| Краткое содержание: | У Вступі визначено об’єкт і предмет дослідження, обґрунтовано актуальність теми дисертації, окреслено мету та основні завдання роботи, визначено методи дослідження, його наукову новизну та теоретичне й практичне значення, подано відомості про апробацію основних положень дисертації.
Перший розділ дисертації “Реалізація семантико-стилістичних особливостей та поетика власних імен в історичній оповіді” складається з трьох підрозділів. У першому підрозділі “Проблеми семантики літературної онімії” розглянуто деякі погляди вчених на семантику онімів взагалі (підпараграф 1.1.1.). Особливу увагу звернуто на праці О.В. Суперанської, Ю.О. Карпенка, В.А. Кухаренко, О.І. Фонякової, Є.С. Отіна, В.М. Калінкіна та багатьох інших, у яких обговорюються природа й сутність семантики та поетики онімів. Проблемами художнього ономастикону на цьому етапі розвитку науки є різнобічне вивчення його функціонально-стилістичних можливостей, виявлення загального й індивідуального в принципах поетичної номінації, систематизація індивідуальних ономастиконів. Поетичне мовлення стає об’єктом уваги вчених як функціональна система, у якій інтенсифікуються живі, реальні процеси існування та розвитку мови, зокрема процеси стилістичного маркування, нормування. Вивчення поетичного мовлення як особливої форми комунікації дедалі зміщується до лінгвістичної проблематики, де актуалізуються не тільки стилістичні дослідження або функціональні аспекти основного засобу людського спілкування, а й розвідки загальномовного характеру, пов’язані з питанням становлення й розвитку національних та літературних мов, соціолінгвістичними проблемами. Розв’язання цих завдань допоможе з’ясувати роль художньої ономастики в формуванні ідіолекту письменника.
Одним із важливих завдань поетики – є вивчення принципів, прийомів і законів побудови словесно-художніх творів різних жанрів у різні епохи, розмежування загальних закономірностей або принципів такої побудови та окремих, специфічних, типових для тієї чи іншої національної літератури, дослідження взаємодій та співвідношень між різними видами й жанрами літературної творчості, відкриття шляхів історичного руху різних літературних форм.
У підпараграфі 1.1.2. йдеться про різне відношення вчених до емоційної й асоціативної складових семантичної структури онімів, звертається увага на значення асоціативного й ремінісцентного компонентів семантики власного імені для їх образного використання. Головну частину підпараграфа складає огляд монографії О.Ю. Карпенко «Проблематика когнітивної ономастики», у якій багато уваги приділено асоціативному експерименту як методу проникнення в “ментальний лексикон” носія мови. На нашу думку, цей підхід відкриває ще не в повній мірі осмислені можливості для трактування процесу сприйняття поетонімів-історизмів читачем.
У параграфі “Специфіка семантики поетоніма” коротко представлено погляди на компонентну структуру значення власного імені, приділено увагу актуальним питанням вивчення семантичної структури онімів, висвітлено загальне культурно-наукове тло, на якому зростала й міцнішала зацікавленість до літературної онімії. Далі проаналізовано особливості семантики історичного поетоніма. Семантику власного імені в мові розглядаємо як складний багатокомпонентний феномен – сукупність мовної, мовленнєвої, енциклопедичної та, на думку деяких дослідників, прагматичної інформації. У ній виділяють лексичне (денотативне), граматичне, класифікаційно-стилістичне, конотативне значення. О.І. Фонякова розрізняє в її структурі ядро, що складається із загальнопоняттєвих категорійних сем предметності, та периферію, яка містить загальновідомі фонові знання про об’єкт у певному культурному оточенні. Загальновизнаною є думка про принципову відмінність між семантикою імені в мові й поетонімом. Специфіка семантики поетоніма вперше була репрезентована Ю.О. Карпенком, який відзначив її вторинність, належність до мовленнєвих явищ, детермінованість авторським вибором, превалювання в ній стилістичної функції. Розвиваючи його погляди, В.М. Калінкін відзначив “фіктивну” (віртуальну) сутність денотата (референта) поетоніма. У цьому ж підрозділі розглянуто основні погляди щодо співвідношення понять “денотат” і “референт”. Під денотатом ми розуміємо множинність об’єктів дійсності, що позначаються певною мовною одиницею (загальним іменем). Референт – це конкретний одиничний об’єкт, виділений власним іменем з-поміж множинності однотипних.
