ПОСТМОДЕРНИЗМ И ТРАДИЦИЯ: ТРАНСФОРМАЦИЯ ЖАНРА В ВОЛШЕБНОЙ СКАЗКЕ Л. ПЕТРУШЕВСКОЙ

Краткое содержание

У вступі обгунтовується вибір теми дисертації, її актуальність та наукова новизна, вказуються мета й завдання, об'єкт, предмет та методи дослідження, визначається теоретична й практична значущість роботи, її структура.

У першому розділі дисертації "Літературна казка як історико-літературна й теоретична проблема" розглянуто жанрові характеристики й основні етапи розвитку російської літературної казки; встановлено зв'язки між постмодернізмом та сучасною літературною казкою, а також подано огляд літературознавчих досліджень казок Петрушевської.

У підрозділі 1.1. "Актуальні питання вивчення літературної казки кінця ХХ століття" подано огляд наукових праць з найбільш важливих проблем літературної казки цього періоду, якось: взаємозв'язок жанру літературної казки з певним літературним напрямком, роль казки в літературному процесі, посилення жанрового синтезу. Думка науковців М. Липовецького, Л. Овчинникової, О. Трикової та ін. про активізацію літературної казки в періоди значних історико-культурних зломів та кризових суспільних ситуацій, коли стара концепція особистості руйнується, а нова лише формується, доводиться літературною практикою. Наприкінці ХХ – початку ХХІ століття жанр казки привернув до себе увагу представників різних літературних напрямків: реалізму, постреалізму, постмодернізму. Дослідниками відзначається розвиток тенденції до посилення жанрового синтезу,  тяжіння до "великої" форми.

Сучасна казка, як і література в цілому, зазнає на собі могутнього впливу постмодернізму, що виражається в трансформації й пародіюванні відомих сюжетів, використанні різних алюзій та асоціацій, переосмисленні традиційних образів та мотивів фольклорної казки.

У підрозділі 1.2. "Казка в художній системі постмодернізму" осмисено провідні засади постмодерністської естетики й визначено роль казки в жанровій системі постмодернізму. Російський постмодернізм розглядається як складне й неоднорідне явище, для якого, на відміну від західного, характерний більш глибинний зв'язок із традицією, зокрема, з традицією реалізму. Це парадоксально поєднується зі зверненням до художнього досвіду фольклору, особливо до жанру чарівної казки, пов'язаному з властивим постмодернізму прагненням до «звільнення від реальності». Актуальність казкового жанру в епоху постмодернізму пояснюється також активністю ігрового начала, властивого й казці, й постмодерністському дискурсу в цілому. Інтертекстуальність, багатошаровість, полілог різноманітних культурних мов, характерні для постмодернізму, здавна були притаманні літературній казці, а в епоху постмодернізму стають для авторів осмисленими літературними прийомами.

У підрозділі 1.3. "Казки Л. Петрушевської в критичному та дослідницькому дискурсі" на підставі аналізу критичних статей та наукових досліджень виділено дві провідних точки зору на казки Петрушевської. Такі автори, як М. Васильєва, Л. Пруссакова, О. Славникова, вважають, що  чарівні казки Петрушевської демонструють різкий контраст із її «жорстокими новелами» й повістями й не належать до її творчих здобутків. На думку ж Т. Маркової, Ю. Серго, О. Трикової та ін., казковий жанр є природним і органічним для творчості Петрушевської. Як показує аналіз, таке різке протиставлення негативізму ("чернушности") й позитиву ("розовости") в авторському світовідчутті пов'язане з недооцінкою критиками жанрової специфіки літературної казки.

В деяких роботах (Л. Скаковська та ін.) інтертекстуальність виокремлюється як одна з найхарактерніших особливостей казок письменниці. Завичай вона розглядається або в співвіднесенні з традиціями російської фольклорної казки, або як прояв жанрових шукань у руслі постмодерністських тенденцій. Однак, найцікавішим, на наш погляд, є питання співвідношення цих напрямків у цілісній єдності чарівних казок письменниці.

Другий розділ дисертації «Традиційно казкові й постмодерністські начала в хронотопі «Настоящих сказок» Людмили Петрушевської» присвячено дослідженню просторово-часової структури  казок у зіставленні з неказковою прозою письменниці.

