ПОЛІТИКО-УПРАВЛІНСЬКІ ЗАСАДИ ВЗАЄМОДІЇ УКРАЇНИ З УКРАЇНСЬКОЮ ДІАСПОРОЮ В ДЕРЖАВАХ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ

Краткое содержание

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, визначаються стан дослідження проблеми, мета та завдання дослідження, його методологічна основа, зв’язок з науковими програмами, планами, темами, розкриваються наукова новизна та практичне значення одержаних результатів, наводяться дані щодо їх апробації, формулюються основні положення, що виносяться на захист.

У першому розділі – “Теоретико-методологічні основи дослідження взаємодії України з українською діаспорою в державах ЄС” – міститься огляд літератури з досліджуваної в дисертації проблематики, розглядаються дискусії щодо характеристик феномену сучасних діаспор і визначення термінів “взаємодія” та “українська діаспора”, а також форми залучення діаспор до захисту національних інтересів історичної батьківщини та розвитку потенціалу діаспорних громад.

Здійснено аналіз вивчення проблематики засад управлінської взаємодії України з діаспорою країн ЄС у науковій літературі та обґрунтовано вибір методологічної бази дослідження. Зазначається, що наукові дослідження проблем взаємодії Української держави з українською діаспорою сконцентровані на розробці організаційних і договірно-регуляторних механізмів та вивченні особливостей взаємодії України з українською діаспорою пострадянського простору. Отже, установлено, що питання вдосконалення політико-управлінських засад взаємодії України з українською діаспорою держав ЄС практично не досліджувалось.

Розглядаються підходи вітчизняних і зарубіжних вчених щодо розуміння феномену сучасних діаспор, трактування терміна “взаємодія”, наводиться визначення поняття “українська діаспора в країнах ЄС” та розглядається співвідношення термінів “українська діаспора” і “закордонне українство”.  Вказується на необхідність відходу від вузького розуміння взаємодії з діаспорою як системи індивідуальних та опосередкованих контактів. Наголошується, що взаємодія України з українською діаспорою є процесом взаємовпливу двох об’єктів – історичної батьківщини та діаспори і об’єктивною формою розвитку світового українства, оскільки така взаємодія системно впливає на розвиток всього світового українства та його структурну організацію. Отже, політико-управлінські засади згаданої вище взаємодії є визначальним та інтегративним фактором розвитку світового українства.

Визначено, що найбільш суттєвими ознаками, за якими вітчизняні та зарубіжні науковці визначають суть сучасного діаспорного буття, є бажання зберігати національну ідентичність, наявність мережі діаспорних інституцій, які, здійснюючи політичну, економічну, культурно-освітню діяльність з метою збереження національної ідентичності, співпрацюють з аналогічними організаціями інших країн та історичної батьківщини відповідно до власної стратегії відносин. Таким чином, під українською діаспорою в дисертації розуміються представники українського етносу, розселені поза межами його ядра та державного кордону України, які не є громадянами України, здійснюють діяльність щодо збереження своєї національної ідентичності за допомогою мережі організацій та інституцій, зв’язків з іншими українськими діаспорами та історичною батьківщиною. Складовою світової української діаспори є українська діаспора країн ЄС, феномен якої полягає в одночасному існуванні всіх типів українських діаспорних громад: автохтонних, українських громад Європи еміграційного походження та громад з території колишнього СРСР, які розвиваються в умовах унікального транснаціонального міждержавного об’єднання європейських країн під впливом європейської політико-культурної традиції та цінностей громадянського суспільства і є важливим чинником інтеграції України до європейського та глобального політичного, економічного і культурного простору.

Оскільки сьогодні на законодавчому рівні чітко визначено, що до закордонного українства належать не лише етнічні українці, а й особи інших національностей, вважаємо недоцільним послуговуватися терміном “закордонне українство” під час розробки державних заходів щодо підтримки українських етнічних меншин за кордоном. Обґрунтовується доцільність використання саме терміна “українська діаспора” під час розробки державних заходів і програм стосовно етнічних українців з метою адекватного відображення суті та змісту заходів державної діаспоральної політики.

