Роль переговорного процесу у врегулюванні політичних конфліктів

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність дисертаційної теми, визначено мету, завдання, предмет та об’єкт, методологічну основу дослідження, наукову новизну, теоретичне і практичне значення, розкрито зв’язок дисертаційного дослідження з науковими програмами і темами.

У першому розділі «Переговорний процес як предмет наукового аналізу» систематизовано основні теоретико-методологічні підходи до вивчення політичних переговорів, що розроблені у зарубіжній і вітчизняній політичної науці; досліджено еволюцію уявлень про політичні переговори в межах розвитку політичної науки та практики; визначено основні функції політичних переговорів та здійснено їх детальну класифікацію.

У підрозділі 1.1 «Ступінь наукової розробки проблеми політичних переговорів в роботах вітчизняних та зарубіжних вчених» зазначено, що переговори є необхідним процесам в усіх сферах сучасного суспільства, але в першу чергу – політичній. Саме переговори є потужним і основним засобом розв’язання конфліктів, спірних питань. Тому природно та обґрунтовано переговори стали об’єктом наукового дослідження різних дисциплін – політології, психології, соціології, права, економіки, міжнародних відносин. Перші дослідження переговорного процесу були здійсненні європейськими та американськими вченими, таким як Л. Белланже, Д. Гольдблатт, С. Джейн, І. Зартман, Е. Макгрю, К. Селлих, Р. Фішер, Д. Хелд, У. Юрі та ін.. Українські дослідження з переговорів як в радянський період, так і в сучасності можна виділити наступним чином: поява інтересу до проблем процесу ведення переговорів і перших робіт з даної тематики (1940-і – початок 1970-х років); початок розвитку вітчизняних досліджень з переговорів (середина 1970-х років – 1980-ті роки); розквіт досліджень з переговорів (кінець 1980-х – перша половина 1990-х років) в СРСР та СНД; сповільнення інтересу до проблем ведення переговорів (друга половина 1990-х –2000-ті роки).

На сьогоднішній день серед українських вчених, які активно досліджують процес переговорів, можна назвати К. М. Вітмана, Р. С. Карагіоза, П. В. Кузьміна, С. М. Наумкіну, О. Д. Ніколаєва, М. І. Пірен, С. І. Ростецьку, М. А. Шепєлєва, М. В. Цюрупу, Д. В Яковлева та ін.

У підрозділі 1.2 «Теоретико-методологічні підходи до сутності політичних переговорів» зазначено, що термін «переговори» з'явився разом із зародженням дипломатії, тобто в період появи і розвитку перших державних утворень. В сучасній науці розвивається множина підходів до переговорів, які доповнюють один одного, і необхідний набір інституціональних результатів переговорів. Не дивлячись на те, що переговори виступають свого роду «панацеєю», яку застосовують у всіх сферах життєдіяльності, а найчастіше в політичній, вони залишаються до кінця не визначеними. Збільшення кількості досліджень з даної проблематики наводять на думку, що переговори можуть стати добрим вирішенням для постійного пристосування в конфліктному світі, вони здатні зменшити насилля, навіть в тих випадках, де чітко виражена криза влади і хаос в суспільстві.

У підрозділі 1.3 «Типологія та функції переговорів в політичній сфері» здійснено класифікацію політичних переговорів. Так, за критерієм мета, яку ставлять перед собою учасники переговорів, вирізнено: переговори з метою подовження раніше досягнутих мирних угод; переговори про нормалізацію мирних відносин учасників міжнародного конфлікту; переговори з метою перегляду раніше досягнутих угод на користь однієї із зацікавлених сторін; переговори для досягнення нової згоди (у випадку врегулювання міжнародних конфліктів до цього виду відносяться більшість переговорів); переговори з метою отримання дотичних результатів (в цих випадках сторони не намагаються досягнути кінцевого результату, а виясняють для себе позиції і наміри партнерів, встановлюють контакти, які можуть бути потрібними в майбутньому). За критерієм – тип рішень, що приймаються в результаті переговорів: переговори, що закінчуються прийняттям компромісного рішення; переговори, що закінчуються повним вирішенням конфліктної ситуації; переговори, що закінчуються частковим вирішенням; переговори, що закінчуються асиметричним вирішенням, яке одну із сторін задовольняють більшою мірою, ніж іншу. Критерій – офіційний статус учасників переговорів: переговори на вищому рівні; переговори на високому рівні; переговори в робочому порядку. Переговори можуть бути одиничними, або разовими, а можуть бути тривалими, тобто складатися з декількох раундів. Переговори також можна поділити на двосторонні або багатосторонні. Переговори потрібні, перш за все, для того, щоб спільно з партнером обговорити проблему, яка представляє взаємний інтерес, і прийняти спільне рішення. Проте переговори можуть використовуватися і для досягнення інших цілей. І в цьому сенсі вони можуть виконувати різні функції, а їх учасники ставити перед собою різні функціональні цілі. Головна функція будь-яких переговорів – спільне обговорення і спільне вирішення спірних проблем шляхом прийняття домовленостей (угод).