У підрозділі 2.1. «Провідні властивості казкового хронотопа»  розглядається роль хронотопа у формуванні семантичного ядра жанру. Хронотоп казки прийнято визначати шляхом виявлення властивостей, успадкованих нею від міфу як найдавнішої форми уявлень про світ. Просторово-часова організація народної казки, насамперед чарівної, була фундаментально досліджена В. Проппом, розроблялася В. Бахтіною, Н. Ведерниковою, Д. Лихачовим, Д. Медришем, С. Неклюдовим, Т. Цивьян та ін. Дослідниками було встановлено зв'язок між циклічністю міфологічної картини світу й циклами буття в хронотопі чарівної казки. Казковий хронотоп містить у собі ціннісну семантику міфу, пов'язану з ідеєю упорядкування, гармонізації світу. Ареною зіткнення хаосу й космосу в казці стає світ навколо окремої людини. Тому родина (а не рід) виростає в чарівній казці до образу космосу.

Підрозділ 2.2. «Традиційний хронотоп у казках Людмили Петрушевської» містить аналіз таких елементів структури казки, як шлях-дорога, темний ліс, будинок, сад, і їх зв'язок з давніми міфологічними мотивами. Образ дороги належить до "вічних" і композиційно-організуючих фольклорних та літературних образів. У казках Петрушевської шляхи-дороги представлено як умовно-реальні та як чарівно-фантастичні. Дорога може вказувати шлях до чарівного засобу («Девушка Нос»), але може бути також шляхом вигнанців («Принц с золотыми волосами») і переходом до загробного світу («Чорное пальто»). Дорогою, відповідно до фольклорної традиції, герої зустрічаються з дарувальником («Сказка о часах», «Отец»), наражаються на небезпеку («Маленька чарівниця»), потрапляють до темного лісу. Топос лісу, важливий компонент образної системи чарівної казки, також з'являється в Петрушевської в традиційних функціях – як місце випробувань та зустрічі героїв із чудесним помічником («Маленькая волшебница», «Отец»).

У фольклорній традиції ліс, як світ мертвих, протиставляється саду,  як світу живих. Хронотоп саду вказує на тридев'яте царство, представлене в таких елементах, як палац, місто, острів, гори, луки - всі вони пов'язані з сонцем, як джерелом життя, і з кольором золота, як його символом. У казках «Остров летчиков», «Анна и Мария», «Секрет Марилены», «Дедушкина картина» топос саду зберігає давню символіку. Зв'язок із нею виявляється й у казках «Золотая тряпка», «Принц с золотыми волосами». В «Острове летчиков» сутність випробувань героя полягає в тому, щоб не дозволити знищити чудесний сад. У казках «Дедушкина картина», «Секрет Марилены» образ саду пов'язаний із порятунком від небезпеки; він зберігає в Петрушевської семантику жаданого, важкодосяжного місця, де можливе щастя. У фольклорі топос будинку - об'єкт сакральний і міфологізований. Всесвіт чарівної казки антропоцентричний, і будинок – вихідний і кінцевий пункт будь-якого казкового сюжету. Це синонім родини, притулку від незгод, святилища. У збірці Петрушевської більшість казок завершується поверненням додому, створенням сім’ї.

Розвиток сюжету в «Настоящих сказках» визначається специфікою казкового часу. Герої близькі до природи, їхнє життя невіддільне від її природних циклів. У  «Матушке капусте» чудесна поява дитини пов'язана з  ростом і формуванням рослини. В «Малине и Крапиве» червона квітка зростає разом із любов'ю і впливає на долю героя. В «Сказке о часах» доля світового часу залежить від оберігаючої материнської любові, найтіснішим чином пов'язаної з  природними життєвими циклами.

Підрозділ 2.3. «Трансформація традиційного казкового хронотопа в «Настоящих сказках» Петрушевської» присвячено відновленню елементів жанрової архаїки на рівні хронотопа, оскільки традиційна фольклорна сюжетна схема в літературній казці втрачає усталеність.