Підрозділ “Динамічна сутність семантики власних імен” складається з двох параграфів, у яких розглянуто явище поетонімогенезу й трансонімізації і засоби поетики онімів. Підтримуючи думку В.М. Калінкіна щодо динамічного характеру семантики оніма в художньому тексті, на позначення цього явища ми також використовуємо термін “поетонімогенез”. Оскільки літературні власні назви мають змінну семантику, яка постійно підпадає під вплив контексту, як мінімального, так і контексту всього твору, вони потенційно здатні набувати нових конотем, які сприяють розвитку їх виражальних можливостей. Поняття “генезису” охоплює як момент зародження, так і процес подальшого розвитку, який призводить до певного стану семантики поетоніма. Аналіз функціонування антропоетонімів, генетично пов’язаних з історичними власними іменами й іменами літературних персонажів, виявив властивості трьох шарів конотем: інтерлінгвального, інтралінгвального та індивідуально-авторського. Розглянуто теоретичні основи структурування семантики поетонімів, виділено її складові, визначено властивості конотативної сфери та її роль у поетиці художнього твору.
Яскравим прикладом динаміки онімних одиниць є трансонімізація, один із різновидів лексико-семантичного способу словотвору. Стосовно трансонімізації найбільш відомі погляди Ю.О. Карпенка, який запропонував замінити поняття “перехідний тип”, що використовується на позначення явищ проміжних між полісемією та омонімією, терміном “мезонім”, “мезонімія”, а лексико-семантичний спосіб словотвору назвав “мезонімізація”. Різновидом мезонімізації в ономастиці є трансонімізація, у результаті якої від твірного оніма утворюється похідне ім’я, що зберігає матеріальну структуру мотивуючого слова. У мові мезоніми виникають внаслідок перенесення власного імені з одного об’єкта на інший на основі певної схожості або суміжності референтів. При цьому трансонімізація, на думку Є.С. Отіна, може бути як одноступеневою, так і багатоступеневою, але, як правило, неодночасно. Феномен художньої трансонімізації в нашому дослідженні показаний на прикладі роману Г. Сенкевича «Ogniem i mieczem». Він може репрезентувати “одномоментне” перебування поетоніма на різних рівнях трансонімізації, що призводить до формування гетерогенної семантики та поетики імені. На думку Ю.О. Карпенка, мезонімізація залишається синхронною, поки в мові зберігається мотиватор цього словотвірного акту.
Перехід семеми слова в окреме слово – мезонім – свідчення семантичного генезису лексеми, що зводиться до різних видів метонімії або метафори. В ономастиці мезоніми з'являються внаслідок перенесення власного імені з одного об'єкта на інший на основі певної подібності або суміжності денотатів. Трансонімізація виникає внаслідок метонімії. Власні імена, на відміну від загальних, не пов'язані безпосередньо з поняттями. Основне для них – співвіднесеність із предметом. Тому в результаті метонімії у власних імен змінюється предметно-номінативна співвіднесеність.
При багатоступеневій трансонімізації онімотвірний ланцюжок може мати в собі власні імена різних розрядів (міжвидова трансонімізація) або ж складатися з онімів, що належать до одного виду (внутрішньовидова трансонімізація).
Процес переходу з одного розряду онімів в інший, що не супроводжується переоформленням оніма, називають "абсолютною" трансонімізацією. Перехід, ускладнений новими онімічними формантами, а також додаванням означальних слів або інших онімів, можна визначити як "змішаний".