У Висновках до першого розділу зазначено, що переговори у політичній сфері займають важливе місце, тому що через них виражається сенс спрямованості політики держави. Серед зарубіжних та вітчизняних вчених існує намагання виділити переговори в окрему структуру, з метою виявлення специфіки дії кожного структурного елементу. Розглянуто нетрадиційні форми переговорів, які активно впроваджуються в політичній сфері – це кулуарна робота та переговори в рамках Комітету. Зрозуміло, як будь-яка класифікація, наведена вище носить досить умовний характер. Одні і ті ж переговори можна класифікувати за різними підставами, перелік критеріїв для типології переговорів можна завжди продовжити.

Другий розділ «Динаміка переговорного процесу з урахуванням стратегій, тактик та національних стилів політичних переговорів» складається з трьох підрозділів та присвячений висвітленню етапів переговорного процесу, особливостей стратегій та тактик, ролі національних стилів в політичних переговорах.

У підрозділі 2.1 «Особливості підготовки, організації та етапи переговорного процесу» зазначається, що процес підготовки до переговорів включає, як мінімум, наступне: вивчити проаналізувати в деталях тему переговорів, обміркувати політичну ситуацію навколо переговорів, перейнятися нею, розглянути всі можливі варіанти майбутнього рішення, навести докладні довідки про політичних партнерах і розробити концепцію переговорів з ефективною стратегією і тактикою, що повинно бути зафіксовано в переговорному досьє, включаючи чіткі інструкції для всіх членів делегації, а також забезпечити ефективний зв'язок з громадськістю. Можливо виділити три основних етапи в процесі переговорів: початковий; дискусійний; заключний. Чітко виділити рамки кожного етапу в процесі конкретних переговорів найчастіше важко, можливо їх переплетіння, перетікання одного в інший, тим не менш, кожен елемент переговорного процесу має свої завдання, що дозволяють відокремлювати їх один від одного. Особливістю кожного з етапів переговорів є той факт, що після завершення цих етапів (інколи їх називають ще «фазами») визріває попередній результат, який стане зав'язкою для наступного етапу. Таким чином, етапи переговорів пов'язані не тільки послідовністю у часі, але й загальним сюжетом, своїм внеском у остаточний результат.

У підрозділі 2.2 «Основні стратегії та тактичні прийоми в веденні політичних переговорів» зазначено, що призначення стратегії полягає в тому, щоб окреслити головний маршрут переговорів. Одним з проявів стратегічних задумів учасників переговорів є їх політична воля. Наявність політичної волі, що збігається, можливість досягти домовленості у переговорах і є найважливішою передумовою їх успіху. В цілому, можна відзначити, що всі стратегії зводяться до двох базових постулатів: на переговорах можливо або намагатися зберігати відносини, навіть ціною поступок («м’який підхід»), або орієнтуватися на результат переговорів, до останнього відстоюючи кожну букву своєї позиції («жорсткий підхід»). Тактика переговорів передбачає, серед іншого, вибір такої схеми розкриття своїх позицій, яку переговірник вважає найбільш зручною для себе і адекватною з точки зору зазначеної стратегії. Розробляючи тактику та її застосування, важливо мати на увазі, що ефективним засобом забезпечення успіху переговорів є конструктивність у всьому, що пов'язано з їх проведенням.

