ПОЭТИКА И ЭСТЕТИКА З.Н.ГИППИУС

Краткое содержание

У вступі обгрунтовується вибір теми дослідження, її актуальність, наукова новизна, визначається мета і завдання роботи, висвітлюється стан дослідженості теми, розкривається теоретичне і практичне значення дослідження, демонструється апробація наукових положень роботи.

Перший розділ –  “Філософські й естетичні погляди З.М.Гіппіус” – присвячено дослідженню філософсько-естетичної позиції поетеси, її релігійних поглядів, що визначили усю її поетичну творчість. Також аналізується естетичний світ З.Гіппіус і виділяються його основні категорії. Виявляється своєрідність поглядів на філософію Еросу.

Літературна діяльність З.Гіппіус починалась у гуртку символістів, разом із ними вона заявляла про розрив мистецтва з реальною дійсністю, захищала ідею індивідуалістичного світогляду, визнавала духовний досвід, невловимі відчуття і містичне прозріння. На її думку, основою справжнього мистецтва є релігійне почуття. Духовну опору З.Гіппіус шукала передусім у релігійній культурі. Саме у релігії вона відкривала невичерпні можливості оновлення сучасного мистецтва,  мріяла про злиття світу духовного і сучасної душі.

У підрозділі 1.1 “Філософсько-релігійні пошуки З.М.Гіппіус” розглядається роль З.Гіппіус у духовному відродженні початку ХХ століття, що знайшло практичне втілення в організації “Релігійно-Філософських  Зборів” та поширенні “нової релігійної свідомості”. 

У літературі З.М.Гіппіус відведене особливе місце. Сполучаючи інтерес до християнської філософії із запереченням догм релігійного мислення, вона прагнула до оновлення шляхів духовного розвитку людства. З.М.Гіппіус (у союзі з Д. Мережковським) стояла у витоків Релігійно-Філософських Зборів, що об’єднали видатних мислителів епохи. Вона брала активну участь у виданні журналу "Новый путь", проповідувала ідеї богошукання і намагалась заснувати власну церкву Третього Заповіту; протиставити розроблену з Д.Мережковським філософсько-містичну систему традиційному християнству, названому ним "історичним".

На початку ХХ ст. З.Гіппіус відігравала важливу роль у пробудженні релігійного інтересу і неспокою у літературі і культурі, оскільки однією з найголовніших тем духовного життя Росії була тема релігійного значення культури, історії, людського життя. Саме у цей час були зроблені спроби поєднати зусилля філософії і релігії в осмисленні призначення людини і людства. Одна з таких спроб – діяльність Філософсько-Релігійних Зборів, організація яких вважається найбільш “яскравою подією” життя З.Гіппіус. Сенс Зборів полягав у заклику до релігійного відродження і проповідуванні апокаліптичного неохристиянства, вірою у Христа грядущого, при цьому стверджувалась рівносвятість Святої плоті і Святого духа в їх очікуваному майбутньому синтезі. Свою діяльність у неохристиянському відродженні З.Гіппіус сприймала як моральний обов’язок перед Росією, своїми сучасниками і майбутніми поколіннями.

З.Гіппіус пропагувала нову форму суспільства, нову церкву. На зміну традиційному християнству, на її думку, мало прийти "нове" християнство. Для цього необхідним було  створення нової церкви і нове розуміння Євангелія, оскільки старе не змогло пізнати справжнього Христа. Таким чином вона визначає основні принципи "нової релігійної свідомості", створює церкву Нового Третього Заповіту. На переконання З.Гіппіус, традиційне церковне християнство вичерпало себе формальною обрядовістю, на зміну йому має прийти "нове". Стара церква повинна бути реорганізованою, і "нова релігійна свідомість" має замінити її догми. У зв’язку з новим розумінням релігії апокаліптична надія на нове суспільство нею пов’язується з ідеєю революційного перевороту. Тут мова йшла про релігійну communitas, яку З.Гіппіус визначила як суспільність, або як "соборність", і яка уявлялась кінцевою метою релігійних пошуків. Головною на Релігійно-Філософських Зборах була тема християнства, його дане й належне, його втілення у світі, в історії, у людстві. Головний смисл і зміст релігійного відродження Росії З.Гіппіус бачила у реформуванні християнства і Церкви. Центральними у християнстві ХХ ст. вона вважала теми Третього Заповіту, релігійної творчості, релігійного ставлення до світу. З.Гіппіус імпонувало "соціальне" християнство. Вона хотіла об’єднати все і всіх: релігію і філософію, церкву і мир, релігію і революцію, і, звісно ж – релігію, філософію і мистецтво, а також Дух і Плоть. Усе це також обговорювалось на засіданнях Релігійно-Філософських Зборів.