Другий розділ “Реальна антропонімія та топонімія. Переробка реальних онімів в історичному наративі як засіб образотворення” складається з підрозділів і параграфів, присвячених конкретним історичним антропонімам, які, потрапляючи в художній твір, стають антропоетонімами. У цьому розділі розглянуто окремі топопоетоніми, пов’язані з реальною топонімією. Всі досліджені антропоетоніми мають історично достовірні протоніми, які були найменнями реальних діячів минулого України, що підтверджено певними історичними документами. У другому розділі приділена увага аспектам вивчення онімів в історичних романах, поданий загальний огляд вивчення історичних онімів, описані функції антропоетонімів. У підрозділі “Семантична аура антропоетоніма Богдан Хмельницький в історичних романах П. Загребельного «Я, Богдан», Л. Костенко «Берестечко», Г. Сенкевича «Ogniem i mieczem»” проаналізовано функції поетонімів-історизмів у названих творах, описано антропоетоніми: Богдан Хмельницький, Іван Богун, Іван Ганжа, Филон Джелалій. Розглянуто топопоетоніми, генетично пов’язані з реальною топонімією, які зустрічаються у всіх зазначених романах. Жанр історичного роману накладає свої вимоги на формування поетонімосфери цих творів. Основне призначення поетонімів – участь у створенні художньої цілісності твору. У дисертації значна увага приділена семантиці антропоетоніма Богдан Хмельницький, системі інших іменувань персонажа. Саме наявність розвинутої системи синонімічних наймень забезпечує стилістичну різноманітність цього антропоетоніма: Зиновій, Богдан, Богдан-Хмель, Хмель-Хмельницький, Богдан-Теодор, Богдан Хмельницький, Хмель, гетьман Хмельницький Богдан, козак Хмельницький. Майже всі ці імена зустрічаються й у романі «Ogniem i mieczem»”: Chmielnicki, Chmiel, зрідка – Zenobi, Bohdan Zenobi Chmielnicki. У зазначених романах основою порівняння антропоетоніма Богдан неодноразово постає бібліонім Мойсей. Також у дисертації приділена увага походженню прізвища Хмельницький та прізвиська Хмель.
У другому підрозділі проаналізовані антропоетоніми Іван Богун, Іван Ганжа, Филон Джелалій. В історичному творі всі антропоетоніми мають бути історично достовірними, тобто відповідати антропонімному узусу зображуваної доби. У романі Ліни Костенко «Берестечко» згадуються імена реальних історичних осіб, які супроводжують Богдана Хмельницького. Велич Богуна визначається номінаційним, антропонімічним методом. Ключова фраза – «Іван – то є син Грому / Він брат всього святого у мені». Це не просто яскравий образ, у цьому випадку Іван Богун алюзійно єднається з апостолом і євангелістом Іоанном. Саме Іван Богун, Іван Ганжа, Филон Джелалій стають символом непорушного козацького братства, втіленням козацького лицарства.
У романі Г. Сенкевича «Ogniem i mieczem» Іван Богун є теж одним із головних героїв, який зображений багатопланово. Але це, у першу чергу, образ жорстокого козака, хоч подається він і як романтичний, закоханий герой. Його внутрішні переживання, страждання, нерозділене кохання є підтвердження цьому, але нескореність духу, гордість є основною рисою характеристики Богуна. У Г. Сенкевича є також згадка про реальних історичних осіб Івана Ханджу (Іван Ганжа), а також Филона Дедяла (Джелалій). Про них лише кілька разів згадується, причому Ханджа вжито лише один раз без імені, одне прізвисько, ще й у пейоративному висвітленні: “Poszlo wiкc dwуch puіkownikуw, Handїa i Ostap, na Nesterwar, ktуry zdobyli, ludnoњж їydowsk№ i szlacheck№ w pieс wyciкli”. У контексті: “Zasiedli wiкc dowуdcy i puіkownicy: straszliwy Krzywonos, prawa Chmielnickiego rкka, Krzeczowski, miecz kozacki, stary i doњwiadczony Filon Dziedziaіa, puіkownik kropiwnicki, <...>”. Г. Сенкевич майже не вживає форми ім’я + прізвисько стосовно антропоетоніма Іван Богун, а називає його тільки на прізвисько Богун. Правда, один раз щодо Богуна вжите й ім’я, але не Іван, а чомусь “Jurku”: “Sіysz, Jurku, mуj przyjacielu! Idzie na nas Jarema z potкg№ wielk№, zgin№ж przyjdzie nieszczкsnym!”. Порівняння Богуна з дияволом прослідковуємо не тільки в романі П. Загребельного, де воно має меліоративне значення, а й у Г. Сенкевича: “ – Belzebub to jest wcielony”, де поетонім Belzebub вжитий вже в пейоративному значенні. Сенкевич називає Богуна жорстоким дияволом, злим, і цим характеризує його.
