Проблематика й особливості поетики романів і повістей Михайла Старицького

Краткое содержание

Структура дисертації визначається її метою і завданнями, складається зі вступу, трьох розділів, поділених на підрозділи і пункти, висновків, списку використаної літератури і додатків-коментарів. Обсяг основного тексту – 402 сторінки, загальний обсяг роботи – 451 сторінка. Список використаних джерел складається із 437 позицій, додатків-коментарів – 72 позицій.

У вступі дається характеристика станові вивчення досліджуваної теми та її проблематики, аналізуються причини фактичної недослідженості художньої прози Старицького (упереджені оцінки, цензурно-ідеологічні обмеження, значний обсяг, мова творів), пропонуються сучасні оцінки кожної з таких причин, зокрема, факту російськомовності більшості прозових творів письменника. Відповідно обґрунтовано актуальність дисертаційного дослідження, визначаються його мета і завдання, задіяна методологія, розкрито новизну і практичне значення роботи, вказано на апробацію дисертації.

Відзначається, що узагальненим концептуальним завданням роботи є системне дослідження романно-повістевої прози Михайла Старицького, її проблематики й художніх особливостей, місця в загальноукранському літературному й культурологічному контексті другої половини ХІХ – початку ХХ століть, віднайдення типологічних паралелей із творами європейських авторів.

У першому розділі дисертації – “Методологічні аспекти творчості Михайла Старицького” – вперше системно досліджуються світоглядні й ідейно-естетичні аспекти життя і творчості письменника-класика, їх реалізація в конкретних прозових текстах. Відзначаються також унікальні особистісні якості М.Старицького, котрі забезпечили йому в “організації літературного життя 90-х р.р. таку ролю, на яку не мали сили ні Куліш, ні Щоголів, може, й обдарованіші від нього як поети та стилісти” (М.Зеров).

Перший підрозділ “До характеристики світогляду митця” присвячений аналізові різних аспектів світоглядної системи М.Старицького, яка розглядається на тлі суспільно-політичних і культурно-духовних процесів України другої половини ХІХ століття. Автор відзначає, що крім сприятливої в духовно-виховному сенсі родинної атмосфери на формування світоглядних принципів Старицького мали значний вплив його старші сучасники і ровесники, коло яких визначає сам письменник, – М.Максимович, М.Костомаров, П.Куліш, звичайно ж, Т.Шевченко. Дуже помітну роль у громадянському становленні Старицького відіграв М.Драгоманов і такі патріотичні громадські об’єднання, як Кирило-Мефодіївське братство, київська “Громада” (“Стара громада”). Безсумнівно, видатна роль у формуванні світоглядних позицій Старицького належить М.Костомарову, ідеям, закладеним у “Книгу буття українського народу” та в інші праці відомого історика й успішно використаних Старицьким у пізніших творах (романах, повістях) історичної тематики.

При аналізі особливостей світогляду Старицького передовсім звертається увага на його політичну складову (пункт 1.1.1.), на певну еволюцію політичних (включаємо в цей термін і аспекти національні, державницькі) поглядів і позицій. Відзначається, що в  українському національно-демократичному русі 60 – 80-х років ХІХ ст. поступово окреслилися дві ідейні тенденції – прихильники політичної боротьби (і щодалі радикальнішої,) очолювані М.Драгомановим і орієнтовані на селянство й робітництво, і “культурники”, ліберальні демократи з В.Антоновичем на чолі. Останні, як відомо, орієнтувалися на всі національно свідомі верстви, прагнули їх об’єднання.

У дисертації вказується, що на початковому етапі свого громадівства Старицький явно тяжів до ідейної лінії Драгоманова і бачив в останньому безсумнівного ідейного лідера всього українського руху. Водночас молодий письменник вів активну культурницьку діяльність, у т.ч. і власною оригінальною та перекладною творчістю. Відхід Старицького від радикальних політичних ідей, зрештою, від Драгоманова, випадає на рубіж 70 – 80-х років, і відбувається він під дією, треба думати, цілого ряду факторів і особистого, і суспільного життя. Але першоосновою були, очевидно, усе ж причини політичного плану: Старицький явно зневірився в радикалізмі, у правильності, моральності революційних перетворень. Значною мірою такі думки і настрої письменника пізніше відбилися в його повістині “Зарница” і деяких оповіданнях. Громадянськи і творчо активний митець помітно зближується з “культурницькою” лінією В.Антоновича.

Одним із ключових чинників, якщо не найвизначальнішим, котрий впливав на формування світоглядної системи Старицького, був чинник релігійний. Саме релігійність, на думку автора дисертації, як система духовних (християнських, православних) принципів став для письменника основною альтернативою (чи одною з таких) до політичного радикалізму 70-х, своєрідним універсальним “інструментом”, з допомогою якого у творах і діяннях митця перевірялися й осмислювалися проблеми не тільки світоглядного, а й інших семантичних планів. Така альтернатива зовсім не була випадковою ні для самого Старицького, ні для його доби, адже вона органічно входила в неонародницьку методологію, до якої вельми швидко еволюціонував письменник від радикального народництва.

Дуже важливою складовою світогляду Старицького було його слов’янофільство, за семантикою якого можна визначити цілий ряд світоглядних ознак не тільки самого письменника, але й особливостей усього “українського” слов’янофільства другої половини ХІХ ст. Ідеї слов’янофільства реалізувалися Старицьким у цілому ряді творів, передовсім поетичних. За глибиннішим змістом позначене “європейськістю” слов’янофільство Старицького назагал було патріотичним, українофільським, близьким до семантики Шевченкового слов’янофільства.

Окремим пунктом (1.1.2.) аналізується соціальна складова світогляду  М.Стрицького, котра значною мірою зумовлювалася облюбованою народницькою/неонародницькою ідеологією митця. Свого часу І.Франко досить слушно відзначав, що “поезія Старицького обертається звичайно навколо соціальних тем”1. Із прозою ситуація помітно інша. Важливим чинником соціальної складової світогляду письменника було усвідомлення ним і, відповідно, інтерпретація у творах поняття “народу”. У прозі Старицького, писаній у 90-х – на поч. 900-х років, коли неонародницький у своїй суті й неоромантичний у близькій перспективі мотив деідеалізації народу утвердився в системі цінностей митця, тема народу ставиться доволі часто й характеристично (у трилогії, дилогії, новелістиці).

Соціальна складова світогляду Старицького реалізувалася і в художньому моделюванні у творах соціальних конфліктів. Вони у прозі письменника назагал не антагоністичні і, що концептуально важливо для письменника, їхня гострота, якщо вона є, зазвичай “знімається” (або суть конфлікту пояснюється чи й вичерпується) фактором релігійно-духовним. Особливо тут показова повість “Розсудили”, дещо менше – “Безбатченко” (“Байстря”). Автор дисертації, полемізуючи з багатьма ранішими судженнями “на тему”, стверджує, що у світоглядній концепції Старицького національна складова явно домінувала над соціальною, зумовлюючи саме такі смислові акценти в зображенні теми соціальних протистоянь. Помітніша така ситуація в романах і повістях історичної тематики.

У межах соціальної складової світогляду Старицького розглядаються і пропаговані письменником ідеї просвітництва, реалізовані у творах різних родо-жанрових форм, зокрема, у прозі (повісті “Розсудили”, “Зарница”, оповідання “Благодетель” тощо). Як людина ліберально-демократичного складу Старицький “просто” й усвідомлено зробив вибір на користь еволюції, на користь ненасильницьких, культурологічно-просвітницьких засобів поступу, бо вони йому, тонкому людинознавцеві, були добре відомі. Вони гармоніювали з такою ж усвідомленою системою християнських етичних цінностей. Природно, що просвітництво, особливо у площині образотворення, помітним чином формувало чи й визначало ідейно-естетичну систему письменника як неонародника з еволюцією до неоромантизму.

Другий підрозділ – “Історіософія М.Старицького як складова світогляду й ідейно-естетичний чинник” – присвячений аналізові ще одної концептуальної складової методології письменника-класика. У дисертації окремо аналізуються умовно визначені “теоретична” і “практична” історіософія. Під “практичною” розуміється реалізація історіософських поглядів прозаїка у конкретних літературних текстах, передовсім романах і повістях історичної тематики.

Що ж до осмислення “теоретичної” історіософії, то вона, на думку автора дисертації, в пору Старицького, письменника “перехідної доби” (І.Франко), теж мала ознаки “перехідності”, ознаки переломного моменту і в сенсі національно-історичному, і в сенсі соціальному, і в сенсі особистісному. Це була доба, дещо умовно кажучи, Драгоманова і Франка, кожен із яких, особливо перший, посутньо впливав на Старицького, на його історіософію.

