Провідні концепти американського символічного літературознавства (на матеріалі творчого доробку С. Лангер)

Краткое содержание

У «Вступі» обґрунтовується вибір теми дисертації, визначаються її актуальність та наукова новизна, методологічні засади, формулюються мета та завдання дослідження, характеризується науково-теоретичне та практичне значення, наведено дані про апробацію основних положень дисертації.

        Перший розділ «Символічне літературознавство США як проблема зарубіжного й вітчизняного літературознавства» присвячений розгляду теоретичних історико-літературознавчих та методологічних проблем символічного літературознавства США у працях вітчизняних та зарубіжних науковців.

        У підрозділі 1.1. «Вчення Сьюзен Лангер і американська символічна критика в інтерпретації зарубіжного літературознавства» підкреслюється, що символічне літературознавство, підґрунтям якого була символічна логіка, надзвичайно широке тлумачення символу й символізму, привернуло увагу представників найрізноманітніших літературознавчих напрямів і стало предметом як активної підтримки, так і гострої критики. Безумовно, основними репрезентантами символічного літературознавства були американські вчені. Водночас цей напрям активно розроблявся, досліджувався, популяризувався німецькими, французькими, італійськими, болгарськими, російськими науковцями. Хоча, здебільшого, літературні критики торкалися лише окремих аспектів чи постатей і їх ролі у становленні і розвитку символокритики, без її систематизації чи цілісного узагальнення.

Так, в Німеччині була сформована школа послідовників Е. Кассірера, напрацювання якої своєрідно підтверджували й розвивали думку філософа про те, що середовище, в якому реалізується символічна функція - це культурні, мовні і життєві спільноти. Особливу увагу німецьких науковців привернула розробка засобу, з допомогою якого відбувається будь-яке оформлення духу, а саме: «символічна форма» (Дж. Кройс «Проблематика, своєрідність і актуальність «Філософії символічних форм» Е. Кассірера» (1988), Т. Кнорре «Теоретична філософія Е. Кассірера: До основ трансцендентальної теорії науки й культури» (1992), Х. Петцольд «Реальність символічних форм: Культурна філософія Е. Кассірера в її контексті» (1994), Є. Орт «Від теорії пізнання до філософії культури: Роботи з філософії символічних форм Е. Кассірера» (1996), О. Швеммер «Е. Кассірер: Філософ європейського модерну» (1997)).

        Представники критичної школи з Чикаго зосередились на аналізі розмаїття методів символокритики. Так, Р. Крейн у книзі «Мови критики і структура поезії» розглядав «нову» символічну й міфологічну критику в їх взаємодії. Для Р. Крейна, як і для багатьох сучасних літературознавців семантико-символічного напряму, домінантною була думка Е. Кассірера про ключову роль символу в житті людини від давнини до сучасності. Звідси висновок Р. Крейна – заслугою семантико-символічної критики є пошуки глибинного символічного смислу, прихованого за оманливою «сучасною» чи точніше – «осучасненою» формою художнього твору.

        Значну увагу дослідженню символічної критики приділяв канадський науковець Н. Фрай, відомий фахівець як у сфері міфологічної методології аналізу творів, так і проблеми символу. Збірка «Нортроп Фрай про культуру й літературу» репрезентує статті присвячені не лише аналізу «символічних форм» Е. Кассірера («Міф як знання»), але й доробку С.Лангер («Мистецтво у новій модуляції»). Констатуючи спадкоємність вчення про «символічні форми» від Е.Кассірера, Н. Фрай усе ж не приховує того, що його дратують як самі теорії С.Лангер, так і манера їх викладу.

        Досить своєрідним є дослідження У.Й. Тіндалла під назвою «Літературний символ», у якому автор переломив свою оригінальну концепцію художнього символу до аналізу літературних творів відомих письменників. Передує тому огляд символічних теорій Е. Кассірера, С.Лангер, В. Урбана, частково К. Белла, Р. Фрая, Т. Еліота та ін. І хоча У.Тіндалл дещо з гумором характеризує «символотворчу» людину Е.Кассірера, зрештою, все ж погоджується з тим, що мистецтво – це «символічна форма», що творить світ, допомагаючи людині осмислити власний досвід. Щодо С. Лангер, то У. Тіндалл переконаний, що американська дослідниця використала надбання Е. Кассірера з метою створення оригінальної теорії художнього символу, застосовуючи її до аналізу творів живопису, музики, скульптури й літератури.

