У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, визначено мету, об’єкт, теоретично-методологічну основу, предмет і завдання дослідження, з’ясовано його наукову новизну, теоретичне й практичне значення, вказано основні етапи апробації результатів роботи.
Розділ 1 – «Теоретичний та літературно-критичний дискурси творчості І.Чендея» – складається з двох підрозділів. У підрозділі 1.1 – «Творчість І.Чендея: творча позиція, літературно-критична рецепція» – окреслено основні риси творчості І.Чендея як органічної частини літературного процесу другої половини ХХ століття: прагнення до правди, глибокий психологізм, ніжний ліризм та вимоглива любов у ставленні до реального та створеного ним світів.
Велика та мала проза І.Чендея – цілісне явище на концептуально-стильовому рівні.
Жанр, композиція та структура текстів І.Чендея залежали від так званого імпульсу жанру. У листі до В.Марка від 10 жовтня 1980 р. прозаїк зазначав, що пов’язував це поняття (імпульс жанру) «не тільки з матеріалом, що його охоплює автор, […] але і з задачею, яку [...] перед собою ставить» . Письменник наголошував, що найперше тема, наявний матеріал, задача «диктують жанр, а співвідносність між ними плюс талант й спричиняються до меншого чи більшого успіху при виконанні» (лист до В.Марка від 10 жовтня 1980 р.).
Другий підрозділ першого розділу – «Неореалізм як художня система: джерела, історія, принципи» – є своєрідним екскурсом в історію літературних напрямів. Він має прикладний характер: осмислення філософських, естетичних, художніх принципів реалізму, неореалізму, постмодернізму проводиться з метою визначення сутності прози І.Чендея та джерел її художньої енергії.
У сферу зацікавлень неореалізму потрапляє не виняткове, а суто буденне, поетизація якого досягається шляхом заглиблення у внутрішній світ персонажів, коли йде болісне становлення характеру героя, через відчуження особистості від суспільства.
Відповіддю І.Чендея на естетичні й історичні виклики часу було змалювання розірваності світу, руйнування людини, апеляція до екзистенційних проблем. Зображення спотворювального впливу системи на людину перейняте сатиричним пафосом. Коли справжнє життя персонажі підмінюють грою в життя, імітують творчість, прозаїк вдається до художніх прийомів і способів творення, близьких до постмодернізму.
Отже, неореалізм, не зрікаючись літературних традицій попередніх епох, поступово збагачувався новими здобутками. Не виходячи за межі правдоподібного зображення дійсності, письменники-неореалісти, змістили акценти художнього ідеалу.
Другий розділ – «У колі традиції» – присвячений особливостям аналізу повістей, де автор притримувався традицій демократичної літератури.
У підрозділі 2.1 – «Повість «Терен цвіте»: людина і земля» – проаналізовано проблему влади землі над людиною та вплив її (і землі, і влади) на людську психологію. Ця тема стала однією з провідних в українській літературі ХІХ століття. Особливого драматизму сповнені повісті та романи, в яких герої втрачають земельні наділи. Земля сама по собі не є каталізатором негативу та жорстокості в людській душі. Це один із сакральних елементів української культурної моделі, своєрідний архетип. В маргінальному стані втрати власності зображено героя повісті «Терен цвіте» Василя Порадюка, який є типовим представником закарпатського селянина початку ХХ століття. На перший план виходить соціальний аспект, що присутній у думках і почуттях персонажів, у мотивації їхніх вчинків. І.Чендей співчуває своєму герою, як «маленькій людині», що потрапила в складну життєву ситуацію, засуджує умови, які перешкоджали розвитку особистості. Письменник вдається до неоднозначного зображення взаємин головного героя із землею: простежуючи радість від володіння та праці, зміцнення зв’язку з природою, автор загострює «стосунки» Василя з отриманою ділянкою, що зумовлює суб’єктивно-песимістичну картину світу в повісті.
Акцент на соціальному аспекті у творі «Терен цвіте» не завадив І.Чендеєві зобразити яскраві народні характери, світлі та темні сторони людей – представників різних класових прошарків.
