Рахманов О.А. Соціокультурні чинники інституціоналізації українського підприємництва

Краткое содержание

У вступі розкрито актуальність теми, обґрунтовано зв’язок роботи з науковими програмами, визначено мету та завдання дослідження, окреслено наукову новизну результатів дослідження, їхню практичну значущість, наведено дані щодо апробації результатів та публікацій.

У першому розділі – “Інституціоналізація підприємництва в Україні: зародження та розвиток” – здійснено концептуальний аналіз ключових аспектів інституціоналізації підприємництва. Вихідними серед них є ознаки інституту підприємництва, які розглядаються переважно в загальносоціологічному контексті крізь призму концепції соціального інституту, а саме як його легалізація, становлення інфраструктури та соціальна легітимація.

Під інститутом підприємництва слід розуміти систему суб’єктів підприємницької діяльності, що діють у межах існуючих нормативних актів та законів, які регулюють економічну поведінку населення і визнаються більшістю суспільства. Перша ознака інституту підприємництва - соціальні норми, цінності, обов’язки, санкції, що регулюють економічні відносини та статусну діяльність у межах підприємництва. Друга ознака - це наявність достатньої групи людей, як зайнятих у підприємництві через статусні місця, так і тих, хто має бажання посісти ці місця. Третя ознака - схвалення чи позитивне ставлення до ідеї ринкової економіки та приватної власності як головних засад існування підприємництва. Четверта ознака - це позитивний образ підприємця у масовій свідомості (наявність відповідного соціального тла). І, нарешті, п’ята ознака - наявність недержавних об’єднань підприємців, які репрезентують власні інтереси.

Процес інституціоналізації підприємництва передбачає перетворення спонтанної й експериментальної поведінки на поведінку регульовану, очікувану, передбачувану. Це процес, етапами якого виступають: 1) виникнення потреб у користуванні підприємницькими послугами, задоволення яких вимагає спільних організованих дій; 2) поява в перебігу стихійної економічної взаємодії соціальних норм і правил регулювання підприємницької поведінки; 3) прийняття, застосування цих норм і встановлених санкцій для підтримки їх (наприклад, розголошення поганої репутації підприємця чи підприємницької структури); 4) створення системи статусів і ролей, що охоплюють усіх суб’єктів, належних до інституту (зокрема, наявність профспілок, які регулюють відносини між роботодавцями та найманими працівниками). Сучасні підходи до вивчення інституту підприємництва виокремлюють такі важливі ознаки, як статусні, функціонально-рольові та особистісні.

Становлення інституту підприємництва в Україні супроводжувалося процесом створення організаційних структур, відповідальних за артикуляцію й порядок дотримання даних правил (державних структур, недержавних організацій). Динаміка чисельності малих підприємств в Україні свідчить про поступовий розвиток сектору малого бізнесу. Разом із тим у цілому рівень розвитку малого підприємництва в Україні, який вимірюється за загальноприйнятими у промислово розвинених країнах світу показниками, ще явно недостатній. Якщо за кількістю суб’єктів малого підприємництва на 1000 населення Україна загалом досягла рівня країн ЄС, то кількість суто малих підприємств на 1000 осіб залишається у 8–12 разів нижчою порівняно з країнами ЄС. Також при цьому слід зауважити, що розвиток малого підприємництва в Україні характеризується значною кількістю системних проблем. Так, якісний стан розвитку національного малого підприємництва дуже далекий від оптимального, включно з його структурою та регіональним розвитком. Після зростання кількості зайнятих у малому підприємництві загалом у 1990-х роках, починаючи з 2003 року, ця динаміка стабілізувалася. Однак, якщо питома вага українських суб’єктів малого підприємництва у загальній чисельності зайнятих дещо перевищує аналогічні показники в Росії, то порівняно з країнами ЄС є нижчою у 2–3 рази. Водночас українське підприємництво за роки соціальних перетворень набуло додаткової стійкості й може захистити свої соціальні, політичні та корпоративні інтереси шляхом створення численних і ефективних асоціацій, спілок та інших громадських об’єднань, число яких перевищує вже сотню. Проте загальний рівень розвитку сектору ще недостатній з погляду вимог раціональної ринкової економіки і потребує подальшої підтримки держави в законодавчому та економічному плані з метою підвищення добробуту населення через розвиток приватної ініціативи.

