РОЛЬ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА У ЛЕГІТИМАЦІЇ ПОЛІТИЧНОЇ ВЛАДИ В УКРАЇНІ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, розкриваються мета і завдання, об’єкт, предмет дисертаційної роботи, її методологічні засади, визначається наукова новизна дослідження, відображається теоретичне і практичне значення, форми апробації його результатів, зазначено структуру дисертації та її обсяг.

У першому розділі “Теоретико-методологічні засади дослідження громадянського суспільства” проведено ретроспективний аналіз формування ідеї громадянського суспільства у світовій суспільно-політичній та філософській думці.

        У підрозділі 1.1. “Проблематика громадянського суспільства в історії світової суспільно-політичної та філософської думки” розглянуто еволюцію формування концепту громадянського суспільства в історії розвитку світової філософської та політичної думки від найдавніших часів до сьогодення. Осмислення проблематики громадянського суспільства відбувалося на всіх етапах розвитку суспільно-політичної думки, починаючи з епохи Античності включно до наших днів. У роботі підкреслено, що в основу класичного розуміння досліджуваного концепту покладено, передусім, принципи ліберальної ідеології. А саме: індивідуалізм, антропоцентризм, недоторканість природних прав і свобод людини, право приватної власності. Формування капіталістичного способу господарювання та подальший розвиток наукових знань заклали нову методологічну основу у розумінні явища громадянського суспільства – у напрямі автономізації його статусу по відношенню до держави. Тим самим було започатковано дискусію про характер та моделі взаємодії влади і громадянського суспільства.

Загальною тенденцією розвитку суспільно-політичної думки протягом XVIII-XIX століття є початок та завершення процесу осмислення проблеми розмежування двох сфер соціального життя: сфери політичної діяльності та сфери позаполітичного буття людини (громадянське суспільство). Ідеї представників Нового часу – Г. Гроція, Т. Гоббса, Дж. Локка, Ж.-Ж. Руссо,                                                                                                                 Ш.-Л. Монтеск’є заклали основу класичного розуміння сутності громадянського суспільства та поклали початок формування цілісної концептуальної системи поглядів, що засновувалися на протиставленні суспільства (громадської сфери) та держави (політичного простору).

Завершеного вигляду теоретична основа класичного розуміння громадянського суспільства набула у поглядах І. Канта та Г. В. Ф. Гегеля. Синтезувавши найбільш позитивні моменти концепцій представників Нового часу, вони вперше проаналізували явище громадянського суспільства як автономного від держави простору самореалізації людини. Перехід до раціональної моделі соціального управління викликало до життя появу нових форм організації суспільного устрою – правову державу, громадянське суспільство та конституціоналізм. Саме вони, уособлюючи собою цінності свободи та гідності особистості, надали людині можливість у певних межах почувати себе захищеною від свавілля влади.

В цілому, у другій половині XIX – на початку ХХ століття остаточно сформувалися два методологічних підходи в осмисленні явища громадянського суспільства. В рамках першого в якості головної передумови та спрямовуючої сили розвитку громадянського суспільства виступає державна влада. Згідно з другим (ліберальним) – громадянське суспільство розглядається як самодостатня сфера суспільних відносин, що не потребує втручання держави.

Специфікою осмислення громадянського суспільства у другій половині ХХ століття є те, що сфера застосування цієї категорії є надзвичайно широкою. Особливого поширення набувають спроби знайти пояснення тим змінам, які відбуваються в інститутах і функціях громадянського суспільства у зв’язку з розширенням соціальних функцій держави, окреслити нові способи його взаємодії з владними структурами.