Аналізуються фактори, які привели до посилення ролі діаспор у сучасному світі, визначаються особливості розвитку ЄС, які впливають на розширення співпраці України з діаспорою, сфери залучення потенціалу української діаспори країн ЄС до реалізації національних інтересів історичної батьківщини, зокрема процесу європейської інтеграції України, наводиться визначення поняття “українська діаспорна мережа” та розглядаються її компоненти.

Зазначено, що сучасні глобалізаційні процеси супроводжуються інтенсивним розвитком світових мереж різних типів, які, в свою чергу, сприяють інтенсивному розширенню транснаціональних діаспорних мереж, полегшують взаємодію між діаспорними громадами та між діаспорою й історичною батьківщиною, підвищують роль діаспор у світі. Діаспорна мережа визначається як сукупність організаційних та інституційних форм діаспорного буття, пов’язаних між собою глобально-комунікативними та міжособистісними зв’язками. До діаспорної мережі входять організаційна, інституційна та глобально-комунікаційна складові. Детально розглянувши потенціал української діаспорної мережі в політичній, економічній, культурній і науковій сферах, автор доводить, що українська діаспора є важливим чинником сприяння здійсненню національних інтересів України на теренах ЄС. Звертається увага, що сьогодні в країнах ЄС склались особливо сприятливі умови для розбудови мереж української діаспори: існування автохтонних громад української діаспори; наявність розгалуженої мережі діаспорних інституцій; сприятлива політика ЄС щодо розвитку контактів діаспор з історичними батьківщинами.

У другому розділі – “Становлення і розвиток української діаспори в державах ЄС та її співпраці з Україною” – розглядаються особливості розвитку українських діаспорних громад країн ЄС, зокрема організаційного та інституційного, потенціал лобістської та громадської діяльності (функціонування організацій та інституцій, громадська діяльність та контакти з владними та бізнесовими структурами країни проживання, можливість скоординованих одночасних дій), стратегія відносин з історичною батьківщиною, досвід та ефективність взаємодії з органами державної влади України, діяльність щодо збереження національної ідентичності.

Аналізується специфіка історичного процесу формування громад української діаспори різних типів на теренах ЄС. Наголошується на тому, що в країнах ЄС склалась унікальна ситуація, яка полягає в наявності всіх типів українських діаспорних громад, а отже в широкій репрезентативності українства в ЄС, взаємодоповненні та взаємозбагаченні його можливостей та досвіду. Зазначається, що історія формування української діаспори в Європі підтверджує велике значення другої хвилі української імміграції, яка заклала основи значної української присутності в країнах ЄС. Особлива увага звертається на політичний характер другої, а згодом третьої хвилі української імміграції в Європі, що визначило на майбутнє такі характерні риси європейських діаспорних громад, як їх інституційний та організаційний розвиток, громадсько-політична активність, національно-патріотична домінанта у відносинах з історичною батьківщиною.

Досліджуються особливості сучасного розвитку різних типів українських діаспорних громад в ЄС – Великобританії (громади “західної” діаспори), Латвії та Естонії (громади “східної” діаспори), Польщі та Словаччини (автохтонні громади).

Аналіз сучасного становища українських діаспорних громад країн ЄС засвідчив наявність у них широкого кола актуальних проблем розвитку, зумовлених як специфікою історії формування, так і загальними особливостями діаспорного буття. Це проблеми асиміляції молодого покоління, матеріально-фінансового забезпечення діяльності інституцій та організацій, соціального добробуту, інформаційного забезпечення, задоволення мовних, освітніх, культурних, релігійних потреб, налагодження ефективної взаємодії з державними органами України. Для всіх українських автохтонних громад країн ЄС характерна значна економічна відсталість регіонів історичного розселення українців та пов’язані з цим негативні явища. Специфічними проблемами українців країн Балтії стали процеси зросійщення їх представників, труднощі з інтеграцією до суспільства країн проживання.