Досвід З.Гіппіус для нас є справжьою духовою і культурною цінністю. Це досвід відкритого чесного культурного діалогу церкви та інтелігенції, пошук контакту, діалогу, досвід культурної роботи, пошуку духовного релігійного синтезу. При цьому порятунок Росії нею вбачався у православній вірі.

Мети Релігійно-Філософських Зборів досягнуто не було: єднання інтелігенції, яка шукала Бога на нових шляхах, і церкви не відбулося. Збори були цікавими насамперед своїми запитаннями, а не відповідями. Їх вплив був значним, оскільки світоглядно позначився на літературі і мистецтві, філософії та публіцистиці.

Для З.Гіппіус релігія приносила у світ і душу людини естетичну гармонію, красу, витонченість, рух думки. Щоб розібратись у ідейно-філософській спрямованості поетичної спадщини З.Гіппіус, слід звернутися до її світоглядної та естетичної позиції, про що мова йде у підрозділі 1.2. “Естетичний світ З.М.Гіппіус”. З.Гіппіус була не лише поетом, але й мислителем з сильно проявленим естетичним почуттям. ЇЇ вабила і притягала краса у світі й пошуки краси в історії людського духу і людської культури.

З.Гіппіус шукала духовної опори передусім у релігійній культурі. Вона відкривала у ній невичерпні можливості оновлення сучасного мистецтва.

Центральними категоріями естетичного світу З.Гіппіус стають поняття красивого і морального, причому красу вона вважає головним критерієм оцінки життя. Вона постійно знаходиться у пошуках краси й шукає її у просвіті між найжорстокішою прозою і горними висотами духу. Краса для З.Гіппіус – це синтез усіх духовних начал. Тема пошуку краси пронизує усю її творчість. Слідом за Достоєвським та Соловйовим З.Гіппіус вірила, що любов і краса врятують світ. Красу поет не розглядає як джерело естетичної насолоди.  Справжня краса для неї поєднує у собі добро та істину, відкриває їх у житті і мистецтві, а тому допомагає перетворенню і спасінню світу. Краса, зведена у ранг релігійної цінності, перетворюється не на естетичну, а на універсальну категорію - у ній З.Гіппіус бачила засіб вияву й істини, й добра.

Поняття краси у З.Гіппіус багатозначне: краса у мистецтві і є метою творчості; пошук краси – спроба виправдання дійсності, яка далека від ідеалу. З одного боку, З.Гіппіус (слідом за Бодлером та французькими символістами) заперечувала будь-яке канонізоване поняття краси й уявляла її у відстороненому вигляді, а, з іншого боку, одночасно з цим естетизувала релігійно-містичні, соціальні, політичні і психологічні цінності. Магістральними  у її творчості стають дві антитетичні теми: переживання краси, почуття краси у свідомості людства і смерть, знищення краси, знищення всього. Вона хотіла, з одного боку, бачити і відчувати красу у житті і вивчати її відображення у духовній творчості  і, з іншого боку, заглибитись поглядом у страждання людського духу, який кидається до провалля смерті.

Творчість З.Гіппіус стає для нас поштовхом до серйозних роздумів про духовний смисл життя. З.Гіппіус вважала, що духовність, культура, краса врятують світ від жорстокості і руйнування. Єдино важливим для З.Гіппіус у мистецтві, у художньому творі є людська душа, її внутрішній зміст, багатство чи збідненість. До  власних творів вона підходила тільки з цієї точки зору, судила їх за законами, нею самою над собою поставленими. Творчість у розумінні З.Гіппіус – це уміння "сказати себе", що означає "майже врятувати себе". Творчість – єдина вічна цінність З.Гіппіус, що протистоїть тривожним станам духу, жорстокості побуту і потворності життя. Завдання мистецтва вона вбачала в оновленні, очищенні, звільненні від віджилих і застарілих форм – суспільних, побутових, сімейних, статевих; усіх тих, що прирікають сучасних людей на спільну "смерть у житті". Головним пороком часу З.Гіппіус називає роз’єднаність людей. Його причини – у людській безволі, закляклості, у відсіченні церквою всього кола земних зацікавлень. У творчості З.Гіппіус відобразились риси ранньосимволістської поезії, її етичний та естетичний максималізм.