У підрозділі 2.3 «Специфіка національних стилів ведення політичних переговорів» зазначається, що різні культури відповідно по-різному впливають на поведінку учасників переговорного процесу. Автором дисертаційного дослідження здійснена спроба аналізу різних національних стилів при веденні політичних переговорів. Так, в китайському переговорному стилі відображаються такі риси національного характеру, як прагнення до природності, неквапливості, готовності зачекати створення потрібних умов та високий рівень толерантності. В специфіці японського національного характеру дослідники виділяють такі якості, як працьовитість, розвинене естетичне почуття, прихильність традиціям, дисциплінованість, відданість авторитету, почуття боргу, увічливість, акуратність. На сьогодні, відзначаючи коректність, толерантність японських політиків, слід зазначити, що з більш слабшими партнерами вони можуть відійти від свого тактичного спілкування і вдатися до погроз. На відміну від японців, корейці не люблять загальних міркувань на початку переговорів, і відразу готові обговорювати основне питання переговорної програми. Для корейського переговорного стилю характерна ясність і чіткість висловлення проблем і шляхів їх розв'язання. Арабські дипломати відрізняються гарними ораторськими здібностями й умінням вести дискусію, знанням того або іншого питання. Для них також характерною є обережність і чітке дотримання інструкцій. Щодо характеристики американського національного стилю ведення переговорів, то слід відзначити наступне: нетерплячість, зарозумілість, обмеженість, справедливість, гнучкість, прагматичність. Автором розглянуто та визначено особливості національних стилів європейських держав. Так, наприклад, німці здатні перетворити політичні переговори в суто діловий захід з чітким регламентом і детальними інструкціями для кожного учасника. Французькі політики традиційно орієнтуються на логічні докази. Вони досить жорстко ведуть переговори і часто не мають запасної позиції. Традиційним для англійського стилю ведення переговорів є вміння уникати гострих кутів. Російські політики зосереджені в основному на спільних цілях і відносно мало уваги приділяють тому, як їх можна досягти, компроміс розглядається як прояв слабкості, тому до нього вони вдаються дуже неохоче. Українських політиків під час переговорів характеризує толерантність, доброзичливість, вміння застосовувати технологію компромісу. В той же час – відсутність пунктуальності, відповідальності та застосування не завжди правдивих аргументів та фактів.

У висновках до другого розділу зазначається, що підготовчий етап включає організаційний, культурний та змістовний аспекти, кожен з яких має певне функціональне навантаження – якомога краще підготуватися до ведення переговорного процесу. Жорстке розмежування стилів переговорного процесу можливе лише в наукових дослідженнях, в практичній діяльності ці стилі ведення політичних переговорів одночасно співіснують і змінюють один одного, в залежності від ситуації, що складається під час переговорів. Ефективність сучасних політичних переговорів багато в чому залежить від уміння враховувати національні особливості, традиції та звичаї учасників політичних переговорів.

У третьому розділі «Вплив комунікативно-психологічних технологій на процес політичних переговорів» досліджено основні інформаційні, психологічні технології в переговорному процесі.

У підрозділі 3.1 «Ключові засади інформаційно-аналітичної роботи та застосування інформаційних технологій в політичних переговорах» визначено, що за всіх обставин інформаційно-аналітична робота повинна постійно супроводжувати процес переговорів. Якісно підготовлені інформаційно-аналітичні матеріали дозволяють адекватно оцінити ситуацію, спланувати дії, спрямовані на ефективне досягнення поставлених цілей в переговорах, визначити очікувані результати та обсяги робіт. Інформація слугує не тільки вихідною точкою багатьох переговорів, але й зброєю переговорного змагання. Дезінформація є однією із ведучих інформаційних технологій в політичних переговорах. На сьогодні, як показує практика, змагання за столом переговорів переходить у змагання за громадську думку.

Впливати, формувати громадську думку можливо шляхом застосування РR-технологій. Тому РR-супроводження політичних переговорів стало необхідною вимогою нашої інформаційної епохи, саме воно сьогодні визначає, який вплив матимуть результати політичних переговорів на світову громадську думку, стан суспільної свідомості всередині кожної країни-учасниці.

У підрозділі 3.2 «Роль особистісного фактора та психологічних чинників у веденні (та результатах) переговорів» визначено, що амплітуда методів психологічного впливу досить широка, такого роду методи поділяються на три категорії, а саме: варварський вплив (блеф, агресія), маніпуляція, цивілізований вплив (аргументація, GRIT). Особистісний стиль ведення переговорів являє собою сукупність професійних якостей, індивідуальних рис характеру, зразків поведінки та особливостей комунікації, що визначають форми і методи взаємодії особистості з партнерами по переговорах. Переговори є особливим процесом взаємодії, який має власні соціально-психологічні закономірності. По суті процеси переговорів висловлюють закономірності прояву людських здібностей до спільної діяльності, спілкуванню і взаєморозумінню.