Аналізуючи історіософські ідеї доби, у т.ч. відповідні погляди І.Франка і М.Старицького, автор дисертації висловлює, можливо, дещо несподівану, але аргументовану гіпотезу про те, що, ймовірно, інтуїтивно відчуті, теоретично не розроблені Старицьким (а він цього зовсім і не прагнув) історіософські ідеї посприяли утвердженню і самого І.Франка в його відповідних теоретичних, суспільно-політичних розмислах, зокрема, щодо проблеми “цілісності української нації”, її “повноти”, “єдиної історії” українців, ієрархії історіософських категорій – загальнолюдського, національного, соціального, особистісного і т.д.

У третьому підрозділі – “Релігійність як ідейно-естетичний чинник” – осмислюється функціональна роль релігійного фактора в ідейно-художній системі Старицького. У творчості письменника релігійність як елемент його світогляду й естетики відіграє надзвичайно важливу, ключову роль. Через фактор віри у прозі класика ставляться й вирішуються проблеми світоглядного, історіософського, морально-етичного, соціально-побутового планів. Така вагомість і важливість релігійності в різножанрових і різнотематичних творах Старицького пояснюється принаймні двома причинами, які одна одну взаємодоповнюють: по-перше, тим, що сам письменник був глибоко й усвідомлено віруючою людиною і такими ж рисами прагнув наділяти образи більшості своїх героїв, а по-друге, тим, що (і це також важливо) неонародницька ідеологія, представником якої небезпідставно називають Старицького, релігійний фактор ставила у своїй системі цінностей на одне з чільних місць, якщо не на перше. В цьому сенсі у випадку зі Старицьким маємо одне з небагатьох яскраво індивідуалізованих явищ українського письменства рубежу ХІХ – ХХ століть, поряд, скажімо, з художньою практикою Б.Лепкого, М.Чернявського, близьких до творчого світу Старицького рядом типологічних рис передовсім у новелістиці. Звичайно, фактор віри виконував більш чи менш важливі ідейно-естетичні функції і в багатьох інших представників українського класичного письменства, але його “густина” й міра функціональності у творах Старицького особливі. У нього ж, здається, як ні в кого іншого з митців-сучасників другої половини ХІХ ст., релігійна традиція склала основу ідейно-естетичної системи, виступила мірилом усіх цінностей – національних, соціальних, гуманістичних, морально-етичних. Власне, релігійність, її функціональна місія, стверджується в дослідженні, є одним із найважливіших семантичних “ключів” до творчості письменника, без якого вона – творчість – адекватно не “відімкнеться”, не усвідомиться .

Далі в роботі аналізуються способи і прийоми реалізації релігійного чинника, міра його впливу на ідейно-естетичну суть втілених у різних творах тем і проблем. Серед романів найбільш “заанґажованими” релігійністю є твори, які складають трилогію “Богдан Хмельницький”. Спостереження за наступними (в часі) романними полотнами Старицького засвідчує послідовно витримувану тенденцію на послаблення релігійного чинника і міри його впливу на вирішення ідейно-художніх завдань. У романі “Разбойник Кармелюк” аналізований чинний виявляється лише спорадично. Цікаву еволюцію релігійного фактора спостерігаємо і в повістях письменника. Густа, переважно декларативна публіцистично-полемічна релігійність “Облоги Буші” (частково полемічність заявлена і в “Первых коршунах”) змінюється художньо майстернішою, глибшою її реалізацією в повістях “Заклятий скарб”, “Розсудили” й особливо – “Байстря”. У цих творах аналізована риса, крім образотворчої “місії”, посутньо впливає і на стильовий лад твору, посилюючи його романтичне звучання, і на проблемно-тематичні характеристики, зміщуючи акценти в бік морально-етичної семантики. Схожа функціональність релігійного чинника і в новелістиці Старицького.

Послідовно аналізуються стилетворча “місія” релігійності, її історіософська й образотворча функції, а також послідовно вживані письменником форми вияву релігійності та їх функціональна роль: ідея богоданості й боговизначеності всього сущого на світі; неодноразове й характеристичне втілення Господнього образу; різноманітні символи (атрибути) віри – храм Божий (церква, монастир, Лавра), ікона, молитва, біблійні ремінісценції, образи священослужителів тощо.

Статус Михайла Старицького як письменника “перехідної доби” посутньо позначився й на формуванні сповідуваних ним ідейно-естетичних позицій, котрі аналізуються в четвертому підрозділі – “Ідейно-естетичні засади”. Їх аналіз здійснюється з урахуванням літературної атмосфери в Україні останньої третини ХІХ століття, з опертям на літературознавчі дослідження ряду науковців різних часів (І.Франка, М.Зерова, Н.Левчик та ін.). Зазвичай ім’я Старицького ставиться поряд із “великими епіками” передовсім українського письменства – Нечуєм і Мирним, а в контексті драматургії – з Карпенком-Карим і Кропивницьким, бо за багатьма світоглядними й ідейно-естетичними чинниками письменник вписувався в “класичний” час. Але далі в дослідженні відзначається видимий конструктивний рух естетики Старицького, котрий, поряд із вродженим особистісним демократизмом та іншими позитивними якостями письменника, спричинився до дуже тісних творчих взаємин Старицького з літературною молоддю – представниками “нової школи” в письменстві.

У розвиток загальніших ідейно-естетичних ознак детальніше аналізуються проблеми функціональності літератури “за Старицьким” (1.4.1.), “європейськості” його ідейно-художніх принципів (1.4.2.), творчого поступу в ідейно-естетичній системі класика (1.4.3.). Стверджується, що за своєю особистісною і творчою природою Старицький був новатором і експериментатором у літературі (мистецтві), позаяк прагнув досягти нової художньої якості через синтезування традиційного і нового в українській літературі, не цураючись і досвіду європейських авторів. Водночас підрозділ завершується констатацією того факту, що у динаміці власної творчої системи Старицький зупинився на рівні трансформованої модерною пошуковістю традиційності – одної з двох тенденцій художнього розвитку, які склали “загальну картину літературного життя в Україні на межі двох століть” (Н.Шумило).

Важлива методологічна проблема розглядається в підрозділі 1.5. – “Стиль і стильова “школа” Старицького”. Детально аналізується висвітлення цієї проблеми в раніших дослідженнях, де стильовою домінантою творчості письменника, у т.ч. і в прозі, називається реалізм із деякими “вкрапленнями” романтизму. Полемізуючи з такими твердженнями, автор дисертації вважає, що природною домінантою творчості Старицького був романтизм, на загальному “тлі” якого могли розвинутися і розвивалися під дією різних обставин елементи інших стильових дискурсів, у т.ч. й реалізму. Тим паче якщо зважити, що Старицький-митець був явно прихильний до творчого експериментаторства.

До проблеми стилю дисертант підходить, враховуючи відповідні тенденції у всьому українському письменстві другої половини ХІХ ст., коли спостерігалися співіснування і взаємодії різних стильових дискурсів навіть у творчості одного письменника. Старицький із його естетичною відкритістю, із його “духом пошуковості й експериментаторства” є не тільки (і не стільки) типовим, але і (скільки) своєрідним репрезентантом свого часу з погляду стильових характеристик. І в силу загальних закономірностей, і в силу індивідуально-творчих особливостей письменник природно реагував на стильові трансформації, але й мав щось своє, неповторне і закономірне, яке формувалося під впливом конкретних для Старицького чинників.

Як стильова “школа” Старицького і водночас як аргументація на користь домінування в його творчості романтичного стильового дискурсу в дослідженні детально розглядаються впливи українського фольклору і творчості М.Гоголя, П.Куліша, Т.Шевченка, В.Скотта, котрі є яскравими репрезентантами романтизму. Водночас указується на певну неодноманітність стильового малюнка творів Старицького залежно від їх родо-жанрових і жанрово-видових особливостей. Скажімо, у прозових творах письменника на теми сучасності (“Розсудили”, “Зарница”, “Байстря”, ряд оповідань) нотки реалістичного зображення звучать виразніше, аніж у творах історичної тематики. Спостерігаються певні стильові відмінності по осі “романтизм – реалізм” у великій і малій прозі митця. Саме стильова палітра творів, особливо новелістичних, її видиме розмаїття значною мірою засвідчують і “межовий” статус М.Старицького в літпроцесі, і його творчий поступ. Узагальнено оцінюючи методологічні аспекти творчості класика, на думку автора, можна наголошувати не лише на “межовому” статусі Старицького, не тільки на його тяжінні до естетики неонародництва, але й на послідовному ідейно-естетичному поступові, на активному доланні митцем усталених традицій, у т.ч. стильових.

Отже, стильова палітра прози Старицького включно з новелістикою доволі розмаїта. Очевидна в ній і романтична стильова домінанта, до якої активно (у конкретних творах) “долучалися” й елементи інших стильових дискурсів (реалізму, неореалізму, експресіонізму, бароково-ґотичні та ін.), сумарно витворюючи досить специфічний стильовий сплав (чи суміш), який, у свою чергу, засвідчував і творчий потенціал письменника, “демократизм” його естетичних уподобань, й місце на зламі літературних і суспільних епох.

