ПРАВОСУБ’ЄКТНІСТЬ СУДУ У ВИКОНАВЧОМУ ПРОВАДЖЕННІ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність дослідження, його науково-теоретичну базу, зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами, визначено мету, задачі, об’єкт, предмет та методи дослідження, сформульовано положення, що містять наукову новизну, окреслено практичне значення дисертації, кількість публікацій, а також апробацію результатів і структуру роботи.

Розділ 1 “Виконавче провадження та участь суду в ньому: загальнотеоретична характеристика” складається із двох підрозділів і присвячений дослідженню правової природи виконавчого провадження та ролі суду в ньому.

У підрозділі 1.1 “Правова природа виконавчого провадження” проаналізовано позиції науковців різних періодів щодо сутності виконавчого провадження, характеру правовідносин у виконавчому провадженні. Так, виконавче провадження у своїх наукових працях вчені розглядають як: завершальну стадію цивільного процесу (С. М. Бочарова, Р. Х. Валєєва, М. М. Дарькіна, Л. М. Завадская, П. П. Заворотько, О. Ф. Козлов, В. В. Комаров, Д. Я. Малєшин, І. Б. Морозова, О. Г. Натахіна, В. П. Пастухов, А. В. Рего, З. З. Саттарова, А. К. Сєргун, Л. Талан, В. В. Худєнко, М. Й. Штефан, С. В. Щепалов та інші); підгалузь цивільного процесуального права (С. С. Алєксєєв); процесуальну функцію цивільного судочинства (І. М. Зайцев); юридичну гарантію захисту прав людини (А. В. Чекмарева); підгалузь або інститут адміністративного права або адміністративного процесуального права (Н. Є. Бузнікова, І. Бурмаков, А. І. Перепелиця, Ю. О. Попова, О. М. Саричев, С. Я. Фурса, С. В. Щербак та інші); самостійну галузь – виконавче право (О. В. Ісаєнкова, Т. В. Шакітько та інші); самостійну суто процесуальну галузь права – виконавче процесуальне право (Д. Х. Валєєв, М. Ю. Челишев та інші); самостійну галузь – цивільне виконавче право – в структурі виконавчого права (Ю. В.Білоусов, Ю. В. Гепп, О. В. Гріцай  та інші); самостійну процесуальну публічну галузь права – цивільне виконавче право (Д. В. Чухвічев); комплексну галузь права (Д. Н. Горшунов, В. М. Шерстюк, М. К. Юков та інші); комплексне правове утворення (С. П. Бряндин); позапроцесуальну (матеріальну) галузь права (В. Ф. Кузнєцов, І. В. Рєшетнікова, В. В. Ярков); комплексну галузь права, яка регулює не лише процесуальні, а й матеріально-правові відносини (В. М. Шерстюк; М. Г. Баумова, Є. Я. Мотовіловкер); процесуально-процедурну галузь права (М. Р. Тарасова); сукупність процесуальних дій, самостійний процес виконання – цілісне і порівняно самостійне правове утворення в системі права (В. А. Сєлєзньов, А. Д. Пронякін).

М. К. Юковим 1975 року вперше в науці цивільного процесуального права радянського періоду зроблено кілька уточнень щодо сутності виконавчого провадження, які для багатьох дослідників проблеми правової природи виконавчого провадження стали відправною точкою обстоювання позиції про відокремлення виконавчого провадження від цивільного процесу. Незважаючи на це, автором на підставі аналізу правових актів Ради Європи і правових позицій ЄСПЛ щодо змісту “права на суд” та його елементів доведено, що виконання рішення суду є невід’ємною частиною судового процесу. Запропоновано авторський підхід до сутності виконавчого провадження – за сукупністю одночасно двох критеріїв: по-перше, за місцем у юридичному процесі та, по-друге, за місцем у системі права.

Зазначено, що у сфері виконання рішень судів та інших юрисдикційних органів виникають різні правовідносини, які органічно поєднані та утворюють певну системну цілісність. Обґрунтовано твердження про те, що система законодавства про виконавче провадження як сукупність відповідних нормативно-правових актів не дає підстав говорити про самостійну галузь – виконавче право.