         Зарубіжне літературознавство в цілому схвально сприйняло здобутки символічної критики, але водночас позначило ряд дискусійних проблем, що вимагають більш детального осмислення. У дисертації зроблено спробу розглянути деякі з них у відповідних розділах.

        1.2.«Символічна критика в оцінці вітчизняного літературознавства». Переважна більшість вітчизняних досліджень присвячена аналізу символічної критики у зв'язку з лінгвістичними, семіотичними і семантичними, а також міфологічними методами дослідження.

        Так, О. Козлов, відомий дослідник американських літературознавчих теорій, розглядає історичні й теоретичні аспекти символічної критики, процеси її взаємодії з іншими сучасними методиками. У загальних рисах він висвітлює діяльність символокритичної школи і окремих її представників у книзі «Литературоведение Англии и США ХХ века» (1994), а також в докторській дисертації «Міфологічний напрям у літературознавстві США» (1984), де символічній школі присвячено окремий розділ (із доповненнями і деякими змінами «Семантико-символічна критика в СЩА» ввійшла до книги «Зарубіжне літературознавство 70-х років. Напрями, тенденції, проблеми» (1984)) У дослідженні О. Козлова розглядаються теорії символотворчості Е.Кассірера, С. Лангер, а також М.Фосса і Ф. Уілрайта. Щодо С.Лангер, то у статті для енциклопедії «Зарубежное литературоведение ХХ века» (2004) О. Козлов висвітлив основні напрями діяльності американської дослідниці, підкреслюючи, що її філософські спрямування зосереджені на переорієнтації філософії як науки, підґрунтям якої має бути, на думку С.Лангер, природна здатність людини до символотворчості. Аналізуючи концепцію літературної творчості С. Лангер, український науковець акцентує логоцентричність розуміння нею і науки, і мистецтва. В безпосередньому аналізі художніх творів важливим, на його думку, є те, що сутність твору С. Лангер убачає в буденному «моделюванні» реальності.

Суттєвий внесок у розвиток символічного літературознавства зроблений Є. Мелетинським. У найбільш відомій роботі «Поэтика мифа» окремий розділ відведено аналізу символічних теорій: неокантіанця Е.Кассірера (за його працею «Міфологічне мислення»), С. Лангер, У.Урбана, Ф. Боаса, Е. Каунта. При цьому зазначається, що С. Лангер не лише успадкувала й розвивала ідеї Е. Кассірера, але широко використовувала теорії символу А. Уайтхеда, семіотичну теорію Ч.Морріса. Водночас Є. Мелетинський вдається до порівняльного аналізу концепцій Е. Кассірера і С. Лангер, зазначаючи, що американська дослідниця дещо «приземлила» символічну теорію Е. Кассірера, від чого міфологічний символізм постає як своєрідне узагальнення гри емоцій особистості, упорядкованих ідеями первісної філософії, що виводить окрему людину «на космічну арену».

Неабиякий інтерес науковців викликає діяльність С. Лангер як естетика й культуролога. Так Ю. Муравйов у статті для енциклопедії «Культурология. ХХ век» (1998) позначив особливості її руху до філософії культури. Ю. Муравйов підкреслив значимість ідей С. Лангер у сучасному світі, осмислення важливості декількох фундаментальних явищ нею обґрунтованих: протосимволічних інтуїтивних форм чуттєвості, зростаючої ролі мистецтва у світі, введення в науковий обіг термінологічного кліше «віртуальний простір» (virtual space) тощо.

У підрозділі також представлені результати аналізу символічної концепції відомого англійського шекспірознавця Дж. Найта, здійсненого М.Нефедовим, зокрема його інтерпретації поетичних текстів. («Історія зарубіжної критики й літературознавства» (1988)). Показовою в плані критики методологічних засад зарубіжних літературознавців є роботи Л.Землянової «Борьба направлений в современном американском литературоведении», «Современное литературоведение США: теоретические направления и конфронтации 1920-1980-х гг.» та ін., де зроблена спроба комплексного висвітлення й тлумачення (іноді, досить суперечливого) літературознавчих теорій ХХ ст., символічних, зокрема.