У підрозділі 2.2 – «Творчий експеримент письменника в повісті «Чорна сальва» – відзначено парадоксальне переплетення теми народного горя, нестатків, проявів організованої революційної боротьби, притаманне демократичній літературі, та модерного заглиблення у внутрішній світ людини на фоні мозаїчної картини світу, відтвореної у монтажній композиції. Наприкінці 70-х років ХХ століття, в час, що для І.Чендея позначився написанням видатних зразків ліричної прози, письменник знову звернувся до зображення складного життя закарпатських селян у 30-і роки.
У творі автор відходить від звичної для себе деталізованої оповідної манери: її місце посідає мовлення героїв – діалоги та монологи, що робить твір новаторським. Своєрідним експериментом І.Чендея став показ подій крізь призму сприймання персонажа, який традиційно вважався суто негативним. Поручика Вомачку автор наділяє рисами непоганого психолога й аналітика, ускладнює його образ внутрішньою боротьбою.
Поєднання публіцистичного, драматургічного та символічного шарів повісті віддзеркалює мозаїку світовідчуття автора. Головними здобутками на цьому етапі творчості можна назвати розширення кола зображально-виражальних засобів. Та на шляху досягнення художньої мети на автора чекали певні ідеологічні пастки. Тематика революційної боротьби не дає можливості повною мірою розкрити характери. Поява депутата з Праги в кінці повісті схожа на спробу надати розв’язці соцреалістичного оптимізму. Звернення І.Чендея до тематики народного горя та викликаної ним боротьби було спричинене не стільки класовим принципом у літературі, скільки болем письменника через тяжкі умови життя земляків.
Соціальний аспект посідає важливе місце у двох проаналізованих повістях. Водночас автор зосереджується на внутрішньому світі людини, підкреслює його багатство. У подібній до художньої мозаїки повісті «Чорна сальва» превалюють модерні та постмодерні елементи. Таким чином, прозаїк здобував власні творчі уроки.
У третьому розділі – «Динаміка художнього світу в романах І.Чендея» – проаналізовано два відмінні за тематикою, але однаково художньо довершені твори – «Птахи полишають гнізда…» (1965) та «Скрип колиски» (1987). Порівняння двох романів, різниця між виходом яких складає понад 20 років, дало змогу побачити динаміку позиції письменника щодо змін суспільної моралі та розуміння добра і зла, правди і кривди.
Підрозділ 3.1 – «Людина на крутих поворотах долі: роман «Птахи полишають гнізда…» – присвячений творові І.Чендея, що став помітним явищем у літературі 60-х років.
Головне завдання автора в романі – показати динаміку внутрішнього світу людини, що знаходиться на зламі двох епох. У драматичні колізії героїв втягує час, через те твір перейнятий пафосом історичного драматизму, пов'язаного з духовними втратами. У романі набувають ваги думки й почуття конкретної людини в конкретній ситуації, через те визначаємо його жанр як роман моногероя. Вибравши такого героя, автор зосередився на його зв’язках із світом.
Динаміка образу головного персонажа втілена І.Чендеєм на рівні хронотопу у формі конфліктно-смислових вузлів, що реалізуються в часових паралелях. Зміни в житті всієї Верховини зумовлюють динаміку образу Михайла Пригари: усвідомлення ним власних помилок та помилок цілого покоління, усвідомлення необхідності змін, а також відчуття власного розвитку та переходу на новий рівень сприйняття та розуміння краси і правди. Частиною духовної сутності героя є його рідний осередок, земля, весь світ, що його оточує.
Образи, події, проблеми роману розглянуто в трьох аспектах – реалістичному, духовному та естетичному. Під першим розуміємо тяжіння автора до правдивості зображення, об’єктивну реакцію на об’єктивну ситуацію. І.Чендей і його герої намагаються зрозуміти, що родинне гніздо стає жертвою на олтарі законів часу й цивілізації.