У параграфі “Семантична аура антропоетоніма Мазепа у світовій літературі” зроблена спроба порівняльного аналізу антропоетоніма Мазепа в таких творах: «Полтава» О. Пушкіна, «Полтава» Б. Лепкого, «Мazzeppa» Віктора Гюго і «L'histoire de Charles XII» Вольтера, а також описано генезис імені Мазепа.
Досліджено онімогенез антропоніма Мазепа, а також поетонімогенез як процес функціонування онімної лексики в художніх творах, визначено денотативне й конотативне наповнення власного імені Мазепа у творах Вольтера, В. Гюго, О. Пушкіна, Б. Лепкого, з‘ясовано основні стилістичні функції поетоніма Мазепа в аналізованих художніх творах. Завдяки поетонімогенезу власне ім’я в контексті художніх творів змінюється. Зокрема Мазепа в результаті активного мовленнєвого використання набуває кількох семантико-конотативних характеристик і значень, як пейоративних, так і меліоративних. Конотативна сфера оніма формується в просторі національної культури. Слід зазначити, що Вольтер не копіює Мазепу прототипа, а створює свій образ, хоча дотримується певних фактів з історії життя гетьмана Мазепи, вживає такі реальні імена як Pierre, Charles ХІІ, Menzikof та ін. Центральним антропоетонімом у поемі є Charles ХІІ, його ім’я згадується в меліоративному значенні, а до Мазепи тільки інколи відчуваємо симпатію, хоча вживається то в нейтральних, то в пейоративних контекстах. Вольтерівське зображення Мазепи увійшло у світову літературу назавжди, що й надихнуло багатьох митців на продовження цієї теми. Віктор Гюго в поемі «Мazzeppa» подає образ гетьмана по-своєму, провідним тут є вживання цього імені в меліоративному значенні, автор пророкує: / Un jour, des vieux hetmans il ceindra la pelisse, / Grand а њil йbloui; / Et quand il passera, ces peuples de la tente, / Proste йs, enverront la fanfare йclatante / Bondir autour de lui! (/Одного дня старих гетьманів він опереже шубу, / Великий з поглядом похмурим; / І коли він прийде, ці народи в кожній хаті / Низько вклоняться, заграють гучно в сурми, / Стрибатимуть довкола нього! (перекладено мною. – Т.В.)). Як пише Д. Наливайко, сюжет перетворюється в живописний план і об’єктивізується.
У поемі «Полтава» О. Пушкін неодноразово вживає поетонім Иуда як порівняння-ототожнення, а Мазепі предикується характерне Юді. Мазепу О. Пушкін подає як лицеміра, ханжу, скупу людину, а основне, що в «Полтаві» Мазепа несе конотацію ‘зрадника’, яка закріплюється за ним: "Теперь он мощный враг Петра." / "И где ж Мазепа? где злодей? / Куда бежал Иуда в страхе? / Зачем король не меж гостей? / Зачем изменник не на плахе? / ". В історичній епопеї Б. Лепкого «Мазепа» антропоетонім Мазепа вживається в меліоративному значенні. Але в апелятивних замінах і порівняннях Мазепи зустрічаємо: "такий облудник та ізмінник"; “а на гетьмана мали посипатися щонайгірші і найобидливіші слова, як на Каїна, як на Юду Іскаріотського”. Семантична аура антропоетоніма Мазепа неоднозначна, історична постать викликає у свідомості читача пряму референцію, а письменники справді не копіювали, а творили кожен свого Мазепу. Проте не слід забувати, що образ Мазепи – це їх власне розуміння історії.
Пушкін.
Щодо вживання антропоетоніма Мотря в історичних повістях Б. Лепкого, то автор широко використовує порівняння Мотрі з іншими історичними й міфологічними персонами. У функції порівняння постають бібліоніми й міфоніми. Б. Лепкий порівнює й часто ототожнює Мотрю зі: ‘святою Варварою, Пречистою Дівою, Діаною, амазонкою, русалкою, сфінксом, німфою, Афродитою, Немезідою, Савською царицею, Марією Єгиптянкою – Магдалиною, жрицею Киприди, дитиною Содоми, Єленою з троянської війни‘. Слід відзначити, що в епопеї Б. Лепкого семантика антропоетоніма Мотря змінюється відповідно до розвитку образу. Поступово вона з коханої, вродливої дівчини перетворюється в соратницю, порадницю й борця за Україну, продовжувача справ Мазепи.