У підрозділі 1.2 “Роль суду у виконавчому провадженні” доведено, що передбачена законом потенційна можливість реалізації судом своїх повноважень на стадії виконання є важливою гарантією законності в процесі поновлення прав осіб, оскільки суд приймає найважливіші процесуальні рішення у процесі виконання, наділений контрольними повноваженнями щодо законності діянь державного виконавця, діє в межах цивільної процесуальної форми.

Розділ 2 “Зміст правосуб’єктності суду на стадії виконання рішень у цивільних справах” складається із трьох підрозділів, у яких після визначення методологічних засад дослідження висвітлено питання сутності правосуб’єктності суду та класифікації його повноважень під час виконання рішень у цивільних справах.

Підрозділ 2.1 “Методологічні засади дослідження правосуб’єктності суду у виконавчому провадженні із цивільних справ” присвячено висвітленню вибору напряму дослідження, характеристиці загальної методики проведення дослідження та описові методів вирішення задач. Методологічною основою дисертаційного дослідження визначено філософські (діалектичний метод наукового пізнання, зокрема закон єдності логічного та історичного, закон єдності і боротьби протилежностей, закон переходу кількісних змін в якісні), загальнонаукові (метод історичного аналізу, герменевтичний метод, методи аналізу та синтезу, дедукції, системного аналізу, класифікації, узагальнення, абстрагування, формалізації, теоретичного моделювання) та спеціальні (порівняльно-правовий метод, формально-догматичного методу правознавства, метод тлумачення юридичних норм, метод правових аксіом) методи наукового пізнання.

У підрозділі 2.2 “Сутність правосуб’єктності суду” висвітлено доктринальні підходи щодо розкриття сутності поняття “правосуб’єктність”, які автор об’єднала у три групи: 1) ототожнення правосуб’єктності та правоздатності; 2) правосуб’єктність як праводієздатність; 3) широке розуміння правосуб’єктності (включення до змісту поняття “правосуб’єктність” трьох елементів: “правоздатність”, “дієздатність” і “правовий статус”). Серед них дисертант підтримує третю.

Доведено тезу про те, що правосуб’єктність суду – це не сукупність його абстрактних здатностей, а передбачені законом потенційні можливості здійснювати правообов’язки, компетенцію. Обґрунтовано дуалістичність правосуб’єктності суду: як органа державної влади та як юридичної особи (публічного права).

Зазначено, що юридичний інтерес суду як органа державної влади обумовлений метою і завданнями, поставленими перед ним законодавцем, тобто він полягає у захисті порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

У підрозділі 2.3 “Класифікація повноважень суду в процесі виконання рішень у цивільних справах” автор запропонувала повноваження суду щодо здійснення ним попереднього захисту на стадії виконання рішення поділити на дві групи: а) компетенція суду пов’язана із зверненням рішення до виконання (вирішення судом питань щодо видачі виконавчого документа, видачі дубліката виконавчого документа, поновлення пропущеного строку виконавчої давності); б) компетенція суду пов’язана із вирішенням питань, які виникають під час примусового виконання рішення (вирішення судом питань, які виникають при підготовці до здійснення заходів примусового виконання рішення, питань, пов’язаних із обставинами, які перешкоджають, ускладнюють або унеможливлюють виконання рішення, а також питань про можливість реалізації розпорядчих прав сторін, внаслідок яких виконавче провадження закінчується).

Розділ 3 “Компетенція суду щодо звернення рішень до виконання та можливості реалізації розпорядчих прав сторін” складається із трьох підрозділів, у яких досліджено повноваження суду, пов’язані із видачею виконавчого документа, дубліката виконавчого документа, поновленням пропущеного строку виконавчої давності, визнанням мирової угоди та прийняттям відмови стягувача від примусового виконання.

У підрозділі 3.1 “Вирішення судом питань, пов’язаних із видачею виконавчого документа” наведено рекомендації стосовно до практики видачі судом: кількох виконавчих листів (ч. 2 ст. 368 ЦПК), дубліката виконавчого листа або судового наказу (ст. 370 ЦПК) та нового виконавчого листа (ст. 373 ЦПК).