Важливою є реакція на події, що складає духовний та естетичний аспекти твору. Духовний аспект – це усвідомлення головним персонажем важливої ролі всього, що його оточує, живе в його пам’яті, творячи своєрідну енергію. Естетичний рівень розуміння роману пов’язаний з поетизацією образу головного персонажа як господаря, його ставлення до праці як природного стану, душевного болю героя і відчуття ним скорої втрати зв’язку з рідним коренем. Письменник використовує прийом катарсису, проте його очищувальна дія спрямована скоріше на героя, а не на читача. Через страждання Михайло Пригара приходить до усвідомлення невідворотності та доцільності змін, що відбуваються.
Роман, що розглянуто у другому підрозділі – «Людинознавчий аспект роману «Скрип колиски» – посідає особливе місце у творчому доробку І.Чендея. Він писався на замовлення влади в період сухого закону та боротьби за тверезість. Письменникові в роботі допомагала «велика лють і злість до алкоголізму» (лист до В.Марка від 16 березня 1980 року).Твір має панорамний характер, у ньому присутня деградаційна тенденція, яка притаманна не певній особі, а суспільству в цілому. Майстерність прозаїка полягає в тому, що він поєднав антиалкогольний та людинознавчий підходи.
У романі розрізняються три стильові шари: художньо-реалістичний, репортажно-публіцистичний і фантастично-казковий з основною увагою до перших двох. Прагнення до правди, емоційна наснаженість, розмаїта манера письма, строката картина світу дають підстави говорити про неореалістичний характер твору. Події роману подано через призму світобачення двох персонажів: казково-алегоричної пляшки коньяку й журналіста Петра Головчука. Вони представляють протилежні світогляди.
Сила алкогольної трагедії особливо яскраво проступає у своєрідних газетних замітках та листах до редакції в розділі «Референдум майже з натури». Та письменник наголошує, що алкоголь не є суцільним злом, а лише лакмусовим папірцем, який виявляє вади.
Результатом вдалого творчого експерименту І.Чендея було подолання антиалкогольного пафосу. У першому романі письменника Михайло Пригара метонімічно постає представником моральної позиції цілого покоління. У романі «Скрип колиски» письменник зробив крок за межі власне реалістичного письма, вдався до постмодерного зображення людини й світу. І.Чендей змальовує панораму моральної деградації суспільства, яке заполонила хмільна епідемія. Синівська прив’язаність до материнсько-батьківського міні-світу переходить у одержимість-залежність.
Четвертий розділ дисертаційного дослідження – «Особливості ліричної прози письменника» – присвячений аналізу творів, де найповніше виявилися неореалістичні засади І.Чендея: на відміну від принципів класичного реалізму, які передбачали формування характеру обставинами життя, прозаїк простежує формування людської особистості як оригінальний процес, що підкоряється власним законам. Герої І.Чендея прагнуть гармонії, шукають своє місце у світі. Це зумовлює поєднання у творах ліричного й аналітичного струменів, що реалізуються використанням екскурсів у минуле, внутрішніх монологів-сповідей.
У підрозділі 4. 1 – «Автобіографізм повістей «Луна блакитного овиду», «Казка білого інею», «Кринична вода» («Сестри»): реалістичні та модерні елементи» – досліджено художню ефективність поєднання різних способів нарації у автобіографічних повістях.
Оповідь у «Луні блакитного овиду» є синтезованою: у ній співіснують імпресіонізм вражень і почуттів дитини та їхній аналіз дорослою людиною з відстані років. І.Чендей простежує суголосність підсвідомого дитячого сприйняття поезії буднів та піднесення побутових речей до рівня символів дорослим оповідачем-письменником, що вбачає в них джерела свого натхнення. Такий синтез створює тривекторну нарацію повісті, яка поряд із ностальгійним сумом надає творові неповторних самобутніх рис, виводить авторську оповідь далеко за межі документальності.
Образ матері, один із вершинних у творчості письменника, відіграє важливу роль в утвердженні авторського ідеалу. Повісті «Казка білого інею» та «Кринична вода» («Сестри») мають асоціативно-ретроспективну фабулу та характеризуються синтезом образів героїні (матері) й оповідача (сина).
