РОСІЙСЬКО-БРИТАНСЬКЕ СУПЕРНИЦТВО НА ДАЛЕКОМУ СХОДІ, 1891 – 1902 рр.

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність, висвітлено зв’язок теми з науковими програмами, планами й темами, визначено об’єкт, предмет, хронологічні межі, сформульовано мету та завдання роботи, обґрунтовано наукову новизну, розкрито методологічні засади, науково-теоретичну й практичну значущість, представлено структуру дисертації.

У першому розділі – „Джерела та історіографія дослідження” –охарактеризовано джерельну базу дослідження, стан і перспективи наукової розробки проблеми.

Документальну базу дослідження склали різні за характером джерела. Умовно їх можна поділити на п’ять груп.

Першу групу становлять офіційні й неофіційні публікації документів.

Однією з найбільш ранніх публікацій документів, що належать до теми дослідження, є „Збірник договорів і дипломатичних документів зі справ Далекого Сходу. 1895 – 1905 рр.”, який вийшов у Санкт-Петербурзі 1906 року. Видання, що з’явилося одразу після закінчення російсько-японської війни, було спробою підкреслити винятково мирний характер політики Росії в регіоні.

У 1922 р. Центральне архівне управління РРФСР і СРСР розпочало планомірну публікацію архівних документів, значну частину яких присвячено зовнішньополітичній діяльності великих держав, зокрема й в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні. Матеріали було розміщено в науково-історичному журналі „Красный архив”, що виходив з 1922 по 1941 рр. Загалом вийшло у світ 106 томів. На сторінках видання було розміщено цінні відомості з таких тем, як: „Листування про підкуп китайських сановників Лі Хунчжана та Джан Ін-хуана”, „Боксерське повстання”, „З епохи японо-китайської війни”, „Перші кроки російського імперіалізму на Далекому Сході (1888 – 1903)”, „Вільгельм II про захоплення царською Росією Порт-Артура”, „Захоплення Німеччиною Кіао-Чао в 1897 р.” тощо. Головна цінність цих документів полягає в тому, що, на відміну від британських і німецьких, вони друкувалися повністю, без скорочень, пропусків та викривлень.

Розкриттю сутності далекосхідної політики Росії певною мірою сприяє „Збірник договорів та інших документів з історії міжнародних відносин на Далекому Сході (1842 – 1925)”, що вийшов у 1927 р. за редакцією професора Е. Д. Грімма.

Документи щодо дипломатичних взаємин Росії й США, зокрема й на Далекому Сході, можна знайти на сторінках збірника „Росія та США: дипломатичні відносини. 1900 – 1917”, що вийшов у 1999 р.

Внесок С. Ю. Вітте – фактичного архітектора російської політики в тихоокеанському регіоні в досліджуваний період – у підготовку й реалізацію зовнішньополітичної доктрини Санкт-Петербурга дозволяє оцінити збірник документів „С. Ю. Вітте. Зібрання творів і документальних матеріалів”. У контексті цього дослідження особливий інтерес становить перший том „Шляхи сполучення й економічний розвиток Росії”, у якому вміщено доповіді, записки й листи цього видатного державного діяча.

При висвітленні процесу формування політики Лондона на Далекому Сході великого значення набуває фундаментальне багатотомне зібрання „Британських документів, що стосуються причин початку Першої світової війни, 1898 – 1914”. Створення колекції було розпочато істориками Дж. Гучем та Г. Темперлі в 1924 р. за рішенням британського уряду й завершено лише напередодні Другої світової війни, після виходу 11 томів, що містили 8559 документів.

Документи, безпосередньо пов’язані з історією міжнародних відносин у тихоокеанському регіоні, містяться в перших двох томах збірника. Ці матеріали (листування та записки послів, тексти договорів, меморандуми, підготовлені у Форін оффісі) дозволяють докладно висвітлити процес англо-німецьких та англо-японських переговорів 1898 – 1902 рр. про формування антиросійського союзу.

Особливу другу групу джерел становлять регулярно публіковані стенограми британських парламентських дебатів. Аналіз виступів депутатів дає змогу ознайомитися з думкою лідерів провідних політичних партій і Кабінету міністрів Великобританії щодо міжнародної ситуації на Далекому Сході, визначити підходи до формування зовнішньополітичного курсу Уайтхолла не тільки правлячої партії, але й представників опозиції.