Творче життя З.Гіппіус є тією внутрішньою силою, що притаманна її особистість. Також їй характерне цілісне устремління до ідеалу, жорсткі, безкомпромісні пошуки істини. Поетичний світ З.Гіппіус організовує сила сконцентрованої думки. У центрі світосприйняття З.Гіппіус знаходиться не життя, а думка, вона повністю підпорядковує собі поетичну творчість.

Підрозділ 1.3. “Філософія Еросу” присвячено питанням кохання та любові. Кохання розуміється нею як Ерос, філософія якого  займає важливе місце в естетичному світі З.Гіппіус. Основою філософії любові Гіппіус є вчення Володимира Соловйова про всеєдність, яка проявляється практично в усьому, зокрема, у єдності божественного і людського начал, які досягаються самою людиною завдяки моральній волі і здатності до вдосконалення. Індивідуальне начало людини превалює над родовим. Кожній особистості природно вважати себе центром світу і ставитись до інших, виходячи лише з власних потреб та інтересів. Ерос – найвищий різновид живої енергії, яка переповнює душу людини, та дійова сила, що дана для переродження людей, для перестворення світу. "Не любити" для З.Гіппіус означало "не жити", оскільки кохання для неї – це саме життя, що несе безсмертя. Кохання пронизане божественним началом. Услід за Вл. Соловйовим вона стверджує, що кохання, як вічність, бореться зі "злим життям". Це – ідеальне кохання, духовний союз двох сердець і Бога. Суть цього почуття – постійність, глибина, безконечність. Навіть смерть не може розлучити тих, хто кохає. Кохання – головний смисл життя. З.Гіппіус написала ряд статей, присвячений теорії та філософії кохання: "Влюблённость (1904)", "О любви (1925)", "Черты любви (1928)", "Арифметика любви (1931)", "Искусство и любовь (1943)". У них вона виражає своє ставлення до кохання і розуміння цього почуття. З.Гіппіус переконана, що мета Любові єдина як  для людства, так і для окремої особистості – це перемога над Смертю. А справа Любові – це триєдина справа вільної участі у боротьбі за буття проти небуття. Умови початку вищого шляху Любові полягають, як вважає З.Гіппіус, у розумінні трьох основ: андрогінізму, духовно-тілесності і боголюдскості. Ерос для З.Гіппіус – це можливість подолання земних умовностей та обов’язків, вічний рух до недосяжного. Але справжнє кохання неможливе без свободи, рівності і вірності правді, у тому числі – правді власного "я". Звідси – драматизм, складність і постійна спокуса шляху Еросу.

У своїй філософсько-естетичній творчості З.Гіппіус утверджує те заповітне,  чим жила, у що вірила, про що думала: про Бога та шляхи, які ведуть до нього; про Людину, життя і смерть, віру та безвір’я, душу та бездуховність, кохання. Усе це відбито у поетичній творчості і знайшло свій вияв в основних темах лірики.

Другий розділ -  "Основні теми ліричних творів З.М.Гіппіус" досліджує те, яким чином естетичні погляди та філософсько-релігійні пошуки поета  відбиті у тематиці її творів.

Підрозділ 2.1 “Художні особливості поетичної манери З.М.Гіппіус” визначає специфіку творчості поета та виокремлює коло головних тем поезії. Вплив З.Гіппіус на літературний процес у Росії кінця ХІХ – поч. ХХ ст. був досить значним. Якщо брати до уваги творчу еволюцію З.Гіппіус, то стає очевидним, що її найвищим досягненням стала лірика, будучи чудовим завершенням творчого сходження від релігійно-містичної і літературно-критичної творчості до поезії.

