ПОЕТИКА ПОСТМОДЕРНОГО МИСТЕЦТВА УМБЕРТО ЕКО

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ  

У вступі обґрунтовано актуальність дисертаційного дослідження, окреслено ступінь її наукової розробки, визначено мету, завдання та метод дослідження; сформульовано наукову новизну роботи, її практичне та теоретичне значення, наводяться данні про публікації та апробації роботи.

Перший розділ дисертаційного дослідження – «Поетика в контексті нової культурної парадигми» – складається з двох підрозділів, в яких простежено розвиток поетики в основних періодах її формування, окреслюються особливості поетики класичного постмодернізму та причини виникнення поетики конструктивного постмодернізму. 

У підрозділі 1.1. – «Поетика як предмет естетичної теорії» – пояснено поняття «поетика», розглядаються головні етапи розвитку світової поетики як предмету естетичної теорії у Арістотеля, Горація, Лессінга, Гегеля та у модерністів ХХ століття, а також визначено причини віддалення та повернення до наративності. Означено, що до епохи модерну поетика завжди була наративною і користувалася класичними прийомами текстотворення. Ні автор, ні література в цілому, не ставили перед собою метою ведення діалогу з читачем, не давали йому альтернативного шляху прочитання тексту, відмовляючись від міметичного принципу і часто ототожнюючи значення форми та змісту. Древньогрецький наратив мав міфологічну основу, в епоху ж Відродження він міг бути дидактичним, але в епоху модерну, коли з'являються нові прийоми текстотворення, які виникають в результаті різних текстуальних експериментів, що породжує нові форми тексту, наративність починає зникати, хоча й не надовго. Зникають кордони між традиційними видами мистецтва, шляхом їх взаємопроникнення та взаємозаміни. Модернізм виявився радикальною деструкцією лінійного перебігу наративності та цілісності художнього твору, що з часом зумовлює потребу в поверненні наративу в літературу.

У підрозділі 1.2. – «Постмодерн у пошуках нової поетики» –розглянуто риси поетики класичного постмодернізму, його пошуки нових прийомів і методів побудови тексту, а також причини, які зумовили виникнення поетики конструктивного постмодернізму.

У підрозділі вказано, що для класичного постмодернізму характерним є руйнування традиційних уявлень про цілісність структури естетичного твору та естетичної системи його сприйняття, під сумнів ставляться всі класичні  категорії естетики, а також відбувається відмова від встановлених раніше табу, що відкриває нові сфери естетичного пошуку. Класичний постмодернізм загострює питання, поставлені модернізмом, і це призводить до намагань відмовитися від встановленої структури тексту, його трансформації в найрізноманітніші ігрові форми та виникнення нових форм подачі інформації. Класичний постмодернізм починає поступово втрачати свої позиції серед філософів і митців, що й призводить до виникнення теорій, які створюють нову форму постмодернізму – конструктивний постмодернізм, в межах якого затверджується уявлення того, що історія і суспільство можуть бути прочитані як текст, привело до сприйняття людської культури як єдиного інтертексту, який, у свою чергу, служить своєрідним «перед-текстом» будь-якого тексту, який повторно з'являється. Основними представниками конструктивного постмодернізму є Михайло Бахтін, Юлія Крістева, Ролан Барт та Умберто Еко.

Другий розділ дисертаційного дослідження – «Філософсько-літературні витоки поетики постмодернізму» – складається з трьох підрозділів, в яких розглянуто теорії та ідеї, що сформували поетику конструктивного постмодернізму та стали головними предтечами поетики Умберто Еко.