Запропоновано нову редакцію ч. 2 ст. 368 ЦПК “Звернення судових рішень до виконання”, у якій враховано положення про те, що суди мають право видавати виконавчі листи тільки за судовими актами про присудження, які набрали законної сили, на підставі заяви уповноваженої особи, а також розширено перелік випадків, за яких суд видає кілька виконавчих листів, та перетворено цей перелік із вичерпного у невичерпний.

Для вдосконалення механізму виконання рішень, допущених до негайного виконання, запропоновано скоротити строки проведення виконавчих дій та виконавчого провадження загалом, встановити вимогу щодо вчинення виконавчих дій в день відкриття виконавчого провадження.

Обґрунтовано положення про те, що у випадку наявності в рішенні суду та, відповідно, у виконавчому листі певних недоліків, суд має відмовити в задоволенні заяви, поданої в порядку ст. 369 ЦПК (виправлення помилки у виконавчому листі), і роз’яснити право особи на звернення до суду із заявою про постановлення ухвали про виправлення описок чи арифметичних помилок у судовому рішенні (ст. 219 ЦПК) чи про ухвалення додаткового рішення (ст. 220 ЦПК) – залежно від недоліку в рішенні.

Зроблено висновок, що стягнення на користь боржника безпідставно одержаного стягувачем за виконавчим листом (ст. 369 ЦПК) і поворот виконання рішення (ст.ст. 380–382 ЦПК) – два різні процесуальні інститути з різними підставами і процедурою їх застосування.

У підрозділі 3.2 “Повноваження суду щодо видачі дубліката виконавчого документа і поновлення пропущеного строку виконавчої давності”, зокрема, доведено тезу, що єдиною підставою для видачі дубліката є втрата виконавчого документа (ч. 1 ст. 370 ЦПК). На підставі цього зроблено висновок, що новела від 04.11.2010 р. (про видачу дубліката виконавчого листа у разі встановлення кількох місць роботи чи отримання доходів боржника в справах про стягнення аліментів) логічно суперечить першому реченню ч. 1 ст. 370 ЦПК, яке є загальною нормою. Цим реченням запропоновано доповнити ст. 368 ЦПК, у якій передбачено підстави для видачі кількох виконавчих листів.

З уваги на універсальність судової юрисдикції запропоновано висновок, що суд може вирішувати питання про поновлення пропущеного строку для пред’явлення до виконання виконавчого документа, виданого будь-яким органом, а не виключно судом. На основі цього норма, яка міститься у ч.ч. 2, 3 ст. 24 Закону України “Про виконавче провадження”, позбавляє особу можливості захистити свої права і має бути виключена.

Підрозділ 3.3 “Компетенція суду щодо визнання мирової угоди та прийняття відмови стягувача від примусового виконання” присвячено ролі суду в реалізації сторонами їхніх розпорядчих прав у процесі виконання рішень.

Арґументована позиція про те, що, визнаючи мирову угоду, яка має правову природу договору сторін, ухвалою, суд надає їй властивість обов’язковості, а постановляючи ухвалу про видачу виконавчого листа для примусового виконання мирової угоди, не виконаної добровільно, і видаючи виконавчий лист, – додаткові гарантії виконання мирової угоди.

Констатовано, що правове регулювання процедури прийняття відмови стягувача від примусового виконання недосконале. Запропоновано доповнити ЦПК ст. 372-1, у якій: надати можливість стягувачу звертатися із заявою про прийняття відмови від стягнення безпосередньо до суду, а не через державного виконавця; встановити альтернативну підсудність; установити обов’язок суду роз’яснити стягувачу матеріально- та процесуально-правові наслідки відмови від примусового виконання; чітко окреслити об’єкт судової перевірки; передбачити право стягувача на відмову від частини предмета стягнення.