Дія в «Настоящих сказках» відбувається головним чином в урбаністичному радянському й пострадянському просторі. Навіть у казковому королівстві («Глупая принцесса», «Принц с золотыми волосами») є ознаки сучасної дійсності. Гра з казковим хронотопом відчутна й у способах переміщення героїв (потяг, літак, автомобіль), і в тому, як трансформуються традиційні темпоральні характеристики («За стеной»). Стіна розділяє світ зла, яке хаотично й фатально повертається ("Встретил Христа и опять его предал "), і світ архаїчного циклічного часу, де безпосередньо за смертю батька настає народження сина, де норма – "віддати все" для порятунку коханого. 

Топос будинку за всіх трансформацій (у казці "Остров лётчиков"  це одночасно й халупа, й палац) зберігає свою ціннісну семантику, й у фіналах багатьох казок стає знаком порятунку героїв («Королева Лир», «Две сестры», «Маленькая волшебница»). Водночас топос будинку вбирає в себе безліч змістів, реактуалізація найдавніших із них дозволяє особливо яскраво висвітлити нинішню кризу родини («Две сестры», «Маленькая волшебница»).

Зазнає трансформації й топос сонячного саду. Залишаючись сакральним, заповідним місцем, він набуває рис беззахисності, майже приреченості. Альтернативою одвічному Саду, що гине, стає в Петрушевської рукотворний Сад, закладений героями ("Остров лётчиков").

Ворожий топос розширює в казках письменниці свої межі. Внаслідок цього антитеза «Будинок – Темний ліс» змінюється на іншу - «Будинок – сучасне місто» («Принц с золотыми волосами»), «Будинок - жахлива країна» («Верба-хлёст»). Нова антитеза розробляється в різних ракурсах: комічному («Королева Лир»), трагікомічному («Маленькая волшебница») й гостродраматичному («Две сестры»).

Трансформація хронотопа змінює функцію казкового чуда. Тепер це не універсальний інструмент для виконання бажань, тому досягнення щастя цілком залежить від моральних властивостей героїв. Актуалізація прикметних відмінностей персонажів обумовлює появу різних індивідуальних хронотопів, характерних не так для казки, як для роману, повісті, новели ("Две сестры", "Принц с золотыми волосами", "Маленькая волшебница"). Наростання рис романної та новелістичної поетики відбувається у відповідності зі зростанням зацікавленості проблемами й реаліями сучасності.

Підрозділ 2.4. «Сучасний хронотоп у казках та оповіданнях Людмили Петрушевської». В оповіданнях Петрушевської, де відсутня власне казкова топографія, іноді з'являються образи, що демонструють прямий зв'язок із казковим хронотопом. Ці деталі мають символічний характер, однак, не перетворюються на алегорію («Незрелые ягоды крыжовника», «Нюра прекрасная», «Шопен и Мендельсон», «Еврейка Верочка»).

У казках Петрушевської радянський і пострадянський локуси міської квартири не тотожні поняттю Будинка. У повістях та оповіданнях  письменниці топос Будинка (Родини) набуває яскраво виражених амбівалентних рис («рай» та «пекло»). І номенклатурній («Маленькая Грозная»), і убогій («Время ночь») родині тут загрожує загибель і руйнування. І в казках, і в неказковій прозі Петрушевської топос Будинку водночас звужено до мікросвіту (квадратні метри, де кипить боротьба за виживання) і розширено до макросвіту (Космос, у якому, незважаючи ні на що, існує ідеальне начало, пов'язане з «казковими» культурними цінностями, з архетипом матері, невіддільним від топосу будинку) («Упавшая», «Я люблю тебя»).

Стражденна людина, навіть якщо вона опинилась “на дні” життя, не втрачає в очах Петрушевської своєї цінності. Метасюжетом багатьох її прозових творів можна назвати випробування героя на здатність зберегти в собі людини. В цьому аспекті Темний ліс набуває рис сили, ворожої власне ідеї людяності. Найстрашніше ("лісове") начало письменниця вбачає не в злому чаклунстві, а у відсутності гуманістичної культури. "Простологія" (спустошення душі) як причина великих і маленьких трагедій наскрізним мотивом постає в багатьох оповіданнях та повістях. Прикметно, що та "простологія" є джерелом зла й у казках Петрушевської. 

