайшли таке послідовне відбиття в літературно-писемній мові того часу, як рефлексація ненаголошеного *ę > е. Досліджуване явище перейшло межі реального живомовного поширення й фіксується в пам’ятках, писаних фактично на всій території Білорусі, а також у Вільно, Троках та дещо рідше – в південноукраїнських (частіше в наддніпрянських, спорадично в південно-західних). Таким чином, матеріали пам’яток і сучасної діалектології дозволяють виділити праареал постання іновації *ę > е в ненаголошеній позиції на східнослов’янських теренах – це Полісся. Найстабільніше континуант праслов’янського ненаголошеного ę > е утримується саме в говірках правобережного Надприп’яття та північних районах Рівненщини, Житомирщини й Київщини.
У пункті „Доля давніх *і та *у” відзначено, що майже в усіх простудійованих пам’ятках випадки поплутування ы – и нечисленні. Підставу саме так уважати дають порівняння кількісних виявів цього фонетичного явища в молдавських і поліських пам’ятках, де приблизно в однаковій (якщо не меншій у молдавських) кількості текстів, взятих для аналізу, співвідношення становить: понад 2720 – у молдавських та 654 – у північноукраїнських. Якщо з наведених поліських ілюстрацій забрати написання ы після шиплячих та ц, які відбивають, очевидно, не стільки процес злиття *у – *і > и, скільки ствердіння цих приголосних, то таких прикладів справді залишиться зовсім небагато. Лише в справах з Лівобережного Полісся – Ніжин, Борзна, Бориспіль – маємо явну тенденцію до злиття артикуляції ыі>и, причому таке поплутування на Східному Поліссі вже охопило позиції після всіх (крім задньоязикових) приголосних. Багато прикладів з незначних за обсягом текстів переконливо це ілюструють. Підтвердженням цього є свідчення кролевецьких книг, де поплутування також численні: тисячъ – тысячи, солонины – солоныны, повтори, встидом, на ринку, часи вhчними, вислалисмо, абисмо,
вибити та ін.
Проаналізований матеріал дозволяє припустити, що процес злиття ы – и в північноукраїнських говорах після передньоязикових т, н розпочався, мабуть, задовго до XVI ст., найдовше протиставлялися за дієзністю/недієзністю ы та и після з, с (у нашій практиці випадки поплутувань абсолютно поодинокі), приголосні д, л у цьому ряду займають проміжне становище. Нечисленні випадки поплутувань після губних також дозволяють стверджувати про тривале (принаймні, ще на час створення досліджуваних текстів) розрізнення ы та и в цих позиціях. Після задньоязикових (за поодинокими винятками) в усіх досліджуваних пам’ятках зафіксовано один вияв – и. Така цілковита відсутність написань з ы відбиває загальносхіднослов’янську тенденцію зміни гы, кы, хы в гі, кі, хі, що відбулася в різних діалектах Київської Русі неоднаково – у південних говорах наприкінці ХІ ст., в північних і східних – у другій половині ХІІ – протягом ХІІІ ст. Водночас не виключаємо й того, що подібні написання могли підтримуватися розмовною стихією: витворення специфічного поліського иі, мабуть, найраніше відбулося саме після г, к, х. Підтвердженням тому можуть слугувати написання слів з кількома давніми и: коли після задньоязикових та губних зберігається графема и, то після інших писарі ставлять ы – Микитываки, в Сeркизовцы, Жабокрыки, в Дорогичынe та ін.
Сьомий підрозділ „Особливості консонантизму пам’яток північноукраїнського ареалу XVI-XVII ст.” присвячений характеристиці явищ у підсистемі приголосних. У цьому підрозділі виділено чотири пункти: ”Відображення твердості/м’якості приголосних”, „Доля давніх звукосполук приголосний+j”, „Відбиття наслідків занепаду зредукованих у підсистемі приголосних”, „Інші зміни, не пов’язані із занепадом зредукованих”, кожен із яких містить кілька підпунктів. Принципи аналізу процесів у підсистемі консонантизму продемонструємо на прикладі підпунктів „Твердість/м’якість Р” та „Асиміляція звука j (явище подовження)”.
У підпункті „Твердість/м’якість Р” зазначено, що більшість досліджуваних текстів із Полісся демонструють вочевидь тверду вимову р у повсякденному спілкуванні їх творців (авторів, переписувачів). Цілковито превалює велярне р у відмінкових закінченнях: родовому – -ра, давальному – -ру та орудному – -ром. Наприклад, писарі актових книг найпослідовніше відображають тверде р у давальному відмінку, де з 37 вживань іменників на -р лише в 7 написаннях маємо -рю, причому 5 із них відзначено в західнополіських текстах.