Сучасний етап обумовив перегляд класичних теорій громадянського суспільства. Формалізація суспільно-політичного та економічного життя розбалансувала рівновагу між громадянським суспільством та державою у бік абсолютизації цінності останньої. Відтак, на порядку денному постало питання перегляду традиційних форм соціальної організації: не у державі, а за допомогою участі у невеликих соціальних утвореннях можливе найповніше розкриття людського потенціалу. На передній план висувається динамічний аспект життєдіяльності населення, головними ознаками якого стають мобільність та асоціативна активність. Відтак, громадянське суспільство – це, насамперед, активна громадськість, яка дискутує з приводу найбільш значущіх для неї проблем та критикує уряд, домагаючись того, щоб її думка була врахована при підготовці та прийнятті управлінських рішень.

У підрозділі 1.2 “Теоретичні підходи до визначення поняття громадянське суспільство у вітчизняній політичній науці” зазначено, що потужним стимулом до активізації наукових пошуків у дослідженні громадянського суспільства в українській політичній науці стали, по-перше, об’єктивно зростаюча гносеологічна потреба у поширенні та осягненні здобутків світової політичної теорії та практики, по-друге, активна діяльність державного керівництва у напрямі долучення України до кола країн, які взяли на себе зобов’язання підтримувати розвиток громадянського суспільства.

До вагомих наукових доробків, автори яких заклали теоретико-методологічний фундамент у цій сфері досліджень, слід віднести праці         В. Андрущенка, В. Баркова, В. Бебика, М. Банчука, І. Горбатенко,                  Г. Зеленько А. Карася, М. Калініченка, А. Колодій, Ю. Корнілова,                 О. Косілової, І. Кресіної, А. Кудряченка, І. Кураса, Ю. Левенця,                    М. Михальченка, Я. Пасько, О. Полішкарової, Т. Розової, Ф. Рудича,            М. Рябчука, П. Ситника, Г. Щедрової, Ю. Узун та інших.

У сучасній українській політології набули поширення, як мінімум, два дискусійні напрямки осмислення громадянського суспільства: 1) громадянське суспільство в Україні перебуває на зародковій стадії формування, а його окремі елементи відчувають на собі постійний тиск з боку державної влади та зазнають негативний соціокультурний вплив наслідків тоталітарного минулого; 2) громадянське суспільство в Україні на сучасному етапі має належний рівень інституціоналізації, відтак головне завдання – досягнення рівноваги між ним та державою. Це, у свою чергу, передбачає подолання недовіри до органів влади, тоталітарних стереотипів свідомості, зменшення всевладдя чиновників та практичного застосування демократичного потенціалу неурядових організацій.

Попри свою дискусійність, ці два підходи мають під собою спільну методологічну основу: явище громадянського суспільства в новітній українській історії та гуманітарній науці осмислюється, переважно, крізь призму взаємовідносин із державою.

        На основі аналізу різних методологічних підходів запропоновано власну дефініцію громадянського суспільства: це система автономних від держави інституціональних зв’язків, в які добровільно вступає населення з метою реалізації своїх приватних та корпоративних інтересів, в тому числі й шляхом впливу на державну політику. Синонімічним концепту громадянське суспільство у даному випадку є словосполучення інституалізована (організована) громадськість. Основоположною функцією громадянського суспільства за будь-яких соціальних умов є забезпечення необхідних засобів для посилення контролю над державною владою з боку населення та орієнтація на демократичні інститути як на ефективний інструмент здійснення такого контролю. Наприкінці першого розділу дисертації підводяться проміжні результати дослідження.

        Другий розділ “Вплив громадянського суспільства на легітимацію влади” присвячено історії виникнення терміну “легітимність”, конкретизації його семантичного значення. Висвітлюються питання природи феномену влади, взаємодії держави та громадянського суспільства у суспільно-політичному процесі в контексті легітимізації діяльності владних установ.

        У підрозділі 2.1 “Легітимність державної влади: визначення, механізми та емпіричні індикатори” розглядається еволюція формування категорії “легітимність”. Підкреслено, що дефініціювати сутність легітимності можна лише, осмисливши природу таких суспільних явищ як політика, держава, управління. Проблема ж державного управління має подвійний характер: головне завдання можновладців – забезпечити суспільну підтримку своїх ініціатив; натомість, завданням громадян є постійний тиск на державу з метою захисту своїх прав і свобод.