У висновки до третього  розділу визначено, що складність в інформаційній роботі виявляється саме в тому, щоб визначити, наскільки далеко має бути звернено дослідження в минуле або майбутнє, і встановити, де повинен проходити кордон інтересів. Основними складовими інформаційного забезпечення є збір, документування, обробка, систематизація, інтеграція, зберігання і видача інформації. Вибудовуючи стратегію і тактику переговорів, вибираючи аргументацію, необхідно брати до уваги індивідуальні психологічні та комунікативні якості, професіоналізм і досвід співрозмовників, їх стиль спілкування, звички і схильності.

У висновках зазначено, що проблема переговорів приймає відносно самостійне значення в науці із середини 60-х років. На роботи з політичних переговорів уплинули два напрямки, які багато в чому суперечать один одному: з одного боку, це розробка проблем миру (Peace Research), а з іншого боку – ідеї «силового підходу». Відповідно, якщо перша тенденція сприяла формуванню уявлення про переговори як засобі вирішення політичних конфліктів і досягнення миру, то друга була спрямована на розробку оптимальних шляхів досягнення виграшу на переговорах. Незадовільний стан справ з дослідженням переговорів призвів до того, що проблематика знаходить відображення в основному у відповідних розділах в підручників з політології, міжнародного права і дипломатії або взагалі відсутні, або обмежуються спільними положеннями.

Зазначено, що сама проблема переговорів у теоретичному ракурсі була поставлена західними дослідниками. Ними розглянуті такі аспекти переговорного процесу як: історія формування переговорного процесу, роль особи в переговорах, етичний аспект переговорів, проблема ухвалення рішень, роль влади на переговорах та інші питання.

Сучасний світ характеризуються і глибинними змінами, які не зводяться лише до змінив міждержавних відносинах, але і формуванням нової світової політичної системи. Все це веде до того, що переговорна тематика все тісніше, швидше за все, переплітатиметься з іншими проблемами, наприклад, з процесами прийняття політичних рішень, політичного менеджменту, взаємодії державних і недержавних акторів, глобального управління та іншими. Є необхідність і в аналізі конкретних випадків проведення переговорів, що прояснюють специфіку політичних, торгівельних, екологічних та інших переговорів і сприяє розумінню успіхів і поразок переговорного процесу. Такі лише деякі з можливих напрямів розвитку досліджень з переговорів. На жаль, всі вони доки не знаходять належного віддзеркалення в вітчизняних дослідженнях.

Визначено, що переговори – це процес досягнення угоди на взаємній основі. Таке розуміння переговорів є загальноприйнятим в політичній практиці. Мета переговорів – досягнення згоди з питань, що виникають в політичних відносинах. Переговори можуть прирівнюватися до такого засобу досягнення влади, як і зброя. В умовах конфліктного протистояння сторін політичні переговори можливо розглядати і як науку, і як мистецтво досягнення політичної згоди. З точки зору «переговори як мистецтво» – це мистецтво можливого, яке балансує на межі «переконати», «перемогти», і досить часто пов’язано з ризиком. За таких обставин специфіка політичних переговорів повною мірою розкривається в теорії ігор. Але якщо розглядати політичні переговори з позиції науки, то в першу чергу слід вирізнити цю форму політичної практики від інших типів політичних взаємодій людей. Саме переговори, на відміну від політичного конфлікту, консультацій мають чітко виражений процесуальний аспект, а саме – правила, порядок обговорення та протокол. Від інших видів політичного спілкування переговори вирізняють наявність єдиної проблеми в учасників переговорного процесу та необхідності пошуку оптимального шляху вирішення конфліктної проблеми. Ведення політичних переговорів є прерогативою професійних політиків та державних діячів. Можливо говорити про спорідненість понять конфлікту і переговорів, але переговори – не що інше, як подоланий конфлікт. В той же час переговорний процес передбачає складну динаміку, який поєднує в собі конфліктні процеси і процеси співробітництва. За всіх обставин, розв’язання або поновлення конфлікту за межами «переговорів» залишається загрозою і двигуном переговорів як сумісного проекту.

