ПРОБЛЕМИ СТАНОВЛЕННЯ ПОЛІТИЧНОГО ЛІДЕРСТВА НА РЕГІОНАЛЬНОМУ РІВНІ (НА ПРИКЛАДІ ПІВДЕННОГО РЕГІОНУ)

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, її значущість, показано зв’язок із науковими програмами й темами наукових досліджень Української Академії державного управління при Президентові України та Одеського регіонального інституту державного управління, сформульовано гіпотезу, мету й завдання, визначено об’єкт, предмет і методи дослідження, розкрито наукову новизну отриманих результатів і їх практичне значення, подано інформацію про апробацію і впровадження роботи, відомості про публікації з теми дисертаційного дослідження, зазначено структуру дисертації та її обсяг.

У першому розділі – “Теоретико-методологічні засади дослідження політичного лідерства” – подається аналіз зарубіжної і вітчизняної наукової літератури, визначаються концептуальні підходи до аналізу вияву політичного лідерства як управлінської функції влади; обґрунтовується взаємопроникнення й розмежування понять “лідерство” і “керівництво” в державному управлінні, що дає можливість висвітлити ступінь наукової розробки теми, обґрунтувати необхідність переосмислення й розробки теоретико-методологічних аспектів дисертації. Визначається загальна методологія дослідження регіонального політичного лідерства.

Важливими для розуміння політичного лідерства виявилися: роботи політико-філософської спрямованості, політико-організаційних і конституційних форм правління відповідно до історичних умов та епохи, що розроблялися, починаючи від античних філософів до основоположників марксизму; наукові й політичні біографії видатних особистостей, їх життєопис, оцінка українськими й російськими філософами та істориками.

Особливо цінними для нас були концепції політичного лідерства, висвітлені в працях Р.Таккера, М.Вебера, М.Херманн, Г.Лассуела, З.Фрейда, Г.Лебона, Є.В’ятра, Ж.Блонделя; теоретиків вивчення соціально-психологічних аспектів політичного лідерства Л.Гозмана, Б.Паригіна, Є.Шестопал, Є.Кудряшової; українських дослідників В.Бебика, Б.Гаєвського, М.Головатого, Б.Кухти, В.Литвина, А.Пахарєва, Г.Почепцова, А.Пойченка, М.Пірен, О.Семківа.

Стосовно вітчизняної наукової розробки політичного лідерства слід зазначити, що, не дивлячись на порівняно невеликий період існування, маємо суттєві досягнення як у теоретичному, так і практичному вивченні політичного лідерства національного рівня. Разом із тим є критичні зауваження щодо:

-       відсутності цілісної вітчизняної концепції політичного лідерства;

-       створення необхідного рівня теоретичних узагальнень, які б розкривали специфічні, владно-статусні, соціокультурні та інші риси, що характеризують багатовимірність, багатоаспектність феномена політичного лідерства;

-       теоретичної невирішеності багатьох проблем формування й функціонування політичного лідерства, що потребує аналізу його ролі в процесі адміністративного реформування з погляду впливу на державне управління;

-       практичних досліджень, які б дали можливість чітко визначити сутність і природу, характерні риси загальнонаціонального й регіонального лідерства в період становлення незалежності.

Оцінюючи ступінь наукової розробки теми регіонального політичного лідерства, слід зазначити, що багатоаспектність природи політичного лідерства спричинила появу різних концепцій його вивчення. Усі вони є модифікаціями тих моделей, що перебувають у межах трьох основних напрямів, в яких проводяться дослідження: психологія лідерства, соціологія лідерства й політичне лідерство. Це дає можливість констатувати, що відсутня цілісна концепція аналізу цього складного феномена, яка б давала можливість вивчати регіональне політичне лідерство в динаміці, зокрема, розгляду політичних лідерів як суб’єктів державно-управлінських відносин.

Враховуючи масштабність і складність феномену політичного лідерства, в межах даної роботи, увагу зосереджено лише на двох аспектах, що мають найважливіше значення для нашого дослідження:

-       формально-посадовий статус, пов’язаний з наділенням владою;

-       суб’єктна діяльність з виконання покладеної соціально-політичної ролі;

Якщо перший аспект має ключове значення для оцінки індивіда як політичного лідера, то другий визначає не лише збереження владної посади, а також служить для оцінки лідера, як результативного чи не результативного, великого чи ординарного, вдалого чи банкрота і тощо.