        Протягом усіх етапів розвитку людства питання влади було тісно пов’язане із пошуком шляхів забезпечення її суспільного виправдання. У ході дослідження встановлено тісний взаємозв’язок між еволюцією форм суспільної свідомості (від міфологічного та релігійного свідогляду до науково-раціонального) та утвердженням відповідних механізмів суспільної підтримки влади. На основі цього визначено, що наукове оформлення концепту “легітимність” відбулося паралельно з формуванням політології як науки та поступової автономізації знань про політику відносно юридичних дисциплін, що, у свою чергу, потребувало вироблення відповідної категоріальної та методологічної бази. Підкреслено, що попри великий масив літератури стосовно проблеми легітимності, її сутність, місце та роль у політичному процесі остаточно не з'ясовані. Більше того, проблема легітимності носить чітко виражений міждисциплінарний характер – її осмисленню присвячують свої наукові розвідки не лише представники політичної науки, але й суміжних з нею дисциплін.

        Сучасний етап досліджень проблеми легітимності збагачений працями П. Бергера, П. Бурд’є, М. Вебера, Ю. Габермаса, Д. Гелда, Л. Даймонда,       Д. Істона, Т. Лукмана, С. Ліпсета, Т. Парсонса, Дж. Ротшильда,                      А. Сайммонса та ін. Їх наукові доробки у цій галузі дозволили виокремити цілісні теоретико-методологічні моделі вивчення даного питання.

        Грунтовні міждисциплінарні дослідження проблеми легітимності на сьогоднішній день здійснені й українськими науковцями. Ця проблематика стала предметом наукового аналізу О. Бабкіної, О. Білого, Є. Бистрицького, В. Бурлячук, О. Висоцького, В. Горбатенка, Г. Зеленько, А. Єрмоленко,        А. Колодій, С. Макеєва, М. Ніколко, І. Попова, С. Рябова, O. Середи,  М. Тур, В. Фадєєва та ін.

Узагальнюючи різні підходи, у роботі окреслено методологічні особливості визначення термінів “легітимність”, “легітимізація”, “легітимація”. Легітимність – це властивість влади, яка характеризує позитивне ставлення населення (визнання та згоду підкорятися) до управлінських рішень та повноважень. У свою чергу, легітимізація – процедура набуття владою власного виправдання у суспільстві. Легітимація – це результат набуття владою суспільного виправдання.

У підрозділі 2.2 “Громадянське суспільство та держава: сучасний політологічний дискурс” з’ясовано, що на сучасному етапі найбільш поширеною формою легітимації є демократична модель. Разом з тим, підкреслюється, що леґітимність не завжди ґарантується демократичними інститутами. Здатність підтримувати леґітимність системи управління є соціокультурним досягненням, яка потребує сталого механізму культурного відтворення та належний рівень соціальної інтеґрації. Сучасний механізм легітимації влади передбачає складний, комплексний, багатовимірний характер її сприйняття та здійснення. Серед них виділяють онтологічно-субстанційний, плебісцитарний, інституційно-функціональний. Сприйняття держави в інституціональному аспекті пов’язане з феноменом громадянського суспільства, легітимізуючий потенціал якого випливає з його концепту – автономність і протиставлення приватного життя громадян відносно державного диктату – і полягає в обмеженні та стримуванні етатистських проявів.

Поступове утвердження громадянського суспільства в якості невід’ємного елементу суспільного життя у ХХ століття сприяло усвідомленню важливості горизонтальних комунікацій у суспільстві, зростанню ролі неформальних регуляторів соціальних відносин. Як наслідок, відбувається перегляд класичних підходів в осмисленні політичної влади (як директивної константи), відхід від структурно-функціонального виміру її природи на користь комунікативної парадигми.  Фактично ж мова йде про формування політичної громадськості (проблема, що й до сьогодні залишається надзвичайно актуальною як для країн Західної Європи, так і для України).