Третю, вельми важливу, групу джерел складають мемуари, щоденники й листування провідних державних діячів Росії, Великобританії та Німеччини, які безпосередньо брали участь у розробці й реалізації зовнішньополітичної доктрини.

Важливим джерелом є „Спогади” С. Ю. Вітте, який розпочав працювати над ними в 1907 р., після виходу у відставку. Його праця не була призначена для друку. У ній містилися серйозні звинувачення на адресу імператора Миколи II й ряду посадових осіб, які ще перебували при владі. Несвоєчасне їх оприлюднення могло б зашкодити автору, поховавши надії на повернення до активної політичної діяльності. Навряд чи можна говорити про неупередженість Вітте (вона зазвичай відсутня в подібних матеріалах), однак його праця є надзвичайно цінною, оскільки веде читача за лаштунки великої політики.

Суперечності всередині російської еліти щодо напрямків тихоокеанської політики висвітлено й у „Щоденнику” В. М. Ламздорфа. У 1882 – 1896 рр. він займав пост директора канцелярії МЗС, був учнем і найближчим помічником міністра іноземних справ М. К. Гірса. Вершиною його кар’єри став пост глави зовнішньополітичного відомства, який він обіймав з 1900 по 1906 рр. Три томи щоденників становлять багатюще джерело з історії зовнішньої політики Росії кінця XIX – початку ХХ ст. З усіх залучених до тихоокеанських справ голова зовнішньополітичного відомства посів найбільш обережну й стриману позицію. На його переконання, активні дії в Китаї загрожують Росії війною з Японією. Однак зусилля міністра переконати царя успіху не мали. У результаті не було повністю здійснено виведення російських військ з Маньчжурії, як передбачалося договором 1902 р., що в подальшому стало однією з причин озброєного зіткнення.

Значний інтерес мають спогади російського дипломата І. Я. Коростовця, який обіймав важливі пости, зокрема в Пекіні та при головному начальникові Квантунської області адміралі Є. І. Алексєєві, а з 1902 р. служив у центральному апараті МЗС. Його обширна праця „Росія на Далекому Сході”, видана в Пекіні в 1922 р., дозволяє подивитися очима очевидця на такі важливі події, як будова Китайської Східної залізниці (КСЗ), захоплення Росією Ляодунського півострова, повстання іхетуанів тощо. Опис І .Я. Коростовцем боротьби в російських правлячих колах напередодні російсько-японської війни й перебігу Портсмутських переговорів дуже інформативний і сповнений зважених оцінок. Книга становить тим більший інтерес, що автор не приєднався до жодного з таборів, які суперничали, і мав можливість аналізувати події, що відбувалися ніби з боку.

Значної уваги заслуговують мемуари видного державного діяча Російської імперії – генерал-ад’ютанта О. М. Куропаткіна, з 1898 по 1904 рр. – воєнного міністра, а в період російсько-японської війни – головнокомандуючого армією на Далекому Сході. У своїх спогадах він торкався питань міжнародних відносин на Тихому океані, а також перипетії боротьби в правлячих колах навколо вироблення політики щодо Цинської імперії.

Спогади лорда Едуарда Грея „Двадцять п’ять років, 1892 – 1916”, який був з 1892 по 1895 рр. на посаді заступника міністра закордонних справ, а з 1905 по 1916 рр. – головою британського зовнішньополітичного відомства також дуже цінні, особливо для розуміння британської політики на Сході.

У своїй книзі колишній міністр, прибічник активної колоніальної експансії, порушує найважливіші питання світової політики кінця XIX – початку XX ст.

Для виявлення цілей і завдань британських торговельних і фінансових кіл на Далекому Сході має цінність книга адмірала Ч. Бересфорда, одного з авторів доктрини „відкритих дверей”, який відвідав у 1898 р. Китай, Японію і США як представник Союзу англійських торговельних палат. Книга вийшла в 1899 р. під назвою „Розпад Китаю”.

Певний інтерес становить також листування Вільгельма II з Миколою II. Особисті листи двох імператорів, що мали значний, а інколи й вирішальний вплив на формування зовнішньої політики Росії та Німеччини, допомагають краще зрозуміти приховані механізми таємної дипломатії й проливають світло на багато важливих подій рубежу XIX – XX ст.