Підкреслюючи неабияку значимість американської символічної критики для розвитку сучасних літературознавчих технологій, дослідники поки що залишають поза увагою питання її генезису, еволюції, зв'язків з іншими літературознавчими школами. До того ж дослідження природи символічного літературознавства ускладнюється й тим, що вчення про символ досить суперечливі, а іноді діаметрально протилежні. Цим і обумовлена необхідність звернутись до історії цього питання.

        Розділ 2 дисертації «Символ як філологічне й художнє поняття» поділяється на два підрозділи, в яких зроблено спробу уточнити філологічний зміст поняття «символ», позиції науковців щодо тлумачення символу, та засади символічної концепції Е. Кассірера.

У підрозділі 2.1. «Вчення про символ: теоретико-історичні аспекти і проблеми трактовки» підкреслюється, що символ є одним з тих понять, до якого тривалий час була прикута увага й науковців, і митців. Розмаїття думок у трактуванні досліджуваного феномену, труднощі щодо вивчення його сутності й обґрунтування максимально повного набору прикмет – ось лише деякі з причин, що стимулюють літературознавчу думку повертатися до вивчення символу. Необхідність символічної інтерпретації зумовила формування символічної методології. Внутрішній зміст символу, його функціональне призначення, роль та місце в античних та сучасних творах, взаємозв'язок символу і суміжних понять – метафори, алегорії, образу, знаку, вплив теорії символу на творчий процес – далеко не повний перелік літературознавчих проблем, на обґрунтування яких претендує символокритика.

Як відомо, однозначного визначення символу досі немає. Науковці виокремлюють дві основні тенденції у розумінні символу: 1) як поняття тотожне знаку у штучних, формалізованих мовах; 2) як універсальну категорію, що відображає специфіку образного опанування життя мистецтвом, є змістовний елемент художнього твору, що розглядається у своєму знаковому вираженні – в естетиці й філософії мистецтва. У дисертації зосереджено увагу на тих концепціях символу, які, на наш погляд, були пріоритетними для символокритиків.

        Як і більшість понять, термін «символ» виник ще в античності. Перші згадки про символ, що дійшли до нас, знаходяться в роботах Аристотеля, стоїків, піфагорійців, християнських ученнях. Аристотель розумів символ як сполучний ланцюг між звуками, речами та душевними станами, роль якого виконує слово. Цей зміст збережено як підґрунтя багатьох сучасних концепцій символу.

        Вагомими у розвитку науки про символ були ідеї І. Канта. Попередники І. Канта – Вольф, Лессінг, Гердер – ототожнювали символ із знаком, заперечуючи символічний характер мистецтва. На відміну від Лейбніца і Вольфа, які вживали слово «символ» зі спотвореним його змістом, протиставляючи його (символ) інтуїтивному способу уявлення, І.Кант вважав, що «символічне є тільки видом інтуїтивного» і символічне пізнання варто протиставляти не інтуїтивному (крізь чуттєве споглядання), а дискурсивному, інтелектуальному (крізь поняття). Мистецтво, як вияв інтуїтивного способу уявлення, має разом з тим і символічний характер. Символ у мистецтві, згідно І. Канту, – це форма, що виражає та комунікує естетичні ідеї і «загальні почуття» естетичного задоволення.

Теоретиком суто літературознавчих теорій символу був Гете, який розумів символ як універсальну форму людської творчості. Цей підхід набув розвитку у філософії Гегеля, де символ – перш за все засіб людської комунікації, умовний знак.

        Е. Кассірер, німецький філософ - неокантіанець, розробив одну з найвпливовіших у ХХ столітті теорію символу і «символічних форм» моделювання реальності, що значною мірою вплинула на розвиток символічного літературознавства у США та інших країнах.