У другому розділі – “Романи Михайла Старицького” аналізується проблематика і художні особливості найоб’ємнішої частини прозової спадщини письменника. Відзначається, що на “прозову” стежку Старицький остаточно ступив у пору, коли українська література переживала період активного розвитку і трансформування, зокрема у сфері художньої форми, коли “особливо бурхливо розвиваються повістево-романні форми, самий тип романного мислення”.1 У контексті розвитку тогочасної української романної прози, романам Старицького на історичну тематику можна надати певного особливого статусу. Йдеться про те, що письменник на рубежі ХІХ – ХХ століть не тільки утримав, але й утвердив романний жанр особливого, вальтерскоттівського, звучання, ставши таким чином зачинателем історично-пригодницьких романів в Україні (Н.Левчик). Вибір Старицьким історичної тематики пояснюється і певними досягненнями в освоєнні національної (української) історії українськими письменниками-попередниками (Гребінка, Гоголь, Куліш, Стороженко та ін.), і засвоєним творчим досвідом із європейських та російської літератур. Історична тема, її активізація в “добу націоналізму”, як інколи прийнято називати ХІХ ст., виступила і важливим стилетворчим чинником у літературі, сприяла поступовому розширенню кола осмислюваних проблемно-тематичних вузлів.

Мотиваційним чинником, який стимулював захоплення Старицького історичною тематикою, слід назвати й саму суспільну атмосферу кінця ХІХ ст., котра в житті українського народу, передовсім демократичних, інтеліґентських кіл, позначилася певним піднесенням соціальної і політичної активності, відродженням ідеї суверенної української держави. Тому цілком природним був вибір письменником для художнього зображення тих етапів і діячів української історії, котрі найвиразніше репрезентували означену тенденцію в суспільно-історичному розвитку. Ще одним мотиваційним чинником для Старицького став очевидний ідеологічний акцент кожного з романів, котрий суттєво посилював полемічний заряд творів, їх публіцистичне звучання, а також виконував своєрідну “агітаційну й мобілізуючу роль” (М.Ільницький).

Другий підрозділ (2.2.) “Жанрові ознаки романів. Принцип історизму. Жанр і сюжет” присвячений аналізові жанрових особливостей романів Старицького та їх обумовленості й варійованості залежно від витримування принципу історизму, “пропорцій” між історичною фактологією і художнім домислом та вигадкою, а також впливу особливостей творів на їх жанрові характеристики. Відзначається видимий жанроозначувальний еклектизм і в усьому письменстві, і в художній практиці Старицького. Водночас висловлюється й аргументується думка про те, що є достатньо підстав для застосування щодо всіх семи романів прозаїка термінів “епопея”, “серія”, “цикл”, “художня панорама”, в семантиці яких є очевидний жанроозначуючий сенс.

Детальніше аналізується жанрова природа конкретних романів історичної тематики із залученням відповідних літературознавчих міркувань науковців (Г.Ленобль, Л.Александрова, І.Варфоломєєв, В.Оскоцький, М.Ільницький, С.Андрусів та ін.). Важливим чинником у визначенні жанрово-видових ознак романів є витримування в них принципу історизму, міри художнього домислу й вигадки. Залежно від реалізації у творах історичної тематики означених аспектів дослідники визначають у нашому письменстві ХІХ ст. дві умовно названі тенденції: гоголівську, з її “духом історії”, поетизацією і практичним ігноруванням факту, і кулішівську, з її увагою до конкретики й автентики. У белетристиці Старицького помітнішою є орієнтація на кулішівську (і вальтерскоттівську) тенденцію, хоч і “гоголівські” ремінісценції частково теж резонують, особливо в ідеї козакофільства. У романах письменник набагато строгіше, “історичніше” поставився до реалій історії. Передовсім відзначається те, що у всіх романних формах центральними, головними героями виступають реальні історичні особи (Хмельницький, Мазепа, Дорошенко, Залізняк, Кармелюк та ін.). А це штрих доволі промовистий і з огляду на жанрово-видове означення. На історичну конкретику “працюють” і зображення реальних подій, і документальні вставки тощо. Доволі уважне ставлення до проблеми історизму обґрунтовано зумовлює жанрово-видове означення романів Старицького як художньо-історичних. Але в деяких творах історичної тематики (скажімо, “Разбойник Кармелюк”, “Заклятий скарб”) на перший план зображення виходить художній домисел чи й вигадка, що помітним чином зміщує ці твори у жанрово-видову площину творів історико-художніх (в кожному визначенні основний акцент робиться на другий складник терміну). На основі аналізу проблеми історизму в романах Старицького, міри і співвідношення в них факту й домислу (та вигадки), пропорцій “історичних” і “не-історичних” сюжетних ліній жанрово-видові характеристики романних полотен (не остаточні, а проміжні, які не враховують усього комплексу особливостей) визначаються так:

а) трилогія “Богдан Хмельницький” і дилогія “Молодость Мазепы” та “Руина” – художньо-історичні твори;

б) романи “Останні орли” та “Разбойник Кармелюк” (останній особливо) – історико-художні твори.

Але на жанрову природу романів посутній вплив справляє пригодництво як риса “сюжетного” походження, котра помітно коригує жанрові характеристики романів, їх особливий статус. Вони у Старицького передовсім історико-пригодницькі, а вже потім цей термін у цілому або частинами можна “розкладати” на жанрові підвиди і відповідно їх аналізувати, у т.ч. й різні жанротворчі чинники та міру їхньої функціональності в кожному з творів. Але і в цьому випадку зберігається певна умовність жанрового визначення.

Значна увага в дисертації приділяється характеристиці “Сюжетно-композиційних особливостей” романів і повістей Старицького (підрозділ 2.3.). Підкреслюється, що письменник був неабияким майстром у розбудові сюжету літературного твору, чому посутньо сприяла його драматургічна творча практика, і сюжетобудова є одним із сильних мистецьких складників творів митця. Безсумнівно, Старицький враховував і “сюжетний” досвід В.Скотта, П.Куліша та інших майстрів. Узагальнено мовлячи, сюжети практично всіх романів письменника являють собою вельми непросте плетиво різних і доволі численних сюжетних ліній та ходів, увесь класичний “набір” позасюжетної інформації за цікавої часово-просторової організації творів. Спостерігаються в романах і певні “сюжетні” упущення (нерівномірна художня насиченість, повторюваність і под.), зумовлені передусім “газетним” (“конвейєрним”) варіантом публікування творів. Відзначається, що сюжети в повістях помітно цільніші і сконденсованіші.

Ще один цікавий ракурс бачення проблеми: залежно від “історичності” чи “вигаданості” сюжетних ліній можна говорити, умовно кажучи, про їх – сюжетних ліній – “самодостатність” чи залежність у конкретному творі. Принаймні у випадку Старицького така риса проявляється доволі очевидно. Йдеться про те, що сюжетним стрижнем (своєрідною романною фабулою) кожного з романів прозаїка є романна доля (“біографія”) головного героя – Богдана Хмельницького у трилогії, Івана Мазепи в дилогії, Кармелюка у відповідному творі. Хіба що в “Останніх орлах” такого “консолідуючого” образу не виписано. Природність такої ситуації виявляється вже в самих заголовках творів, де присутні прізвища головних героїв. Природно й те, що в романах саме ці стрижневі сюжетні лінії виявляються “самодостатніми”, такими, що можуть існувати (й існують у конкретних творах) відносно “незалежно” від інших сюжетних ліній, принаймні не визначаються останніми. Інші ж сюжетні лінії так чи інакше, в тій чи іншій мірі пов’язуються зі стрижневою (фабульною) лінією, значною чи й вирішальною мірою зумовлюються нею, виявляють певну ситуативну “залежність” від неї. Зустрічаються в романах Старицького і, кажучи терміном Арістотеля, епізодичні фабули (сюжети), котрі тільки опосередковано, віддалено (часопростором) пов’язані з іншими, функціонально дієвішими  сюжетними лініями романів. До ідейно-художньої семантики творів такі “незалежні” подієві комплекси, котрі мають свої початки й закінчення, чогось посутнього не додають, хіба розширюють коло персонажів, перелік перипетій тощо (скажімо, лінії Чарноти і Вікторії у трилогії, там само і дещо меншою мірою – лінії Морозенка й Оксани). Зрідка зустрічаються в романах Старицького і своєрідні “вставні новелки”.

Важливою рисою сюжетобудови в романах і ряді повістей письменника є використання в сюжетах “пригодницького” потенціалу (пункт 2.3.1.). У дослідженні аналізуються відповідні прийоми в будуванні сюжетів (уміле комбінування сюжетних ліній і ходів, їх послідовне чергування, темп оповіді, розрив сюжетних ліній в найцікавішому місці, використання своєрідних “знаків”, адресованих читачеві, контроверсійність, моделювання ситуацій вибору і т.д.).