Якщо на початку 1990-х років образ підприємця у громадській думці населення України оцінювався переважно у позитивному світлі, то подальше загострення економічної кризи й здійснення непрозорими методами приватизації погіршили ставлення до приватного підприємництва. Однак починаючи з кінця 1990-х років і дотепер схвальне ставлення до підприємництва поступово зростає. На ставлення до приватного підприємництва впливають як суб’єктивні чинники, зокрема, стереотипи економічної свідомості, так і об’єктивні демографічні характеристики: вік, освіта та матеріальний стан. У громадській думці на нормативному рівні існує розрізнення тих, хто займається підприємницькою діяльністю, на приватних підприємців та бізнесменів-тіньовиків. У суспільстві домінує думка, що підприємці як соціальна група відіграють значну роль у житті українського суспільства.

Характер легітимації верстви приватних підприємців-роботодавців у громадській думці був пов’язаний з бажанням поліпшити власне матеріальне становище за умов економічного спаду. На тлі безпорадної держави-роботодавця часів економічної кризи приватний підприємець-роботодавець був більш прийнятною альтернативою. Економічна криза стимулювала в економічно успішніших людей готовність працювати у приватного підприємця. Проте економічне зростання, яке спостерігається в останній час, скоригувало ці орієнтації населення і, зокрема, його економічно більш успішних представників у сфері зайнятості. Ознаки делегітимації верстви приватних підприємців-роботодавців слід пов’язувати з тим, що у суспільстві набуває привабливості ідея відкриття власної справи (бізнесу).

У свідомості сучасного українського суспільства зафіксований феномен амбівалентності, коли поєднується переважна підтримка розвитку підприємництва та високий рівень незгоди працювати у підприємців. Саме за подвійної інституціоналізації забезпечується вкрай своєрідна інституціональна цілісність підприємництва, що ґрунтується на згоді людей жити в такому економічному просторі, де практикується зайнятість у приватному секторі й одночасно існують негативні установки щодо привабливості підприємців як роботодавців.

У другому розділі – “Соціокультурні чинники розвитку підприємництва в Україні” – на основі узагальнювального аналізу теоретичного та емпіричного досвіду досліджень соціокультурних чинників підприємництва здійснено аналіз історико-культурних передумов підприємництва на території України; виокремлено й розглянуто у площині нашої проблеми положення цих розвідок; розглянуто соціокультурні чинники декларативних підприємницьких настанов сучасного українського суспільства.

Вихідним моментом при цьому став розгляд соціокультурних витоків підприємництва у контексті засвоєння індивідом економічної культури суспільства. Поняття “економічна культура” вказує на специфічні економічні орієнтації - настанови або ставлення (attitudes) стосовно економічної системи та її різних частин. Аттитюд або соціальна настанова є чи не головним елементом для дослідження регулювання економічної поведінки. Економічна настанова є чинником психологічного механізму економічної поведінки особистості. Ці економічні настанови розподіляються за об’єктами, до яких належить сам суб’єкт (“Я”) і економічна система. Економічна система, своєю чергою, складається з трьох класів об’єктів: 1) економічні інститути: підприємства державної, приватної, колективної власності тощо; 2) носії ролей, тобто підприємці, наймані робітники, службовці, чиновники; 3) зразки економічної поведінки: підприємницька діяльність, наймана праця, самозайнятість, службова діяльність.

Виходячи з діяльнісного підходу, економічну соціалізацію людини можна розглядати як процес опанування: 1) історичного досвіду економічних взаємин (досвіду попередніх поколінь, що не передається через народження від батьків до дитини); 2) соціального досвіду (досвіду інших, навколишніх людей); 3) подвійного досвіду, пов’язаного з економічними явищами (досвіду, що спершу виник у свідомості, а згодом був перевірений на практиці). Тому досліджуючи соціокультурні чинники інституціоналізації підприємництва, потрібно зважати одночасно на соціальні й на особистісні аспекти соціалізації особистості.

Історико-культурні передумови розвитку підприємництва на території України зароджуються з початком проникнення реформаційних і гуманістичних ідей. Полеміка навколо релігійних питань зумовила міркування про поведінку в таких царинах, як господарська, торговельна тощо. Водночас, розвиток козацького землеволодіння як ранньої форми підприємництва став одним із каталізаторів Української революції 1648–1672 років. Іншим витоком підприємництва було чумацтво: торгово-візницький промисел, який з часом викликав майнову нерівність і соціальне розшарування селянсько-козацької маси. Таким чином формувалися численні кадри національної буржуазії та її антиподу - пролетаріату. Основним джерелом поповнення й відтворення купецького стану ставали вихідці із селянського середовища.

