ПОНЯТТЯ, ЗМІСТ ТА ФОРМИ ПРАВА ВЛАСНОСТІ

Краткое содержание

У Вступі обґрунтовано актуальність проведеного дослідження, визначено зв’язок роботи з науковими програмами, планами, вказано мету та завдання дослідження, його об’єкт і предмет, методи наукового дослідження, сформульовано наукову новизну та практичне значення одержаних результатів, висвітлено апробацію та наведено публікації результатів дослідження автора.

Розділ 1. «Поняття права власності» складається з двох підрозділів, в яких досліджено виникнення та розвиток в цивільному законодавстві такого поняття як «право власності», сутність і закономірності історичного розвитку поняття «право власності» на різних історичних етапах та різних правових системах.

У підрозділі 1.1. «Сутність права власності» наведено історико-правовий аналіз формування та розвитку інституту права власності в Стародавньому Римі, середньовічній Європі, Російській імперії, СРСР та на сучасному етапі в Україні. Також проаналізовані дослідження римського права, праці дореволюційних російських цивілістів, радянських та сучасних авторів щодо сутності права власності. В дисертації підтримано позицію, що теоретичні пошуки суті права власності слід концентрувати на визначенні його як суб’єктивного, а не об’єктивного права.

На початках становлення вітчизняної цивілістичної науки поняття права власності визначалось через такі основні ознаки: 1) право власності – це влада (панування) власника над річчю; 2) це панування власника над річчю є виключним і повним; 3) зміст цієї влади (панування) над речами полягає у здійсненні прав власника щодо належної йому речі, зокрема, у здійсненні права володіння річчю, права користування та права розпорядження.

У радянський період право власності більшістю науковців визначалось як право володіння, користування та розпорядження майном. У сучасний період існує кілька позицій щодо визначення поняття «права власності»: як стану привласнення, відношення особи до речі як до своєї; як суспільних відносин, зміст яких полягає в тому, що власник має забезпечену законом юридичну можливість здійснювати панування над майном чи окремою річчю незалежно від волі інших осіб, які його оточують та зобов’язані не перешкоджати цьому пануванню; та через «тріаду прав власника».

Автор приєднується до позиції тих вчених, які вважають, що поняття права власності, визначене лише через «тріаду» належних власникові прав, не можна вважати повним та досконалим, адже для визначення поняття права власності необхідно розкрити не лише його зміст, а й сутність. Тому в дисертації доводиться, що при визначенні права власності слід акцентувати увагу на його специфічних ознаках.

Визначаючи суб’єктивне право власності, необхідно також зважати на те, що суб’єктивне право власності існує в межах абсолютних правовідносин власності.

Стан привласнення речі дисертанткою розглядається як підстава виникнення відносин власності. Доводиться, що визначальним, сутнісним для права власності є панування власника над річчю. При цьому в дисертації вказується, що термін «панування» слід розуміти не як публічно-правову категорію, а як приватноправову, яка означає належні власникові права щодо володіння, користування, розпоряджання та управління річчю, а також право вимагати від усіх інших осіб (невласників) не порушувати його право власності, яке здійснюється ним за своєю волею. Вказані основні ознаки розкривають поняття суб’єктивного права власності.

Підрозділ 1.2. «Визначення поняття права власності» присвячено з’ясуванню сутності досліджуваного правового явища у відповідності до положень позитивного права. Проаналізовані легальні визначення права власності у законодавчих актах Російської Імперії, європейських країн, а також у Законі України «Про власність», проектах Цивільного кодексу України та в ЦК України. Наведено їх позитивні та негативні сторони.

Детальному аналізу піддана норма-дефініція, закріплена у ч. 1 ст. 316 ЦК України, на підставі чого зроблено висновок про те, що ця норма є науково обґрунтованою та містить основні ознаки, які розкривають суть права власності.

У дисертації звернено увагу на те, що у легальному визначенні права власності (ч. 1 ст. 316 ЦК України) поряд з терміном «річ» застосовується термін «майно». При цьому наголошується на необхідності розрізняти поняття «річ» та «майно», адже останнє включає, зокрема, право вимоги, що виникає із зобов’язальних, а не речових правовідносин.

Аналізуючи право довірчої власності, дисертантка зазначає, що праву довірчої власності не властиві ознаки, які визначають суть абсолютного права власності. Зазначається, що ознаки права цільової довірчої власності охоплюються інститутом представництва. Крім того, відносини щодо передання на певний строк майна в управління управителеві в інтересах установника управління або вказаної ним особи (вигодонабувача) регламентуються договором управління майном. Зроблено висновок про те, що внесення змін до статей 316, 1029, 1033 ЦК України, що стосуються права довірчої власності, є дещо спірним.

