Позов у цивільних справах, що виникають із земельних правовідносин

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність дисертаційного дослідження, визначено зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами; зазначається мета, завдання, об’єкт, предмет, методологічна та теоретична основа дослідження, визначається наукова новизна одержаних результатів, теоретичне та практичне значення одержаних результатів, а також апробація результатів дисертації, вказуються відомості щодо публікацій автора, а також щодо структури та обсягу дисертації.

Розділ 1 „Загальна характеристика позову у цивільних справах, що виникають із земельних правовідносин, його елементи та види” складається з трьох підрозділів, у яких наводиться аналіз концепцій позову, дається загальна характеристика позову в категорії справ, що аналізується, визначаються його елементи та види.

У підрозділі 1.1 „Позов як вимога особи про захист (охорону) земельних прав у порядку цивільного судочинства” автором досліджується історичний аспект процесів з вирішення земельних спорів на території сучасної України на предмет використання в них позову як вимоги про захист порушеного права та засобу реалізації права на відкриття провадження у справі. В дисертації доведено, що фактично на всіх історичних етапах розвитку права України розгляд земельних спорів відбувався компетентним юрисдикційним органом, а засобом, який ініціював діяльність по розгляду спору, була вимога особи про захист права. Зазначена вимога і є суть позову.

Зауважено, що ще з середини минулого століття поняття позову є чи не найбільш дискусійним у науці цивільного процесу. Науковцями сформовано декілька концепцій розуміння поняття позову. Враховуючи обраний об’єкт дослідження, автор вважає за необхідне взяти за основу дослідження ті концепції позову, які розглядають поняття позову як комплексне, яке містить як матеріально-правову, так і процесуальну сторону.

На думку автора, при визначенні позову у цивільних справах, що виникають із земельних правовідносин, виходячи з положень пункту „б” ч.2 ст.152 ЗК України, ч.2 ст.386 ЦК України необхідно враховувати, що у таких справах спори виникають не лише у зв’язку з захистом земельних прав та інтересів, а також у зв’язку з їх охороною. Таким чином, з урахуванням існуючих у науці визначень позову позовом у справах, що виникають із земельних правовідносин, є сукупність земельно-правової вимоги однієї заінтересованої особи (позивача) до іншої особи (відповідача), що виникає із спірного земельно-правового відношення, та процесуально-правової вимоги позивача до суду про здійснення правосуддя у цивільній справі та захист (охорону) земельного права певним, визначеним матеріально-правовою вимогою, способом. Як наслідок, зроблено також висновок, що позов у цивільному процесі необхідно розглядати не лише як вимогу про захист порушеного права, а й як вимогу про охорону ще не порушеного права.

Судова практика свідчить, що через відсутність механізму примусового виконання рішень органів місцевого самоврядування чи органів виконавчої влади з питань земельних ресурсів, прийнятих за наслідками розгляду земельних спорів, особи, на користь яких прийняті ці рішення, змушені повторно звертатися до суду за вирішенням спору. У зв’язку з цим діяльність цих органів щодо вирішення земельних спорів є неефективною. Пропонується передати виконання цих рішень до відання органів державної виконавчої служби.

У підрозділі 1.2 „Елементи позову у цивільних справах, що виникають із земельних правовідносин” зазначається, що кількість елементів, сутність кожного з них, як і поняття позову, в науці є спірними. Автор дотримується думки щодо наявності чотирьох елементів позову – предмету, підстави, сторін та змісту. Саме така сукупність елементів позову дає можливість розкрити його сутність.

Предметом позову у справах, що виникають із земельних правовідносин, дисертант вважає матеріально-правову вимогу позивача до відповідача, яка обумовлюється існуючими способами захисту земельних прав. Земельне законодавство та судова практика свідчать про достатньо широке можливе коло формування предмета позову у справах, що виникають із земельних правовідносин. У зв’язку з цим у роботі досліджено способи захисту земельних прав, які обумовлюють предмет позову у цій категорії справ.

Підставою позову у справах, що виникають із земельних правовідносин, є юридичні факти, якими позивач обґрунтовує свої матеріально-правові вимоги. Із положень земельного законодавства вбачається сукупність юридичних фактів підстави позову кожної з категорій справ, що виникають із земельних правовідносин, якими позивач повинен обґрунтувати свої вимоги. В роботі досліджуються окремі особливості підстави позову у справах, що виникають із земельних правовідносин, зокрема, факту виникнення у позивача права на земельну ділянку.