Сюжетотворчу майстерність Старицького підкреслює і вміле використання письменником часово-просторових параметрів зображуваного, яке аналізується в пункті 2.3.2. “Сюжет і хронотоп у романах (прозі) Старицького”, де за теоретичну основу беруться відповідні дослідження М.Бахтіна. Послідовно аналізується реалізований у прозі класика історичний час в різних семантичних виявах, а також дуже виразно присутній час авантюрний, наявність якого додатково сигналізує і про відповідні жанрово-видові характеристики творів (власне, пригодницькі). Називаються й аналізуються супутні авантюрному часові мотиви: зустрічі-розлуки, втрати-здобування, пошуку-знахідки та ін., класичного мотиву дороги з численними “раптом”, “несподівано”, “випадково” тощо. У хронотопі дороги дуже чітко виявляється органічна єдність часових означень із просторовими, їх взаємообумовленість. Просторова конкретика, виписана в романах Старицького, по-перше, додатково засвідчує історизм творів, а по-друге, в цій частині свідчить про близькість романно-повістевих полотен українського автора до художнього досвіду європейських письменників в освоєнні просторового чинника. Назагал підкреслюється, що Старицький доволі майстерно використав сюжетотворчі можливості хронотопу, та й сам часопростір його романів і повістей, техніка його мистецької реалізації, семантика смислових рядів становлять самодостатній інтерес.

Окремо аналізується аспект “Сюжет і семантика образу. Сюжет і автор (автор у сюжеті)” (пункт 2.3.3.). Звертається увага на деякі сюжетні особливості в романно-повістевій прозі Старицького, які більшою чи меншою мірою обумовлюються місцем, роллю чи семантикою романно-повістевих образів. З образом головного героя в романах письменника, як правило, передовсім пов’язується основна ідея твору, її художнє осмислення через “сюжетні” конфліктні вузли загальнішого і локальнішого плану. Від суті романно-повістевих образів, від їх “історичності” чи “вигаданості” (та і в “історичних” образах письменник допускає немало художнього домислу), значною мірою залежить і характер сюжетних ліній. Скажімо, у сюжетних лініях “вигаданих” героїв явно більше пригодництва, тому зростає і їх відповідний жанротворчий потенціал. Теза “який герой, така й сюжетна лінія” у великій прозі Старицького, особливо в романах, добре ілюструється образами жінок і сюжетними перипетіями, в які вони потрапляють (практично в кожному з великоформатних творів письменник виписує по кілька “жіночих” сюжетних ліній). Як правило, сюжетні лінії “позитивованих” героїв, і передовсім головних, виписані художньо глибше, різногранніше, звісно, в руслі авторського стильового дискурсу й концептуальних ідейно-естетичних позицій. Мусимо відзначити чітку й послідовну тенденцію в романно-повістевій прозі Старицького: фігурально кажучи, “наші” й “любовні” сюжетні лінії та сторінки виписані художньо майстерніше, ніж “польські”.

У цьому ж пункті розглядається вельми важлива проблема авторського “місця” в літературному творі як один із сутнісних виразників глибинніших тенденцій у прозі ХІХ ст. Скажімо, залежно від міри напруженості сюжету, “зовнішнього” чи “внутрішнього”, зазнає певних змін і художня місія автора. В динамічному, “спресованому” сюжеті, як правило, значно менше місця для авторських коментарів, описів та оцінок. Натомість зростає роль автора в іншому – в побудові самого сюжету, в розміщенні і пропорціях його складових тощо. Якраз у цьому Старицький був добрим майстром. У творах же, де акцент робиться не на подієвості (“Байстря”, “Зарница”, певною мірою – “Розсудили”), авторська місія інша, значною мірою вона реалізується через позасюжетні форми, різного роду рефлексії, психологічні замальовки і т.д. Інколи у творах Старицького автор-оповідач виходить “на поверхню” сюжету.

У висновку підрозділу констатується, що в царині сюжетобудови прозові твори Старицького мають чимало особливостей, одні з яких засвідчують збереження традиційних літературних тенденцій, властивих українському класичному письменству, інші ж є більш чи менш вдалими спробами долання традиційності в сюжетотворенні. Останнє більше стосується новелістики прозаїка.

Підрозділ 2.4. – “Пригодництво як функціональний чинник романів (прози) Старицького” – присвячений аналізові пригодництва як самодостатньої якості прози класика, “пригодницьких” структурних елементів і їх функціональної ролі в романах і повістях. Відзначається новаторство Старицького в активному й послідовному художньому освоєнні потенціалу пригодництва у всій українській літературі, у започаткуванні жанрового різновиду – історико-пригодницьких романів і повістей. Далі аналізується все коло пригодницьких мотивів і прийомів у великій прозі письменника – вельми поширений мотив дороги, котрий уже сам у собі потенційно “заряджений” пригодництвом; пов’язані з ним локальніші в сенсі художніх завдань мотиви раптових зустрічей, засад, втеч, погонь, долань небезпек. Своєрідними “вузловими” віхами в мотиві дороги у всіх романах Старицького є корчма чи шинок – місця в сенсі пригодницькому надзвичайно важливі. Класичним мотивом пригодництва є любовна інтрига, широко представлена у прозі письменника в різних семантичних варіаціях (власне, ідеться про класичний принцип авантюрно-пригодницького письма “шукайте жінку!”).

У ряді романів і повістей (трилогія, дилогія, повість “Розсудили” тощо) Старицький виписує образи свого часу популярних у світовій белетристиці таких собі “чорних інтриганів”, роль яких у творах вельми помітна, особливо для розгортання й напруження сюжету, загострення інтриги. Зазвичай вони виступають “антигероями” (Ясинський у трилогії, Тамара, Горголя – в дилогії, писар у “Розсудили” та ін.). Є в романно-повістевій прозі Старицького й інші типи, котрі самі собою зумовлюють пригодництво: циганки, ворожки-відьми, характерники, таємничі старці, класичні покоївки-інтриганки, а також широковживані у пригодницькій белетристиці дійства перевдягання, підслуховування, споювання, впізнавання-невпізнавання, розслідування-розгадування тощо. У підсумку вказується на доволі очевидну в питанні пригодництва “школу” В.Скотта, П.Куліша, деяких інших авторів, чий художній досвід переймав Старицький.

Підрозділ 2.5. “Проблемно-тематичний зміст романів (аналіз ключових проблем)” є стрижневим у другому розділі дисертації. У ньому визначаються й аналізуються концептуально важливі проблемно-тематичні вузли всієї романістики Старицького.

Першим серед них називається “Історіософське осмислення проблеми національного” (пункт 2.5.1.). Ця частина дослідження є своєрідним продовженням розмови про “теоретичну історіософію”, заявленої в першому розділі, і йдеться тут про, умовно кажучи, “прикладну” історіософію.

Методологічні “характеристики” М.Старицького як громадянина і митця, визначені в першому розділі дисертації, думається, достатньою мірою пояснюють той факт, що саме тема України, її історичної долі в різні епохи, стала ключовою, наскрізною темою-проблемою всієї творчості письменника і явлена ним у різних смислових (“проблемних”) площинах. Передусім у цьому контексті слід вести мову про обстоювання прозаїком ідеї державності України, яка “була провідною в історичній прозі Михайла Старицького” (Н.Левчик).2 В умовах жорсткої цензури письменник мусив знаходити і знаходив форми і прийоми, аби означену ідею зреалізувати і “прямим” текстом, і контекстом. Перш за все звертається увага на цілком зоровий образ України, неодноразово виписаний Старицьким у різних геополітичних ситуаціях і в різних пафосно-стильових тональностях (трилогія, дилогія, “Облога Буші” та інші твори). Письменник створює такий чи інший образ України, інколи – фольклоризований чи у стилі давньоукраїнської поезії XVII – XVIII ст., коли образ рідної землі персоніфікується, інколи – прагматизовано-реалістичний, але майже завжди включає до образу просторовий обрис, ставить Україну поряд з іншими суверенними державами. Більше того, в цілому ряді випадків прозаїк виразно окреслює геополітичну ситуацію на європейському континенті, де Україні як самостійній державі відводиться дуже помітна роль цілком у дусі відомої тези Гердера про ледь не месійне її призначення. Власне, ідеться про досить чітко означену історіософську тенденцію геополітичного звучання, початки якої у прозі Старицького слід віднести до першої повісті митця “Облога Буші”. Саме там він уперше означив аналізовану проблему, виявивши своє розуміння геополітичної ролі України на межі “двох століть”, “двох культур”, “двох стихій” – Заходу і Сходу. Ідея державності України в романах і повістях письменника реалізується і в інших проявах та формах вираження, передовсім через штрихами означену історичну тяглість України від княжих часів, а також через історіософські внутрішні роздуми героїв (насамперед, Хмельницького, Мазепи, Дорошенка), через відповідне зображення українсько-польських взаємин, міжконфесійних стосунків тощо. Кожне з міркувань автор дисертації належно аргументує прикладами з художніх текстів.

