ПРOЦEДУРA НOТAРIAЛЬНOГO ПOСВIДЧEННЯ ДOГOВOРУ IПOТEКИ: IСТOРIЯ ТA СУЧAСНIСТЬ

Краткое содержание

У вступі обґрунтовується актуальність, стан та значущість теми наукового дослідження, її зв'язок з науково-дослідницькою роботою, науковими програмами, планами, темами; сформульовано мету та завдання дослідження; визначено об’єкт, предмет та методологічну основу дослідження; охарактеризовано наукове та практичне значення отриманих результатів; викладено основні положення, що виносяться на захист, а також вказуються форми апробації наукових досліджень. 

Розділ 1. «Історія становлення іпотечних правовідносин та механізму їх оформлення» складається з трьох підрозділів і присвячено правовому аналізу існуючих форм застави на основних етапах розвитку іпотечних правовідносин та порядку їх оформлення, визначено роль публічних осіб, які здійснювали та здійснюють оформлення договорів іпотеки, та місце нотаріату в механізмі становлення, розвитку та вдосконалення іпотечних правовідносин. 

У підрозділі 1.1. «Становлення іпотечних правовідносин та механізму їх оформлення відповідно до приписів римського права» визначено етапи становлення іпотечних правовідносин в римському праві залежно від економічно-ринкового розвитку країни, починаючи від фікції, що була, на думку І.Б. Новицького, В.М. Хвостова, В.В. Скворцова, першою формою застави, та закінчуючи іпотекою як видом забезпечення виконання зобов’язання, що виник у зв’язку з недосконалістю пігнуса, саме як окремої форми застави, на чому акцентували увагу юристи Ульпіан, І.В. Новицький та Д.В. Дождєв. Проаналізовано динаміку оформлення договорів іпотеки публічною особою – табеліоном та встановлено, що іпотека, яка оформлювалася табеліонами та проходила механізм явки (затвердження) табеліонних документів у суді із занесенням їх до протоколу, набувала статусу безспірної, що в свою чергу дозволяє зробити висновок про те, що саме римське право під впливом розвитку економіки своєї держави змогло розробити складну процедуру оформлення іпотечних правовідносин, спрямовану на реалізацію забезпечувальної функції заставного права, в той час, коли заставне право було найменш вдалою частиною римського права, на що звертали увагу Е. Анієрс та І.О. Базанов. Незважаючи на недоліки римської іпотеки, основні принципи формування та оформлення іпотечних правовідносин, розроблені в римському праві, знайшли відображення, тобто були акцептовані, як континентальною системою права, так і англо-американським загальним правом. Так, основні вимоги щодо оформлення іпотечних договорів можна знайти в сучасному законодавстві, а отже, саме норми римського права заклали підвалини становлення процедури оформлення іпотечних договорів в Україні.

У підрозділі 1.2. «Особливості розвитку іпотечних правовідносин та роль нотаріуса при їх оформленні в дореволюційний період»
проаналізовано основні конструкції застави, що сформувалися в період з XIV по XIX ст. на території дореволюційної Росії, складовою якої була і Україна, та встановлено, що на стадії розвитку іпотечних правовідносин в дореволюційний період існували різні форми застави, перша з яких мала ті самі ознаки, що і римський пігнус, друга – римська фідуція, а третій формі були притаманні ознаки сучасного заставного права, що змогли остаточно сформуватися в ХІХ ст. під впливом норм Банкрутського статуту 1800 року.

Іпотека в дореволюційний період забезпечувала виконання основного зобов’язання, а саме договору позики або консультативного договору              (К.Н. Аннєнков та Г.Ф. Шершеневич), окрім того, іпотека, на думку               О.С. Звоницького, Д. Шейера, могла виникати на підставі закону, хоча                 К.Н. Аннєнков та К.П. Побєдоносцев заперечували цей факт, що повністю було обґрунтовано, оскільки ч. 1 ст. 1587 т. Х Зводу законів передбачала, що іпотека може виникати лише для забезпечення виконання договірних зобов’язань. 

Аналіз реформ Петра Великого в нотаріаті дозволяє зробити висновок, що саме вони безпосередньо вплинули на процедуру оформлення іпотечних договорів, оскільки саме завдяки його реформам встановлення іпотеки було зведено до публічного вчинення нотаріального акта за місцезнаходженням нерухомого майна.