Автор обстоює ідею про наявність у позові, крім фактичної, ще й правової підстави. Аналіз правової підстави позову у справах, що виникають із земельних правовідносин, свідчить про наявність проблеми розмежування дії та співвідношення норм земельного та іншого, насамперед цивільного законодавства (як правило, ЗК України і ЦК України).

Сторони позову в справах, що виникають із земельних правовідносин, як його елемент, характеризують позов у аспекті того, хто є особою, яка пред’являє вимогу, та особою, яка відповідає за пред’явленою вимогою. Становище сторін у справах набувають, як правило, передбачувані суб’єкти земельних правовідносин.

Сторонами позову у справах, що виникають із земельних правовідносин, є фізичні та юридичні особи, територіальні громади та держави. Територіальні громади та державу Україна в цивільному процесі можуть представляти органи місцевого самоврядування та органи державної влади, через яких ці суб’єкти діють в земельних та цивільних правовідносинах (ст.ст.6-12, 80 ЗК України, ст.ст.170, 172 ЦК України).

Зміст позову у справах, що виникають із земельних правовідносин, як його елемент, є вимогою позивача до суду про відкриття провадження у справі, вирішення його матеріально-правової вимоги до відповідача та винесення необхідного для позивача рішення. Сам же позов як складна матеріально-процесуальна вимога виникає лише після пред’явлення цієї вимоги до суду відповідно до встановленого цивільним процесуальним законодавством порядку та існує впродовж усього процесу розгляду справи.

У підрозділі 1.3 „Класифікація позовів у цивільних справах, що виникають із земельних правовідносин” досліджуються окремі питання класифікації позовів зазначеної категорії справ.

Залежно від способів захисту порушених прав позови у справах, що виникають із земельних правовідносин, поділяються на позови про визнання, про присудження та перетворювальні позови.

При аналізі позовів про визнання звертається увага на те, що питання про предмет визнання у цих позовах є спірним. Зроблено висновок, що предметом визнання у зазначених позовах, зокрема може бути наявність суб’єктивного земельного права, наявність чи відсутність, а також недійсність юридичного факту, недійсність документа. Документи, які не посвідчують і не породжують прав чи обов’язків особи, а також факти, які не породжують будь-яких правових наслідків, не можуть бути предметом визнання, хоча судова практика знає позови з такими предметами.

Позови про присудження у справах, що виникають із земельних правовідносин, характеризуються такими способами захисту, як зобов’язання відповідача відновити стан земельної ділянки, який існував до порушення прав, відшкодування заподіяних збитків, припинення дій, що порушують право, присудження до виконання обов’язку в натурі тощо (ст.152 ЗК України, ст.16 ЦК України). Майже всі позови про додержання правил добросусідства є позовами про присудження.

Аналіз перетворювальних позовів дає можливість зробити висновок про те, що сучасне земельне законодавство не передбачає існування правовідносин, які не можна було б змінити чи припинити за згодою сторін. Як наслідок, обґрунтовується теза про те, що будь-яке земельне правовідношення може бути перетворене без участі суду за наявності згоди його суб’єктів. У зв’язку з цим необхідність звернення до суду з перетворювальним позовом у справах, що виникають із земельних правовідносин, обумовлюється відсутністю згоди однієї з сторін на перетворення земельного правовідношення.

Порівняльний аналіз підстав для пред’явлення перетворювальних позовів про припинення в судовому порядку права власності, зазначених у ЗК УРСР 1990 року та ЗК України 2001 року, призводить до висновку, що захист права власності на землю з прийняттям ЗК України 2001 року посилився.

Практичне значення, на думку дисертанта, має також поділ позовів у справах, що виникають із земельних правовідносин, на майнові та немайнові.

Автор підтримує ідею щодо необхідності існування превентивних позовів, насамперед у сфері екології. Тут негативні наслідки екологічно сумнівної діяльності невідворотні. У зв’язку з цим судовий захист повинен будуватися насамперед не за типом зрілого позову (порушено-відшкодовано), а шляхом превенції. На думку автора, саме ці ідеї реалізовані, наприклад, у ст.104 ЗК України.