Аналіз матеріалу пам’яток із Полісся і суміжних територій, а також фактів сучасної лінгвогеографії дозволяє зробити припущення, що велярна вимова р від постання є північнополіською (південнобілоруською) рисою, яка відображена вже в писемних пам’ятках раньосередноукраїнської доби. Ця особливість стала неписаною орфографічною нормою в канцелярії Великого князівства Литовського й з часом виявилася на суміжних землях. Від XІV ст. у пам’ятках із Полісся, а також і з усієї Білорусі дослідники відзначають велярний звук [р]. Натомість у текстах з південно-західного наріччя української мови (галицьких, перемишльських, буковинських, південноволинських) м’який [р`] зберігається переважно аж до початку XVІІ ст. З часом поліська консонантна риса поширюється на південь українського мовного простору і в пам’ятках XVІ - XVІІ ст. з південних наріч стає досить часто вживаною, проте, не маючи розмовного підживлення, на українському півдні нормою так і не стала. У цілому ствердіння р охопило все Полісся, однак хронологічно неоднаково. В основному погоджуючись із Ю.Шевельовим щодо запропонованої хронології веляризації р стосовно Східного і Середнього Полісся (ХІ ст.), Волині, Підляшшя (сер. XV ст.), Поділля (XVІ ст.) та Наддністрянщини (бл. 1600 р.), все ж висловимо власне міркування про початки цього процесу на Західному Поліссі, де процес диспалаталізації, на думку вченого, протікав приблизно в один час із Наддністрянським регіоном. Дуже ймовірно, що волинські племінні діалекти (принаймні в їх північній частині) разом з рештою протополіських – деревлянським та дреговицьким – були твердоерими в передписемну епоху. Пізніше, внаслідок потужної колонізаційної хвилі з українського півдня, разом з експансією інших південноукраїнських особливостей на західнополіський мовний простір було привнесене і м’яке р`. Можливо, в контексті сказаного і є сенс об’єднувати в часі ствердіння р` для Західного Полісся і Наддністрянщини, але датувати бл. 1600 р. дуже непросто. Справді пам’ятки з Галичини в кінці XVІ – на початку XVІІ ст. ще утримують м’який р`, але західнополіські тексти середини XVІ ст. уже в більшості випадків відображають твердість р. Тобто, на основі писемних пам’яток, веляризація р на Західному Поліссі розпочалася щонайпізніше в першій половині XVІ ст. Проте й ці міркування не можуть бути прийняті за остаточні, оскільки саме західнополіські тексти разюче протиставляються на твердоері – їх абсолютна більшість, авторами яких були або люди вчені, або писарі місцевих канцелярій, та м’якоері – їх кілька (приписки на друкованих книгах), але з огляду на абсолютно точну їх локалізацію та факт постання з-під руки людей малописьменних (наявність описок і помилок), вони мають неабияке значення для висновків щодо побутування й локалізації мовного явища. У цих приписках р` послідовно м’яке. Тому висновки напрошуються двоякі: 1) йдучи тільки за кількістю виявів цього явища в пам’ятках, час ствердіння західнополіського р` однозначно слід перенести на більш ранній період, як мінімум – перша половина XVI ст., а не 1600 р. (всупереч Ю.Шевельову); 2) цілком правдоподібним (саме в цьому випадку) видається нам припущення про певну невідповідність у кінці XVI – на початку XVII ст. переважання деяких мовних фактів у західнополіських пам’ятках їхньому реальному поширенню. Якщо писарі приписок на Євангеліях та Апостолі кінця XVI ст. справді були місцевими (Торчин, Іваничі в той час Володимирського повіту та Ратне, Ветли нині Любешівського р-ну Волинської обл.), то треба визнати м’яку вимову р` тогочасними мешканцями цих населених пунктів як незаперечну. У такому випадку дата Ю.Шевельова 1600 р. для ствердіння р` буде навпаки надто ранньою для цього регіону.
У підпункті „Асиміляція звука j (явище подовження)” відзначено, що передньоязикові палаталізовані приголосні д`, т`, з`, с`, н`, л`, ж`, ч`, ш`, ц`, опинившись після занепаду ь перед j, у південно-західному діалектному масиві києворуського мовного простору зазнали подовження внаслідок асиміляції наступного j. Губні та р через ствердіння такої зміни не зазнали. Найпослідовніше процес подовження відбувся в говірках північного та південно-східного наріччя української мови. Наразі подовження приголосних у позиції між голосними є нормою сучасних української і білоруської літературних мов.