Лідерство – це комплексне поняття,  засноване на вірі в лідера, підпорядкуванні й готовності послідовників іти за ним, брати участь у виконанні поставлених завдань, і разом з тим - керування ними, генерування нових ідей. Лідерство – це об’єктивна необхідність в організації спільної діяльності людей. Воно існує скрізь, де є групова, колективна діяльність.

Об’єктивна потреба лідерства зумовлюється управлінською функцією влади, тому критичний аналіз праць науковців дає можливість розгляду легітимності як фактичного визнання правомірності влади населенням регіону. Зокрема, у подальшому дослідженні ми розглядаємо легітимність як показник довіри населення до владних структур і вияв управлінської здатності політичних лідерів. Що, у свою чергу, зумовлює необхідність наукового розмежування політичного лідерства й керівництва і їх взаємопроникнення.

Діалектична єдність і суперечність інтересів держави й окремого регіону, власної зацікавленості визначає корінні відмінності й подібність в обсягах і характері відповідальності політичних лідерів, їх діяльності. Тому було уточнено зміст понять “регіон”, “регіональна політика”, “регіональне політичне лідерство”. Аналізуючи динаміку взаємовідносин між центром і регіонами протягом десятиліття незалежності України, автор виділяє три етапи становлення регіонального політичного лідерства, кожний з яких пов’язаний із специфічними особливостями  розвитку регіонів і політикою регіонів. Зокрема:

-       1991 до 1994 рр. - етап етнічного регіоналізму, коли прихильники розширення повноважень регіонів мали переваги (головна риса – наявність сильних атономістичних тенденцій, центром яких стають переважно регіони російськомовні чи компактного проживання етнічних меншин);

-       1994 до 1996 рр. розгортаються процеси зміцнення вертикальної виконавчої влади, коли центральна влада зміцнює свої владні позиції (етап характеризується зміцненням регіональної влади на місцях, початком розробки регіональних програм і відстороненням регіонального політичного лідерства від загальнодержавних рішень);

-       з 1996 р. починається процес заснування громадських організацій, об’єднань регіональних політичних лідерів, що сприяє їх самоідентифікації і посиленню ролі в розробці й здійсненні державної політики.

 На підставі цього автор доходить висновку, що регіональне політичне лідерство перебуває в пошуках оптимальних форм самоорганізації і захисту власних інтересів, обираючи шлях власної політичної реалізації: шляхом створення власних політичних партій чи організацій, комбінуючи складні схеми із загальнодержавними політично-економічними угрупуваннями чи просто зберігаючи нейтралітет.

Разом із тим, державі необхідна якісно нова регіональна політика, що передбачає чітке розмежування між центральними й місцевими органами влади, посилення ролі регіональних політичних лідерів, розширення їх повноважень і відповідно участі у процесі прийняття державних рішень. Оскільки, не зважаючи на прийняття ряду законодавчих актів щодо розвитку регіонів, посилення ролі регіональних органів влади, розширення їх повноважень, і участі у процесі прийняття загальнодержавних рішень, проблему управління регіоном не видається можливим вирішити раз і назавжди. На кожному з етапів розвитку постають щораз нові завдання, які вимагають неординарних підходів до їх вирішення.

Таким чином, проведений аналіз дає підстави стверджувати, що всі концепції вивчення політичного лідерства, зокрема регіонального політичного лідерства, мають різний ступінь повноти й обґрунтованості, що вимагає поєднання теоретичних та емпіричних основ дослідження. Тобто розгляду: взаємодії і взаємовпливу політичного лідерства й державного управління в межах системного підходу; статусної легітимності, що залежить від ступеня узгодженості інтересів населення й регіональних політичних лідерів і впливає на здатність до управлінської діяльності останніх; емпіричної типології політичного лідерства, що спиратиметься на систематизацію і узагальнення даних, отриманих шляхом соціологічних досліджень з метою виявлення стійких ознак чи груп властивостей даного явища.

У другому розділі – “Взаємозв’язок та взаємовплив регіонального політичного лідерства і державного управління” – обґрунтовується актуальність теоретичного осмислення впливу політичного лідерства на становлення системи державного управління й державно-управлінського впливу на розвиток регіонального політичного лідерства, що, на нашу думку, не усвідомлена повною мірою відповідно до суспільних потреб; визначається вплив ефективності управлінської діяльності на зростання авторитету й довіри населення до владних структур; аналізуються шляхи формування регіональних політичних лідерів і визначається їх типологія.