Серед позовів у справах, що виникають із земельних правовідносин, автор виділяє окрему їх групу, названу землевпорядними (землеустрійними).

Землевпорядними позовами є позови, якими позивач вимагає здійснити передбачені законом заходи у сфері землеустрою. Цивільний процес по вирішенню землевпорядних позовів є етапом землевпорядного процесу, а рішення суду про задоволення такого позову є підставою для технічної чи управлінської діяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, юридичних і фізичних осіб у сфері землеустрою. У роботі обґрунтовується необхідність та значення виділення землевпорядних позовів.  

Розділ 2 „Реалізація права на позов у цивільних справах, що виникають із земельних правовідносин” складається з чотирьох підрозділів, в яких досліджуються питання права на пред’явлення позову, зміни та забезпечення позову, а також захисту інтересів відповідача у справах, що аналізуються.

У підрозділі 2.1 „Право на пред’явлення позову у справах, що виникають із земельних правовідносин” за основу дослідження такого права автором взято концепцію передумов права на пред’явлення позову та умов належної реалізації цього права, головна заслуга розробки якої належить М.А. Гурвичу.

Передумови права на пред’явлення позову містить ч.2 ст.122 ЦПК України. На думку автора, п.1 ч.2 ст.122 ЦПК України передбачає такі передумови цього права: правовий характер вимоги, цивільна процесуальна правоздатність сторін, віднесення справи до компетенції суду та розгляд її в порядку цивільного судочинства, юридична заінтересованість особи, яка звертається до суду. 

При визначенні правового характеру вимоги у справах, що виникають із земельних правовідносин, необхідно виходити з положень земельного законодавства, які передбачають права та обов’язки суб’єктів земельних правовідносин. У роботі аналізуються окремі проблемні питання судової практики, пов’язані з реалізацією цієї передумови права на пред’явлення позову, зокрема, питання про те, чи вправі особа у судовому порядку вимагати зобов’язати орган виконавчої влади чи орган місцевого самоврядування надати їй земельну ділянку у власність чи в користування, а також про можливість вимагати відшкодування моральної шкоди, заподіяної порушенням земельних прав. 

Автор підтримує думки тих науковців, які розглядають цивільну процесуальну правоздатність сторін у її зв’язку з матеріальною правоздатністю. Як наслідок, у роботі досліджуються окремі питання щодо учасників земельних правовідносин та земельної правоздатності. Аналіз цього питання призводить до висновку про недосконалість змісту статей 28 та 30 ЦПК України, у зв’язку з чим пропонуються зміни до них.

Іншою передумовою права на пред’явлення до суду позову у справах, що виникають із земельних правовідносин, є віднесення справи до компетенції суду, а також розгляд її в порядку цивільного судочинства.

У роботі зроблено аналіз окремих положень ЗК України щодо підвідомчості судам справ, що виникають із земельних правовідносин, вказано на окремі їх недоліки.

Досліджено види підвідомчості земельних спорів – виключну, альтернативну, договірну та умовну.

Вказується, що з прийняттям КАС України виникли проблеми щодо розмежування цивільної (господарської) та адміністративної юрисдикцій. Ще у 2007 році автором була висловлена та обґрунтована ідея про те, що у відносинах, де держава чи територіальна громада виступає як власник землі, вона є рівним учасником земельних відносин з іншими їх учасниками, а тому спори, що виникають з таких правовідносин, повинні розглядатися в порядку цивільного (господарського), а не адміністративного судочинства. Зазначена ідея надалі була використана Верховним Судом України при розгляді справ.

У роботі проаналізовано рішення Конституційного Суду України від 1 квітня 2010 року щодо офіційного тлумачення положень ч. 1 ст. 143 Конституції України, пунктів „а”, „б”, „в”, „г” ст. 12 ЗК України, п.1 ч.1 ст. 17 КАС України. Автор зробив висновок, що воно є не достатньо обґрунтованим та не вирішило існуючих у практиці проблем.

На підставі аналізу ст.15 ЦПК України доведено, що будь-яка справа щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, яка виникає із земельних правовідносин, може бути розглянута в порядку цивільного судочинства. Такий висновок призводить, на думку автора, до існування альтернативної юрисдикції, за умов якої одна і та ж справа, що виникає із земельних правовідносин, може розглядатися за правилами різних видів судочинства, один з яких є цивільним, а інший – господарським або ж адміністративним.  