Важливим прийомом реалізації прозаїком історіософських ідей національного звучання у романах є відповідне – історіософське – трактування образів, передовсім образів історичних осіб. Відзначається той факт, що практично в кожному з романів Старицький закладав полемічний елемент, спрямований на своєрідну реабілітацію тих подій чи осіб української історії, навколо яких з тих чи інших причин склалися неоднозначні, здебільшого прикрі для національних почуттів українців, судження. Старицький же трактував такі події і таких діячів із позицій національно-демократичних, проукраїнських. Ідеться про антисенкевичівську лінію в осмисленні Визвольної війни середини XVII ст. і її ватажка Богдана Хмельницького, про антиімперське, “антианафемське” трактування образу  і справ Івана Мазепи та про історично правдиве трактування постаті Петра Дорошенка, про “антирозбійницьке” трактування гайдамацького руху й соціальних виступів Кармалюка тощо. Тут ідеться не про художній образ взагалі і не про рівень майстерності його художнього втілення, а саме про історіософську (у т.ч. політичну, ідеологічну) складову, про його осмислення у площині історіософії.

Історіософського звучання, полемічної загостреності, реалізованої здебільшого контекстуально, набирає під пером Старицького і важлива проблема мотивації причин війни, розпочатої Б.Хмельницьким. І тут очевидне антисенкевичівське спрямування. Український письменник послідовно проводить і художньо обґрунтовує тезу, що не особиста образа рухала Хмельницьким, а бажання відстояти національну свободу і віру. До речі, Старицький як різкий і принциповий противник унії й католицизму у своїх творах саме релігійну експансію виставляє основною причиною міжнаціонального, міжконфесійного розбрату, початку й розгортання війни з Польщею. Релігійний чинник як перша з ключових причин збройної боротьби  особливо яскраво виявляється у трилогії “Богдан Хмельницький”, в “Останніх орлах”, у повістях “Облога Буші” й “Первые коршуны”, меншою мірою і художньо витонченіше в “Заклятому скарбі”.

Із цілим рядом попередніх спостережень і суджень пов’язана (чи ними певною мірою обумовлена, чи сама їх певною мірою обумовлює) одна із ключових проблем-ідей історіософського звучання, закладена практично у всіх романах письменника, – ідея національної єдності. Вона у творах художньо “пропагується” і через “прямий” показ її – єдності – позитивного сенсу, і за принципом “від протилежного” – через показ руйнівних наслідків відсутності такої єдності. У цьому сенсі розглядаються два “феномени–символи української історії” (І.Дзюба) – “Чорна рада” і “Руїна”, котрі у великій прозі Старицького присутні дуже виразно  і промовисто. Письменник у романних полотнах дуже часто і в різних смислових контекстах обстоював ідею єдності як запоруку успішної боротьби за Україну, державного будівництва і державної незалежності. Особливо це стосується трилогії й дилогії, де масштаб описуваних подій справді дозволяв оперувати поняттями й чинниками геополітичної величини. В “Останніх орлах” і “Разбойнике Кармелюке” така ідея майже “не звучить”.

У пункті 2.5.2. “Козакофільство в романах (прозі) Старицького” стверджується, що активно пропагована письменником ідея козакофільства набирає помітного історіософського забарвлення. Явно гоголівського “походження”, ця ідея у творчості письменника бере початок із драматургічної обробки Старицьким “Тараса Бульби”, широко розгортаючись у всій спадщині. Мотив козакофільства у творчості прозаїка був, очевидно, не тільки самодостатнім у своїй суті (хоч і таким його можна осягати), а виступав першою ланкою своєрідного смислового ланцюжка між двома опозиційними точками: патріотизму і відступництва (національного запроданства, котре незрідка виступало і в іпостасі відступництва у вірі). Ланцюжок мав такі смислові ланки: козакофільство – “гречкосійство” – “малороссийское дворянство” (чи польське шляхетство). Художньо відтворюючи цей смисловий ряд, кожен його складник окремо чи загалом обмірковуючи, письменник не просто щось чи когось возвеличував або викривав, а творив свої історіософські чи морально-етичні “надзавдання” в системі й послідовно. Аргументовано відзначається, що в романах Старицького, порівняно з його повістями, ідеї козакофільства реалізуються значно глибше, різногранніше, художньо й ідейно розмаїтіше, спираючись на художній досвід не тільки Гоголя, а й Костомарова, Метлинського, Шевченка... Козакофільський мотив у Старицького реалізується, зокрема, через художнє осмислення феномену українського козака і козацтва, через трактування феномену Запорозької Січі, образ якої широко фігурує у трилогії й дилогії. Письменник не апологетизує беззастережно Січ і запорозьку вольницю, а демонструє щодалі (від трилогії до дилогії) критичніше до неї ставлення, особливо “очима” молодого Івана Мазепи. Старицький у романах і повістях виписує цілу галерею козацьких типів, але свої козакофільські думи та їх динаміку найвиразніше втілює через образи Івана Богуна (ідеал) та Івана Сірка (явно неоднозначна, у т.ч. негативована оцінка). Диференційованим показом Січі й козацької вольниці Старицький додатково художніми прийомами пропагував ідею єдності, організованості, критично оцінював стихійну силу і обстоював ідею керованості і цілеспрямованості боротьби. У такому осмисленні мотиву козакофільства, як і принципів організації політичного життя, можна спостерігати й деякі ремінісценції із західноєвропейських літератур.

Інший напрям дослідження проводиться у пункті 2.5.3. “Морально-етичні аспекти проблематики”. Глибока й усвідомлена релігійність Старицького як визначальна риса світогляду митця стала основою його морально-етичної “програми” при постановці й художньому осмисленні майже всього кола проблем. Таке твердження стосується і розглянутих вище проблем національно-державницької семантики чи того ж мотиву козакофільства. Адже, скажімо, вже аналізована ідея єдності, безсумнівно, включає в себе моральнісний “інґредієнт”. Моральнісна підоснова кладеться письменником і в широко культивовані ним у великій прозі мотиви віри, вірності, відданості, та особливо в їх смислові альтернативи – мотиви національної, релігійної зради, відступництва, запроданства. Закорінення мотивів такого плану у творчості митця вельми глибоке, і веде свою генезу від українського фольклору і давнього письменства (згадуються драми Старицького “Маруся Богуславка”, “Остання ніч” та ін.). В означеному сенсі аналізуються виписані прозаїком образи Яреми Вишневецького, Барабаша, Пешти, Грабини-Грабовського, Марильки, Кречовського, Сари, Гонти та ін.

У площину морально-етичну Старицьким зазвичай переводяться і проблеми та конфлікти соціального плану. Чіткіше ця тенденція проявилася в новелістиці й повістевій прозі письменника, особливо в “не-історичних” повістях (“Розсудили”, “Байстря”, “Зарница”), частково резонувала вона і в романах. Соціальне як проблема в романних полотнах більшою мірою реалізувалося в дилемі “волі–неволі”, звісно, передовсім особистісної, хоч вона, природно, вельми тісним чином переплітається з “волею–неволею” національною, релігійною тощо.

Виразний морально-етичний чинник присутній і в моделюванні Старицьким у романах численних любовних історій, котрі у творах мали поліфункціональну семантику. В цьому разі йдеться про фактор моральності у любовних взаєминах героя і героїні, про те, як його подає й осмислює автор. Письменник у романах виписує різні типи любовних доль і ситуацій, інколи вдається до “теоретичних” розмірковувань про те, яка є любов (кохання). Як і в інших аспектах, в осмисленні любовних колізій теж присутній релігійний фактор, часто фігурує категорія гріха. За приписами романтичної поетики Старицький неодноразово через підтекст (контекст), а то й “пряме” зображення, вдається до контрастного виписування любовних мотивів – чистої, світлої, одухотворюючої, “тихої” любові (кохання) і палкої пристрасті, частіше гріховної і руйнівної у своїй суті. Узагальнено мовлячи, письменник протиставляє любов егоїстичну, любов “для себе” і любов альтруїстичну, самовіддану, любов “для коханого (коханої)”. У цьому ж контексті трактує прозаїк і проблему любовної зради.

Отже, морально-етичний чинник, зумовлений передовсім фактором віри, доволі виразно проявився у проблематиці романів Старицького, помітно “згущуючи” їх ідейно-художній зміст і засвідчуючи високу мистецьку вправність автора.