Підрозділ 2.2. «Концепція «символічних форм» Е. Кассірера та її роль у формуванні ідеї символічного літературознавства» присвячено аналізу концепції символу та символотворчості німецького філософа. Ідучи шляхом, означеним І. Кантом, Е. Кассірер дійшов висновку, що основним засобом людської розумової і, ширше – культурної діяльності, є символ. На думку Е. Кассірера в «символічній функції» розкривається сутність людської свідомості. Символи є водночас і найвищою цінністю людської культури, оскільки утримують у собі те, що І. Кант означив як «божественне». За концепцією Е. Кассірера, людина засвоює старі і творить нові символи, і тим самим виражає, з одного боку, своє духовно-смислове єство, а з іншого - примножує багатства людської культури і має можливість вписатись в певну систему цінностей. За Е. Кассірером, культурна діяльність людини є особливою галуззю (кантіанська «річ у собі») і протистоїть діяльності «природній». Основним засобом цієї культурної діяльності є символ. Людина існує здебільшого не у природному, а в культурному середовищі, тобто у світі символів. Проте лише у першоосновах буття символотворчість могла бути пов'язана з «зовнішньою» реальністю. Поступово, коли символ розпочав активно поповнюватися смислами, була започаткована своєрідна ланцюгова реакція символотворчості.

        Ернст Кассірер ставив перед собою завдання створення «феноменології людської культури», науки про специфічну людську діяльність. Суто людськими формами діяльності Е. Кассірер вважав «символічні форми» – міф, мову, науку, релігію, мистецтво. Кожна з цих форм є автономною, але всі вони походять з іманентно даної людині здібності до символотворчості. Створення «символу», на його погляд відбувається у такий спосіб: ми створюємо «якусь функцію» видимих, що оточують нас, об'єктів, і вона постає «моделлю», яку ми вже і застосовуємо надалі. Символ, як вважав Е.Кассірер, повинен містити у собі і духовне й матеріальне, тому що «інтелектуальні символи описують реальність і відбивають її». Це основна їх функція. Реальність же неминуче вміщує у собі і духовне й матеріальне. Е. Кассірер наполягає на цьому дуже жорстко, оскільки його теорія символів була спрямована на «фундаментальне всеохоплення».

«Символічна» філософія Е. Кассірера стала фундаментом сучасної культурологічної думки у найширшому її діапазоні – від фрейдизму до екзистенціалізму. Літературознавство теж запозичило не лише ідеї Е.Кассірера, але й елементи його методології. Щодо американського літературознавства, то формуванню символічного напряму сприяли не лише концепції Е. Кассірера, але і теорії багатьох інших учених і літературних критиків. Особливий вплив на літературно-критичну думку США мали роботи американського філософа, культуролога, естетика, літературознавця кассіреровської школи Сьюзен Лангер.

Розділ 3 «Теорія символотворчості Сьюзен Лангер». 3.1.«Понятійний смисл «символу». На відміну від Е. Кассірера Сьюзен Лангер прагнула зробити теорію символу і символотворчості більш наближеною до літератури й літературознавства, більш придатною для безпосередніх літературознавчих досліджень. Наслідуючи Е.Кассірера, його «філософію символічних форм» Сьюзен Лангер вважала, що людина – «символічна тварина», тобто тварина, що творить символи. Як і для Е. Кассірера, для С. Лангер проблема пізнання світу перетворилася в проблему конструювання світу за допомогою символічних форм. На відміну від свого вчителя, С. Лангер намагалася розширити сферу застосування «символічних форм». Теорії символотворчості впроваджуються нею для сфер живопису, музики, скульптури, архітектури, літератури, що сприймаються нею як єдиний художній простір, оскільки «символічні форми» мистецтва, за С. Лангер, відрізняються одна від одної лише матеріалом і тим, що вони символізують.