Ґрунтовне ознайомлення з роботами Г.Атаманчука, В.Афанасьєва, С.Мосова, Н.Нижник, В.Ребкала, В.Цвєткова, В.Токовенко мало суттєвий вплив на концептуалізацію змісту понять “державне управління”, “суб’єкт”, “об’єкт” державного управління як ключових категорій аналізу; розгляду основних підходів до взаємозв’язку політичного лідерства і державного управління та особливості їх вияву. Автор взяв за основу визначення державного управління як організуючий, координуючий і контролюючий вплив, дії суб’єкта державного управління, спрямованого на об’єкт державного управління, і  як суб’єкт, на рівні регіону, розглядає органи державної влади й політичних лідерів, що їх очолюють, які цілеспрямовано впливають на соціально-політичні сфери й населення в питаннях прийняття важливих державних і суспільних рішень.

По-перше, аналіз показує, що інституційні структури державного управління мають прямий і опосередкований вплив на результати діяльності регіональних політичних лідерів, кожний з яких здатний посилювати чи обмежувати владу, їх статусну легітимність. Водночас вони зумовлюють особливості становлення регіонального політичного лідерства, розширення не тільки економічної, а й політичної відповідальності за стан справ на місцях, участі в міжрегіональному й міжнародному співробітництві.

По-друге, зв’язок між реальним і формальним лідерством у системі державного управління, де здійснюється розпорядчо-виконавська управлінська діяльність, призводить на практиці до їх взаємовпливу і взаємодії, з урахуванням чого й було розглянуто тип регіонального політичного лідера як суб’єкта державного управління.

По-третє, аналіз показав, що формування регіонального політичного лідерства відбувалося переважно двома шляхами:

-                  як наслідок добору й розстановки колишніх комуністів, незалежно від того, змінили вони свої погляди чи ні;

-                  як результат входження в політику нових груп і окремих громадських діячів, наукової інтелігенції, безпосередньо не пов’язаних ні з комуністичним режимом, ні з опором йому.

Тому до керівних посад в усіх областях Південного регіону прийшли вихідці колишньої партійної номенклатури, фактично ротації кадрів не відбулося, у результаті маємо умовно названий тип “старих” лідерів, частина яких зуміла сприйняти ринкові перетворення, реформувати відносини в промисловому й аграрному секторах, за винятком господарників чи представників наукової інтелігенції, але на ключових посадах вони не затримуються. А з розширенням самостійності регіонів, самоідентифікації політичних лідерів, видається можливою поява лідерів-ініціаторів соціального руху і зменшення кількості лідерів, продовжувачів розпочатої справи (виконавців).

Аналіз типів регіонального політичного лідерства дозволяє виявити ще одну особливість, характерну для періоду його становлення. Часом складно визначити, якими саме є політичні лідери: загальнонаціональними чи регіональними, інтереси яких груп вони захищають, яким є їх ставлення до існуючого суспільного ладу. Тобто, у регіоні не бракує так званих лідерів розмитого типу, які діють відповідно до суспільно-політичних змін, що спричиняє можливість збільшення кількості політичних ждлідерів популістського характеру.

Разом із тим, слід зазначити, що особливістю не лише регіонального, а й політичного лідерства центрального рівня є тяжіння історичного надбання. Десятиліттями складалася традиція боротьби проти когось, а не за щось, вимушеність руйнування (не мали можливості будувати власну державність), що врешті-решт не може не впливати на їх діяльність. До того ж політичному лідерству притаманна надто швидка трансформація за політичними уподобаннями й орієнтаціями. Ще десять років тому вони вирізнялися досить помітним червоним забарвленням, нині ж маємо строкатість, мінливість, динамічність переходу з одного політичного табору до іншого.

 По-четверте, дисгармонія, що виникає внаслідок взаємовпливу регіонального політичного лідерства й державного управління, розширення прав і можливостей регіонів, їх самостійний вихід на зарубіжне партнерство, самоідентифікація і самоусвідомлення лідерами своєї ролі в процесах адміністративного реформування зумовили той особливий стан, в якому перебуває сьогодні регіональне політичне лідерство - перебування на півдорозі, між звичним для нього станом чиновництва і прагненням знайти своє місце в політиці.