Пункт 2.5.4. – “Гуманістична “програма” в романах”. Стверджується, що вся багатогранна творчість Старицького, побудована на християнських духовних цінностях і національно зорієнтована, є глибоко гуманістичною у своїй суті. Все широке коло тем і проблем, заявлених у творах, знаходить доконечне вирішення саме в гуманістичній площині. Навіть виписуючи картини жорстоких міжнаціональних, міжконфесійних, міжособистісних протистоянь, нищівних битв чи кривавих страт, письменник, який не тільки обстоював право рідного народу боронити все коло своїх прав і вольностей, але й устами багатьох героїв закликав це робити, усе ж із великим внутрішнім жалем і болем відтворював трагічні сторінки минулого. І саме трактування безкомпромісної боротьби як трагедії для народів і людей обумовлювало гуманізм авторської позиції. У дисертації підкреслюється також, що Старицький у ряді творів (трилогія, дилогія) доволі послідовно, хоч і не так виразно, як П.Куліш у “Чорній раді”, моделює конструктивну, гуманістичну смислову альтернативу війні і руїнництву – образ хутора як образ-символ іншого (можливо, ідеального в тому часі) способу життя української людини (Суботів у першій книзі трилогії, хутір Сича в дилогії тощо). Можна твердити, що Старицький із явною симпатією ставиться до гармонійного хутірського життя “природної” людини (наприклад, Галини з дилогії), до його гуманістичної наповненості. Першооснова ж такого симпатизування – та ж релігійність митця. Підсилює “хутірські” симпатії письменника і той цікавий, художньо переконливий “факт”, що в романах почувають себе щасливими (хай навіть тимчасово чи відносно) ті герої, котрі потрапили в “рай” хутірської ідилії чи жили в ньому, і навпаки, вихід зі спокою хутірського життя обертався для героїв тривогами, бурями, поринанням у хаос суєтного життя.

У контексті гуманістичного змісту романів Старицького розглядається і вже згадуваний у “морально-етичному” пункті мотив любові (кохання). Власне, на цьому популярному у прозаїка мотиві морально-етичний і гуманістичний принципи “змикаються”, виражаються на одній смисловій “території”. Тож і запальна, егоїстична любовна пристрасть у кінцевому своєму вияві не тільки деморалізуюча, але й дегуманізуюча. І в суспільних, і в особистісних вимірах. Природно, що глибока, щира, безкорислива, духовно збагачена любов виставляється письменником і моральною, і гуманістичною. Глибокий гуманістичний зміст закладається Старицьким у концептуально обстоюваний у всій творчості мотив Божої любові. Особливо тут показові “не-історичні” повісті класика.

Підрозділ 2.6. “Герой у романах. Структура образів”. Реалізується спроба визначити загальніші, концептуальні особливості творення художніх образів Старицьким і їх втілення в романах письменника. Відзначається драматургічна “школа” митця в цій проблемі. Мовлячи про концептуальні засади образотворення у прозаїка, передовсім наголошується на визначальній ролі релігійного чинника. Людина як Божа істота, з якої й волосина не впаде без волі Творця (ця теза буквально рефреном звучить у всій творчості майстра), виписувалася і трактувалася у відповідних координатах. Звичайно, герой творів Старицького, у т.ч. романів і повістей, був і соціальною істотою, часто, особливо в історизованих творах, виявляв свою національну сутність, родинні чи інтимні почуття, але над усім цим було око і слово Боже. Саме воно визначало всі особистісні (і суспільні теж) сутності кожного з героїв, розводячи їх до полюсів праведності чи гріховності. Цим же чинником у більшості випадків визначався і фінал долі героїв.

Іншим концептуальним чинником, котрий посутньо впливав на принципи образотворення, у Старицького був чинник жанрово-стильовий. З огляду на доволі ускладнене стильове “обличчя” Старицького-прозаїка, на видиме домінування романтичного дискурсу за більш чи менш очевидних проявів інших стильових ознак, передовсім реалістичного плану, природно, відбувалися й певні (відповідні) смислові “реакції” в образотворенні. Незрідка різностильові образотворчі чинники у прозі Старицького, передовсім у його романах, виявлялися навіть у творенні одного персонажа, насамперед, звісно, персонажа лідерського типу, сильної особистості, правителя, вождя. Герой такого типу – переважно герой романтичної літератури, котрий письменством, у т.ч. й українським, шукався і знаходився здебільшого в національній історії.

Одначе, відкривши “людину історичну” і ставши на шлях осмислення національного характеру, європейські й українські романтики, а серед них значною мірою і Старицький, мусили зважати на доволі важливу обставину у процесі образотворення “історичної людини”, котра була не тільки певним психологічним типом, але й мала власну справжню історію. Отже, йдеться про дотримання принципу історизму чи якоїсь його міри в образотворенні.

Виписуючи образи “історичних” людей переважно за приписами романтичного дискурсу, чому посутньо сприяло і пригодництво як жанрово-видова ознака романної прози Старицького, письменник здебільшого мусив зважати і на реальні біографії кожної конкретної людини. Саме конкретна постать видавалася переконливішою у будь-якій стильовій площині, особливо в тій, котра близько стоїть і до реалістичного зображення, якого прозаїк не цурався. Такий стильовий синкретизм особливо властивий для творення образів реальних історичних осіб, того ж Богдана Хмельницького, наприклад. Далі в роботі аналізуються особливості творення образу гетьмана та інших романних героїв.

Романтичний стильовий дискурс визначальним (чи й абсолютним) чином формує і концепцію творення образів ряду історичних осіб, котрі під пером автора підносяться до рівня образів-символів (називаються й аналізуються романні образи Залізняка, Кармелюка, Ганни Золотаренко, Марильки-Єлени, Кривоноса і найдетальніше – Богуна, особливо показового в означеному сенсі).

У підрозділі характеризуються концептуальні ціннісні орієнтації романних героїв Старицького. На основі проявів типових ціннісних позицій виділяються (за В.Халізєвим) кілька літературних надтипів (“сверхтипов”), у суті своїй надепохальних та інтернаціональних: герой (надтип) авантюрно-героїчний, трагічний, житійно-ідилічний і  “негативний” (“антигерой”). Оскільки герої Старицького виявляють ознаки різних “надтипів”, у дослідженні проводиться відповідний аналіз. Скажімо, у площинах авантюрно-героїчного надтипу розглядаються образи майже всіх центральних героїв романів –Хмельницького, Мазепи, Дорошенка, Залізняка, Богуна, ряду героїчних типів жінок – Ганни Золотаренко, Мар’яни Гострої, Орисі Завісної та ін.

Вельми важливий і цікавий аспект образотворення в романах і всій прозі Старицького, своєрідна родзинка в його галереї героїв, – широке коло жіночих образів та концепція їх мистецького трактування. В дуже багатьох творах письменника, драматичних і прозових, жінки є центральними чи одними з ключових персонажів. У прозі це Ганна, Оксана, Марилька (трилогія), Мар’яна, Галя, Фрося (дилогія), Уляна та інші героїні в “Разбойнике Кармелюке”, Дарина, Сара, Пріся в “Останніх орлах” та ін. Більшість із цих образів мають у своїй сутності лідерський характер, вольову вдачу, а множинність таких типів засвідчує відповідну тенденцію Старицького в концепції жінки. Водночас автор дослідження висловлює і обґрунтовує гіпотезу про те, що формування “жіночого простору” (жіночих образів чи й сюжетних ліній) в романах, особливо в “Разбойнике Кармелюке”, де відчуваються навіть феміністичні акценти, імовірно належить Людмилі Старицькій-Черняхівській, у тісній співпраці з якою Старицький творив романні полотна (це міркування ще потребує додаткового аналізу). Семантичне поле жіночого образу письменник дещо розширив у повістевій прозі, особливо у творах на теми сучасності (“Розсудили”, “Байстря” і особливо – “Зарница”).

При аналізі образної структури  романів насамперед відзначається, що загальна “заселеність” кожного з творів відносно невелика, причому майже абсолютна авторська увага концентрується навколо стрижневих героїв і їх найближчого кола. Структура романних героїв, безсумнівно, визначалася Старицьким з урахуванням родо-жанрових ознак творів, передовсім їх ознак як романів на історичну тематику і пригодницьких. Вказується на відповідний досвід В.Скотта і П.Куліша.

Важливим чинником, який помітно впливав не тільки на семантику образів, але й на організацію їх структурування в межах одного твору чи в контексті з іншими, була закладена в них полемічна тенденція різного ґатунку і спрямованості, яка частіше виявлялася через виписані (змодельовані) письменником опозиційні пари героїв. Далі відзначається універсальна, ідеологічно глобальна опозиційність (антисенкевичівська у трилогії, скажімо, чи антипушкінська у дилогії про Мазепу тощо) чи суміжна опозиційна парність образів, яка виявляється зазвичай у межах одного твору (Ганна – Марилька, Кривоніс – Ярема у трилогії і под.). Своєрідною антитезою до означеної структурної опозиційності героїв називається творення Старицьким у різних романах і повістях семантично однотипних (чи майже однотипних, схожих, близьких за семантикою) персонажів. Причому ця тенденція виявляється не в якомусь одному творі, а при зіставленні галерей образів різних романів і повістей. Природно, що й характеристичні риси таких персонажів схожі. Скажімо, низку однотипних позитивованих рис мають стрижневі образи романів – Хмельницький, Мазепа, Дорошенко, Залізняк, Кармелюк, – рис, які мають бути властивими, за Старицьким, правителеві чи ватажкові. Схожий принцип зіставлення й інших доволі отнотипних за художньою семантикою образів: Ганни Золотаренко (трилогія) і Мар’яни Гострої (дилогія), Марильки (трилогія) і Ядвіги (“Заклятий скарб”), Антося Корецького (“Облога Буші”) – Грабини-Грабовського (трилогія) – Левандовського (“Останні орли”) тощо. Відзначається також певний психологізм образотворення, який виразніше проявився в повістях.