Юридичний інтерес як передумова права на пред’явлення позову має практичне значення у тих випадках, коли мова йде про звернення до суду із заявами на захист прав та інтересів інших осіб. Дисертантом досліджуються окремі особливості цієї передумови у справах, що виникають із земельних правовідносин, насамперед при зверненні до суду прокурора.

У роботі також йдеться про наявність інших передумов права на пред’явлення позову у справах, що виникають із земельних правовідносин, які вбачаються з пунктів 2, 3, 4, 5 ч.2 ст.122 ЦПК України.

Згідно зі статтями 119, 120, 121 ЦПК України належними умовами реалізації права на пред’явлення позову у справах, що виникають із земельних правовідносин, є: 1) дотримання позивачем вимог законодавства щодо форми та змісту позовної заяви; 2) оплата позовної заяви судовим збором; 3) сплата витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду цивільної справи; 4) наявність дієздатності у особи, яка подає позовну заяву; 5) наявність у представника, який звертається до суду від імені іншої особи, належних повноважень на вчинення цієї дії; 6) підсудність справи суду, до якого подається позовна заява. У роботі аналізуються окремі особливості зазначених умов.

У підрозділі 2.2 „Зміна позову у цивільних справах, що виникають із земельних правовідносин” досліджуються питання зміни в процесі розгляду елементів позову та внаслідок цього самого позову.

Зміна позову у справах, що виникають із земельних правовідносин, – це зміна його предмета, підстави чи сторін за умови дотримання внутрішньої тотожності позову. Зміна кожного з елементів позову може бути якісною та кількісною.

При якісній зміні предмета позову в справах, що виникають із земельних правовідносин, один із способів захисту замінюється на інший. Така заміна допускається законом лише у тих випадках, коли порушене право особи може захищатися різними (альтернативними) способами захисту прав землевласників (землекористувачів). Кількісною зміною предмета позову, на думку автора, є зміна розміру позовних вимог (їх збільшення чи зменшення) або ж уточнення предмета позову.

Зміна підстави позову може полягати як в заміні первісно вказаних обставин для обґрунтування заявлених вимог новими, так і у внесенні додаткових чи виключення деяких з вказаних позивачем фактів. При якісній зміні підстав позову вводяться в обіг інші юридичні факти, які впливають на підставу так, що вона відрізняється від визначеної спочатку. Кількісною зміною підстави позову є її уточнення, тобто така зміна підстави, яка проявляється у доповненні її певними фактами або вилученні з неї певних фактів. Уточнення позову, на відміну від якісної зміни, не призводить до зміни правової підстави.

Якісна зміна сторін позову у справах, що виникають із земельних правовідносин, може відбутися через неналежність відповідача по справі, а також при процесуальному правонаступництві. Кількісною зміною сторін позову є випадки притягнення обов’язкового співвідповідача.

При дослідженні підстав процесуального правонаступництва звернуто увагу на те, що окремі земельні права є речовими, принципом яких є слідування за річчю, до кого вона б не потрапила. У зв’язку з цією особливістю речових прав автор вважає необґрунтованим п.7 ч.1 ст.205 ЦПК України, який передбачає обов’язкове закриття провадження у справі, якщо ліквідовано юридичну особу, яка була однією із сторін у справі. При ліквідації юридичної особи, яка була стороною у справі про захист речового права, доцільно не закривати провадження у справі, а залучати до участі в справі осіб, до яких перейшла річ (земельна ділянка).

Автор аналізує суб’єктів права на зміну позову у справах, що виникають із земельних правовідносин. Зазначається, що це право має позивач та за певних умов суд. Обґрунтовується, що п. 22 постанови Пленуму Верховного Суду України „Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ” від 16.04.2004 р. №7 вказує на можливість суду змінити предмет і підставу позову при розгляді справи про встановлення порядку користування земельною ділянкою, що не є правильним.  

У підрозділі 2.3 „Захист інтересів відповідача у цивільних справах, що виникають із земельних правовідносин” досліджуються заперечення проти позову та зустрічний позов як способи захисту відповідача проти позову у зазначеній категорії справ.