У підрозділі “Реальні топопоетоніми Корсунь, Пилявці, Жовті Води, Берестечко в історичних романах” проаналізовано функції названих топопоетонімів в історичних романах П. Загребельного «Я, Богдан», Ліни Костенко «Берестечко», Г. Сенкевича «Ogniem i mieczem». Визначена роль реальної онімії у взаємовідношеннях мови й культури.
У романі Павла Загребельного «Я, Богдан» топонім Берестечко вжито в різних значеннях. “А шляхта влаштувала мені погром під Берестечком” (топонім); (хрононім) “Два роки між Зборовом і Берестечком”; “Може, й Берестечка б ніколи не було, коли б гонець запізнився і я не довідався про те, про що довідався” (баталіонім-поразка). Онім Берестечко в романі Павла Загребельного «Я, Богдан» зустрічаємо, за нашими підрахунками, 30 разів. У романі Генріка Сенкевича «Ogniem i mieczem» – 3 рази. Проте вживання Берестечка в романі П. Загребельного й Г. Сенкевича різне, треба зазначити, що різними є не тільки автори, а й часи написання романів теж різні, але те, що об’єднує романи, – це історичні постаті, топоніми, онімні символи. Берестечко для П. Загребельного й Л. Костенко – це символ поразки, а для Г. Сенкевича Берестечко – символ перемоги, місце, де проходила баталія. Наприклад, у Г. Сенкевича Берестечко вжито як топонім-баталіонім: “Na polach Beresteczka spotkaіy siк wreszcie owe krociowe zastкpy I tam to stoczono jedn№ z najwiкkszych bitew w dzieach њwiata, ktуrej odgіosem brzmiaіa caіa уwczesna Europa” [Sienkiewicz, t. 2, s. 395].
Вживання в романі Генріка Сенкевича «Ogniem i mieczem» таких онімів, як Жовті Води, Корсунь, Пилявці теж зустрічаємо не в одному значенні, ці оніми відносимо і до топонімів, і до баталіонімів, і до хрононімів, і до символів. У значенні топонімів вжиті Жовті Води, Корсунь, Пилявці в романі Сенкевича «Ogniem i mieczem»: “A tymczasem do Korsunia, w ktуrym hetman zaporoski zatrzymaі siк po bitwie dla odpoczynku, dolatywaіy z Zadnieprza wieњci, їe straszny ksi№їк ruszyі juї z Јubniуw, їe po drodze depce bunt niemiіosie ie, їe po przejњciu jego znika j№ wsie, sіobody, chutory I miasteczka, a natomiast jeї№ siк krwawe pale I szubienice. Przestrach dwoiі I troiі liczbк siі jego” [Sienkiewicz, t. 1, s. 191].
Автори історичних романів використовують прийом насичення топонімами фрагментів твору, створюють топонімні масиви. Виділяються масиви контактні й дистантні. Так, П. Загребельний у романі «Я, Богдан» нанизує в реченні кілька топонімів: “Хай говорять людською мовою про вашу лицарську хоробрість поля і долини, <..>, при всесильній Божій помочі, на Жовтих Водах, під Корсунем, Пилявою, Збаражем, Зборовом, Берестечком, під Білою Церквою, Львовом, Замостям, Нестерваром і Баром, під Кам'янцем на Поділлі, Батогом, Охматовим і на інших місцях, яких не можу перечислити” [Загребельний, с.663]. У Генріка Сенкевича: “Z nim, z Pуіksiкїycem i z Nebabк blisko dwadzieкcia tysiкcy moіojcуw poіoїyіo gіowy na pobojowiski lub potopiіo siк w bіotach Prypeci; strach wiкc przeleciaі jak wicher nad bujn№ Ukrain№, bo zdaіo siк wszystkim, їe to po wieikich tryumfach, po Їуіtych Wodach, Korsuniu, Piіawcach, przychodzi czas na takie pogromy, jakich pod Soіonic№ i Kumejkami doznaіy poprzednie bunty. Sam Chmelnicki, choж na szczycie sіawy, choж potкїniejszy niї kiedykolwiek, zl№kі siк, gdy siк o њmierci „druha” Krzeczowskiego dowiedzial, i znуw czarownic zacz№і o przyszіoњж pytaж. Wrуїyіy rуїnie – wrьїyіy nowe wielkie wojny i zwyciкstwa, i klкski – nie umiaіy jednak powiedzieж hetmanowi, co siк z nim samym stanie” [Sienkiewicz, t. 2, s.157] (тріумфальні перемоги Хмельницького, після яких – перемога поляків і колесо історії повернеться в інший бік). У Ліни Костенко: /Як ви забули Корсунь і Пиляву,/ як вам на греця слава Жовтих Вод.../. У досліджуваних історичних романах виразно постає образ доби Хмельниччини, яка зображена як процес, серія змін і переворотів. При цьому географічні назви відносять читача не лише до певної події, а й до року, а то й місяця і дня, коли ця подія відбулася. Доведено, що топоніми в художніх творах, зокрема в історичних романах, можуть виконувати також і функцію локалізації, і функцію інформаційно-дидактичну.