З.Гіппіус як самобутня творча натура відбулась передусім якнезвичайна і значна особистість, що відбилась у її віршах, а особливі художні засоби роблять її вірші впізнаваними. Художній світ З.Гіппіус являє собою послідовну концепцію. Вона виявляє здатність до реалізації як на рівні застосованих художніх засобів, так і на рівні мотивів, які, у свою чергу, тематизують поетичний світ.

Розглядаючи поетичну творчість З.Гіппіус як єдиний текст, слід зазначити системність, якій підпорядковується художній світ поета, стабільність його структурних особливостей. Поетичний світ З.Гіппіус являє собою структурно побудовану опозицію  тем, мотивів та образів-символів, що співвідносяться і підпорядковуються ієрархічно. У свою чергу, той рух, що відбувається у поетичному світі – це рух по колу, регулярне повернення до повторюваних мотивів та образних побудов. Системність поетичного світу З.Гіппіус, вірність  одним і тим самим життєвим та естетичними принципам зумовлені релігійним світоглядом поета та її філософсько-естетичною концепцією світобудови.

Таким чином, справжня поезія у З.Гіппіус зводиться до трьох тем – "О Человеке. Любви и Смерти", "тройной бездонности мира", ("Тройное",1927). Вона мріяла про примирення любові й вічності, але єдиний шлях до цього З.Гіппіус вбачала у смерті, яка єдина здатна врятувати кохання від усього суєтного. Ці роздуми на "вічні теми" визначають тональність творчості З.Гіппіус. Виходячи з цього, центральною фігурою поетичного світу З.Гіппіус стає людина.

У підрозділі 2.2. “Тема людини та її душі” – людина аналізується не як соціальний феномен, а як носій душі. На перший план в естетиці і творчості З.Гіппіус висувається тема людства, оскільки релігійна концепція автора окреслює метою справжнє перетворення людини. Але для того, щоб мати право говорити про людину і людське, поет сам має бути "більше людиною", "переважно людиною". У будь-якій людині З.Гіппіус цікавить передусім духовне начало, особистість. За твердженням З.Гіппіус, душу людини треба постійно "достворювати". Уявлення про людину невідривно пов’язане з її самотністю. Самотня людина у її творчості стоїть перед лицем Вічності, Смерті, Всесвіту, Бога, і може висловити свій внутрішній світ лише через поетичне Слово. Самотність людини вона показує як трагедію, але іноді проблискує мотив "упоїння самотністю". Сучасна людина, на її думку, здійснила само- і боговідступництво, відмовившись від постійного самовдосконалення, подвигу особистого самоврятування, остаточного саморозкриття своїх внутрішніх можливостей. З темою людської самотності пов’язаний образ келії, що символізує життєву безвихідь. У келії можна усамітнитись і подумати про життя, про долю, але найголовніше: "... уединение – великий храм", який взагалі можна знайти у житті , і який уявляється як "успокоенное счастье". Разом з цим Гіппіус відстоює своє точку зору: єдине, що важливе у творчості – це душа людини, її внутрішній зміст, багатсво та бідність.

В основі поезії З.Гіппіус лежить світ власної душі. Цей світ складний і суперечливий. Слово "душа" – досить загальновживане у словнику символістів – є центральним у поезії З.Гіппіус. Саме в образі душі людини були закладені можливості подолати все те, що сформувало репутацію З.Гіппіус як "декадентського" поета: невіра, відчай, песимізм.

У підрозділі 2.3. “Тема кохання” розглядається друга, одна з найбільш важливих для Гіппіус сторона людського існування – “тайна двох”. Таким чином, визначається ще одна головна тема поезії -  Кохання.

Основою метафізики кохання є уявлення про те, що будь-який любовний зв”язок є неодмінним духовним контактом двох людей. Таким чином він  рішуче протиставляється формалізованому шлюбу. Своє повне  втілення Кохання знаходить тільки у тому випадку, якщо до двох приєднується, незримо присутній у союзі, третій, а саме - Бог. Таким чином, згідно метафізики З.Гіппіус, на життєвому шляху, що веде до  Смерті і Бога, Людину врятує Любов.