У третьому розділі дисертації "Функції архетипів у чарівних казках Л. Петрушевської" показано роль архетипів «Мати й Дитина», «Старий (Стара)», «Він і Вона», «Юродивий (Іван-дурень)» у казках та в неказковій прозі Петрушевської.

У підрозділі 3.1. «Поняття "архетип" у сучасній гуманітарній науці»  розглянуто головним чином літературознавчі й культурологічні аспекти аналізу художнього твору. За К. Юнгом, архетипи є структурними елементами колективного несвідомого, підгрунтям всіх психологічних переживань та процесів. Архетип не змінює свого значення та функцій, він завжди пізнаваний, і в будь-якій новій формі прочитується його первісний зміст. Акумулюючи найбільш цінний людський досвід, що осягається художником у процесі творчості, в просторі тексту художнього твору архетип набуває форм, що відповідають історико-культурним умовам. Сучасні дослідники розглядають архетипи як основу інтертекстуальності. У творчості Л. Петрушевської прийнято виділяти архетипові образи («Мати й Дитина», «Він і Вона»). Нами додано архетипи "Стара (Старий)" та "Юродивий (Іван-дурник)", які, на наш погляд, відіграють важливу сюжетоутворюючу роль і тісно пов'язані з двома першими.

Підрозділ 3.2. "Мати й Дитина" присвячено аналізу одного з найдавніших архетипів. "Божественна дитина" - міфологема, пов'язана з символікою постійного становлення й відновлення життя (К. Юнг). Комплекс «Мати й Дитина» як вираження зміни поколінь втілює ідею досягнення безсмертя. І в казках, і в оповіданнях Петрушевської цей архетип породжує своєрідний сплав реальних та міфічних мотивів.  Найважливіший із них – таємниця народження, що в оповіданні "Дитя" розвивається в одній площині (особиста й банальна таємниця), а в казках – в іншій (чудесна таємниця) ("Принц с золотыми волосами", "Матушка капуста"). У казках Петрушевської, оскільки хронотоп насичений реаліями сучасності, можливості чуда обмежені. Відповідно і статус дитини піддається в них істотній трансформації. Зберігаючи зв’язок із архетипом божественної дитини, семантику найвищої цінності («скарбу»), вона не захищена від небезпеки, як і будь-яка людська дитина. Мотив втрати дитини в оповіданні "Сокровище" пов'язаний із амбівалентністю образу матері (любов і "простологія"). У казках образ матері позбавлений амбівалентності. Поєднує прозу Петрушевської тема безсмертної материнської любові, що пов'язує воєдино живих і мертвих. Характерно, що й у неказковій прозі Петрушевської цей мотив переростає в нову міфологему («Я люблю тебя», «Еврейка Верочка», «Мистика»). У персонажах, що мають традиційну для сучасної реальності психологію, також втілено найдавніший, притаманний усім національним культурам архетип “Мати й Дитина”, що стверджує самоцінність цієї пари, знаменує перемогу  життя над смертю.

У підрозділі 3.3. "Архетип «Старий» («Стара»)" розглядаються колізії межових ситуацій. Перетин межі між життям та смертю в новелах і казках письменниці часто залежить від якихось старих. У класичній юнгіанській психології старий є носієм «сенексної» сили, що уособлює мудрість, а також складний зв'язок добра та зла. В архетипі «Стара» в казках і новелах втілюється мотив долі. В "Сказке о часах", "Истории живописца" та ін. стара виступає в традиційній ролі чарівної дарувальниці, але водночас є й зримим втіленням ідеї Життя-Смерті-Життя. В оповіданнях Петрушевської цей архетип іноді зображується іронічно – в "Богине Парке" роль вершительки долі виконує "заполошна тітка", що сватає двох літніх людей.  

Найдавніші архетипи амбівалентні, «сенексна сила» припускає омолодження й трансформацію героя. В казці "Две сестры" відбувається чудо перетворення бабусь на дівчаток-підлітків, яким потрібно вижити в хаосі сучасного світу. Архетип на разі трансформується – в ньому зникають такі риси, як причетність старих до таємниць буття, здатність передбачати майбутнє й чарівним чином впливати на нього. Архетип старого поєднується в Петрушевської з архетипом дитини, тим самим  підкреслюється крихкість і вразливість власне основ буття.