Концепції героїв у прозових творах Старицького виписувалися у класичній виражальній манері і з застосуванням випробуваних літературних прийомів: портретування героя, його характеристики з допомогою інтер’єрів, пейзажів, через дію персонажа (т.зв. зовнішній план образотворення); самохарактеристика героя, внутрішні монологи, роздуми, сни (внутрішній план); а також опосередковані зображально-виражальні характеристики – враженнєві оцінки одних героїв іншими, нагнітання синонімічних тропів тощо. Отже, авторитетний і майстерний “сюжетник” Старицький і в сфері образотворення виявив себе зрілим і різноплановим майстром.

У висновках до розділу підкреслюється, що написані за неповні
10 років сім великоформатних романів письменника об’єктивно стали важливою і вагомою частиною української романістики кінця ХІХ ст., багато в чому новаторською.

У третьому розділі дослідження – “Проблематика і поетика повістей Михайла Старицького” – окреслюється “повістевий” контекст українського письменства рубежу ХІХ – ХХ ст. і місце в ньому Старицького-повістяра, визначаються родо-жанрові і стильові характеристики його семи повістей. При цьому відзначається особливий жанровий різновид “Зарницы”, котра кваліфікується як повістина чи “маленька повість” (зазвичай її відносили до оповідань). Вносяться посутні видозміни й до характеристик інших повістей: “Облога Буші”, “Червоный дьявол”, “Первые коршуны” – романтичні повісті історичної тематики, “Заклятий скарб” – романтична повість пригодницько-легендарного змісту, “Розсудили” – романтично-реалістична повість морально-етичної проблематики, “Байстря” (“Безбатченко”) – романтично-реалістична, соціально-психологічна повість морально-етичної проблематики, “Зарница” – соціально-психологічна, ідеологічна повістина, в якій тісно переплітаються романтична й реалістична поетика. Літературним контекстом для повістей Старицького виступають відповідні жанроутворення І.Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, О.Кониського, Б.Грінченка, І.Франка, М.Коцюбинського та ін.

У підрозділі 3.1. “Жанрово-стильові особливості повістей” дисертант зосереджується на тих жанрово-стильових аспектах, про які не велася мова в “романному” розділі. Вказується на особливу проблемність жанрового кваліфікування повістей взагалі, ускладнену у випадку Старицького, скажімо, авторськими підзаголовками до творів чи визначеннями в його епістолярії. Практика жанрового еклектизму щодо творів Старицького збереглася і в радянському літературознавстві. На основі аналізу різних якостей повістевої прози Старицького автор дисертації пропонує власні жанрово-видові характеристики кожної з повістей (див. вище).

Доволі детально, розвиваючи “стильові” судження з першого розділу, аналізуються стильові ознаки повістей, співвідношення в них домінуючого романтичного дискурсу й вельми помітного в ряді повістей реалістичного. Щодо останнього у творчості Старицького зауважується, що його проявлення взагалі обумовлюється рядом причин, серед яких передовсім треба назвати принаймні дві: домінуванням класичного реалізму в усьому українському письменстві другої половини ХІХ ст., у т.ч. і в 90-х роках, коли  стильова “інерція” реалізму була дуже відчутною; а також особливостями індивідуального стилю Михайла Петровича, його особливою стильовою “чутливістю”, бажанням і спромогою художньо переконливо (більш чи менш) синтезувати поетику романтичного й реалістичного дискурсів. Старицький із його естетичною розімкненістю у світ, із його “духом пошуковості й експериментаторства” є не тільки (і не стільки) типовим, але і (скільки) своєрідним репрезентантом свого часу з погляду стильових характеристик. Під цим ракурсом осмислюються стильові характеристики повістей.

За жанрово-стильовими ознаками повісті Старицького, написані на історичному матеріалі, посідають в українському історико-літературному процесі чільне місце, відзначаються новаторством, фактично започатковують широкий згодом масив белетризованих “звичайних” і пригодницьких оповідань та повістей на теми історії України, написаних А.Кащенком, Б.Лепким, Наталеною Королевою, А.Чайковський, Ю.Опільським, іншими майстрами пера (звичайно, кожним у міру таланту й розуміння історії та художніх завдань) з чітко визначеною патріотичною метою.

Повісті “не-історичного” змісту, написані Старицьким (“Розсудили”, “Байстря”, “Зарница”), за тими ж жанрово-стильовими чинниками традиційніші у своєму літературному часі, більша цінність окремих із них – у проблематиці.

Підрозділ 3.2. “Проблематика романтичних історико-пригодницьких повістей” розпочинається аналізом ключової для Старицького проблеми національного, активно реалізованої в повістях “Облога Буші”, “Заклятий скарб”, “Червоный дьявол”, “Первые коршуны”. Проводяться відповідні типологічні паралелі з романістикою письменника. Проблема національного в повістях (і всій прозі) Старицького реалізувалася і через релігійних фактор (захист національних інтересів через захист рідної предківської віри, її святинь, що проявлялося у всіх повістях з історичним тлом, але особливо виразно в “Облозі Буші” й “Первых коршунах”, де ця тема заявлена і публіцистично, і художньо глибше, на рівні образотворення, образної символіки тощо), і в історіософських позиціях (державницькі нотки у творенні образу України, ідеї козакофільства), й у видимому дотриманні принципу історизму, коли активно “промовляла” й “виховувала” в героїко-національному дусі сама історія, її етапні періоди, її конкретні діячі і вершителі.

У підрозділі звертається увага й на мікрорівневу реалізацію проблеми національного, передовсім на рівень образотворення: аналізується галерея однозначно патріотичних (щодо України) героїв, своєрідних героїв-символів (майже всі оборонці Буші, передовсім Орися Завісна; Ясь у “Заклятому скарбі” та ін.), але відзначається, що з погляду художнього семантично місткішими, цікавішими, у т.ч. з погляду національного, є образи інші, рельєфніші, подані в певній динаміці. Перш за все маються на увазі герої-протагоністи Антось Корецький (“Облога Буші”) і Ядвіга Потоцька (“Заклятий скарб”). Саме такі герої найбільше змушують читача замислитися над суттю їхнього характеру, а отже і катарсисна функція їх вагоміша у порівнянні з героями статичними, однозначними. Здійснюється аналіз відповідних повістевих образів, відзначається, що виразно означена в повістях історичної тематики проблема національного тісно й органічно переплітається з проблематикою морально-етичного звучання, реалізуються і просвітницькі ідеї автора.

Категорія національного знайшла відображення і в доволі специфічно та промовисто виписаних і потрактованих образах неукраїнців (поляків, євреїв, московитян, менше – турків і татар). Відповідні романні й повістеві образи трактуються Старицьким через призму національно-державницьких інтересів України в тих часах, які описані у творах. Посутню роль у цій проблемі, особливо в зображенні польської сторони, посідає релігійний фактор. Підкреслюється й наголошується, що переважно негативне зображення неукраїнців у творах Старицького історичної тематики переконливо мотивується передовсім фактором національної (в т.ч. релігійної) свободи, на яку брутально посягнули іноземні загарбники чи їхні прибічники. Водночас у творах Старицького виписано і ряд привабливих образів поляків чи євреїв (Левандовський, ротмістр, Радзієвський, Юдко в “Юркові Довбиші” та ін.). Робиться висновок, що різнопланове трактування письменником геополітичних інтересів сусідів–ворогів і “союзників” – доволі виразно доповняє систему історіософських, національно-державницьких позицій митця, глибоко патріотичних і гуманістичних у своїй суті.

Крізь описуване історичне тло, пригодницькі перипетії сюжетів, виразне релігійне й національне забарвлення в повістях Старицького на історичну тематику проступають і знаходять певне осмислення проблеми соціального й морально-етичного характеру, котрі безсумнівно слід аналізувати в нерозривній, органічній сув’язі з проблематикою іншою. Скажімо, розв’язання тих же соціальних чи морально-етичних проблем, як правило, письменником пропонувалося у площині релігійної (християнської) моралі. Така настанова є питомо неонародницькою. Означена проблематика особливо виразно проявилася в “Облозі Буші” й “Заклятому скарбі”, в образах Орисі й Антося, Яся і Ядвіги, менше в “Первых коршунах” (образ  Семена Мелешкевича).