Зростаюча дискусія навколо питання взаємодії держави та громадянського суспільства в контексті досягнення легітимності у другій половині ХХ століття розгорнулася в рамках комунікативного напряму політичних досліджень, передусім, завдяки працям К.-Ю. Апеля, Х. Арендт,                  Ю. Габермаса, П. Рікера. Саме у межах цього напряму питання довіри до владних інституцій, досягнення необхідного рівня легітимності у політичному процесі почало розглядатися у тісному взаємозв’язку із проблемою становлення громадянського суспільства. Підкреслюється, що комунікативна парадигма аналізу політики є найбільш оптимальною для розгляду проблем взаємодії суспільства та держави. У цьому контексті легітимація є не чим іншим, як процесом підтримання зворотнього зв’язку між політичною системою та громадянським суспільством в особі різноманітних асоціацій, громадських об’єднань тощо.

У підрозділі 2.3 “Участь громадянського суспільства у політичному процесі як передумова легітимації влади” відзначено, що легітимуючий потенціал громадянського суспільства реалізується через механізм участі громадськості у процесі розробки та прийняття політичних рішень. За умов сучасної системи непрямої демократії потреби та інтереси громадян не можуть бути відображені повною мірою. Результативність взаємодії населення й держави, а отже, й зростання легітимності влади безпосередньо залежить від рівня інституалізованості суспільно-політичної діяльності громадян, що, у свою чергу, можуть забезпечити інститути громадянського суспільства. Відтак, питання участі громадян у процесі вироблення політичних рішень зводиться до проблематики громадянського суспільства, якості та ефективності взаємодії його інститутів з владними установами не лише під час виборів, але й у міжвиборчі цикли.

У сучасній політичній науці та практиці як повноцінний учасник та активний суб'єкт усіх процесів у державі визнається громадянське суспільство в його інституційному контексті – як сукупність громадських організацій, асоціацій, профспілок тощо. У зарубіжній політичній науці вивчення форм участі громадськості в діяльності органів влади припадає на другу половину ХХ століття. Класичним уявленням про сутність громадянського суспільства була протиставлена так звана “модель участі”. У рамках останньої на передній план висувався динамічний аспект життєдіяльності населення, головними ознаками якої були мобільність та асоціативна активність.

У підрозділі проаналізовано основні механізми впливу громадськості на владу, які реалізуються за допомогою інститутів громадянського суспільства: громадські дорадчі комітети, громадські слухання, громадські ініціативи, громадські ради. Наприкінці другого розділу дисертації надаються висновки до нього.

У третьому розділі “Шляхи підвищення ефективності взаємодії органів державної влади та інституцій громадянського суспільства в Україні”  досліджено проблеми та перспективи становлення громадянського суспільства в контексті подолання кризи легітимності державної влади в Україні на сучасному етапі.

У підрозділі 3.1 “Криза легітимності влади в Україні: причини та наслідки” констатується, що з початку 1990-х років і до сьогодні Україна існує під знаком пошуку дієвих механізмів легітимації влади. Отримавши незалежність, українське суспільство постало перед необхідністю успішного розв’язання центрального питання усієї політичної системи – налагодження конструктивного діалогу між владою та громадянами. Адже трансформація традиційних політичних структур радянського зразка, поступовий та нелегкий процес становлення інституцій громадянського суспільства, відмова від монопольного права держави розпоряджатися усіма суспільними ресурсами, посилення ролі і значення в соціально-політичному житті засобів масової інформації обумовили поступовий перехід українського суспільства від тоталітарних форм легітимації державної влади до демократичних.

Підкреслено, що сучасні тенденції розвитку політичного процесу на вітчизняних теренах свідчать про загострення взаємин між державою і суспільством. Численні соціологічні опитування вказують на наявність глибокої прірви між державою та громадянами протягом усього періоду незалежності.