У підрозділі 3.4. "Архетип «Він і Вона»" розглядається архетип, який відсутній у роботах представників аналітичної психології, але виокремлюється сучасними літературознавцями. Традиція зображення любові як найважливішого морального випробування особистості – одна з провідних у російській класичній літературі. Мотив кризового стану сучасної родини досить часто зустрічається в неказковій прозі Петрушевської. Однак у її казках присутній архетип ідеальної пари – "Він і Вона". У казці "За стеной" жінка, що віддала все для порятунку коханого, надалі стає об'єктом любові не менш піднесеної. Любов у Петрушевської часто виявляється розтоптаною, але присутність у житті непорушної ідеальної пари повертає її до кола онтологічних основ буття. В «Настоящих сказках» (на відміну від традиційної казкової моделі) герої у фіналі не досягають багатства чи могутності, залишаються на своїх скромних життєвих місцях, але за традицією знаходять щастя в коханні, в розумінні близькими. Водночас сімейний мотив модернізується. Неповні родини: дідусь і онуки ("Маленькая волшебница"), мати й дитина ("Матушка капуста"), сестри й прийомна бабуся ("Две сестры") – знаходять казкове щастя. Архетип "Він і Вона" найтісніше пов'язаний у Петрушевської з архетипами "Мати й Дитина", "Старий (Стара)", що сприяє актуалізації моральних цінностей.

У підрозділі 3.5. розглядається "Архетип "Юродивий" (Іван-дурень)". У літературі останніх двох десятиліть відзначається яскраво виражене тяжіння до культурного архетипу юродивого. Дослідники (М. Липовецький, В. Курицин, Г. Мережинська, В. Руднєв та ін.) вбачають причину цього в тому, що юродивий, як і письменник-постмодерніст, у пошуках істини вступає в діалог із хаосом.

Казковий світ Петрушевської не добріший за світ її новел, повістей та п'єс. Щастя тут можливе завдяки непересічній мудрості дійових осіб, що перетворює всіх протагоністів, незалежно від статі та віку, на юродивого/Івана-дурня.

«Мудрість дивака», незалежно від того, діє він у сучасних обставинах («Девушка Нос», «История живописца», «Остров летчиков»), чи в умовному казковому королівстві («Глупая принцесса», «Принцесса Белоножка»), полягає в повній нездатності «жити за правилами».  Тільки так герої можуть відстояти свої цінності в жорстокому й абсурдному світі. Архетип юродивого висвітлює всі образи в казках Петрушевської. Вчений ("Золотая тряпка") без коливань відмовляється від грошей та слави й повертає народу маленької гірської країни священну реліквію, що уособлює його мову й пам'ять про предків. Закоханий учитель ("Крапива и Малина") подається на пошуки чарівної квітки до величезного міського смітника, і його божевільна витівка закінчується вдало, приносить йому щастя.

Здійснені героями-протагоністами «нерозумні», «непрактичні» вчинки повсякчас виявляються проявом високих моральних властивостей і справжньої мудрості.

У четвертому розділі "Інтертекстуальні зв'язки в казках Петрушевської" розглядаються функції інтертекстуальних зв'язків та їх взаємодія з жанровою природою літературної казки.

У підрозділі 4.1. "Інтертекстуальні зв'язки як вираження авторської позиції в казках "Девушка Нос", "История живописца", "Принц с золотыми волосами" міститься аналіз етнокультурних образів та мотивів у казках Петрушевської, їх зв'язків з міфом, фольклорною казкою, російською і зарубіжною, а також із романтичною традицією світової  літератури.  