У розділі “Поетонімосфера повісті М.В. Гоголя «Тарас Бульба»” предметом аналізу є поетонімосфера повісті М. Гоголя «Тарас Бульба». Характерною рисою індивідуального стилю М.В. Гоголя, невід’ємною складовою творчої манери в повісті «Тарас Бульба» є особливе, підкреслено уважне ставлення до формування поетонімосфери, до репертуару антропоетонімів і топопоетонімів твору, до прийомів їх використання й способів взаємодії з текстом. Історична достовірність описуваних подій досягається автором, окрім інших художніх прийомів, шляхом актуалізації реального ономастикону, співвіднесеного з описуваними місцем і часом дії. Власні імена в повісті «Тарас Бульба» збагачують твір, сприяють побудові реалістичного епічного образу Запорізької Січі. Топонімікон повісті М. Гоголя «Тарас Бульба» становить складні утворення, до яких входять одиниці різних класів – назви різних між собою географічних об’єктів. Цих об’єктів багато, звідси – різноманітність топонімів, чим досягається “топонімний реалізм” твору. Часто складається враження, що місцями аналізований твір нагадує інформаційне повідомлення про перебіг описуваних баталій (хоча основна баталія під Дубном). Завдання М. Гоголя – зобразити козацтво й саму Запорізьку Січ, тому образ Тараса Бульби та його синів узагальнюючий, він ніби притягує до себе всі інші антропоніми, а також топоніми. Загалом антропонімів у повісті вжито більше, ніж топонімів.
Показовою щодо ролі топопоетонімів у структурі тексту є частотність їх вживання. У художньому тексті власні географічні назви виконують дві функції – стилістичну й номінативну, або називну, власне топонімічну функцію.
У “Висновках” сформульовані результати проведеного наукового дослідження.
У роботі послідовно відстоюються такі твердження: 1) усі власні імена, що функціонують у художньому творі, є поетонімами; 2) поетоніми являють собою специфічну форму власних імен, яка відрізняється від онімії будь-якої мови; 3) збіг зовнішньої форми поетонімів з реальною онімією не дає права на їх ототожнення; 4) збіг поетонімів з реальними онімами не є підставою для ототожнення реальної особи з художнім образом.
Власні назви в романах репрезентують індивідуальний неповторний стиль письменника, виступають показниками специфіки онімного простору твору. Вживання тих чи інших поетонімів передусім залежить від змісту твору. Використання поетонімів письменником пов’язане з сюжетом твору. Власні назви в романах інформативні та поліфункціональні.
Історичні антропоніми беруть участь у формуванні сюжету, тематики твору, вони створюють специфічну семантичну ауру. Даючи персонажу ім'я, письменник враховує характер, зовнішній і внутрішній світ свого героя. Власне ім‘я входить до художнього твору вже з певними можливостями й завданнями. Інколи, незалежно від автора, те чи інше введене ним ім'я може сказати більше, ніж задумав письменник. Приклади цього наведені в аналізі поетонімів Мария в поемі «Полтава» О. Пушкіна та Мотря в історичній епопеї «Мазепа» Б. Лепкого.