Початки процесу прогресивної асиміляції передньоязиковими приголосними j Г.Півторак відносить до ХІІ ст., зауважуючи, що в писемних пам’ятках трапляються написання, які можуть непрямо свідчити про подовження, з кінця ХІІ – початку ХІІІ ст., а в староукраїнських та старобілоруських текстах – стають звичними. Ю.Шевельов датує процес уподібнення м’якими передньоязиковими наступного j періодом між ХІІІ ст. (ствердінням губних) і XV ст. (ствердінням шиплячих). Найраніше реально відбите графічно обвєзанн¾, потвєржиннє це явище Ю.Шевельов відзначає в пам’ятках XV ст. з Покуття та Буковини.
У досліджуваних текстах відображення написань, де відзначено подовження двома літерами, виявили двічі: именне Володимирська книга за 1593 р. та Иллиною Левковского Овруцька книга за 1679 р. В Агатангела Кримського зазначено ще кілька випадків із поліських пам’яток: привилля Володимирська книга за 1567 р., кнегини Иллиной, угожання сына моего, цвиченню дhтокъ Володимирська книга за 1605 р., Божего нароження Київська книга 1600 р.
Переважно ж писарі трояко передавали наслідки прогресивної асиміляції: виносили графему над рядок: дeржа(н)- и вжива(н)-, бра(н)-, на жада(н)e; зберігали ь: стиснeньe, у(з)лeсьe(м), знищeнь-; просто писали одну літеру: полупeнe, на при(з)нанe, розум¾нe.
Непросто сказати, чи було в живому мовленні поліщуків на час написання пам’яток подовження. Орфографія наведених поліських текстів однозначної відповіді на це не дає. Жодного випадку подовження (написання двох графем) не відзначає в Крехівському Апостолі І.Огієнко. Не наводить приклади цього явища з поліських пам’яток в „Історичній фонології української мови” Ю.Шевельов. Можливо, вимова таких приголосних на Поліссі ще остаточного подовження не зазнала. Маємо якраз той випадок, коли традиційна орфографія на заваді не стояла: ми відзначили численні написання подвоєних голосних. Тобто для писарів писати підряд дві літери нн, сс новиною не було. Що варто констатувати напевно, так це відсутність роздільної вимови. На це вказують в іменниках на -ьjе паралельні написання, де графема ь в одних випадках є, а в інших – відсутня. Крім того, досить показовим є приклад римування рядків у „Ляменті...” М.Смотрицького по желаню (римується із) вздыханью. Деякі випадки написання слів із однією графемою, яка не виноситься над рядок, вочевидь слід коментувати впливом польської орфографії.
Приклади винесення над рядок губних та р, можливо, є сенс потрактовувати як такі, де передавано роздільну вимову: кро(в)ю; Красноста(в)e, Григо(р)ю; на здорове; господу або подворε; по дeрe(в)ю по ду(б)ю. Нічого певного не можна сказати про реальну вимову імені На(с)та(с)и з Луцької книги.
У білоруській писемності передавання асимілятивного подовження двома графемами широко засвідчено в пам’ятках XVI століття. Юхим Карський наводить 28 прикладів (із різних текстів), де відзначено чч, лл, нн, тт.