Проте шлях до безпосереднього аналізу художнього тексту з позицій символічного літературознавства для С. Лангер був далеко не простим. Він передбачав певну етапність у розробці змістовності символу. Процес цей С. Лангер означила, своєрідно підводячи підсумок, по-філософському, – «Insight», що ми перекладаємо як «всередині себе». І це не лише назва однієї з останніх робіт С. Лангер. Це її визначення надзвичайно потужної роботи наукової думки й духу в їх цілісності, яку (роботу) вона здійснила. Щоб отримати бажаний результат, американська дослідниця апелює до найбільш впливових символічних концепцій (і не тільки). Вона своєрідно об’єднала інтелектуальну думку ХХ ст. – напрацювання Уайтхеда, Рассела, Вітгенштейна, Фрейда, Кассірера. Але при цьому поза увагою не залишився і Кант. З метою більш чіткого осмислення формування символу, С. Лангер вдається до студіювання поняття «кантівські передумови», зосереджуючись на тому, як із слова «витікає» субстанція. Це продукує можливості Лангер щодо визначення символу, за сенсом своїм, кантіанського: символ – це щось таке, що являє не сам об’єкт, а є носієм певного розуміння об’єкту, тобто поняття.

У роботі «Філософія у новому ключі» С. Лангер особливо підкреслювала, що «чуттєвий емоційний світ» є символом. На її думку, «будівля людських знань» постає як структура фактів, що є символами, і законів, які є їх значеннями. За Лангер вихідними у тлумаченні може бути або психологія, або логіка. Від тієї чи іншої позиції залежить плідна його інтерпретація. Лангер у цій ситуації віддає перевагу «людській реакції» як чомусь конструктивному, а не пасивному.

На думку Лангер, символотворча функція є однією з первісних у людській діяльності. Вона є підґрунтям і постійних процесів людського розуму, і необхідним актом мислення. Саме тому символ і значення, за Лангер, створюють людський світ більшою мірою через відчуття. 

У книзі «Почуття і форма» у розділі присвяченому аналізу поезії С.Лангер репрезентує себе не тільки і не стільки як філософа, скільки як літературознавця й критика. Говорячи про відмінність літератури від інших видів художньої творчості, дослідниця вказує на її двоїстий характер. Література розглядається як «щось більше, ніж просте мистецтво». «Матеріалом» літератури служить мова, що одночасно застосовується і в повсякденності і в науковому дискурсі, тому завжди існує спокуса погляду на літературу як на виклад «фактів і думок».

Література, на думку С. Лангер, часто розглядається тільки з її змістовної, інформаційної сторони, а її «художність» ігнорується. Тому, «найважливішим завданням критики має бути визначення специфічної форми вираження і того, наскільки ця форма підходить для передачі думок автора». В літературі, особливо в поезії, домінуюче значення має, на думку дослідниці, форма. Тим самим С. Лангер демонструє свою близькість до модних у XX столітті формальних підходів до поезії. С. Лангер, як і «неокритики» прагнула показати, що її метод дослідження поезії універсальний, придатний для аналізу будь-якого твору. Однак С.Лангер активно аналізує емоційний аспект твору, на який «нові критики» принципово не звертали увагу. І хоча вчення про символ С. Лангер не відкривало таких широких можливостей для практичної критики, як «неокритичні» концепції парадоксу, іронії, тенсивності, її метологічні принципи сприйнятні для аналізу будь-якого іншого виду словесної творчості, особливо у зв'язку з розробленою нею концепцією «презентивного символізму».

Підрозділ 3.2. «Концепція «презентивного символізму». Формування новаторської концепції передбачало зміну світоглядних орієнтирів, а саме: перехід від логічного позитивізму до філософії культури. Цей процес супроводжувався символічним тлумаченням усіх без винятку проявів людського духу. Для цього необхідна була не лише концепція «символу» із певними «кантівськими передумовами», але й особлива логіка. С. Лангер обґрунтувала її концепти як «презентивний символізм». Це той тип символізму, що порівняно з дискурсивним, ігнорується, принижується. Якщо дискурсивний пов'язаний з мовою, зі словом, то «презентивний» включає мову і не потребує техніки дискурсивного аналізу. Це символи, явлені у ритуалах, міфах, релігії, сновидіннях, поезії, мистецтві, емоціях. С. Лангер провела чітку межу між дискурсивним і «презентивним символізмом». У роботі «Філософія у новому ключі» нею було зазначено, що мова є найвищою формою символізму; «презентивні» форми значно нижчі, і оцінка значення передує його виразу. Лангер переконливо довела, що почуття мають свою форму, структуру, морфологію. Вони є певною сферою символіки, означеної дослідницею «презентивною».