Привертають увагу певні особливості вживання власних імен історичних, реальних осіб. Тоді, коли такі власні імена служать для називання їх справжніх носіїв, які виступають у творах дійовими особами, часто виникають сприятливі умови для того, щоб смислові та стилістичні потенції власних імен активізувалися. На вживанні імен лежить відбиток певної епохи, літературного спрямування, відображається вплив світогляду, позиції письменника.
Семантико-стилістична значимість власного імені в художньому тексті різна, нерівнозначна і роль поетонімів у процесі інтерпретації художнього тексту. Як правило, внесок літературного власного імені в створення художньої цілісності визначається прагмастилістичним потенціалом онімної одиниці. При змалюванні головних героїв, розкритті провідних тем у творі власні імена виступають як домінанти лексичних одиниць, чи ключових слів, інформаційного простору тексту. Використання імен і назв з реального іменника, що зберігають всі соціально-мовленнєві конотації загального вживання й співвіднесення з реальним носієм, особливо часто зустрічаються у творах історичного жанру. Прикладами такого використання є антропоетоніми Богдан Хмельницький, Мазепа, Богун, Ганжа, Джелалій, Мотря Кочубей та ін. в історичних творах.
Відповідно до задуму авторів поетонім Мазепа в результаті активного мовленнєвого використання набуває кількох семантико-конотативних характеристик і значень, як позитивних, так і негативних (наприклад, у творах О. Пушкіна, В. Гюго, Вольтера, Б. Лепкого та інших), і тільки контекст і зміст твору загалом дозволяють точно визначити, у якому саме значенні вжито поетонім. Конотативна сфера оніма формується в просторі національної культури. Для О. Пушкіна – це простір російської культури, а для Б. Лепкого – простір української культури, крім того, треба також враховувати, до якої епохи належить автор, щоб адекватно сприйняти авторську оцінку.
Семантична аура антропоетонімів Хмельницький, Мазепа та ін. неоднозначна, бо історична постать викликає у свідомості читача, який також є представником суспільства, прямі асоціації, алюзії реального плану, а образ історичної постаті цілком залежить від твору. Можна стверджувати, що читач оперує водночас інформацією щодо історичного антропоніма й антропоетоніма.
Поетонімосфера художнього твору безумовно фрагментарна. Онімія художнього творення завжди заглиблена в контекст онімного простору мови, якою написаний твір. Будь-які відмінності між реальною й літературною онімією завжди сприймаються тільки через призму смислової системи конкретної національної мови певної епохи. Досліджуючи характер заповнення власними іменами хронотопу літературного твору, можна зробити висновки про “вирішення онімного простору або поетонімосфери”. Велику роль при визначенні семантики поетонімосфери для художньо-естетичних властивостей літературного тексту відіграє ступінь кореляції між інформацією про названі власними іменами об’єкти, включаючи їх семантику і поетичну етимологію, і фундаментальними онтологічними і семіотично-ціннісними категоріями буття (“життя-смерть”, “добро-зло” тощо), структуруючими світосприйняття, світорозуміння й світогляд людини.
Поетонімосфера історичних творів – організована система, де є імена, які служать антуражем, вони повинні не суперечити, а співвідноситися один з одним органічно й логічно. Історичний антураж, достовірність, позитивні, негативні імена і структурують образи. Сфера історичного твору – сукупність умов, середовище, у якому відбуваються події. Для відомих історичних фігур справжні імена – це необхідність, вони можуть бути різними: Богдан, Теодор, Зиновій, Хмельницький, Хмель, Іван Мазепа, Мазепа тощо, але всі ці форми історично достовірні. Для передачі важливих історичних подій імена головних фігурантів залишаються, а в образах є зміни, вони наповнюють семантику імені, тому й відрізняється авторський образ від реального. В аналізованих романах наявні й інші антропоніми Іван Богун, Іван Ганжа і Филон Джелалій тощо, які є історично достовірні та хронологічно значущі. Саме імена реальних відомих історичних осіб здатні чи не найбільшою мірою викликати в читачів бажані авторові асоціації з визначеною історичною добою. Вони здебільшого і служать часовою канвою літературного твору. Реалістичний історизм літературно-художнього твору, як правило, без історично правдивих антропонімів непереконливий.