У дослідженнях з української історичної фонетики написання збожє, богомолє, оглєданє тощо нерідко потрактовувані як відбиття подовження, а початки його виводяться мало не від ХІІІ ст. Але ж таке графічне передавання аналізованого рефлексу лише гіпотетично вказує на його реальне поширення. Із подібною констатацією можна було б погодитися, якби не існувало вже згаданих 28 ілюстрацій, наведених Ю.Карським, відображення подовження в білоруських пам’ятках двома графемами. М.Жовтобрюх відзначає із 36-ти прикладів лише 3 в різних пам’ятках до XVII ст.: осоуженню, обвезанн¾, вымовлєнн¾мъ. Тільки один приклад осоуженню із українських пам’яток наводить і Г.Півторак. На підтвердження тези про первинне виникнення асимілятивного подовження в покутсько-буковинських говірках від XV ст. Ю.Шевельов наводить 4 приклади, при цьому зауважуючи, що осоуженню – сумнівний: потвержинне, обвезанн¾, уосымн#нна. Бачимо, що 2 із 4-х наведених Ю.Шевельовим ілюстрацій, згадувані й попередніми лінгвістами. Усі відзначені вище приклади ще в 1907 році подав у своїй „Украинской грамматике...” А.Кримський. Крім цих ілюстрацій подовження, вчений наводить ще: печаттю, браття, припоминання, роллю (Київщина 1510), зауважуючи, що документи, в яких виявлені ці лексеми, не оригінали вказаного року, а пізніші копії. Водночас лише в описі Мозирського замку середини XVІ ст. А.Кримський відзначає – палення, отношення, отношеннє, з росказання. Мабуть, логічно припустити, що до поч. XVІІ ст. це чи не всі (у відомих на сьогодні пам’ятках) приклади з подовженням (переданим за допомогою двох графем) в українських текстах. До середини XVІІ ст. Ю.Шевельов подає ще 6 прикладів і лише від другої половини XVІІ ст. відображення явища подовження стає очевидним фактом. Тут зауважимо, що в українських пам’ятках переважно із південно-західних теренів, писаних латиницею, відбиття цього процесу двома графемами не відзначає Н.Маліневська і на початку XVІІІ ст. Деякі іноземні славісти подвоєння внаслідок поєднання приголосного з -ьj- відносили також до найдавніших властиво українських рис. Зокрема Т.Лер-Сплавінський, спорадичні прояви цієї зміни вбачав у ХІІ ст., а від XIII-XIV подовження „поширюється в текстах на терени, які остаточно були охоплені сукупністю східноукраїнських говорів”. Конкретними прикладами дослідник свої міркування не підтверджує. Хронологія поширення цього явища в українській мові, запропонована Т.Лером-Сплавінським, М.Жовтобрюхом, Г.Півтораком, мабуть, сумнівна щодо її давності. Гарантованим висновком на основі відзначених дослідниками прикладів може бути відсутність роздільної вимови у словах збожє, богомолє, оглєданє; про наявність же тут подовження мусимо лише здогадуватися. Можна, було б зробити припущення про наявність подовжених приголосних через спроби відобразити тогочасними писарями це явище графічно: шляхом винесення подовженої графеми над рядок. Але більшість прикладів, наведених у згаданих виданнях, у такий спосіб не відбивають досліджуваного явища – літери не винесені (зважити при цьому варто на тексти, де в одних словах писарі виносять літери, які мали б бути подовженими, в інших – ні: w украдεнε горε(л)ки з насεня кропи(в)ного і поряд протεстацыя нεwмεшка(н)ε будε(т) подана (Житомирські книги). Трапляються тексти, де дві графеми писарі вживають для відображення асимілятивних процесів, а для подовження – ні. У справі Житомирського уряду за 1643 рік маємо: Чи вжε проси(с)ся? і поряд за w(д)прошεнε(м) у нихъ. Аргумент про обмежувальні можливості традиційної орфографії для передавання довготи приголосного, мабуть, не зовсім доречний. Логічніше припустити, що в першому випадку писар чув довге [с`:], а в другому [н`] – звичайної тривалості.
Проаналізований матеріал спонукає до висновку про те, що, ймовірно, процес уподібнення j (втрата роздільної вимови після передньоязикових: голε) розпочався в білоруських та українських говірках приблизно в один час – кінець ХІІІ – початок XІV ст. До XVI ст. (не виключено, що й пізніше) випадків подовження в мовленні поліщуків, мабуть, ще не було. Важко відповісти, наскільки повно був охоплений український і білоруський мовний простір явищем подовження. Зараз можемо лише констатувати, що в білоруських пам’ятках (за матеріалами Ю.Карського) до XVIІ ст. прикладів відбиття цього явища двома графемами більше, ніж в українських. Припущенню П.Векслера, який слідом за Л.Андрєєвою не відхиляє виникнення першовогнища цього явища на Полоччині від ХІІ ст. з подальшим поширенням на північ і південноросійські діалекти, суперечить факт наявності прикладів подовження в покутсько-буковинських грамотах XV ст.
У восьмому підрозділі „Впливи інших лінгвосистем на поліський літературно-мовний узус XVI-XVII ст.” констатовано, що поліські (північноукраїнські та південнобілоруські) землі через утягнутість протягом XIV-XVII ст. до різних політико-адміністративних утворень характеризувалися непростою мовною ситуацією. Функціонування на одній території одразу кількох мовних систем, поза сумнівом, позначалися на тогочасній літературно-писемній мові, що складалася на народній основі, – „руській” чи „простій”. Хоча аналізоване поліське наріччя в основі своїй переживало переважно загальноукраїнські лінгвальні процеси, однак, думаємо, є сенс говорити про впливи крізь призму існуючих, принаймні від XVI ст., варіантів у минулому спільної для мешканців півночі України (поліщуків) і білорусів „руської” мови. Тож на поліський варіант тогочасної літературно-писемної мови впливали: південо-західноукраїнський варіант, білоруський варіант, а також окремі польська, латина, можливо, мінімально грецька. Уплив російської мови до середини XVII ст. був мінімальний. Найвідчутніше позначився на староукраїнській писемно-літературній мові взагалі й на її поліському варіанті зокрема вплив тогочасної старопольської мови.