У казці "Девушка Нос" увагу зосереджено на протиставленні зовнішньої та внутрішньої краси. Порівняльний аналіз цього твору та казки Гауфа "Карлик Нос" дозволив виявити при зовнішній подібності мотивів та колізій істотну відмінність в характеристиках головних героїв, обумовлену багато в чому рисами національної ментальності: російської (Ніна - архетип юродивого) й німецької (Якоб - ідеал філістерської розсудливості). Романтична іронія щодо погляду на щастя як на життєве благополуччя, властива й Гауфу, спричиняє переосмислення низки мотивів казки про Попелюшку, відмінність від якої висвітлює оригінальність казки Петрушевської.

Головний конфлікт казки "Принц с золотыми волосами" – між безумовною цінністю особистості й несправедливим соціумом. Сюжет (гнана мати з чудесною дитиною) має безліч аналогів у світовій літературі, в тому числі в пушкінській "Сказке о царе Салтане". Загальний для них мотив чудесного порятунку піддається найбільшому переосмисленню. Традиційні казкові випробування протагоністів залучаються до широкого контексту одвічних морально-філософських проблем. Теми "народ і влада", "народ та істина" реалізуються за допомогою безлічі інтертекстуальних зв'язків. Есхатологічний міф і євангельський сюжет проектуються на сучасність ремінісценціями з Шекспіра, Пушкіна, Салтикова-Щедріна, Гріна,  Старозаповітних текстів, газетних текстів. Властива постмодернізму плюралістична картина світу створюється суперечливими точками зору персонажів. Єдність і цілісність тексту обумовлюються наявністю архетипів чудесної дитини та юродивого, втілення яких виявляє особливості авторської позиції.

В «Истории живописца» поновлюється один із провідних конфліктів романтизму – "художник та суспільство". Сюжет розгортається в обставинах пострадянської дійсності. Ключові проблеми: протистояння світів уявного й реального, зв'язок духовного й матерільного начал у житті людини, проблема мистецтва й моральності - вирішуються певною мірою внаслідок перегукування з російською романтичною повістю (Карлгоф, Полевой та ін.) і з гоголівським "Портретом". Але в героя, при безсумнівній подібності з романтичним образом художника, відсутні риси святості чи демонізму, він втілює архетипові риси юродивого. "История живописца" постає як жанровий синтез чарівної казки й романтичної повісті.  Постмодерністська інтертекстуальна гра реалізується в цьому тексті завдяки залученню елементів інших жанрових моделей: детективу, побутової новели, травестійної романтичної поеми. А головна колізія розв’язується за законами жанру народної казки: герой перемагає зло силою мистецтва, що в руках протагоніста може слугувати лише добру.

Підрозділ 4.2. "Інтертекстуальність і жанрова структура "Кукольного романа" Петрушевської "Маленькая волшебница" присвячено дослідженню інтертекстуальних зв'язків, що обумовлюють жанрову специфіку цього твору. Жанрові риси казки (традиційна поляризація героїв, сюжетно-композиційна основа, спосіб вирішення колізій) та роману (актуальність соціальної й моральної проблематики, сплетіння долі безлічі персонажів, багатоаспектність зображення світу) у взаємодії створюють доробок із парадоксальними ознаками, де гумористичні інтонації гротескно сполучаються з трагічними. Інтертекстуальність, крім численних ремінісценцій, цитат та алюзій, виявляється на жанрово-типологічному рівні. Фольклорний мотив казкових випробувань героїв трансформується в головний мотив класичної культури: всі герої постають перед моральним вибором. Жанрова специфіка "лялькового роману" не піддається однозначному визначенню, однак його поетика обумовлена ознаками жанрових традицій головних складових і створює враження глибини й багатомірності тексту.

Дисертація завершується висновками, в яких узагальнено результати дослідження.

Взаємозв'язок постмодернізму з традицією можна розуміти чи як повне руйнування літератури, чи як переосмислення культурних цінностей в умовах кризи. Актуальність жанру літературної казки в епоху постмодернізму пояснюється тим, що властиві його естетиці ігрове начало та інтертекстуальність – первинні жанрові характеристики літературної казки. Для "Настоящих сказок" Л. Петрушевської та її неказкової прози характерна спільність «постмодерного» трагічного світовідчування й екзистенціальної проблематики. Водночас у новелах та повістях виявляються елементи міфу й казки, що дозволило розглянути твори різних жанрів у єдиному контексті.