Актуалізуватися перелічені властивості можуть по-різному. У повісті М. Гоголя «Тарас Бульба» зображена не конкретна історична постать, деякі моменти тільки нагадують про час, у який певні історичні постаті були, а акцент зроблено на епосі того часу, на зображенні зародження козацтва, Запорізької Січі. А в романі П. Загребельного увага сконцентрована на історичній постаті Б. Хмельницького, у Ліни Костенко – на хронотопі, баталіонімі-поразці Берестечко, де це тісно пов’язано з основною постаттю історії Б. Хмельницьким, і дійсно історично правдивою берестецькою битвою.
До художнього твору не можна підходити з позиції правди лише історичної. Художня правда вище правди історичної. Літератори завжди чітко усвідомлювали, що між реальним ономастиконом і власними назвами художнього твору наявні істотні відмінності. Орієнтація письменників-реалістів на правду життя і, відповідно, на реальну онімію не заважала цьому розумінню.
Наповнення семантики онімів поетичним змістом змінює об’єкт зображення, з’являються конотеми поетичного характеру, з історичної постать перетворюється в категорію історичного образу, названого поетонімом. Прийоми історичного коментування точності й конкретності деталей, пояснень та інше можуть бути перенесені й на використання пропріальної лексики. У художніх історичних творах часто зустрічаємо передачу авторського ставлення до власних імен героїв через чисельні поетоніми, які супроводжуються різними дескрипціями, ономастичними перифразами, апелятивами, що відіграють важливу роль у поетонімосфері творів.
Основні положення дисертації висвітлено в таких публікаціях:
1. Система номінацій головного героя романів «Берестечко» Л. Костенко та «Я, Богдан» П. Загребельного // Филологические исследования / Отв. ред. В.В.Федоров. – Вып. VII. – Донецк: Юго-Восток, ЛТД, 2004. – С.161-173.
2. Богдан Хмельницкий – Моисей: исторические и художественные параллели // Русская словесность в контексте современных интеграционных процессов: материалы Международной научной конференции, г. Волгоград, 24-27 апреля 2005 г. – Волгоград: ВолГУ, 2005. – С.534-536.
3. До поетики прізвища Хмельницький в українських історичних романах // Традиційне і нове у вивченні власних імен: Тези доповідей Міжнародної ономастичної конференції. Донецьк – Горлівка – Святогірськ. – Горлівка: Видавництво ГДПІІМ, 2005. – С.142-144.
4. До питання походження прізвища Хмельницький та його поетика в українських історичних романах // Восточноукраинский лингвистический сборник: Сборник научных трудов / Отв. ред. Е.С. Отин. – Вып. 10. – Донецк: Юго-Восток, ЛТД, 2006. – С.31-41.
5. Антропоніми Іван Богун, Іван Ганжа, Филон Джелалій в історичних романах Л. Костенко «Берестечко», П. Загребельного «Я, Богдан», Г. Сенкевича «Ogniem i mieczem» // Филология в пространстве культуры / ДонНУ. Филологический факультет. – Донецк: Юго-Восток, ЛТД, 2007. – С.70-81.
6. Семантична аура антропоетоніма Мазепа у творах світової літератури // Науковий вісник Чернівецького університету: Збірник наукових праць. Випуск 356-359. Слов’янська філологія. – Чернівці: Рута, 2007. – С.83-88.
7. Топоніми Жовті Води, Корсунь, Пилявці, Берестечко в історичних романах // Мовознавчий вісник: збірник наукових праць / Відп. ред. Г.І. Мартинова. – Вип. 5. – Черкаси, 2007. – С.78-85.
8. Семантична аура антропоетоніма Марія в поемі О. Пушкіна «Полтава» // Материалы І Крымских Международных Михайловских чтений «Собственное имя в русской и мировой литературе». Украина, АР Крым, Саки-Евпатория, 14-16 сентября 2007 г. – Крым – Донбасс, 2007. – С. 33-37.
9. Антропоетонім Іван Богун в історичних романах Л. Костенко «Берестечко», П. Загребельного «Я, Богдан», Г .Сенкевича «Вогнем і мечем» // Науковий вісник Херсонського державного університету. Серія “Лінгвістика”. – Вип. 6. – Херсон. – 2008. – С.110-116.
10. Генезис антропоетоніма Мазепа // Мова і культура. (Науковий журнал). – К.: Видавничий Дім Дмитра Бураго, 2008. – Вип. 10. – Т. VII (107). – С.217-221. |