У роботі аналізуються окремі проблемні питання матеріально-правових заперечень відповідача у справах про повернення самовільно зайнятих земельних ділянок, заперечення, пов’язані з допустимістю засобів доказування для підтвердження права на земельну ділянку, а також заперечення щодо пропуску позовної давності.

Проаналізовано також умови прийняття зустрічного позову до розгляду у справах, що виникають із земельних правовідносин. Зроблено висновок про неприйнятність положення п.8 постанови Пленуму Верховного Суду України „Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ” від 16.04.2004 р. №7 щодо права відповідача пред’явити зустрічний позов у справі про незаконність припинення права землекористування.

Автором досліджено питання співвідношення заперечень проти позову та зустрічного позову у справах про визначення порядку користування й розпорядження земельною ділянкою, яка належить декільком особам на праві спільної часткової власності. У разі, якщо відповідач наполягає на встановленні іншого варіанту поділу чи порядку користування земельною ділянкою, ніж той, що його запропонував позивач, він повинен пред’явити зустрічний позов, а не використовувати заперечення проти позову.  

У підрозділі 2.4 „Забезпечення позову у цивільних справах, що виникають із земельних правовідносин” аналізуються питання забезпечення позову у зазначеній категорії справ.

Виходячи з положень ст.151 ЦПК України традиційним у цивільному процесі є те, що вжиття заходів забезпечення позову пов’язується з можливим утрудненням виконання рішення суду в майбутньому або ж й взагалі з неможливістю його виконання.

Поміж тим у цих справах виникає необхідність у забезпеченні позову або ж суди вживають заходи забезпечення позову й тоді, коли фактично необхідно не забезпечити можливість виконання рішення суду, а забезпечити можливість задоволення самого позову. У зв’язку з цим автор вказує на обмеженість підстав для забезпечення позову, визначених ч.3 ст.151 ЦПК України, та пропонує відповідні зміни до цієї норми.

У роботі аналізуються окремі аспекти накладення арешту на земельну ділянку, яка належить відповідачеві, а також заборони відповідачу чи іншим особам вчиняти певні дії як видів забезпечення позову у справах, що виникають із земельних правовідносин.

Підсумки наукового дослідження сформульовано у Висновках, які відображають основні теоретичні результати дисертації та конкретні пропозиції щодо вдосконалення чинного цивільного процесуального законодавства. Зазначено, що в дослідженні вперше обґрунтовано положення про те, що позов як вимога про захист порушеного права фактично на всіх етапах історичного розвитку права України був засобом ініціювання діяльності юрисдикційного органу, спрямованої на розгляд та вирішення земельного спору, та залишається ним й по даний час. Вказується також на проведені автором класифікації позовів у справах, що виникають із земельних правовідносин, серед яких виділено землевпорядні позови, а також зроблені висновки щодо окремих правил розмежування юрисдикцій судів по розгляду земельних спорів.  

З метою удосконалення законодавства зроблено такі пропозиції:

- частину 1 статті 3 ЦПК України доповнити реченням такого змісту: „У випадках, встановлених законом, особа може звернутися до суду за охороною права”;

- доповнити ЦПК України відповідно пунктами 1-1 частини 2 статті 122 та 1-1 частини 1 статті 205, які викласти в такій редакції: „якщо вимоги позивача носять неправовий характер”;

- статтю 28 ЦПК України викласти в такій редакції: „Здатність мати цивільні процесуальні права та обов’язки сторони, третьої особи, заявника, заінтересованої особи (цивільна процесуальна правоздатність) мають усі фізичні і юридичні особи, територіальні громади та держави”;

- частину 2 статті 30 ЦПК України викласти в такій редакції: „Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, територіальні громади та держави”;

- положення частини 1 статті 15 ЦПК України викласти в такій редакції: „Суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, якщо хоча б однією з сторін у справі є фізична особа, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства”;

- пункт 7 частини 1 статті 205 ЦПК України викласти у такій редакції: „7) ліквідовано юридичну особу, яка була однією із сторін у справі, якщо спірні правовідносини не допускають переходу прав за принципом слідування”;

- у пункті 6 частини 1 статті 12 ГПК України слова „в яких беруть участь суб’єкти господарської діяльності” замінити словами „між суб’єктами господарської діяльності”;

- назву статті 152 ЗК України викласти як „Способи захисту та охорони прав на земельні ділянки”;

- перше речення абзацу першого частини 3 статті 152 ЗК України викласти в такій редакції: „Захист та охорона прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом…”;

- частину 2 статті 161 ЗК України викласти в такій редакції: “Рішення органів місцевого самоврядування та органів виконавчої влади з питань земельних ресурсів щодо земельних спорів виконуються у порядку, передбаченому Законом України “Про виконавче провадження”.