У пункті „Вплив польської мови” відзначено непрості взаємини, що відбувалися в XVI-XVII ст. на українських і білоруських землях, місцевої мови й культури із культурою і мовою польською. Навіть після з’ясування очевидної присутності польської мови на теренах України XVI-XVII ст., усе ж залишається непростим питання про ступінь проникнення елементів польської мови в структуру української. Адже межа між полонізмом і власне українізмом не завжди чітка. Польська структура фрази, речення майже без змін проникала в українські канцелярські книги (особливо в протоколи та есхатоколи). Перекладаючи польські слова, українські писарі при цьому нерідко навіть не змінювали невластивого своїй мові порядку слів.
Набагато складніше розрізнити полонізм лексичний від фонетичного.
Очевидно, до фонетичних полонізмів слід віднести слова:
- з неповноголосними сполуками: трe(х) кролe(в), напро(д), ωброна, члоvεкъ, члонъ, сромота, сро(д) ’серед’ чола, мрозоваты(и), слонины, бронити, вкротцh, влостный, строна, впродъ, гродъ;
- із відсутністю спрощення dl, tl: упа(д)лы(х), садло, попадло(и);
- із характерним ятевим рефлексом: нe хця(л), цалы(и) рокъ, кобы(л) кгняды(х), я(д)лъ, прияхали, до приязъду, до мяста, горя(л)ки, Бялe(ц)кому, лято, мя(р); бялый, вядомо, збляднути, прияхали, зая(з)дъ;
- із рефлексом ц відповідно до українського ч: но(ц)ны(и), моць, на дрова до пeцовъ, на помо(ц), цудный;
- із рефлексом ш відповідно до українського с’: вшакъ, вшакъ же;
- із відображенням носових рефлексів: жо(л)токгоро(н)ци(и), вунтлый, заянтренє, звонтпити, печентаръ;
- із рефлексом лу, ло відповідно до *tъlt, tьlt: длугу позычоного, потълукъли, слонце;
- із рефлексом трв, крв відповідно до *trъt: вытрвати, крвавый;
- із відображенням дзекання: на услудзе, зґромадзенє, утвердзати, водзи ’віжки’;
- із рефлексом -ар- відповідно до *-ьr-,* -ъr-: чарный, бартный та ін.
Подані ілюстрації звичайно вказують на польську присутність, одначе більшість відзначених лексем є спільною праслов’янською спадщиною для обох мов. Залишається лише гадати, як у документ потрапило, наприклад, слово мяра ’міра’: як готова в мові писаря польська лексема чи підлаштований на польський зразок українізм мира (<мhра). Справедливо зазначав С.Грабець, що для мовних висновків надважливу роль відіграють запозичення комунікативні, несвідомі, лише вони з часом призводять до зміни мовної системи. Проте подібні комунікативні запозичення в тогочасні тексти проникали дуже рідко.
Перебуваючи фактично в центрі східнослов’янських територіально-мовних утворень, поліське наріччя не лише впливало на суміжні мовні системи, але і вбирало лінгвальні риси: білоруські, польські, південно-західноукраїнські. Виявити ступінь такого впливу в діахронії не завжди легко: варто розрізняти взаємопроникнення тогочасних літературно-писемних мов і народно-розмовних стихій. Значно легше виділити подібні впливи в стосунках полісько-польських, оскільки польська мова вже у XVI ст. була, до певної міри, нормована, натомість про взаємовпливи варіантів – білоруського, поліського, південно-західноукраїнського – раніше спільної „руської мови” нічого певного сказати неможливо: сумнівів нема в тому, що ці варіанти протягом усього періоду функціонування „руської мови” мали спільних ознак більше, ніж відмінних.
У дев’ятому підрозділі „Українсько-білоруські мовні контакти у XIV-XVII ст. Розмежування українських і білоруських пам’яток” запропоновано власні критерії розмежування українських і білоруських пам’яток. Відзначено, що білоруський уплив на весь український мовний континуум ніколи не поширювався. Білоруські лінгвальні ознаки позначалися передовсім на поліському варіанті тогочасної староукраїнської літературно-писемної мови. Серед найважливіших укажемо такі:
|