В «Настоящих сказках» Л. Петрушевської виявляється безпосередній зв'язок з фольклорною основою в способах організації часу й простору; в них представлено традиційні для фольклорної чарівної казки хронотопи: темний ліс, сад (тридев'яте царство), будинок, шлях-дорога, що утворюють ціннісну семантику міфу. Для хронотопу «Настоящих сказок» характерне гротескне зіткнення казкового світу з дисгармонійною сучасністю. В казковому топосі присутні радянський і пострадянський локуси (квартира, вулиця, місто), в оповіданнях – символізовані елементи казкового хронотопу (сад, темний ліс).

Трансформація традиції в казках Петрушевської виявляється в переосмисленні функцій чудесних предметів. Вони втрачають свою універсальну силу, внаслідок чого розв’язання колізії залежить винятково від моральної позиції героя. Традиційна опозиція архаїчної свідомості (своє / чуже) у Петрушевської трансформується в опозицію гармонізованого хронотопу («Будинок» («Родина»)) як ідеального начала та Хаосу ворожої дійсності. Це концептуально поєднує оповідання, в більшості з яких відсутнє позитивне розв’язання колізій, і казки, де власне жанровою специфікою визначається щасливий фінал. 

У традиційній казковій перемозі героя живе пам'ять про перетворення хаосу на космос у всесвітньому масштабі – в казках Петрушевської герої вибудовують своє щастя з хаосу жахливого світу в виокремленому, вразливому локусі. В цьому випадку реалізується теза постмодернізму про можливість створення в хаосі дійсності певного «хаосмосу». Казки Петрушевської зближує з постмодерністською естетикою й актуалізація міфологічної моделі часу. Гра часовими планами в них корелює з вирішенням моральних проблем. 

Здатність казкових персонажів Петрушевської до вирішення моральних колізій обумовлена їхнім глибинним зв'язком з найдавнішими архетипами: «Дитина», «Мати й Дитина», «Стара» («Старий»), у яких і втілюються вищі життєві цінності. В жанрі сучасної літературної казки вони дають можливість використовувати щодо поетики постмодернізму ігрове й іронічне осмислення світу та його проблем. Архетипи «Він і Вона», «Юродивий (Іван-дурень»), як породження більш пізніх етапів розвитку культури, в тісному взаємозв'язку з давніми демонструють модель реального сучасного людського суспільства. Архетип «Він і Вона» пов'язаний із традицією російської класичної літератури в зображенні любові як морального випробування особистості («За стеной», «Анна и Мария»). Риси архетипу «Юродивого (Іван-дурня)» притаманні всім казковим героям Петрушевської й репрезентують здатність протагоніста чинити всупереч життєвому «здоровому глузду», роблячи вибір на користь істинних цінностей.

Конкретизація образів, створених на основі архетипів, реалізується завдяки їх інтертекстуальному наповненню й переосмисленню. Казки  Петрушевської відрізняються багатством етнокультурних образів та мотивів. У них присутні міфологічні й літературні мотиви широкого діапазону, що породжують переосмислення відомих сюжетів у руслі проблем сучасної культури. Інтертекстуальність у «Настоящих сказках» слугує засобом створення полілога, що додає оповіді гостроти й актуальності, але призводить не до морального релятивізму, а до багатомірного зображення світу.

Авторська експериментальна гра з інтертекстом перетворює жанрову структуру казок. Пародіювання, травестування моделей класичної й масової культури перетворюють казку Петрушевської на складне макрожанрове явище, в якому присутні елементи притчі, романтичної повісті, новели, різних видів  роману, мелодрами, мильної опери тощо. Казкова структура чарівної казки підкоряє собі ці елементи оповіді, не дозволяючи розірватися літературній традиції.

Етична проблематика вирішується письменницею згідно з традицією, в естетично значущих символах, що знаменують безсмертя й непереможність вічних гуманістичних цінностей. Постмодерністські тенденції в "Настоящих сказках" Петрушевської виявляються в межах уявлення про постмодернізм не як про деструктивне художнє явище, спрямоване на руйнування культурних цінностей, а як про явище перехідне, що припускає спроби заново конструювати світ з опорою на символи й цінності попередніх культурних епох.