Неореалістичність зображення в автобіографічних повістях полягає в поєднанні правдивості зображення реально існуючих постатей та подій з ідеалізацією їх письменником. У творах «Луна блакитного овиду» і «Кринична вода» («Сестри») автор психологічно тонко розкриває образ оповідача (яким фактично є сам), поєднуючи погляди на дійсність дитини та дорослої людини. У «Луні блакитного овиду» перед внутрішнім зором оповідача проходить ціла галерея яскравих образів. Одні постаті є яскравішими, їм приділено більше уваги, більше місця у творі, іншим – менше.
У підрозділі 4.2 – «Утвердження авторського ідеалу людини в повісті «Іванові журавлі» – досліджено проблему становлення авторського ідеалу людини в контексті всієї творчості І.Чендея.
Зміни у внутрішньому світі персонажів більшості творів І.Чендея відбуваються тоді, коли герої переходять до маргінального стану. Втрата чогось важливого та порушення звичного ритму життя призводять до переосмислення героями усталених цінностей.
Основний пафос повісті «Іванові журавлі» – втілення ідеалу людини в межовій ситуації прощання з життям. Вузький фабульний час розширюється спогадами персонажа, в яких самоаналіз майстра Івана стає засобом утвердження цінностей, що складали зміст його життя. Для героя повісті праця стала органічною частиною його сутності. Особливості осягнення Іваном божественного увиразнюють архетипну самість образу.
Художній світ «Іванових журавлів» сповнений ліризму. Концентрація в образі майстра Івана багатьох чеснот не робить його схематичним. Внутрішній світ героя ускладнюється численними талантами, в тому числі й пісенним, багатою уявою, життєвою мудрістю, особистою драмою, існуванням у різних іпостасях. Насичений місткими символічним деталями, твір носить притчевий характер.
У «Іванових журавлях» та автобіографічних повістях авторові пощастило наблизити ідеал до життя звичайної людини, що мудрістю осягає світ з усіма його суперечностями, драмами й трагедіями.
Як глибокий аналітик, І.Чендей не міг оминути гострих суперечностей життя та їхніх носіїв. Сатиричний пафос у творах прозаїка виникає тоді, коли його пильне око помічає відхід від ідеалу, від істини, від адекватних шляхів її досягнення. Про це йдеться у п’ятому розділі – «Сатира та її амбівалентність на різних етапах творчості І.Чендея».
Досліджуючи художні особливості повісті «Іван» як переломного моменту у творчості прозаїка (підрозділ 5.1), ми звернули увагу на три основні аспекти трактування: сатиричний, притчево-моралізаторський та людинознавчий. Критика 60-х років звинувачувала письменника у висміюванні тодішньої влади та знущанні над усією радянською дійсністю. І.Чендей прагне показати суперечності духовного життя людини. Перед читачем постає внутрішній світ людини, що сама себе руйнує.
Притчево-моралізаторська лінія в повісті втілена на рівні композиції, галереї образів та способів їх зображення. Обрамлення твору – то звертання письменника до символічного образу журавлиного ключа. Цей образ несе двояке функціональне навантаження: надає повісті казково-притчевого характеру та символізує народну мораль, протиставлену моралі Івана Каламаря. Курликання журавлів у кінці твору звучить як утвердження вічних законів природи і скороминущості людського життя, мізерності героя, що прагнув поставити себе над законами, традиціями та мораллю.
Прагнення письменника до художньої правди надало повісті гуманістичної глибини. У дисертації простежено внутрішню динаміку не лише Каламаря, а й Стаха. Розкрито особливості образу Петра Ясенови. На фоні цих образів як антиподів радянського активіста ще більше помітна деградація Каламаря.
В образі Івана Каламаря подано історію людини, що деградує під впливом зовнішніх чинників. Але основна причина була закладена в ньому самому. Людинознавчий аспект у поєднанні з фрагментарним сюжетом та майстерно поданим мовленням персонажів надав духовно-емоційної наснаженості твору, який і досі не втратив актуальності.