Розділ 4 “Компетенція суду щодо вирішення питань, які виникають під час примусового виконання рішень” містить два підрозділи, які присвячені дослідженню повноважень суду щодо вирішення питань, які виникають при підготовці до здійснення заходів примусового виконання рішень, та питань, пов’язаних із настанням обставин, які перешкоджають, ускладнюють або унеможливлюють виконання рішень.

У підрозділі 4.1 “Вирішення судом питань, які виникають під час підготовки до здійснення заходів примусового виконання рішень” запропоновано нову редакцію ст. 374 ЦПК “Вирішення питання про тимчасове влаштування дитини до дитячого або лікувального закладу”, в якій слід: розширити коло суб’єктів права на звернення до суду; встановити альтернативну підсудність; скоротити строк судового розгляду.

За законодавством України саме суд, а не державний виконавець, наділений повноваженнями вирішувати питання про оголошення розшуку боржника чи дитини. Обґрунтовано пропозицію змінити ст. 375 ЦПК, в якій: розширити коло осіб, які можуть звертатися до суду; встановити момент, з якого починає спливати строк для судового розгляду і вирішення питання про оголошення розшуку.

Автор уважає необхідним передбачити у ЦПК, що в ухвалі про прийняття відмови стягувача від примусового виконання та закінчення виконавчого провадження суд повинен вирішити питання про припинення розшуку боржника (у випадку його оголошення) та про відшкодування витрат за фактично проведені розшукові заходи.

Запропоновано вдосконалити чинну редакцію ст. 376 ЦПК “Вирішення питання про примусове проникнення до житла чи іншого володіння особи”, передбачивши у ній положення про те, що в результаті розгляду подання суд постановляє ухвалу, а не рішення.

Обґрунтовано, що, вирішуючи питання про обмеження права боржника виїжджати за кордон під час примусового виконання рішення, суд повинен керуватися спеціальною нормою – ст. 377-1 Розділу VI ЦПК, а не розширювально тлумачити ст. 217 ЦПК. Доведено, що новела ЦПК – ст. 377-1 – суперечить ст.ст. 30, 35, 36 ЦПК і теоретичним положенням про правовий статус сторін і третіх осіб. Зроблено висновок, що обмеження у праві виїзду за межі України не може бути застосовано до керівника юридичної особи, оскільки ця посадова особа у справі могла би займати лише процесуальний статус третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача.

У підрозділі 4.2 “Вирішення судом питань, пов’язаних із настанням обставин, які перешкоджають, ускладнюють або унеможливлюють виконання рішень” обґрунтовано потребу викласти ст. 377 ЦПК “Вирішення питання про звернення стягнення на грошові кошти, що знаходяться на рахунках” у новій редакції та встановити у ній: повноваження суду постановляти ухвалу не лише щодо належних боржникові від інших осіб грошових коштів, що знаходяться на рахунках цих осіб, а й щодо належних боржникові від інших осіб майна чи готівкових коштів, що знаходяться у цих осіб.

Для ефективного захисту прав осіб запропоновано передбачити у ст. 373 ЦПК “Відстрочка і розстрочка виконання, зміна чи встановлення способу і порядку виконання” зміст цих понять, а поняття “обставини, які утруднюють виконання рішення” замінити на поняття “обставини, які перешкоджають, ускладнюють або унеможливлюють виконання рішення”; повноваження суду вирішувати названі питання не лише щодо рішень суду, а й щодо рішень усіх інших юрисдикційних органів; критерії, які повинен ураховувати суд, оцінюючи винятковість обставин; межі повноважень суду.

Вирішуючи питання про заміну сторони, суд повинен зважати на те, що єдиною підставою для цього, передбаченою ст. 378 ЦПК, є вибуття сторони виконавчого провадження. Доведено, що відсутність майна не є підставою для заміни сторони судом.

Зазначено, що визначення частки боржника у майні передує її виділу у натурі (реальна частка) та зверненню стягнення на цю частку. У випадку звернення виконавця з поданням про виділення в натурі частини майна, яка належить боржникові з метою подальшого звернення стягнення на його майно, суд зобов’язаний відмовити в його задоволенні.