Дореволюційному праву була притаманна дворівнева процедура оформлення іпотечних договорів за участю старшого нотаріуса, який перевіряв законність вчинюваної дії, робив запис про встановлення іпотеки та накладав заборону на предмет іпотеки на підставі акта на нерухоме майно, що складав молодший нотаріус.

Процедура оформлення договорів іпотеки в дореволюційному праві була недорозвиненою та недосконалою, оскільки не було єдиного кодифікованого нормативного акта, що регулював би механізм виникнення та оформлення іпотечних правовідносин. Основним здобутком цього періоду було те, що саме старший нотаріус почав відігравати провідну роль у встановленні іпотеки, оскільки іпотечний договір вважався вчиненим з моменту його посвідчення старшим нотаріусом.

У підрозділі 1.3. «Особливості формування та розвитку іпотечних правовідносин та механізму їх оформлення під впливом законодавства Радянського Союзу та незалежної України» розглянуто динаміку розвитку іпотечних правовідносин за часів існування Радянського Союзу та підтримано позицію про те, що становлення іпотечних правовідносин в післяреволюційний період відбувалося в два етапи. При цьому на першому етапі розвиток іпотечних правовідносин відбувався дуже стрімко, оскільки в період нової економічної політики зобов’язальні правовідносини відігравали провідну роль в комерційному обігу. Тоді як другому етапу, що розпочався на початку 60-х років, притаманне зведення нанівець чинного механізму оформлення іпотечних правовідносин через те, що технічні можливості
нотаріальних контор наприкінці ХХ ст. не могли дати гарантію кредитору, що при відчуженні майна, яке знаходиться в заставі, нотаріус зможе виявити наявне обтяження, інтереси кредитора не були захищені, що призводило до того, що банки зазнавали великих збитків, пов’язаних з відчуженням жилих будинків, що знаходилися в заставі, і тим самим кредити залишалися незабезпеченими. Отож за часів існування Радянської України не було економіко-правових підстав для формування іпотечної системи, а отже, і сильної законодавчої бази, спрямованої на детальне регламентування як укладення договорів іпотеки, так і їх оформлення.

На початку 90-х років економічна ситуація в Україні різко змінилася, інститути, що мали провідне значення під час існування Радянського Союзу, залишилися в минулому. На перше місце виходить інститут приватної власності, починають розвиватися економічні правовідносини, різко збільшується кількість кредитних договорів. Зміна напряму економічних правовідносин почала вимагати внесення змін в законодавчі акти. Саме тому, Верховна Рада України 02 жовтня 1992 року прийняла Закон України «Про заставу», завдяки якому й почав працювати механізм, що дозволив використовувати заставу як один з найважливіших інститутів цивільного права. Закон України «Про заставу» сприяв розповсюдженню заставних операцій, передбачив, на відміну від раніше діючого законодавства, різні види застави. Саме завдяки цьому закону почав відроджуватися інститут іпотеки, який завжди був найбільш дієвим засобом забезпечення виконання умов кредитних та інших договорів, у свою чергу нотаріальна практика досягла досить високого рівня, роками напрацьований порядок посвідчення договорів застави нерухомості повністю відповідав вимогам чинного законодавства.

Однак інтенсивний розвиток іпотечного ринку як фінансового механізму економічного стимулювання та стабільного розвитку економіки України потребувало значних змін і в законодавчому оформленні іпотечних правовідносин. У зв’язку з цим положення Закону України «Про заставу» на початку ХХІ століття не могли вже задовольняти економічні потреби суспільства та держави в цілому.

Саме тому 01 січня 2004 року стало початком нового етапу становлення механізму посвідчення іпотечних договорів, коли набули чинності Цивільний кодекс України, закони України «Про іпотеку», «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати», положення яких врахували практику оформлення іпотечних правовідносин розвинених держав, здійснюючи інтегрування національного законодавства до законодавства Європейського союзу.

Розділ 2. «Особливості матеріального та процесуального регулювання укладення іпотечного договору» складається з двох підрозділів і присвячено дослідженню правової природи іпотечного договору та його форми, особливостям визначення нотаріусом предмета іпотечного договору.