Особливо витончено звучить сатиричний пафос у творах, у центрі яких поставлені творці мистецтва (підрозділ 5.2 – «Девальвація художніх цінностей: позиція автора»). Автор глибоко проникає в психологію митців, розкриваючи мотиви та особливості творчого процесу. Зображуючи псевдомитців, автор не вводить нас у духовну пустелю, а бачить людське діяння в суперечностях, коли творча драма не має розв’язки. Вдаючись до концептуального оксюморона, І.Чендей викриває дії героїв та їхнє викривлене розуміння права на вічність. Лжемитці, навіть усвідомлюючи свою мізерність і відсутність таланту, зробили мистецтво ремеслом.
Під цим кутом зору проаналізовано повість «Житіє Антона Кукурічки» в контексті оповідань «Комаха в бурштині», «Гаврилова «Золота осінь» та «Цимбаланя».
Гостро сатиричне зображення письменника Гамана в оповіданні «Комаха в бурштині» досягається звертанням до межового стану, використанням інтертекстуальних епізодів, поєднанням епічного й драматургічного способів нарації, що надає творові художньої довершеності як типово неореалістичному.
Критичний пафос повісті «Житіє Антона Кукурічки» спрямований проти лжетворчості та лженауки. У творі смислове навантаження мають два символічні образи – бібліографічний покажчик та медаль Макаренка, що ілюструють дві своєрідні манії в психологічному портреті Кукурічки.
У роботі звернено увагу на роль лінгвістичного аспекту в повісті «Житіє Антона Кукурічки». На рівні лексики важлива виражально-оціночна роль належить антифразовому вживанню слів високого стилю для найменування головного героя та його дій, несподіваним перифразам, авторським неологізмам. І.Чендей передає душевну мізерність героя через його мовлення. Текст повісті насичений невласне прямою мовою та уривками авторизованої розповіді персонажів, їхніх думок тощо.
Звернення до проблеми вічності відповідає гуманістичному пафосу всього доробку письменника. Подібно до ліричної прози («Казка білого інею» та «Іванові журавлі») ця думка в «Житії Антона Кукурічки» виражена прямо і відповідає загальній сатиричній атмосфері повісті.
У підрозділі 5.3 – «Творення на межі художніх напрямків: повість «Далеке плавання» – проаналізовано твір, що був останнім опублікованим за життя письменника. У ньому спостерігаємо взаємодію різних манер письма. У центрі твору – постать головного персонажа Івана Купали, його внутрішній світ та своєрідне протистояння системі. У способі змалювання головного героя впізнаємо предметні деталі колишнього І.Чендея, однак це лише зовнішній бік повісті, а в глибині маємо багато елементів, що створюють поліфонізм поетики твору.
Усі події в повісті подано очима персонажа. Романтичний спосіб зображення внутрішнього світу Івана Купали тяжіє до антропоцентричного спрямування літератури модерну. У «Далекому плаванні» поступово наростають екзистенційні мотиви, а доля героя стає трагічною. Але час привносить нову тональність у звучання повісті – постмодерну, і трагедія людини переходить у комедію і фарс, а приреченість – у невизначеність. Художньої довершеності твору надає смислова багатошаровість тексту: правдоподібні картини набувають символічного змісту, буденний сюжет несе духовно-ідейну ауру, традиційні для І.Чендея яскраві предметні деталі стають носіями авторської концепції.
Цей твір відчутно розхитував канони соціалістичного реалізму. У пошуках художньої правди І.Чендей часто виходив за межі власне реалістичних традицій і досягав результатів, що засвідчували значний художній потенціал автора.
Модерні та постмодерні елементи у творах письменника є не просто даниною часу й засобами оновлення форми, а підпорядковані меті глибшого осягнення людської психіки, спробі зазирнути у підсвідоме. І.Чендея завжди цікавили суперечливі явища та межові стани, в яких найповніше виявляється справжня суть людини.
·У висновках узагальнено результати дослідження.