Таким чином, переговори можна визначити як засіб попередження, врегулювання, розв’язання політичного конфлікту, а в деяких випадках і маневром, який відволікає від конфлікту.

Здійснено класифікацію типів політичних переговорів за такими критеріями як мета, тип рішень, характер, офіційний статус, кількість сторін та зазначено, що в сучасних умовах більшість переговорів носять відкритий характер, тобто про початок переговорів повідомляють публічно, а їх результати оголошуються. Але при врегулюванні конфліктів проводяться і приховані переговори. Саме політична сфера найчастіше застосовує такі форми переговорів як політичні консультації, бесіди та дебати, кулуарна робота. Перед початком офіційних переговорів сторони вдаються до таких форм, з метою запобігти можливому загостренню в процесі майбутніх переговорних етапів. Так, політичні консультації – це засіб соціально-політичної комунікації, якому  притаманні ефективність, регулярність і легітимність. Відбуваються вони з метою інформування сторін про кроки з вирішення проблемної ситуації.

Бесіди можна вважати підготовкою до переговорів або початком самих переговорів, вони допомагають сторонам «без потреби не сперечатися», а правила бесіди передбачають спокійно, переконливо доказувати свою правоту, а не зосереджуватися на неправоті опонента, і головне правило – це утримання від критики. До дебатів у політичних переговорах звертаються найчастіше з метою привернення уваги громадськості до предмету переговорів, і тому дебати проводять відкрито, з залученням ЗМІ та зі значними за кількістю тактичними прийомами, зазвичай, демонстративного характеру та відвертою дискредитацією політичного опонента. Кулуарна робота є невід'ємною формою співпраці в процесі конфлікту та переговорів, що надає можливість налагодження неформальних зв'язків, вона  не регламентується чітко, не має але потребує високої фахової підготовки і специфічних особистих якостей.

Результати переговорів втілюються в різних формах офіційних актів, які є різними за статусом, володіють різною обов'язковою силою та мають різні наслідки. Але при цьому суть їх одна – угода сторін. Для розуміння змісту досягнутих угод знання процесу їх підготовки та ведення має істотне значення.

Переговори мають офіційний, конкретний характер і, як правило, передбачають підписання документів, що визначають взаємні зобов'язання сторін. Основні елементи підготовки до переговорів – визначення предмету (проблем) переговорів, пошук партнерів для їхнього розв'язку, з'ясування своїх інтересів і інтересів партнерів, розробка плану й програми переговорів, добір фахівців до складу делегації, розв'язок організаційних питань і оформлення необхідних матеріалів – документів, креслень, таблиць, діаграм, зразків і т. д. Хід переговорів укладається в наступну схему: початок бесіди – обмін інформацією – аргументація й контраргументація вироблення й прийняття розв'язків – завершення переговорів. Етапи, на які поділяється процес переговорів, є відносно самостійними фазами, що мають логічну послідовність, а підсумком кожного із етапів можна назвати «стартовим майданчиком» нової фази.

Досліджуючи стилі переговорного процесу в політичних відносинах, доцільно зазначити, що вони суттєво відрізняються один від одного, в першу чергу, тактиками, але в цілому їх характерні риси визначаються стратегічною спрямованістю – на досягнення згоди, на боротьбу. Описані тактичні прийоми мають як переваги, так і недоліки. Наприклад, вживання тиску і погроз може мати результат. Але якщо вони не мають під собою реальних підстав, то втрачають силу і, швидше за все, не зможуть бути застосовані ще раз. Самі угоди, засновані на погрозах, вимушені і тому нетривалі. Тактика «завищення первинних вимог» може привести до того, що інша сторона може просто піти з переговорів. Вживання тактик «салямі» і «відходу» може привести до значного затягування переговорів. Тактичні прийоми, вживані в процесі переговорів, постійно удосконалюються, з'являється їх новий вигляд. У кінцевому підсумку їх поєднання залежить від досвіду і мистецтва парламентерів, цілей і завдань переговорів. Тактика переговорів передбачає і вибір стилю взаємовідносин з партнером. Він може носити конфронтаційний характер, а може бути націлений на співпрацю. Між цими крайніми варіантами можливо безліч нюансів у стилі взаємин, що диктуються стратегічними задумами, тактикою, ходом переговорів, а часом і особистісними особливостями переговірників.