У третьому розділі – “Шляхи підготовки та перепідготовки регіональних політичних лідерів для державного управління” – аргументується необхідність виявлення потенційних лідерів і формування в них керівних навичок, здатності ефективно вирішувати універсальні, конкретні й унікальні організаційні проблеми, що постають сьогодні перед державним управлінням на регіональному рівні. Джерелознавчу основу, методологічне й науково-методичне забезпечення розвитку кадрів, формування високопрофесійних управлінців, які володітимуть якостями лідера, становлять укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів і директивні документи: “Програма кадрового забезпечення державної служби”, “Концепція адміністративної реформи в Україні”, “Стратегія реформування системи державної служби в Україні”, “Програма і заходи з розроблення та запровадження єдиної державної комп’ютерної системи “Кадри”, “Концепція державної регіональної політики”, “Наукова програма дослідження розвитку державної служби та кадрового забезпечення державного управління в Україні на період до 2004 року”.

Проблема якісного реформування системи підготовки й перепідготовки управлінських кадрів, виявлення потенційних лідерів, їх залучення до державного управління зумовило: визначення концептуальних підходів до сутності освіти, навчання й виховання потенційних лідерів на основі синергетичного, системного підходів, коли освіта сприймається як спосіб існування людства. Саме в такому розумінні освіти за допомогою констатуючого експерименту фіксуються реалії виявлення й формування лідерів у системі національної освіти, зокрема вищої та післядипломної.

Аналіз, проведений у ході констатуючого експерименту, дав можливість диференціювати рівні, на яких сьогодні відбувається процес формування лідерів в Україні. За масштабністю, рівнем завдань і джерелами фінансування отримаємо чотири рівні:

-                  державне замовлення (Українська Академія державного управління при Президентові України, вищі навчальні заклади, що готують магістрів із спеціальності “державна служба”, Академія муніципального управління);

-                  гранти, фінансова підтримка міжнародних агенцій (неурядові, неприбуткові громадські організації, що працюють за сприяння й підтримки міжнародних агенцій, зокрема, Центр муніципального менеджменту, Українська школа лідерів, регіональні тренінги й семінари, проекти, реалізовані внаслідок отриманих грантів та Інститут громадського менеджменту);

-                  об’єднання державних структур і громадських неприбуткових організацій для залучення молоді до державної служби, підвищення кваліфікації молодих державних службовців, виявлення в них і розвитку лідерських навичок (досвід Херсонського проекту);

-                  на громадських засадах (молодіжні державні адміністрації; органи місцевого самоврядування, що співпрацюють із школярами; громадські об’єднання на зразок “Одеського клубу лідерів”).

Перші дві групи орієнтовані на виявлення й формування потенційних політичних лідерів як для регіонального, так і для національного рівнів, залежно від розвитку й вияву лідерських якостей, навичок адміністрування й ситуації, що склалася на даний момент у суспільстві. Щодо останніх двох, то сформовані на громадських засадах, ініціативі й прагненні місцевої влади залучати до управління містом чи регіоном управлінців-професіоналів, вони орієнтовані на власні потреби, тобто на місцевий і регіональний рівні.

У результаті аналізу навчальних програм підготовки магістрів за спеціальностями “Державне управління” й “Державна служба”  обґрунтовано тезу про необхідність гуманізації, системної підготовки державних управлінців із застосуванням неординарних освітніх підходів та активних форм навчання, що сприятиме розкриттю особистості, гармонійному розвитку творчого потенціалу, вмінню застосовувати в умовах невизначеності та неспрогнозованості весь арсенал управлінських технологій. Також аргументовано доцільність створення Центру досліджень регіонального політичного лідерства при кафедрі філософських і соціально-політичних наук Одеського регіонального інституту державного управління УАДУ при Президентові України. Його завданнями є: об’єктивне й наукове дослідження процесу становлення регіонального політичного лідерства; підготовка талановитої молоді до управлінської діяльності, виявлення й розвиток їх лідерських якостей і рис, навичок адміністрування; підвищення науково-методичного забезпечення навчальної програми підготовки кадрів нової генерації для державного управління.

У дисертації, з урахуванням зовнішніх і внутрішніх факторів впливу, обґрунтовується запровадження моделі системи підготовки потенційних лідерів для органів державної влади й місцевого самоврядування регіонального рівня. Її створення потребує взаємодії трьох суб’єктів: того, хто навчається, навчального закладу й державного чи самоврядного органу, зацікавленого у кваліфікованому спеціалістові. Виходячи із системного характеру даної проблеми, автором сформульовано фактори, за умови дотримання яких можливе її створення й функціонування.

Таким чином, виявлення та формування політичних лідерів для державного управління, створення інституту політичного лідерства покликана підняти кадровий потенціал України до відповідного рівня, що сприятиме інтеграції країни в процес розвитку світової цивілізації і водночас надасть можливість кожному реалізувати право на розвиток свого потенціалу, збагачення знань, професійних навичок і вміння.