У підрозділ 2.1. – «Концепція «діалогічності» Михайла Бахтіна, як предтеча поетики конструктивного постмодернізму» – розглянуто важливість концепції відкритого твору у Михайла Бахтіна для формування поетики конструктивного постмодернізму та нових постнекласичних поетик.  Ця концепція передбачає виникнення в процесі сприйняття «діалогічності» – діалогу особистостей, автора та читача, який є досягненням сфери духу, лише якщо цей діалог розуміється як діалог культур. До того ж, діалог культур можна зрозуміти в його дійсному сенсі лише тоді, коли учасники діалогу з самого початку сприймають його, як діалог свідомостей. Текст у його діалогічності, в розумінні Бахтіна, – це своєрідний феномен, який не зводиться до семіотичного або герменевтичного розуміння, оскільки містить надто багато значень і саме за наявності такої багатозначності виникає діалог. Даний діалог – це не повідомлення, а процес, який інтегративно охоплює все буття людини. Діалог Бахтіна є лише там, де є «діалог діалогів», – безкінечний і завжди незавершений потік мовних висловів. Ідеї Михайла Бахтіна продовжили свій розвиток у теоріях поетики Юлії Крістевої, Ролана Барта та Умберто Еко.

У підрозділ 2.2. – «Теорія «інтертекстуальності» Юлії Крістевої» – розглянуто теорію «інтертекстуальності» Юлії Крістевої, ідеї які посприяли її виникненню, а також вплив даної теорії на розвиток поетики Умберто Еко.

Якщо поліфонічний діалог Михайла Бахтіна – це ітерсуб'єктивність, то логіка  «інтертекстуальності» Юлії Крістевої по своїй суті вимагає смерті суб'єкта, якщо особа, як суб'єкт письма, втрачає свою логіку, а разом з нею і будь-яку автономію, вона втрачає свою ідентичність і перестає повноцінно існувати в полі мовності. Ось чому «інтертекстуальність» Крістевої покликана не доповнити, а безпосередньо витіснити собою інтерсуб'єктивність, адже будь-який текст будується як цитатна мозаїка, будь-який текст – це поглинання і трансформація іншого тексту. «Інтертекстуальність» є своєрідним ускладненням процесу культурної комунікації, який, проте, залишається зрозумілим і підпорядкованим законам логіки і не може виходити на рівень абсолютної несвідомості, або повного заміщення одного смислу іншим. Своєю філософською концепцією Юлія Крістева вплинула на нове переосмислення філософії Михайла Бахтіна Роланом Бартом, чия концепція постмодернізму стала останнім етапом у формуванні поетики конструктивного постмодернізму.

У підрозділі 2.3. – «Ідея «Тексту» культури в філософії Ролана Барта» – розглянуто теорія «Тексту» в філософії Ролана Барта, яка вплинула на формування філософії Умберто Еко. З точки зору Ролана Барта – безкінечною комбінаторикою гетерогенних елементів, зв'язаних не стільки метафоричними і причинно-наслідковими, скільки метонімічними стосунками, тобто стосунками взаємного зіткнення та перетікання, коли можливі будь-які переходи через класифікаційні межі.

Це визначення «Тексту» мало важливе значення для Умберто Еко в процесі формування його теорії інтертекстуальності. Ролан Барт виявився тим автором, який зумів розкрити не лише амбівалентний характер відношення твір-«Текст», але й амбівалентну природу самого «Тексту». З одного боку, принципова полісемія та безвладдя «Тексту» протиставляються моносемії та примусовій владі твору, вся архітектоніка якого підпорядкована одній меті – надати реципієнтові один сенс, певне уявлення про дійсність. Натомість твір є конкретним висловом на одній із соціально-ідеологічних мов, які має в своєму розпорядженні дана епоха і серед яких вільно або мимоволі повинен вибирати кожен автор. «Текст», це стійкий знак, як умова його породження, це середовище, в якому виникає твір, це простір, який не піддається класифікації або стратифікації. «Текст» не знає наративної структури, він формується як простір без центру, початку та кінця.

Третій розділ дисертаційного дослідження – «Умберто Еко про специфіку поетичного мислення в постмодерну добу» – складається з трьох підрозділів, в яких досліджується поетика Умберто Еко та його семіотичні теорії, які формують нове уявлення про художній твір.