Символом справжньої свободи і духовного спасіння у творчості З.Гіппіус є Кохання, особливо кохання неподілене. Воно є ще й символом віри, яку поет дуже цінує. Кохання, на переконання авторки, є основою християнського віровчення. Дві головні заповіді християнства – любов до Бога та любов до ближнього – завжди у центрі її уваги. Світ, що втратив духовні орієнтири, потрапляє під вплив диявола.

Підрозділ 2.4. “Тема смерті і життя” розглядає третю головну тему поетичного світу Гіппіус. Смерті присвячено чимало віршів й усі вони пов”язані з почуттями Бога і Любові.

Починаючи з раннього періоду творчої діяльності, З.Гіппіус цікавила тема життя і смерті. Смерть, в уявленні поета, звільняє душу , і тому є бажаною й очікуваною: "странно сердце радует безмолвие и смерть" ("Иди за мной", 1895). Ця смерть дає початок новому життю, вказує шлях до чогось світлого. Життя для Гіппіус – "приниження", це царство пиявок, що прилипли до людини від самого її народження. Життя не має іманентної цінності і смислу, воно завжди усвідомлювалась З.Гіппіус як вічний потяг, вічне наближення до абсолюту. Теми життя і смерті є стійкими у поетичній творчості З.Гіппіус. Тематична опозиція "життя – смерть" співвідноситься із системою образів-символів. Так, тема життя народжує систему образів, що є ієрархічно впорядкованою: "світло – свічка – лампа", тема смерті: "темнота – пітьма – морок" .

У підрозділі 2.5. “Тема двоїстості, дуалізм образів у поезії” розглядається полярне світобачення поета, амбівалентність творчості, що відбивається на тематиці поезії, її образах,  на виборі художньо-зображальних засобів.

            У поезії Гіппіус прагнула передати в образі таємничу музику інтуїції і почуттів. Цим цілям і підпорядковується її складна "роздвоєна" поетика, надзвичайно багата виражальними засобами і прийомами. До основного кола життєвих питань, на яких З.Гіппіус зосереджує свою увагу, належать: тема двоїстості, дуалізм образів поезії. Поетичний світ З.Гіппіус, незважаючи на його метафізичні визначеність і закінченість, дуже рухливий, реалізується як постійний діалог між двома протилежними полюсами: з одного боку – індивідуалістичний бунт, упевнений у собі егоцентризм, з другого – потужне релігійно-містичне почуття. Її світосприйняття тримається на протиріччях: потребі у вірі і відступі від неї; уславленні смерті й потягу до життя; самоствердженні і самоприниженні. Ця притаманна поету амбівалентність, інтерес до двох безодень, Христа й Антихриста, двоїстість, дуалізм образів творчості визначають зміст її поезії. З.Гіппіус – поет антитез та оксюморонів, але вони не лише не ускладнюють сприйняття духовного лейтмотиву віршів, а, навпаки, створюють ту гармонію протиріч, яка допомагає осягнути внутрішній світ автора. В її ліриці, у самому тоні і ритмі чуємо, без будь-яких слів, ту ж складність і змішаність почуттів, які повсякчас намагались виразити її слова.

            Третій розділ дослідження “Провідні мотиви поезії З.М.Гіппіус” присвячений аналізу мотивних і лейтмотивних елементів. Характеризується оригінальність жанрової форми – молитви, виокремлюється мотив сповідання як жанроутворюючий.

Підрозділ 3.1. “Лейтмотиви лірики”  являє собою досить розгорнутий аналіз провідних мотивів лірики З. Гіппіус. Результати аналізу переконують, що творчість З.Гіппіус можна розглядати як взаємодію, співвідношення тем і мотивів. Певні мотиви і лейтмотиви пронизують усю поезію та виражають умонастрої поета. Мотив у З.Гіппіус  розглядається як поширення і поглиблення основної теми. Так, з  темою Людини пов’язаний  мотив самотності, замкненості   та пустоти, з темою кохання - мотиви мовчання, тиші, з темою  душі людини  -  мотив гріха, а з темою Бога – мотив дива і демонічні мотиви.