Особливе місце в філософії Лангер посідає аналіз і інтерпретація музики як один із найбільш наочних прикладів «презентивного символізму». На думку Лангер, музика не стимулює почуття, а тонує емоційний стан людини.

Фундаментальна єдність всіх мистецтв, за Лангер, полягає не стільки в паралелях між ними, скільки в їх символічній «багатозначності». Сутністю кожного мистецтва є саме «багатозначна форма». Твір мистецтва для Лангер – це спонтанний вираз почуття, тобто показник стану художника. Якщо твір репрезентує життя, то в ньому наявні почуття. У зв'язку з цим особливого значення набувають студії Лангер із словом «виражати». Наводячи численні приклади його значимості, дослідниця зосереджується на тих, що мають художню цінність. Тут Лангер підійшла до дуже важливої у літературознавстві проблеми – сутності символу і його відмінності від знаку: знак примушує нас помітити об'єкт чи ситуацію, яку він означає; символ же виникає у процесі розвитку ідеї.

У книзі «Почуття і форма» (означена Лангер як другий том дослідження символізму), темою є «теорія мистецтва», де зроблено радикальний перехід від теорії пізнання до аналізу естетики і філософії мистецтва. Якщо раніше Лангер вдавалася до аналізу музики, то тут подається аналіз символізму в поезії, прозі, драмі, живопису, скульптурі, архітектурі, танку, кіно. Досліджуючи роль форми в процесі народження і осмислення почуття у сприйнятті творів мистецтва, Лангер не лише уточнює розроблену термінологію, але й переконливо доводить діалектичний зв'язок почуття й форми: почуття в мистецтві може існувати лише в певній формі, і навпаки, форма твору є символічним виразом почуття. У зв'язку з цим нею обґрунтоване поняття «значима форма», тобто форма як така, що здатна передавати значення чи почуття. Цей термін, як і розроблений нею «творчість символічних форм людських почуттів», дещо витісняють термін «презентивний символізм».

Лангер зробила ще один вагомий крок. Підкреслюючи ілюзорну природу мистецтва, вона вводить поняття «віртуального виміру». На її думку, мистецтво не має нічого спільного з реальним, фізичним простором і часом. Завдяки своїй здатності до абстрагування, мистецтво перетворює реальний простір і час у віртуальні, тобто ілюзорні, уявні. Так, пластичне мистецтво має справу з «віртуальним простором», живопис – з «віртуальною сценою», скульптура – із «віртуальною дійсністю», музика створює «віртуальний час», танок – «віртуальну енергію» тощо. Робота «Почуття і форма» продовжує всі основні теми, підняті С. Лангер раніше: ідея символічної трансформації пізнання, мистецтво як символ, ізоморфність художніх образів тощо. Водночас це і повернення до проблем мистецтва й естетики в контексті теорії пізнання.

Зарубіжні й вітчизняні дослідники, схвалюючи теорію «презентивного символізму» у цілому, водночас вказують на ряд суперечливих її аспектів: зниження комунікативної функції мистецтва, перетворення музики (в інтерпретації Лангер) в арсенал абстрактних, символічних форм, а тому знецінення її як мови спілкування. Не змогла уникнути Лангер і певного еклектизму, намагаючись поєднати неокантіанство, феноменологію, логічний позитивізм і гештальтпсихологію. Але це не перекреслює набутків С. Лангер, передовсім, у протистоянні спробам постструктуралізму й деконструктивізму (Фуко і Дерріда) утвердити дискурсивний метод єдиним способом філософського мислення. Їй належить заслуга щодо долання вульгарно-психологічного розуміння процесу пізнання, особливо його емоційної і чуттєвої сфери, у прагненні обґрунтувати проблему мислення в категоріях символу, міфу, експресії. Завдяки Лангер естетична думка збагатилась поняттям «віртуальна реальність», новими підходами до проблем форми і почуття, реального й ідеального, інтуїтивного й інтелектуального.