Список праць, опублікованих за темою дисертації.

1. Снідевич О. С. Предметна компетенція суду у справах, пов’язаних із земельними правовідносинами / О.С. Снідевич // Держава і право : зб. наук. праць. – 1999. – Випуск 4. – С.245-254.

2. Снідевич О. С. Зміна позову у справах, що виникають із земельних правовідносин / О.С. Снідевич // Університетські наукові записки. Часопис Хмельницького університету управління та права. – 2006. – №1. – С.113-118.

3. Снідевич О. С. Окремі питання класифікації позовів у справах, що виникають із земельних правовідносин / О.С. Снідевич // Право України. – 2006. – №2. – С.98-101.

4. Снідевич О. С. Землевпорядні позови у цивільному процесі України / О.С. Снідевич // Право України. – 2006. – № 6. – С. 69-72.

5. Снідевич О. С. Забезпечення позову у цивільних справах, що виникають із земельних правовідносин [Електронний ресурс] / О.С. Снідевич // Часопис Академії адвокатури України. – 2010. – №2. – Режим доступу : http://www.nbuv.gov.ua/e-jou
als/Chaau/2010-2/10sosizp.pdf.

6. Снідевич О. С. Про деякі питання участі сторін та третіх осіб у справах, пов’язаних із земельними правовідносинами / О.С. Снідевич // Вісник Академії праці і соціальних відносин Федерації профспілок України. Україна: поступ у майбутнє. Спецвипуск до 290-річчя прийняття Конституції Пилипа Орлика. – К., 2000. – С.303-305.

7. Снідевич О. С. Перетворювальні позови у справах, що виникають із земельних правовідносин / О.С. Снідевич // Держава та право очима молодих дослідників : зб. наук. праць за матеріалами міжнар. наук. конф. студентів та аспірантів Київського національного університету імені Тараса Шевченка, 29-30 листоп. 2001 р. – К. : Видавничо-поліграфічний центр „Київський університет”, 2003. – С.459-462.

8. Снідевич О. С. Окремі проблеми розмежування цивільної та адміністративної юрисдикцій щодо розгляду справ, що виникають із земельних правовідносин / О.С. Снідевич // Права і свободи людини і громадянина: проблеми судового захисту: зб. наук. праць за матеріалами міжнар. наук.-практ. конф. Київського національного університету імені Тараса Шевченка, 23-24 листоп. 2007 р. – К. : ВГЛ „Обрії”, 2008. – С.213-215.

9. Снідевич О. С. Проблемні питання позову в справах, що виникають із земельних правовідносин / О.С. Снідевич // Проблеми кримінально-процесуального та цивільного процесуального права: матеріали міжнар. наук.-практ. конф., присвяченої пам’яті професорів кафедри правосуддя М.М. Михеєнка та М.Й. Штефана. – К.: ВГЛ „Обрії”, 2009. – С.234-236.

10. Снідевич О. С. Юрисдикція земельних спорів: аналіз правової позиції Конституційного Суду України / О. С. Снідевич // Розвиток права України: від Конституції Пилипа Орлика до сьогодення: зб. наук. праць за матеріалами міжнарод. наук. конф. юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка, 20 трав. 2010 р. – К. : ВГЛ „Обрії”, 2010. – С.202-204.

11. Снідевич О. С. Питання переходу права на земельні ділянки в нотаріальній практиці / О.С. Снідевич // Проблеми процесуальної науки: історія і сучасність: зб. наук. праць за матеріалами першої міжнарод. наук.-практ. конф. вчених-процесуалістів, практиків, аспірантів, здобувачів і студентів, проведеної кафедрою правосуддя юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка, 25-26 листоп. 2010 р. – К., 2010. – С.348-351.