Специфіка легітимації влади в Україні полягає у домінуванні ціннісно-нормативних параметрів. Натомість характерні для західноєвропейських держав раціональні чинники легітимації (повага до закону, визнання довершеності електоральних процедур зміни політичної еліти) практично не спрацьовують у вітчизняних умовах. Свій відбиток на суспільне сприйняття феномену влади справили особливості соціокультурного, історичного розвитку української нації: тривалий період існування під тиском іноземного панування сформував у масовій свідомості стійке несприйняття владних повноважень, опозиційне ставлення до влади та бажання її позбутися. Останнє сприяло утвердженню конфронтаційного типу політичної культури.

Окрему увагу у роботі приділено суті та значенню Помаранчевої революції 2004 року. Зазначено, що цей етап можна вважати своєрідним дороговказом для української нації на шляху пошуку оптимальної моделі взаємовідносин влади та громадськості. Адже саме президентські вибори 2004 року перетворилися на значну подію, вперше з 1991 року включивши у практичний політичний процес нового впливового суб’єкта – суспільство. Зміна правлячої еліти в Україні, яка відбулася в ході Помаранчевої революції, покликана була визначити якісно нові параметри легітимності влади. Все це дало поштовх для додаткових роздумів та науково-теоретичного осмислення проблеми легітимності у вітчизняному соціумі, визначення наріжних принципів конструювання нового формату діалогу між владою та населенням.

На нинішньому етапі криза легітимності влади в Україні носить системний характер, свідченням чого є: 1) низький рівень довіри громадян (наявність тенденцій до подальшого падіння) до базових інститутів політичної системи, які мають первинне джерело легітимності – Президент та Верховна Рада; 2) нівеляція у громадській думці значення електоральних процедур впливу на політичний процес; 3) зростання протестних настроїв громадян, що виявляється в їхній дедалі більшій готовності брати участь у неінституціалізованих масових протестних акціях, метою яких є опір політиці органів державної влади; 4) погіршення іміджу України як держави на міжнародному рівні.

У підрозділі 3.2 “Проблеми та перспективи становлення громадянського суспільства в контексті забезпечення легітимності влади в Україні” зазначається, що стабілізація леґітимаційних процесів потребує розширення діалогу між владою і суспільством, посилення у політичній системі соціальної мобільності і зміцнення каналів зворотнього зв’язку, необхідних для якісного оновлення влади, зміни її ціннісних орієнтацій, реальної боротьби з корупцією.

Підкреслюється, що соціокультурні зрушення, які відбулися у масовій свідомості після президентських виборів 2004 року, засвідчили невідворотність демократичних змін у вітчизняному соціумі. Разом з тим, громадянське суспільство в Україні через різні обставини розвивається повільно та нерівномірно. Кількість громадян, здатних обстоювати свої права, досі є незначною. Відтак актуальним в контексті забезпечення легітимності влади залишається питання залучення інститутів громадянського суспільства, як альтернативних традиційним політичним структурам (державним і партійним), до суспільно-політичного процесу.

Підкреслено, що на шляху посилення взаємодії держави і громадянського суспільства в Україні вже зроблено чимало кроків. Серед них: проведення громадських слухань за участю представників влади, де обговорюються стратегічні пріоритети розвитку країни; створення численних громадських рад при центральних і регіональних органах державної влади, місцевого самоврядування, які набули певного досвіду співпраці; лобіювання громадськими організаціями власних інтересів у законодавчій сфері. Разом з тим, форми участі громадськості в діяльності органів влади та прийнятті управлінських рішень в Україні на нинішньому етапі потребують подальшого вдосконалення.

Обгрунтовано, що на сьогоднішній день можна виокремити наступні стратегічні завдання, що постають на шляху розбудови громадянського суспільства в Україні: 1) чітке усвідомлення характеру та функцій громадянського суспільства з точки зору національної специфіки та інтересів; 2) розкриття потенційної ролі інститутів громадянського суспільства в посиленні результативності влади, а відтак – й у зростанні рівня її легітимності; 3) розробка комплексу практичних заходів щодо підтримки громадянського суспільства як механізму захисту прав і свобод громадян.