І.Чендей понад чотири десятиліття активно працював у літературі. Його твори перекладались російською, іншими мовами, друкувалися за кордоном. І все ж його ім’я залишається маловідомим широкому читацькому загалу. Творчий крок письменника за межі літературних традицій розширив коло порушених проблем та художніх засобів, проте автор не зрадив принципу «правдоспрямованості». І.Чендея не поглинула модна течія постмодерну, що багатьом письменникам стала на заваді адекватного зображення дійсності. Для прозаїка на першому місці стоїть зміст, а форма підпорядкована правдивості змалювання багатого світу людини.
·Соціальний аспект, що превалював у ранній творчості й поєднував проблематику та способи її втілення, притаманні демократичній та соцреалістичній літературі, не завадив письменникові створити яскраві постаті, пропустити крізь себе їхні думки та почуття, проникнути до внутрішньої суті образів. І.Чендей поступово відходить від соціально мотивованих опозицій до загальнолюдських. Повернення до тематики революційної боротьби наприкінці 70-х років було продиктоване болем за колишні кривди земляків, турботою про них, справжньою любов’ю до рідної землі.
·Звільнення від ідеологічного тиску, розширення кола зображально-виражальних засобів збагатили творчість І.Чендея, що виявилося у посиленні психологізації викладу матеріалу, антропоцентричному спрямуванні, посиленні концептуального наповнення деталей.
Творчий доробок І.Чендея характеризується динамікою образів персонажів, художніх засобів, проблематики та художнього світу загалом.
Переорієнтація творчості І.Чендея із зображення гармонійного життя на стан загальної дисгармонії абсурдного світу (роман «Скрип колиски») чи змалювання життя духовно багатої людини на апокаліптичному карнавалі (повість «Далеке плавання») передає спрямованість творчого пошуку. Подолавши соціально замовлений антиалкогольний пафос, у «Скрипі колиски» письменник увиразнив драму розриву з родом, що намітилася ще в романі «Птахи полишають гнізда…». Руйнування родин через пиятику піднесено до рівня знецінення основ загальнолюдської моралі.
Напруга художнього світу пов’язана з утвердженням важливої для письменника проблеми вічності та людського безсмертя: від підсвідомого відчуття енергії пам’яті в речах та органічної потреби в праці до свідомого розуміння, притаманного персонажам, які уособлюють авторський ідеал. Ідеал І.Чендея – це духовно багата та самодостатня людина, відкрита до сприйняття і творення добра й краси, сповнена енергією пам’яті, усвідомленням власного призначення на землі та шляху до безсмертя. Найповнішого розкриття внутрішнього світу персонажів І.Чендей досяг у ліричній прозі. Змістовні символічні образи, місткі деталі пейзажу та інтер’єру, складні характери персонажів – усе в художньому світі І. Чендея підпорядковано проблемі людського безсмертя. Образи-символи землі, колиски, хати, скрипки, мосту тощо, масштабні постаті (Пригари, матері, майстра Івана) набувають рис архетипів.
Образ матері найповніше втілює письменницький ідеал та концепцію людського безсмертя, адже на жінку самою природою покладено обов’язок утверджувати й наповнювати вічність. Як і інші концептуальні герої, матері у творах І.Чендея є творцями матеріального, в яке вкладають частину себе. Особливу увагу прозаїк приділяє зображенню внутрішнього світу вагітних жінок, змінам їхнього психічного стану. Зв’язок з ненародженою дитиною часто активізує прихований духовний та душевний потенціал матері.
Проблема безсмертя та вічності у творах письменника тісно пов’язана із діалектичною єдністю життя і смерті. Саме смерть персонажів значною мірою розставляє акценти на значимості прожитого та створеного ними. Фінали переважної більшості великої прози письменника є відкритими. Виняток становлять три повісті, логічними завершеннями яких є смерть героїв-Іванів – Каламаря («Іван»), майстра Івана («Іванові журавлі») та Купали («Далеке плавання).
Образи персонажів, далеких від авторського ідеалу, не є однозначними. Автор ускладнює їхній внутрішній світ боротьбою, пошуком істини та невикористаним потенціалом, утверджуючи свій глибокий гуманізм.
| 