У підрозділі 3.1. – «Проект «поетики» постмодернізму Умберто Еко» – розглянуто творчий шлях Умберто Еко та процес формування його поетики. Вказано те, що Еко при створенні нової поетики конструктивного постмодернізму використовує семіотику, чим підсилює важливість процесу інтертекстуальності та явище відкритого твору. У своїй поетиці Умберто Еко вводить поняття «культурного коду», яке дає можливість виявити специфіку стереотипів прочитання наявних культурних текстів. На думку Умберто Еко, код – це не лише правило, яке наближає, але і відкриває можливість інтерпретації. Це форма, яка допускає неозначені випадки, деякі з яких можуть виявитися непередбачуваними. При введенні коду обмежуються комбінації можливості задіяних елементів і число самих елементів. У систему означеності джерела вводиться можливість вірогідності: одні комбінації стають більш реальними, інші менш реальними. Культурний код, як категорія, доповнює пояснення процесу інтертекстуальності у Умберто Еко.

У розділі 3.2. – «Семіотика як поетика» –  розглянуто взаємозв’язок ідей Умберто Еко, Михайла Бахтіна і Ролана Барта та іхнє спільне уявлення про художній твір як семіотичний об’єкт.

Ролан Барт, переосмисливши ідею інтертексту Юлії Крістевої, дав йому коротше та енергійніше ім'я –  «Текст». Якщо в 70-тих роках прообразом бартівського «Тексту» була зазвичай «галактика Гутенберга» або борхесівська бібліотека, то сьогодні найбільш точним визначенням є «гіпертекст», яке Умберто Еко запозичив для конструювання своєї теорії інтертекстуальності. В розділі проаналізовано специфіку семіотичного аналізу художнього твору в концепції Ролана Барта, адже саме він здійснив семіотичний поворот в поетиці постмодернізму, який означив, що нова поетика має семіотичний характер. Умберто Еко вважає, що кожен сучасний читач володіє своїм особистим культурним кодом, який дозволяє йому по-своєму потрактовувати прочитаний ним текст, перетворюючи його таким чином на знак, який складається, в свою чергу, з великої кількості знакових повідомлень. Саме тому поетика конструктивного постмодернізму повинна вийти за межі таких категорій класичної семіотики, як комунікація, і перенести увагу з конкретного створеного знаку на процес його породження, іншими словами, перетворитися із звичної семіології в семаналіз, тобто в аналіз «Тексту».

Поетика відкритого твору скеровує читача до усвідомлено довільних потрактувань, робить його активним центром сукупності незліченних зв'язків, серед яких він відтворює свою власну форму, не відчуваючи тиску тієї необхідності, яка нав'язується читачеві певними способами організації твору.

У розділі 3.3. –  «Інтертекстуальність як художня комунікація» – розглянута головна особливість інтертекстуальної теорії Умберто Еко, а саме – здатність художнього твору взаємодіяти з реципієнтом через комунікативно-семіотичне потрактування твору. 

Еко підкреслює, що при вивченні масових комунікацій, коли опрацьовується матеріал з різних галузей знання, можна посилатися на міждисциплінарні зв'язки, вдаватися до усіляких методів, від психології до соціології та стилістики, але послідовно та цілісно вивчати ці явища можна лише у тому випадку, коли теорія й аналіз масових комунікацій складають один з розділів стилістики, до того ж найважливіший – загальну семіотику. Саме семіотика з її точним описом комунікативного процесу допомагає визначити те, що відбувається під час сприйняття твору мистецтва, незалежно від того, яким невиразним і неповним воно було б. Повідомлення з естетичною функцією виявляється неоднозначним перш за все по відношенню до тієї системи очікувань, якою і є інформаційний код в текстуальній або ж іншій формі. Еко вважає, що неоднозначне повідомлення є найбільш інформативним, тому що спонукає реципієнта до найрізноманітніших його тлумачень. Водночас воно межує з інформаційним шумом і може бути зведеним до повної невпорядкованості. Плідною неоднозначністю може вважатися така неоднозначність, яка, привертаючи увагу реципієнта, спонукає до  інтерпретації, допомагаючи підібрати метод, який приведе до розуміння, допоможе віднайти в цьому безладі логічну структуру, аніж та структура, яка є характерною для надлишкових повідомлень.