Християнська тематика у творчості З.Гіппіус уживається із богоборницькими ідеями та демонічними мотивами. У її віршах відображені всі символістські мотиви: пошук спасіння від нудьги повсякденності у світі фантазій і передчувань, культ самотності й усвідомлення власної обраності, естетизація занепаду. Але при цьому в її поезії було й своє: намагання подолати декадентство на шляхах віри, а іноді – розчарування в ній, побоювання "пустої пустоти" небес. Звідси присутність у поетичному світі З.Гіппіус різких непримиренних контрастів над індивідуалістичним самоствердженням, безстрашним викликом людини життєвим ситуаціям і смиренності, відмовою від власної волі; мотиви відходу від можливості виконання віри, надії і страху перед "важкістю щастя".

Мотиви самотності, замкненості, пустоти є наскрізними, характерними для всієї творчості поета. Відокремлення та ізоляція часто виражаються у вигляді "замкненості" або "замкненості у самому собі", душа і свідомість є в’язницею: "Твоя душа в плену... " ("Гризельда", 1895). Мотив самотності пов’язаний з образом-символом "дверцят", який нагадує про "замкненість". Про самотність, замкненість також нагадують образи-символи "ланцюг – кільце", які є сполучною ланкою для образів "коло – коловерть – кільце".

У творчості З.Гіппіус мовчання, безмовність, тиша стають художньо виразними образами. Висловлювання у З.Гіппіус здійснюють функцію говоріння про те, що неможливо або немає бажання говорити; про те, що не передається, тобто "не-сказуемо". Тема неможливості, небажання висловлювати досягає вищої точки у мотиві втрати мови, "німуванні", мовчанні. Слова втрачають свої початкові значення і стають беззвучним вираженням тиші.

У творчості поета з темою душі людини тісно переплітається мотив гріха. Ліричний герой не здатний до постійних вольових дій, оскільки у ньому живе байдужа, втомлена, невільна, безсила душа. Найстрашнішим гріхом уявляється людська байдужість і ненависть. Ламкість людської душі у поезії З.Гіппіус уособлює система образів: "нитка – ланцюг – павутиння", що належить до тонкої матерії людського життя. Також тема душі людини у творчості співвідноситься з образом-символом "неба" – це своєрідний шлях мандрів душі: "небо = верх = благо = влада = неосяжність = вічність". У свою чергу тема душі тісно пов’язана з образом-символом "вікна": чим вище вікно, тим недоступніша душа.

Необхідність для авторки  висловити любов до Бога спричинює її особливу  відокремлено-інакомовну манеру. З.Гіппіус притаманне устремління до неземних ідеалів, невідомого і такого, що не може бути втіленим, що виразилось у постійному очікуванні "дива". Уся творчість тяжіє до "див", до "митей", до "осягнення того, що не може бути осягненним", чого немає в світі.

У підрозділі 3.2. “Мотив сповідання як жанроутворюючий” виділяється окрема риторична форма, притаманна молитві, віршова молитва аналізується та систематизується за своєю тематичною спрямованістю.

У своїй творчості Гіппіус стверджує, що поезія повинна бути неземною, таємничою. У зв”язку з цим у ліриці виникає мотив сповідальності. Він набуває рис молитви і тим самим стає мистецтвом. У її творчості за своєю тематичною спрямованістю мотив сповідальності трансформується на літературну молитву.

Для творчості З.Гіппіус характерне використання окремих риторичних форм, притаманних молитві. Віршована молитва у творчості З.Гіппіус – це і стан її душі, і форма її світосприйняття, і структуротворчий фактор її внутрішнього світу. Композиція таких віршів здебільшого має двочану структуру: спочатку йдуть релігійно-етичні розмірковування поета, потім – звернення до Бога з благанням, надією отримати відповіді на невирішені питання. Більше п’ятдесяти віршів у поезії З.Гіппіус є вираженням ставлення автора до Бога, прямого чи опосередкованого, з обов’язковим згадуванням імені Бога. Ми виділяємо три їх різновиди: молитви, звернені до Бога; молитви, звернені до Невідомого друга; молитви, звернені до читача. Однак, враховуючи наявність у композиційній структурі віршів-молитов різних елементів зображення змісту – описового, сповідального або жертовного, нами виокремлено три підвиди молитов: молитви – сповіді, молитви – описи життєвого чи психологічно-емоційного стану та жертовні молитви. Жанрова структура молитви дає можливість розкрити символістську концепцію З.Гіппіус-поета: за реальними, побутовими подіями і фактами шукати пророчий зміст, битійну наповненість.