Повісті Старицького на історичну тематику привертають увагу й тим, що зображувані в них події відбуваються переважно в міському середовищі з відповідним міським антуражем. Ця риса теж є одною з особливостей повістевого доробку письменника. Власне, урбаністична тема означилася у всій творчості класика, й означилася доволі своєрідно. У зображенні міста переважає та тенденція, що воно – місто – показується як опозиція (передовсім морально-етична) селу, котре було й лишається, за ідейно-естетичними принципами Старицького, оберегом усіх національних чеснот і цінностей. Місто ж, – це “Содома”, яка “скаженіє і гуля”. Водночас твердиться, що письменника не можна назвати і “співцем села”, він ним не був ні за концептуальними світоглядними настановами, ні за творчими уподобаннями. Соціальна проблематика і сільська фактура йому не завжди вдавалася. Висловлюється, отже, міркування, що не село як таке і не місто як таке цікавили митця, а людина в тих чи тих обставинах, можливість її самореалізації, її гармонії з собою і світом в атмосфері міста чи села. Постановкою теми міста і її трактуванням, а стосується це насамперед творів соціального звучання (повістей, оповідань, поезій), Старицький по-своєму продовжив лінію своїх сучасників (Нечуя-Левицького, Мирного, якоюсь мірою – Яричевського, Щоголева). Це з одного боку бачення. А з іншого, у повістях з історичним тлом письменник поставив місто, міське життя у центр художнього зображення, наснажив “тему” громадянськими інтонаціями, адже місто в нього – не просто місто, а Київ, “славний”, “святий”, “золотоверхий”, “богообраний”.

Кожна з аналізованих чотирьох повістей Старицького, написаних на історичному матеріалі, стала цікавим, своєрідним, помітним (але майже не поміченим істориками літератури) внеском письменника в українську прозу рубежу ХІХ – ХХ ст.

У підрозділі 3.3. “Романтично-реалістичні повісті морально-етичної проблематики” аналізуються повісті “Розсудили”, “Зарница”, “Байстря” (“Безбатченко”). Автор дисертації вдається до переосмислення проблематики кожної з них. Стверджується, що за всієї очевидності і, можливо, важливості соціальних аспектів зображуваного в повістях життя, за всієї виразності (мальовничості, ґрунтовності) сільської фактури і в “Розсудили”, і в “Байстряті” ключова домінанта залишається релігійно-моральнісною, чи моральнісно-релігійною, де під релігійністю розуміється, звісно, християнська (православна) мораль. Ця ж домінанта складає сутнісну підоснову й повістини “Зарница”, а вже через її призму осмислюється питання ідеологічно-світоглядні. Скажімо, заявлене в повісті “Розсудили” глобальне протистояння добра і зла втілюється й реалізується через відповідно вибудувану образну систему, через різке протиставлення сільських “діоктитів” і “гіпоменів”. Між цими двома полюсами – Степан Петраш і ... образ гріха. Так, у релігійно наснаженій творчості Старицького образ гріха присутній вельми часто, він тут цілком логічний і функціонально активний (в аналізованих трьох повістях особливо). Ще в повісті “Розсудили” митець виписав своєрідну “програму добра” (настанови панни Олексаші Степанові Петрашу), подавши її в “Зарнице” вже як світоглядну ідеологію головної героїні, а потім художньо реалізувавши і в “Байстряті”. Відзначається важлива риса майстерності прозаїка: означені в кожній із повістей важливі соціальні й морально-етичні проблеми, які мають широке суспільне значення, Старицький обов’язково переводить у площину зовсім конкретну і вельми прагматичну, на рівень душі окремої людини й на рівень родини, взаємин чоловіка й жінки. Таким чином “забезпечується” неабиякий художній ефект кожного твору. Степан і Домаха в “Розсудили” (тут, правда, додається ще один важливий образ Марини Шамраєвої, через який вирішується ряд сюжетних і смислових завдань), Антон і Докія в “Байстряті”, Галина і Васюк у “Зарнице” якраз і проходять випробування на християнську моральність, випробування добром і злом, правда, з варіюванням ситуацій. І, що характерно, кожен із персонажів зображений із видимою прихильністю автора (оповідача),але так само кожен (за винятком хіба що Марини і меншою мірою Домахи) у чомусь суттєвому, хай навіть епізодично, відходить від означених моральних імперативів, вільно чи мимовільно грішить і, відповідно, має спокутувати гріх чи каратися за нього. У повістях кожен із головних героїв (знову ж, окрім Марини) гине фізично (Степан, Домаха, Докія, Галя) чи морально (Васюк, Антон). Такий фінал, безсумнівно, по-християнськи символічний.

У кожній із повістей Старицький художньо втілював ідею гармонійного облаштування людського суспільства загалом, родини й людини зокрема на основі християнських доброчинностей, збагачених просвітительськими ідеалами. Правда, кожна з повістей має свої “нюанси” у ключовій проблематиці, які визначаються й детально аналізується в дослідженні. Підкреслюється, що акценти на морально-етичних, християнських імперативах зумовлювали певну “відхиленість” повістей Старицького від “магістрального” шляху української повістевої прози другої пол. ХІХ ст., позначеного пріоритетами соціального змісту. В аналізі повістей автор незрідка полемізує з деякими ранішими їх оцінками.

Стисліше аналізуються інші наявні в повістях теми-мотиви: тема землі, просвітництва, мотив любові (кохання) тощо.

Окремий розділ (3.4. “Герой у повістевій прозі”) присвячений характеристиці концепції “повістевого” героя, засобів його творення. Проводяться відповідні типологічні паралелі з романістикою. Відзначається відносна статичність абсолютної більшості образів у творах історичної тематики і їх еволюція в повістях не-історичних: дуже суттєва в “Байстряті”, дещо менша в “Зарнице” й відносно незначна в “Розсудили”. У повістях історичної тематики значно виразніше контрастування образів, зумовлене і романтичною стильовою домінантною в них. У повістях (і новелістиці) Старицький практично не вводить “зайвих”, “необов’язкових” персонажів. Водночас повістеві герої репрезентують собою доволі широкий соціальний і національний спектр, основні верстви суспільства, правда, не в одну епоху. Є “пригодницькі” герої, історичні персонажі, “нові люди”, активний “жіночій простір” тощо.

Завершальний підрозділ цієї роботи – 3.5. “Психологізм. Інші ознаки майстерності”. Зазначається, що психологізм став однією із ключових ознак оновлення художнього письма рубежу ХІХ – ХХ століть і що українська література пройшла свій, багато в чому аналогічний до “сусідських”, можливо, дещо “припізнений”, шлях до осягнення психологічних глибин характеру героя. Певним етапом на цьому шляху стала проза класиків – Нечуя і Мирного. У романах і повістях Старицького, як і в його новелістиці, попри відсутність чіткої послідовності в освоєнні психологізму, тенденція до поглиблення психологічного зображення простежується досить очевидно, особливо в не-історичних творах. Психологізація письма зазвичай у Старицького досягається через внутрішні монологи (роздуми), функціональні пейзажі, посилення ліричного начала, введення прийому сну чи марення тощо. Серед повістей письменника найбільш психологізована остання за часом написання – “Байстря”, дещо менше – “Зарница”, а серед романів глибша й виразніша психологізація характерів і ситуацій спостерігається у третьому романі трилогії, в дилогії та в “Разбойнике Кармелюке”. У них явно домінує описовий психологізм, але він доведений тут до високого рівня відтворення.

Художню майстерність прози Старицького засвідчують також увага до художньої деталі, доволі активне використання фольклорних елементів, художнього досвіду давнього українського письменства, ідей та образної структури світової літератури й історії, неабияка мовна майстерність тощо.

У підсумках до розділу стверджується, що сім аналізованих повістей дають багато ідейно-естетичної інформації як у зв’язку з загальними тенденціями розвитку епічних жанрів у нашому письменстві перехідної доби, так і з огляду на обстоювані Старицьким принципи індивідуальної творчої системи.

У загальних висновках дисертації зазначається, що прозові твори Старицького, включно з новелістикою, написані у найплідніший і найрізногранніший період творчості письменника, в пору його мистецької зрілості і громадянської мудрості, відобразили цілий ряд концептуально важливих тенденцій тогочасного українського літературного процесу і водночас стали вагомим і важливим внеском у літературну скарбницю, багато в чому своєрідним і новаторським. Безсумнівно, прозова спадщина Старицького заслуговує на включення в історико-літературний процес і в активний науково-дослідницький обіг.

Резюмується важливість відкритих і обґрунтованих автором дисертації аспектів світоглядної, ідейно-естетичної системи Старицького, зокрема, релігійного чинника, історіософії, стильових особливостей тощо. Визначається коло загальних, концептуальних проблем, реалізованих у прозі письменника-класика – національних, морально-етичних, гуманістичних. Натомість соціальний аспект у творчості Старицького, на якому зазвичай раніше акцентувалася увага дослідників, не називається пріоритетним, домінантним у проблематиці.

Дисертант указує на формально-змістові параметри прози Старицького, немало з яких відзначалися новизною чи були серед незужитих: у сфері жанру – циклічність, епопейність романів, історико-пригодницький різновид; у сфері сюжету – значна активізація пригодницького чинника; у сфері образотворення – особливості реалізації “жіночого простору”, майстерне структурування героїв тощо. Художня творчість Михайла Старицького як плід його небуденного таланту, водночас спиралася на багатий досвід українського і світового письменства, була і є його невід’ємною частиною.