Фактична залученість населення у ринкові відносини спрямовує їхні економічні практики у бік приватного сектора, тому прогнозування процесу соціальної легітимації українського підприємництва невіддільне від вивчення прихованого потенціалу його соціокультурних чинників. Виявлено, що на декларативні підприємницькі настанови сучасного українського населення впливають такі соціокультурні чинники, як стать, вік, освіта, середній розмір заробiтної платнi (стипендiї, пенсiї) та сукупного доходу на одного члена сiм’ї, сімейний стан та ступінь урбанізації як місця проживання, так і місця, де тривало дитинство. Виявлено, що соціальні стандарти спонукають чоловіків більшою мірою, ніж жінок, декларувати підприємницькі ініціативи. Схильність до підприємницької діяльності збільшується із зменшенням віку та зростанням рівня освіти. Збільшення cереднього розміру заробітної плати (стипендії, пенсії) та сукупного доходу на одного члена сім’ї сприяє зростанню економічній активності. Підприємницькі амбіції більше притаманні тим, хто ніколи не перебував у шлюбі, хто проживає тепер у місті й чиє дитинство пройшло у населеному пункті цього типу.

У третьому розділі – “Перспективи розвитку підприємництва в Україні: нормативна саморегуляція та цивілізаційні параметри інституціоналізації” – здійснено емпіричне дослідження моральних норм економічної поведінки на підставі крос-культурного порівняння та проаналізовано думку експертів стосовно соціально-цивілізаційних перспектив розвитку підприємництва та ставлення до ділового ризику.

Прийнято розрізняти два види соціального регулювання підприємницької поведінки: індивідуальне та нормативне. Індивідуальне - упорядкування поведінки людей через разові, персонально-регулювальні економічні акції, розв’язання певного ділового питання, що стосується тільки строго визначеного випадку та конкретних осіб. Натомість нормативне регулювання - це упорядкування підприємницької поведінки людей за допомогою загально встановлених правил, тобто відомих моделей, зразків, еталонів поведінки, які поширюються на всі випадки підприємницької діяльності та яким повинні підпорядковуватися всі індивіди, які потрапляють у нормативно регламентовану ситуацію. Для порівняння моральних норм людської порядності в соціально-економічній сфері було застосовано крос-культурний метод. Порівняльний аналіз дав змогу встановити, що з усіх європейських націй українцям найбільшою мірою притаманне переконання в неможливості чесним та соціально ефективним шляхом вести підприємницьку діяльність. Оцінка українцями судження про верховенство правової доцільності над економічною є хоча і низькою, але середньоєвропейською. Зафіксовано високий індекс незгоди населення України із судженням, що іноді є цілком припустимим нехтувати законом та робити, що хочеш. Українські громадяни є одними з тих, хто найбільшою мірою не довіряє ціновій політиці великих фірм та не погоджується з твердженням, що у наші дні покупці та споживачі мають більше можливостей для захисту своїх інтересів.

Експертне опитування засвідчило домінування думки, що економічна культура українських підприємців еволюціонуватиме від нелегітимних методів до легітимних. На думку експертів, у середовищі українських підприємців особисті споживацькі інтереси превалюють над інтересами виробництва. Очевидно, що феномен соціального цинізму як ненормативної реакції суспільства на аномію притаманний, за оцінками експертів, й українським підприємцям. Тривала соціально-економічна криза і трансформаційні умови становлення інституту підприємництва виробили достатню жорсткість та знівелювали альтруїстичну складову характеру ділової людини. Однак такі обов’язкові для бізнесу риси, як пунктуальність, ретельність, ввічливість та делікатність, загалом прищеплюються у середовищі підприємців.