Важливим джерелом для вивчення міжнародної ситуації на Далекому Сході в цей період стали й мемуари імператора Вільгельма II, написані після революції в Німеччині, в еміграції, в умовах, коли країни-переможці в Першій світовій війні прагнули покласти всю відповідальність за розв’язування „кривавої бійні” особисто на кайзера.

До четвертої групи джерел належать періодичні видання того часу. Особливу цінність представляють російські й англійські газети кінця ХІХ – початку ХХ ст., які дозволяють скласти уявлення про громадську думку щодо політики російського й британського кабінетів на Далекому Сході.

На сторінках таких видань, як „Таймз”, „Обзервер” та ін. можна знайти тексти офіційних документів, повідомлення з місця подій, статті політичного характеру тощо. Автори статей і листів до редактора, зазвичай, переконували читача у важливості розширення торгівлі з Китаєм і зміцнення там позицій Великобританії. У той же час, головною перешкодою на шляху до реалізації цієї мети вважалася Росія, далекосхідний курс якої англійські журналісти вважали „вкрай агресивним”.

У свою чергу російські газети „Московские ведомости”, „Санкт-Петербургские ведомости”, „Гражданин” тощо виступали апологетами політики свого уряду й звинувачували Лондон у намірі встановити монопольне панування на Далекому Сході на шкоду інтересам інших держав.

Окрему – п’яту – групу джерел становлять історичні праці, автори яких були сучасниками й учасниками описуваних подій.

Найбільш характерним у зв’язку з цим є творчість відомого дипломата та сходознавця князя Е. Е. Ухтомського. З кінця 90-х рр. XIX ст. по 1905 р. Е. Е. Ухтомський очолював Російсько-китайський банк і правління Південно-маньчжурської залізниці. Серед його праць виділимо такі: „До подій у Китаї”, „З китайських листів” і „Зі сфери ламаїзму. До походу англійців до Тибету”, опубліковані в 1900 – 1904 рр. Будучи прибічником активізації політики на Далекому Сході, він наголошував на природності союзу Росії та азіатських держав у боротьбі із Заходом.

Підводячи підсумок аналізу джерел, відзначимо, що обсяг наявних документальних матеріалів дає можливість запропонувати авторську версію російсько-англійського суперництва на Далекому Сході.

Історіографія міжнародних відносин на Далекому Сході досить обширна. Її становлять праці, авторами яких були письменники, громадські діячі, учені й журналісти.

Представники російської дореволюційної історіографії дотримувалися офіційної думки на події, що відбувалися в той час на Далекому Сході. Саме в подібному ключі були написані роботи О. А. Сапожникова, М. П. Федорова, Б. М. Демчинського та ін. Зазвичай, публіцисти прагнули донести до публіки, яка читає, свої подорожні враження.

Важливим винятком є праця О. Я. Максимова „Наші завдання на Тихому океані: Політичні етюди”, уперше опублікована 1894 року й така, що витримала кілька видань. Будучи відомим російським письменником і мандрівником, Олександр Якович у той же час був постійним кореспондентом на Далекому Сході й експертом у морській справі газети „Новое время”. Він писав про значення розвитку крейсерського флоту, який англійці вже в той час розглядали як „грозову хмару, що несподівано скупчилася поблизу Китайського моря – центру багатомільйонної англійської торгівлі”. Ураховуючи все сказане вище, цю роботу можна класифікувати не лише як історичну працю, але і як джерело.

Не можна не відзначити в цьому контексті й книгу Б. Б. Глінського „Пролог російсько-японської війни. Матеріали з архіву графа С. Ю. Вітте”, що побачила світ у 1916 р. у Петрограді. Ця фундаментальна праця присвячена подіям 1891 – 1905 рр. – від початку будівництва Великої Сибірської залізниці до Портсмутської мирної конференції. Головну увагу в дослідженні приділено передісторії озброєного конфлікту 1904 – 1905 рр. і розвитку міжнародної ситуації на Далекому Сході в передвоєнний період.

Радянські вчені вже у 20-х рр. ХХ ст. дістали нові можливості для вивчення російсько-британських протиріч у тихоокеанському регіоні. У їхньому розпорядженні опинилися багатотомні збірники дипломатичного листування, надруковані за рішенням керівництва держав, які брали участь у Першій світовій війні.

Серед праць радянських істориків відзначимо монографії Е. В. Тарле, Б. О. Романова, О. Л. Попова, В. Я. Аваріна й О. Л. Гальперіна та ін., у яких порушувалися різні аспекти політики Росії та інших великих держав на Далекому Сході.