Теорії С. Лангер вплинули на розвиток всього символокритичного напряму в американському літературознавстві. З'являється ціла плеяда дослідників, що використовують у своїх роботах теорії символотворчості.

Розділ 4, що має назву «Лангерівський інтертекст символічного літературознавства США: pro et contra» присвячено розгляду таких концепцій. Підрозділ 4.1. – «Антилангерівська позиція Н.Фрая». Безпосередній аналіз досліджень символокритики свідчить про те, що її можна вважати суто американською літературно-критичною школою, оскільки вона зародилася й набула розвитку в США. Проте представники цієї школи не обмежилися «вузькосимволічною» концепцією. Для вирішення поставлених перед літературознавцями проблем, символокритики зверталися до психоаналізу, антропології, міфотеорій, семіотики. У такий спосіб, з'явилася гармонійна модель з могутнім потенціалом, заповнюючи лакуни кожного окремого взятого літературознавчого напряму, що претендував на вирішення майже всіх питань літературної критики.

Н.Фрай вважав, що кассірерівська концепція символотворчості вже набула такого розповсюдження й значення, що з нею були обізнані навіть неспеціалісти. Гуманітарно-літературознавчі дослідження у ХХ ст., на його думку, базуються на вченнях про символ та міф. Н. Фрай зазначав, що більшість соціально-політичних складників людського життя середини ХХ століття спиралися на теорії, що розроблені ще в XIX ст. Але тільки вчення про міф та символ продукували створення радикально нової сфери у гуманітарних науках. Саме Е. Кассірер, констатував Н. Фрай, поставив проблему символу в один ряд з іншими найважливішими проблемами філософії. Логіка, як вважав учений, базується на мові і надихає її на розвиток, але не є її підґрунтям. Науковець погоджувався з Е. Кассірером у тому, що мова не має дологічного етапу. «Створення думок», відмічав Н. Фрай, наслідуючи Е.Кассірера, є однією зі сфер діяльності людини, в якій найважливішу роль відіграє символ.

У статті «Мистецтво у новій модуляції» Н. Фрай аналізував роботи С.Лангер «Філософія у новому ключі» та «Почуття і форма». Він констатував, що С. Лангер продовжувала й популяризувала вчення про «символічні форми». Її книга «Філософія у новому ключі» присвячена пам'яті Е. Кассірера, якого вона вважала своїм учителем. Але якщо до Е.Кассірера Н. Фрай ставиться із симпатією, то теорії С. Лангер і манера їх викладу його дратують (стиль її робіт він називає «нелітературним», занадто «буденним», а зміст «поверховим»).

Реакція Н. Фрая, на наш погляд, дещо загострена і йому не властива. Тому в дисертації ми полемізуємо з цього приводу, сприймаючи лише зауваження канадського науковця щодо «буденності» стилю С. Лангер, але з певними обумовленнями. Як уявляється, С. Лангер свідомо до нього вдається з метою більш доступного й виваженого пояснення доволі складних теоретичних аспектів своєї концепції. Що ж до науковості і глибини, то роботи С.Лангер не поступаються перед розробками Н. Фрая. До того ж, теоретизування Н. Фрая близькі за змістом до концепцій С. Лангер, зокрема, у сфері розуміння й тлумачення сенсу художньої творчості (хоча він наполегливо намагався цього не помічати). Так, Н. Фрай дотримувався тієї думки, що література не відображає реальний світ, а створює власну, специфічну, особливу «реальність». Це позиція і С.Лангер, але з тією різницею, що американська дослідниця далека від думки про абсолютну автономію художньої творчості. Загострюючи протистояння художнього та «інформаційного» аспектів літератури, вона менш рішуча порівняно з Н. Фраєм щодо спроб відірвати поезію від життя. При цьому С. Лангер підкреслює, що в поезії більш важливим є не те, що мовиться, а те, як мовиться, але без полемічних крайнощів Н. Фрая, як то: «література продукує слова заради них же».

І все ж існування концепцій С. Лангер і Н. Фрая в теоретико-літературознавчій сфері увиразнює не їх протистояння, а цілісність наукового напряму, що має далеку перспективу.