Доведено, що більшість згаданих проблем неможливо ефективно вирішити без політичної та фінансово-матеріальної підтримки Української держави, інтенсифікації контактів з історичною батьківщиною на всіх рівнях. Як показують дані дослідження, українські громади ЄС потребують допомоги з боку України для розвитку свого потенціалу, і сьогодні необхідно переглянути рівень співробітництва з діаспорою в ЄС щодо вирішення проблем українських громад.

Підкреслюється, що українські діаспорні громади ЄС зацікавлені в успішності процесу євроінтеграції України з огляду як на притаманні їх діяльності засади національно-патріотичної ідеології, так і на практичну вигоду від повноправної присутності України в ЄС як фактора захисту інтересів громад діаспори. Доведено на конкретних прикладах, що українські діаспорні громади країн ЄС, навіть ті, які розвиваються в несприятливих соціально-економічних та політичних умовах, мають значний потенціал для здійснення громадсько-політичних скоординованих акцій, впливу на громадську думку країни проживання, тиску на владні структури, налагодження економічного, підприємницького, культурного співробітництва між країнами проживання та Україною. Це свідчить про важливість залучення діаспори до здійснення євроінтеграційних заходів України. Водночас дослідження досвіду співпраці громад української діаспори з органами державної влади України засвідчило її незадовільний рівень. Акцентується увага на тому, що наслідками такої ситуації з огляду на неоднозначний імідж України в світі, масові міграції та асиміляційні процеси можуть бути розчарування та критичні настрої в середовищі української діаспори ЄС щодо України, зниження активності діяльності на користь України, створення негативного образу історичної батьківщини в середовищі діаспори.

У третьому розділі – “Основні напрями удосконалення державного управління в сфері взаємодії з українською діаспорою держав ЄС на сучасному етапі” –аналізуються чинна нормативно-правова база, в якій зафіксовані нині діючі політико-управлінські засади взаємодії України з діаспорою та її недоліки, що перешкоджають ефективному здійсненню цього процесу, розглянуто організаційно-управлінські форми такої взаємодії, зарубіжний досвід державного управління країн ЄС у сфері взаємодії з діаспорою, розроблено пропозиції щодо оновлення політико-управлінських засад взаємодії України з діаспорою в країнах ЄС та використання потенціалу діаспори в контексті євроінтеграційної політики України.

Розглядається чинна нормативно-правова база, яка визначає політико-управлінські засади взаємодії України з діаспорою. Ці засади аналізуються в дисертації з погляду визначених пріоритетів та завдань співпраці держави з діаспорою, задоволення Україною нагальних потреб діаспори, забезпечення розвитку її потенціалу, а також усіх складових діаспорної мережі, формування в українському суспільстві та в середовищі державних службовців відповідального ставлення до співпраці з діаспорою.

Наголошується, що в жодному з нормативно-правових документів, які регулюють взаємодію України з діаспорою, не зафіксовано ідею відповідальності Української держави за розвиток громад української діаспори, здійснення ефективної державної діаспоральної політики. Детальний аналіз чинних нормативно-правових актів дав змогу виявити суттєві недоліки концептуальних засад взаємодії України з діаспорою: відсутність фіксації ідеологічної основи, яка б визначала стратегічну мету розвитку світового українства, неузгодженість напрямів вирішення проблем діаспорних громад, зосередження державної політики на розвиткові певних форм комунікації між Україною та діаспорою, зокрема зосередження взаємодії передовсім у національно-культурній площині. Наслідком виявлених недоліків стало ігнорування соціально-економічних проблем діаспори (вирішення яких має важливе значення для збереження національної ідентичності), зокрема пов’язаних із всебічним розвитком інституцій та організацій діаспорних громад, сучасних комунікативних засобів взаємодії з діаспорою, ігнорування її потенціалу в сприянні національним інтересам України.

Досліджено структуру та повноваження органів державної влади України, які здійснюють взаємодію з діаспорою. Оскільки важливим елементом взаємодії держави з діаспорою є громадські організації, розглянуто доцільність посилення їх ролі в процесі розвитку такої взаємодії.