Розділ 2. «Зміст права власності» складається з чотирьох підрозділів. Цей розділ охоплює дослідження окремих елементів змісту права власності.

У підрозділі 2.1. «Загальна характеристика елементів змісту права власності» досліджується структура суб’єктивного права власності. Підтримано думку про те, що до елементів змісту суб’єктивного права власності належать не лише права власника на власні дії, а й «право на чужі дії», тобто право вимоги до інших осіб, які зобов’язані утримуватися від дій, що могли б порушити права власника.

Проаналізовано проблему достатності «тріади» права власності. Зміст прав власника на власні дії, на думку дисертантки, не вичерпується лише правом володіння, правом користування та правом розпоряджання. А тому запропоновано «тріаду» права власності доповнити четвертим елементом – правом управління, яке полягає у можливості власника здійснювати такі юридичні дії як: дії щодо охорони майна, страхування майнових ризиків, обслуговування майна, покращення його властивостей тощо. У перелічених випадках власник або уповноважена ним особа вчиняє щодо майна ряд дій, спрямованих на підтримання його в належному стані, збереженні майна тощо. Доведено, що ці дії забезпечують можливість реалізації права користування для одержання оптимальної користі, однак не полягають в отриманні користі.

Наголошується, що право управління не охоплюється і правом розпоряджання, адже в результаті здійснення дій щодо охорони майна, страхування, обслуговування майна, покращення властивостей майна тощо юридична доля речі не змінюється. Право управління, на думку дисертантки, є самостійним правом власника, що тісно пов’язане як з правом користування, так і з правом розпоряджання. В роботі сформульовано визначення поняття права управління.

Виділення права управління як ще одного елемента змісту права на власні дії власника, на думку дисертантки, дає підстави говорити про «тетраду» права власності.

Підрозділ 2.2. «Право володіння як елемент змісту права власності» присвячений теоретичному аналізу проблем визначення суті права володіння як елемента змісту права власності.

В юридичній науці суть «права володіння» розкривається, зокрема, через такі конструкції як «панування власника над річчю (фактичне, господарське)», «посідання річчю», «вплив власника на річ». У дисертації обґрунтовано, що для володіння характерними є статичні відносини, які проявляються через пасивні, а не активні дії щодо речі. Доведено, що право володіння є одним з прав власника, яке визначає стан, становище, певний зв’язок, що існує чи може існувати між власником і річчю. Цей стан, становище проявляється у матеріальному контакті особи з річчю, у матеріальному зв’язку, що існує між особою і річчю, тобто у так званому «триманні особою речі». Дисертантка, солідаризуючись з позицією Д. Й. Мейєра, визначає основну ознаку права володіння через конструкцію «матеріальний зв’язок особи з річчю», що означає матеріальний контакт особи з річчю, зв’язок між особою і річчю. Друга ознака права володіння, на думку дисертантки, полягає у тому, що цей матеріальний зв’язок повинен бути реальним або реально можливим у будь-який момент. Такий зв’язок особи з річчю забезпечує можливість власникові або уповноваженій ним особі здійснювати право користування та розпоряджання. Ця ознака відмежовує право володіння від звичайного тримання речі без будь-яких правових підстав.

У підрозділі 2.3. «Право користування як елемент змісту права власності» визначено ознаки права користування.

У роботі обґрунтовано, що термін «отримання» («одержання») користі точніше розкриває суть права користування, ніж терміни «вилучення», «видобування», «споживання», «експлуатація». Цей термін може застосовуватись щодо речей будь-якого виду. Він розкриває суть права користування не лише неспоживчими речами, але й споживчими. Тому основна ознака права користування полягає у можливості власника отримувати користь, корисні властивості від належної йому речі. Право користування річчю передбачає отримання користі у різних проявах: отримання користі від властивостей, закладених «всередині самої речі», а також дохід (орендна плата, відсотки), плоди, приплід тощо.

Визнано слушною позицію, що отримання споживчих властивостей з речі, яка в результаті користування нею зникає, є здійсненням права користування. Обґрунтовано, що користь, яку особа може отримати з речі, залежить, насамперед, від її призначення. Якщо призначення останньої полягає у споживанні (наприклад, їжа), то отримати користь від цих речей особа зможе лише споживши їх, що має наслідком їх зникнення (знищення). Якщо ж розглядати знищення речі в процесі споживання (користування) як здійснення права розпоряджання, то в усіх без винятку випадках право користування речами споживчого характеру буде відсутнє.