Підрозділ 4.2. «Лангерівські інтенції в символокритиці США». Розвиток символічного літературознавства в США йшов під безпосереднім впливом його засновників – Ернста Кассірера та Сьюзен Лангер. Вони були незаперечними авторитетами для наступних поколінь літературознавців символічної орієнтації. Спадкоємці традицій символічного літературознавства прагнули, зберігаючи поважне ставлення до засновників, разом з тим вносити ряд новацій і у теорію символотворчості, і у методологію дослідження, засновану на теоріях символу. Самобутніми теоретиками символотворчості явили себе К.Берк, М. Фосс та Ф.Уілрайт. Вони не лише деталізували надто узагальнені судження про символ С. Лангер і, особливо, Е. Кассірера, але і висунули ряд оригінальних концепцій символу і символотворчості.

Однією з найбільш дискусійних проблем у рамках символічного літературознавства була й залишилась проблема «знаку» і «символу». Одні дослідники, зокрема М. Фосс, схильні до визначення символу як знаку. Інші ж, наприклад Ф. Уілрайт, протиставляють знак символу, акцентуючи його «творчі» потенції. Якщо знак завжди вказує на щось у реальності, то символ може позначати «самого себе», тобто не виходить за межі контексту твору. У методологічному плані літературознавці, що говорять про «самодостатність» символу і його «текстової» орієнтації близькі до методології «нових критиків». Для тих же, хто не бачить великої різниці між символом і знаком більш сприйнятні традиції, що запозичують у Аристотеля «миметичні» погляди.

У «Висновках» узагальнюються результати дослідження. Підкреслюється, що як оригінальна літературознавча методологія, символічне літературознавство, разом з тим, цілком вписується в традиції розвитку американської науки про літературу XX століття. Тісно пов'язане з російським формалізмом, з модерністськими течіями, насамперед з «новою» і семантичною критикою, «символічне» прочитання творів більшістю представників цієї школи зводиться до пошуків у них «внутрішніх» символів, що веде до розуміння творів в дусі «нових критиків», тобто як автономного «естетичного об'єкту» практично не позв'язаного з реальністю. У той же час ряд літературознавців, що використовують символічний метод аналізу, схильні до аристотелевської традиції, розглядаючи твір як «мімесис». Робляться також спроби позв'язати воєдино ці два протилежні по суті підходи.

Символічне літературознавство США загалом схиляється до антипозитивістських поглядів на художню творчість. Якщо Е. Кассірер ідеально сформулював «неокритичні» принципи літературознавчих досліджень, то С. Лангер відверто використовувала методологію «нових критиків», відшукуючи, щоправда, у творі не «парадокси» чи «тенсивність», як неокритики К. Брукс і А. Тейт, і не бінарності і протилежності, подібно до структуралістів, а символічну (вона ж «віртуальна» і «ілюзорна») реальність. Проте надалі, і С. Лангер, і інші науковці, які успадкували традиції Е. Кассірера, прагнули перебороти їх надмірну увагу щодо внутрішніх, символічних «реалій» твору, повертаючи до аристотелевського, міметичного розуміння творчості. І це відхилення від заданого «батьками-засновниками» курсу йшло паралельно із загальним осудом дійсно завузького методологічного шляху «нових критиків». Нерідко засобами щодо подолання цієї методологічної звуженості слугував еклектизм.

Безсумнівно, що ця школа зіграла важливу роль у боротьбі з літературознавчим позитивізмом. Та й не тільки літературознавчим. Е.Кассірер вважав, що його теорія символічних форм спричинила революцію у сфері філософії, а С.Лангер говорила про свої набутки як про «нові ключі» до філософії. Стосовно полемічних аспектів символічного літературознавства, то вони типові порівняно з іншими критичними школами XX ст. Ідеться про претензії на універсальність, на вичерпне вирішення всіх літературознавчих проблем.

У дисертації підкреслюється, що і С. Лангер глибоко і послідовно займалася дослідженнями художнього «презентивного» символу. І хоча засновники і найвідоміші представники символічного літературознавства відійшли в небуття, традиції школи розвиваються, благотворно впливаючи на розвиток сучасних літературознавчих  технологій.