Указується, що існуюча нині децентралізація в здійсненні органами державної влади державної політики стосовно співпраці з українською діаспорою призводить до ускладнення координації практичних дій органів виконавчої влади, маргіналізації напряму роботи з діаспорою в центральних та місцевих органах виконавчої влади. На сьогодні статус структурних підрозділів з питань української діаспори та їх кадрове забезпечення не відповідають завданням національного розвитку України, які мають вирішуватися за допомогою діаспоральної, а згодом геокультурної та геостратегічної політики Української держави. У зв’язку з цим наголошується на необхідності запровадження принципу централізації в сферу здійснення органами державної влади діаспоральної політики шляхом утворення спеціального автономного органу державної влади. Дослідження сучасного рівня залучення державою потенціалу громадських організацій України до взаємодії з українською діаспорою виявило необхідність посилення державної підтримки громадських організацій, що спеціалізуються на співпраці з українською діаспорою, з метою створення для цього сприятливих законодавчих умов.

Вивчається досвід налагодження ефективної співпраці держави з діаспорою на прикладі Греції, Італії, Польщі, Угорщини, які вирізняються серед інших країн ЄС найбільш системною, відповідальною, адекватною сучасним вимогам державною політикою щодо діаспори. Зазначається, що характерним для політико-управлінських засад взаємодії країн ЄС з діаспорою є спрямованість на всебічний розвиток потенціалу діаспори та її залучення до вирішення пріоритетних завдань національного розвитку держави. В розглянутих країнах стратегічна мета співпраці держави з діаспорою полягає в утвердженні в світі процвітаючої, політично та економічно сильної, висококультурної нації. Відповідно велика увага приділяється соціальним та економічним сферам взаємодії. В згаданих країнах ЄС існують спеціальні органи державної влади, які здійснюють й координують державну політику щодо співпраці з діаспорою в усіх сферах. У громадській сфері у взаємодії з діаспорою домінує одна потужна авторитетна громадська організація, представницькі повноваження та високий статус якої погоджуються державою на законодавчому рівні. Обґрунтовується необхідність використання досвіду налагодження співпраці органів державної влади, громадських організацій з діаспорою розглянутих країн ЄС, досвіду співпраці Польщі та Угорщини з діаспорою у вирішенні завдань європейської інтеграції.

Містяться конкретні пропозиції щодо запровадження комплексу нових політико-управлінських засад. В їх основу має бути покладено принцип відповідальності України за розвиток громад української діаспори, який визначається як відповідальність держави за належний рівень допомоги й співпраці з діаспорою, за гідний представника українського етносу рівень задоволення соціальних, економічних та культурних потреб.

Зазначається, що серйозною вадою існуючих політико-управлінських засад співпраці України з діаспорою є невизначеність стратегічної мети та відсутність бажаних перспектив розвитку світового українства, що зумовлює ситуативний, фрагментарний характер заходів державної політики у сфері співпраці з діаспорою. Наголошується, що завдання щодо забезпечення світовим українством максимально можливого впливу в світі й досягнень в економічній, політичній, культурній сферах необхідно зафіксувати у відповідних нормативно-правових документах як стратегічну мету співпраці України з діаспорою. В цьому контексті європейська інтеграція України має розглядатись як один з перших кроків у становленні світового українства як впливової сили, шанс об’єднання для мільйонів українців Європи і має бути відображена в чинній нормативно-правовій базі як стратегічний пріоритет співпраці Української держави з діаспорою. 

Доводиться доцільність фіксації в нормативно-правових документах ідеологічної основи співпраці України з діаспорою в контексті євроінтеграції та концептуальних засад вжиття практичних заходів, розроблених на основі отриманих висновків – принципу реалізації Українською державою сприятливих умов для розвитку взаємодії діаспор з країнами походження на теренах ЄС, принципу оптимізації балансу вирішення проблем української діаспори, принципу всебічного розвитку компонентів української діаспорної мережі та потенціалу діаспори, принципу модернізації комунікацій між історичною батьківщиною та діаспорою.

Обґрунтовуються форми й напрями розвитку інституційної та глобально-комунікативної складових діаспорної мережі: заснування постійно діючого представницького органу української діаспори в Україні, запровадження сучасних засобів комунікації у взаємодії з діаспорою.