При користуванні річчю, окрім прав, власник має й низку обов’язків, невиконання або неналежне виконання яких спричиняє для нього певні негативні наслідки. Ці обов’язки полягають у необхідності врахування прав третіх осіб і несенні тягаря утримання речі, що зумовлюється її особливостями.

Підрозділ 2.4. «Право розпоряджання як елемент змісту права власності» присвячений висвітленню доктринальних підходів до визначення поняття «право розпоряджання». Традиційно для цивілістики право розпоряджання розглядається як можливість вчиняти правочини щодо належної власникові речі та позначається терміном «визначення юридичної долі речі». Однак у цей термін науковці вкладають різний зміст.

У дисертації відзначається, що право розпоряджання охоплює значне коло дій, які може вчиняти власник, зокрема: 1) дії, спрямовані на передачу права власності іншій конкретній особі (зокрема, укладення договорів купівлі-продажу, поставки, міни, дарування тощо); 2) дії, спрямовані на передачу іншій особі частини своїх прав (зокрема, укладення договору найму); 3) встановлення обтяжень свого права власності (зокрема, встановлення сервітуту, застави); 4) дії, спрямовані на знищення речі чи на припинення її фізичного існування не у зв’язку з її споживанням; 5) відмова від права власності. При цьому наголошується, що вужче трактування «юридичної долі речі» не дозволяє повністю охарактеризувати право розпоряджання.

У дисертації зазначається, що можливість визначення «фактичної долі речі» не є правом розпоряджання, адже дії щодо використання споживчої речі, внаслідок яких змінюється попередній стан речі, є здійсненням права користування, а не розпоряджання.

При визначенні юридичної долі речі в залежності від того, чи зберігається право власності за власником, чи переходить до іншої особи, чи припиняється взагалі, дисертантка пропонує розмежовувати повне та неповне право розпоряджання.

Посилаючись на ряд статей ЦК України, обґрунтовано, що при відчуженні власник передає не річ, а право власності на річ. Тобто право власності переходить від одного суб’єкта до іншого. На цій підставі зроблено висновок про те, що положення п. 11 ч. 1 ст. 346 ЦК України, за яким припинення юридичної особи чи смерть власника є підставою припинення права власності, заперечує як теорію правонаступництва юридичної особи, так і теорію спадкового правонаступництва.

Аналізуючи питання обсягу цивільної дієздатності особи, необхідної для вчинення певних правочинів, звертається увага на те, що передбачений чч. 3 та 4 ст. 32 ЦК України контроль органу опіки і піклування за усіма без винятку діями дітей та батьків щодо розпоряджання майном дитини, незалежно від вартості та цінності майна, яке набувається чи реалізується неповнолітньою особою, не є виправданим. Його складна процедура лише перешкоджає неповнолітнім особам у реалізації та набутті ними майна у власність.

Розділ 3. «Форми права власності» складається з шести підрозділів.

У підрозділі 3.1. «Поняття форми як філософсько-правової категорії» досліджується поняття «форми права власності», зокрема, його зміст та значення, що вкладався в цей термін як за радянських часів, так і після набуття Україною незалежності. З’ясовано, що значення терміна «форма права власності» в радянські часи зводилось, насамперед, до вираження змісту права власності таких суб’єктів як держава, колгосп, кооператив. На цій підставі поділ на форми права власності обумовлювався закріпленням різного правового режиму права власності в залежності від суб’єкта, що призвело до встановлення певної ієрархії суб’єктів, внаслідок чого закріплювались переваги одного суб’єкта над іншими.

З прийняттям Закону України «Про власність», в якому хоч і було збережено термін «форма права власності», це поняття втратило свою колишню сутність і вагу. Його значення звелось лише до оформлення права власності в певну структуру за суб’єктною ознакою.

У дисертації звернено увагу на те, що в Господарському кодексі України, в Земельному кодексі України та й в інших законодавчих актах в основі поділу права власності на форми лежить суб’єктна ознака. Автор доводить, що термін «форма права власності» сьогодні використовується у законодавчих актах лише для поділу права власності за суб’єктною ознакою, поряд з терміном «вид».