Позиція експертів як людей, що мають до підприємницької діяльності або прямий стосунок, або - непрямий, але достатньо цілеспрямований за характером їхньої діяльності, було використано при відборі респондентів із застосуванням аналітичного підходу. У цьому випадку об’єкт дослідження репрезентується спрямованим добором основного групування - менеджери приватного і державного секторів економіки, власники приватних підприємств людей, а також контрольних групувань - держслужбовці центрального і регіонального рівнів та науковці, науково-педагогічні працівники вищих навчальних закладів і журналісти. Частотний розподіл респондентів-експертів за диференціювальною ознакою та рештою параметрів загалом засвідчив достатню наповнюваність та ідентичність виокремлених групувань. Переважна більшість опитаних експертів вважають, що людині має бути притаманна схильність до ризику. Серед позитивно налаштованих до ризику експертів представлені більше менеджери приватного і державного секторів економіки та працівники “гуманітарної” сфери - науковці, науково-педагогічні працівники вищих навчальних закладів та журналістів; народжені у родинах інтелігенції (службовців) і селян; молодша та середня вікові категорії. Встановлено, що субкультура великого і середнього міста більшою мірою визначає готовність її носія до ризику, ніж субкультура невеликого містечка (селища). Респонденти, що працюють на своїй посаді порівняно недовго, ще не досягли у своїй професійній кар’єрі достатньо високих показників, а отже, їм нічого втрачати, жадають досягнень, і внаслідок цього більш схильні до ризику. Натомість ті, хто працює більш тривалий час, уже має певні професійні досягнення й побоюється їх втратити, менше схильні ризикувати.

Сприйняття матеріальних інтересів як таких, що підпорядковані загальнолюдським інтересам, і як таких, що підлягають у підсумку врегулюванню, більшою мірою визначає позицію розуміння необхідності уникати ризику. Натомість усвідомлення егоїстичного (індивідуалістського) характеру матеріальних інтересів людей і неможливості примирення їх чи збалансування у суспільстві більш істотно впливає на розуміння неминучості наявності ризику в повсякденному житті та, зрештою, готовності до нього. Прихильність до традиційних засад моралі та культури здебільшого пов’язана з неготовністю до ризику: серед експертів, що позитивно оцінюють наявність ризику, частка респондентів із ліберальною соціокультурною установкою є більшою. Характер соціокультурних параметрів цієї готовності до ризику свідчить, головним чином, про те, що її економіко-культурне (чи ширше – соціокультурне) підґрунтя радше не успадковане з минулого, а поступово формується в процесі трансформації суспільства.

У Висновках підбито підсумки роботи, головні з яких зводяться до низки таких обґрунтованих теоретичних положень: 1) становлення українського підприємництва відбувається в рамках базових аспектів інституціоналізації: прийнято нові соціальні правила, які легалізують і регулюють можливість підприємницької діяльності; сектор малого підприємництва, хоча за кількісними параметрами досяг європейського рівня і набув інституціональних атрибутів, перебуває на початковому етапі розвитку; населення переважно підтримує розвиток підприємництва, але водночас, незважаючи на наявність достатнього рівня довіри до підприємців, порівняно з іншими соціальними інститутами, та усвідомлення їхньої значної ролі у житті суспільства, спостерігається зростання незгоди працювати у них; 2) за часів економічної кризи готовність працювати у приватного підприємця була прийнятною альтернативою, однак економічне зростання скоригувало ці орієнтації населення: у суспільстві набуває привабливості ідея відкриття власної справи; 3) на декларативні підприємницькі настанови сучасного українського населення впливають такі соціокультурні чинники, як стать, вік, освіта, середній розмір заробiтної платнi (стипендiї, пенсiї) та сукупного доходу на одного члена сiм’ї, сімейний стан та ступінь урбанізації за місцем проживання і за місцем, де тривало дитинство; 4) нормативна саморегуляція підприємництва громадян України загалом відрізняється від аналогічної саморегуляції в розвинених західноєвропейських країнах, а саме характеризується низькою моральною оцінкою підприємницької діяльності з боку громадян, недовірою до цінової політики великих фірм та незгодою рівнем захищеності споживачів; водночас зафіксовано високий рівень незгоди із станом аномії. Прихильність до принципу верховенства правової доцільності над економічною хоча й не надто переважає у громадській думці наших співвітчизників, але відповідає загальноєвропейським тенденціям; 5) у середовищі українських підприємців, на думку експертів, особисті споживацькі інтереси превалюють над інтересами виробництва. Водночас такі обов’язкові для підприємницької діяльності риси, як пунктуальність, ретельність, ввічливість та делікатність, поступово вкорінюються серед вітчизняних підприємців; 6) серед позитивно налаштованих щодо ризику більшість становлять менеджери приватного і державного секторів економіки та науковці, науково-педагогічні працівників і журналісти; народжені у родинах інтелігенції (службовців) і селян; молодша та середня вікові категорії; вихідці з великих і середніх міст; особи, не вкорінені на своїх посадах.