Творчість З.Гіппіус не вписується у традиційне уявлення про "жіночу поезію". Вона ховає своє обличчя за маскою відстороненого оповідача, її вірші абстраговані від конкретного часу і місця подій. У її поезії не знайдете відкритого висловлення емоцій, безпосередніх переживань. ЇЇ поезія холодна і стримана, наповнена постійними пошуками внутрішньої цілісності. Значення творчості Гіппіус визначають і поезії на релігійно-містичні теми, і вірші по-справжньому художні, коли поетеса відволікалась від проповідування містичних ідей.

У висновках узагальнено результати дисертаційної роботи.

У роботі висвітлено філософсько-релігійні шукання З.Гіппіус, які передумовили релігійне відродження і визначили основні принципи "нової релігійної свідомості" інтелігенції кінця ХІХ – поч. ХХ ст. Організація Релігійно-Філософських Зборів, видання журналу "Новый путь" та фундація власної церкви Третього Заповіту виявили потяг З.Гіппіус до оновлення шляхів духовного розвитку людства.

Досліджуючи ідейно-тематичну спрямованість поетичної спадщини З.Гіппіус, дисертант звертається до світоглядної та естетичної позиції поета. При цьому центральною  фігурою естетичного світу З.Гіппіус є людина, в якій її цікавило передусім особистісне духовне начало. Уявлення про людину у З.Гіппіус невідривно пов’язане з її самотністю.

В естетичній концепції З.Гіппіус проявляється дуалістична позиція поета: почуття краси і заперечення краси. З одного боку, вона хотіла бачити і відчувати красу в житті, а з іншої – заглибитись у страждання людського духу, оскільки краса не має постійності і реальна дійсність її нищить. Із "злим життям", на думку З.Гіппіус, бореться Кохання. Кохання – найвищий різновид енергії, що переповнює душу людини, вона просякнута божественним началом. Ідеальне кохання – це духовний союз двох сердець і Бога. Це почуття поетизується у творчості.

У дисертації зроблено висновок про те, що філософсько-релігійні шукання та естетичні погляди З.Гіппіус знаходять відображення у ліричному світі поета. Це відбито у тематиці і мотивах творів, й у свою чергу, визначає особливості її художнього світу.

Дисертант приходить до висновку, що поетичний світ З.Гіппіус має структурну побудову тематичних і мотивних опозицій, а також образів-символів, що співвідносяться з ними.

У роботі з”ясовано, що творість Гіппіус структурована тематично. Основні теми, навколо яких концентрується її творчість – це Людина, Кохання, Смерть, Бог, що є відображенням ідейних шукань поета. Ці теми виступають як значимі, актуальні саме з огляду на свою проблемність і постановку нагальних життєвих питань, які автор осмислює та оцінює. Таким чином, саме через теми проглядає системність поетичного світу, позиції ліричного героя, естетичний орієнтир самого поета.

Потреба передати стан роздвоєності, характерний для її особистості, призводить до двоїстості, подвійної природи поезії. Цей дуалізм пронизує всю поезію, тому поетичний світ З.Гіппіус тримається на протиріччях.

У творчості З.Гіппіус автором роботи були виділені чітко відстежувані теми: життя і смерті, душі людини і пов’язаний з нею мотив гріховності, тема кохання. Лейтмотивами творчості є мотиви самотності, замкненості, пустоти, мовчання, безмовності і тиші.

Творча манера З.Гіппіус визначена як відсторонено-інакомовна, що породжує молитовний характер лірики поета. Схильність до рефлексії З.Гіппіус породжує закономірність звернення до літературної молитви, класифікацію якої подано у дисертації. Поклавши в основу тематичну своєрідність віршів-молитов, автор роботи виділив молитви-сповіді, молитви-описи, жертовні молитви. А беручи за основу ознаку адресатності, віршовані молитви були класифіковані на такі, що звернені до Бога, до Невідомого друга, до Читача.

У цілому зроблено висновок про те, що З.Гіппіус належить особливе місце в контексті літературного процесу першої чверті ХХ ст.