У підрозділі 3.2. «Становлення та розвиток права власності Українського народу» міститься характеристика права власності Українського народу. Дисертантка критично сприймає поширену в науці позицію, що власність Українського народу є державною власністю. В ч. 1 ст. 318 та ст. 324 ЦК України Український народ визначено самостійним суб’єктом права власності. Ці норми дають підстави вважати Український народ повноправним учасником приватних, а не лише публічних відносин. Український народ є таким же публічним утворенням як і держава, від імені якої діють ті самі органи державної влади, які діють від імені Українського народу. І якщо ні в кого не виникає сумніву щодо здатності держави виступати суб’єктом права власності, то не повинно бути й сумнівів щодо визнання Українського народу суб’єктом права власності на окремі найважливіші об’єкти.

У підрозділі 3.3. «Становлення та розвиток права власності фізичної особи» розглянуто ґенезу права власності фізичної особи. В роботі обґрунтована теза, що право власності є природним, невід’ємним правом, яке зумовлюється самим фактом існування людини, правом, без якого людина не може існувати, реалізувати своє право на життя.

Авторка підтримує позицію щодо відсутності достатніх підстав для визначення у законодавстві переліку об’єктів, які можуть належати на праві власності фізичній особі.

У підрозділі 3.4. «Становлення та розвиток права власності юридичної особи» розкрито особливості цього виду власності. У роботі досліджена проблема колективної власності.

Доведено помилковість визнання суб’єктами права приватної власності лише юридичних осіб приватного права. За юридичними особами публічного права майно може закріплюватись на праві власності у разі: 1) передання юридичній особі у власність майна, що належить публічному утворенню (державі, територіальній громаді), як вкладу до статутного капіталу, набуваючи взамін корпоративних прав; 2) набуття майна юридичною особою за цивільно-правовими правочинами або у порядку спадкування за заповітом.

Майно за юридичною особою публічного права може закріплюватись не лише на підставі права власності, а й на підставі іншого речового права. На цій підставі зроблено висновок, що акцент треба робити не на поділі юридичних осіб на осіб приватного і публічного права, а на визначенні правового режиму майна, що закріплено за цими юридичними особами. Беручи за основу правовий режим майна, до суб’єктів права приватної власності, на думку дисертантки, слід відносити юридичних осіб, за якими майно закріплюється на праві власності. Юридичним особам, засновниками яких є публічні утворення, майно може належати як на підставі обмеженого речового права (права господарського відання або оперативного управління), так і на підставі права власності.

У підрозділі 3.5. «Становлення та розвиток права власності держави» досліджується право власності держави.

Посилаючись на норми Конституції України, ЦК України та доктрину цивільного права, в роботі критично оцінюється думка ряду науковців про невизначеність у ЦК України суб’єкта права державної власності. Закріплення в ч. 1 ст. 325 ЦК України окремого припису про те, що фізичні та юридичні особи є суб’єктами права приватної власності, і відсутність в ст. 326 ЦК України вказівки на суб’єкта права державної власності зумовлено, на думку дисертантки, тим, що доктриною цивільного права держава завжди визнавалась суб’єктом права державної власності.

У дисертації наголошено, що законодавче визначення переліку майна, яке може перебувати у виключній власності держави, зумовлено виконанням державою особливих функцій, спрямованих на забезпечення інтересів кожної людини і суспільства в цілому, які є загальновизнаними і обов’язковими для виконання кожною державою. З огляду на це немає потреби ні у визначенні переліку майна, що є об’єктом права виключної державної власності, ні у закріпленні критеріїв визначення такого майна на законодавчому рівні. Такі критерії завжди зводяться до функцій держави.

Підрозділ 3.6. «Становлення та розвиток права власності територіальної громади та Автономної Республіки Крим» присвячений аналізу проблем права власності територіальної громади та Автономної Республіки Крим. Автор поділяє позицію науковців про недоцільність наділення територіальної громади статусом юридичної особи.

У дисертації наголошено, що компетенція органів місцевого самоврядування на відміну від компетенції територіальної громади чітко визначена законодавством. Територіальна громада згідно з чинним законодавством фактично позбавлена можливості здійснювати свої права як власник. Запропоновано законодавчо закріпити виключну компетенцію територіальної громади щодо вирішення деяких (чітко визначених) майнових і земельних питань, а також порядок її здійснення територіальною громадою. Внесення запропонованих змін до чинного законодавства, на думку дисертантки, дозволить територіальним громадам стати реальними учасниками цивільних правовідносин в Україні, зокрема, стати справжніми власниками.

На підставі аналізу законодавчих актів у роботі наводяться додаткові аргументи того, що Автономна Республіка Крим є суб’єктом права власності, а тому запропоновано доповнити ЦК України нормою про право власності Автономної Республіки Крим.