Роль національного стилю на переговорах не варто абсолютизувати, оскільки на поведінку учасників переговорів не менш значний вплив здійснюють також корпоративна та професійна культура, а також особистісні риси. Національний стиль ведення переговорів формує ряд факторів, серед яких найбільш значущими є: основні цінності, звичаї і правила, що впливають на манеру ведення переговорів; ментальні особливості, пов'язані зі специфікою людського сприйняття і мислення; специфіка невербальних комунікацій; основні моделі прийняття рішень, ступінь самостійності при прийнятті рішень; найбільш характерні тактичні прийоми та особливості поведінки під час переговорів.

Переговори, починаючи з їх задуму, органічно пов'язані з інтенсивною інформаційно-аналітичною роботою. Чим вище якість такої роботи, тим точніше можна розрахувати стратегії і тактики переговорів, краще визначити кінцеві їх результати, швидше шлях до їх досягнення. Є всі підстави стверджувати, що інформація самого різного роду знаходиться в центрі переговорів і, отже, в центрі турбот переговірника. При підготовці і в ході переговорів сторони задіють різні засоби для збору необхідної інформації. Обсяг цієї роботи визначається важливістю переговорів. Коли мова йде про національні інтереси країни або про долю світу, у справу йдуть всі можливості держав, включаючи й діяльність спецслужб.

Робота з інформаційного забезпечення переговорів, як і в цілому збір інформації, необхідної для розробки і здійснення політики, – це широке поле діяльності. В якості загального правила слід зазначити, що така робота може приносити тим більший і надійний результат, чим більш системний характер носить і збір фактів, і їх аналіз в масштабах делегації, всієї дипломатичної служби, державного апарату в цілому з постійною спрямованістю до вироблення компетентного прогнозу розвитку ситуації та відповідними висновками про практичні дії.

Обґрунтовано, що обмін інформацією – органічна складова переговорного процесу. Він використовується партнерами для роз'яснення своїх цілей. Розповсюдження інформації – це, в залежності від обставин та особливостей поведінки партнерів, і спосіб генерування сприятливих настроїв навколо своїх позицій, і можливість зниження напруженості або, навпаки, її стимулювання. Практично всі переговорні процеси супроводжуються дезінформацією, PR-технологіями, пропагандою із широким залученням ЗМІ. В більшості випадків такі технології чинять негативний вплив на хід політичних переговорів.

Зазначено, що набуває доцільності високоетичний підхід переговірників до вибору методів впливу один на одного і підпорядкування цих методів завданню досягнення згоди і домовленості. Найбільшою мірою цим цілям відповідає прямота, ясний виклад позиції й її коректний захист. Успішне ведення переговорів багато в чому залежить від дотримання партнерами таких етичних норм і принципів, як точність, чесність, такт, уміння вислухати (увага до чужої думки), конкретність. Навіть негативний результат переговорів не є підставою для різкості або холодності при завершенні переговірного процесу. Завершення повинне бути таким, щоб, розраховуючи на майбутнє, дозволило зберегти контакти, політичні зв'язки.

Визначено, що політичні діячі повинні володіти високими професійними та кваліфікаційними якостями, поєднувати гнучкість і альтернативність мислення, прихильність власним позиціям і інтересам, здатність адекватно оцінювати переговорну ситуацію, толерантність, швидку реакцію. Особистий стиль політика в переговорному процесі повинен бути адаптований до актуальних політичних умов.

Зазначено, що в політичних переговорах не другорядну роль мають особисті якості учасників переговорного процесу саме через те, що, по-перше, політики – це публічні люди і своєю агресивною, неадекватною поведінкою компрометують себе не лише перед опонентами, а й перед суспільством, і навіть перед світовою спільнотою. По-друге, ведучи політичні переговори, вони відповідальні за рішення, які стосуються всієї держави, а не окремих суб’єктів, і тут такі помилки, як некеровані агресивні емоції, можуть завадити прийняттю доленосного рішення. І по-третє, якщо це міжнародні переговори, то від загального враження про лідера країни, досить часто формується враження про країну.

Отримані результати дослідження можуть бути корисними в практичному сенсі для представників владних органів всіх рівнів, окремих політичних діячів, перш за все у зв’язку з тим, що політичні процеси в Україні супроводжуються постійними гострими конфліктними протистояннями, а вміння конструктивно, толерантно вести переговори з опонентами, на превеликий жаль, не можливо назвати рисами українських політиків.