Одним з перших розпочав вивчення цієї проблематики Е. В. Тарле. Його робота „Граф С. Ю. Вітте. Досвід характеристики зовнішньої політики” була надрукована 1927 року. Історик піддавав критиці версію походження російсько-японської війни, висунуту в мемуарах міністра фінансів, і спростовував його твердження про непричетність до розв’язування військового конфлікту. Будучи сучасником подій, автор писав, перш за все, на основі особистих вражень, а не джерел.

Класичним твором, присвяченим безпосередньо міжнародним відносинам на Далекому Сході, стала видана в 1928 р. монографія Б. О. Романова „Росія в Маньчжурії”, яка ґрунтується на ретельному вивченні архівних матеріалів. Зокрема він уперше ввів до наукового обігу донесення агентів Міністерства фінансів за кордоном. У 1947 р. вийшла ще одна його робота „Нариси дипломатичної історії російсько-японської війни, 1895 – 1907”.

Серйозну спробу встановити причини переміщення центру тяжіння російської зовнішньої політики з Ближнього на Далекий Схід на зламі XIX – XX ст. зробив у статті „Від Босфору до Тихого океану”, що опублікована в 1934 р., О. Л. Попов. Серед таких причин автор називає завершення в той час боротьби великих держав за розділ світу й прагнення російського уряду уникнути внутрішньої кризи за рахунок успішної зовнішньої політики.

Новий – другий – етап у розвитку радянської історіографії російсько-британських відносин на Далекому Сході настав після Другої світової війни.

На самому початку цього етапу, у 1945 р., вийшов у світ другий том колективної монографії „Історія дипломатії” за редакцією акад. В. П. Потьомкіна. У складі авторського колективу були Є. В. Тарле, С. Д. Сказкін, В. М. Хвостов, О. Л. Нарочницький та ін. Певну увагу в роботі приділено й далекосхідній проблемі.

Розкриттю експансіоністської сутності політики великих держав у Китаї присвячено роботу В. Я. Аваріна „Імперіалізм у Маньчжурії”, надруковану 1947 року. Значну увагу в ній приділено англо-російським відносинам, у першу чергу їхньому економічному складнику.

Тоді ж, у 1947 р., предметом дослідження (уперше в радянській історіографії) став Англо-японський союз 1902 – 1921. О. Л. Гальперін проаналізував причини й цілі створення цього альянсу. На його думку, Великобританія заохочувала японську агресію, оскільки сподівалася зупинити більш небезпечне для неї просування Росії в регіоні.

Монографія А. С. Єрусалимського „Зовнішня політика і дипломатія німецького імперіалізму в кінці ХІХ століття” є найбільш фундаментальним дослідженням з проблеми німецької експансії, зокрема й на Далекому Сході. Особливий інтерес становлять розділи, присвячені захопленню Німеччиною китайського порту Цзяочжоу й англо-німецьким переговорам 1898 р., у ході яких Берлін прагнув підштовхнути Великобританію до конфлікту з Росією й тим самим ослабити двох найнебезпечніших своїх суперників.

У тому ж 1951 р. видано колективну монографію „Міжнародні відносини на Далекому Сході. (1870 – 1945 рр.)” за редакцією Е. М. Жукова, О. Л. Гальперіна, О. Л. Нарочницького та ін. Робота є першою в радянській історіографії спробою комплексного дослідження міжнародної ситуації в Східній Азії в період між франко-пруською й Другою світовою війнами.

Поява в 1956 р. фундаментальної праці вже згадуваного акад. О. Л. Нарочницького „Колоніальна політика капіталістичних держав на Далекому Сході, 1860 – 1895” стало справжньою подією в радянській історичній науці. Спираючись на широке коло джерел, що вперше вводилися до наукового обігу, автор детально висвітлив маловивчені до того часу аспекти політики Великобританії, Росії, Німеччини, Франції, США та Японії в Східній і Північно-Східній Азії, а також проаналізував політичний, економічний і стратегічний складники дій великих держав у регіоні.

У тому ж році опубліковано роботу О. О. Фурсенка „Боротьба за розділ Китаю й американська доктрина „відкритих дверей”, 1895 – 1900”. У ній на основі широкого кола джерел, зокрема архівних, а також матеріалів американської преси, висвітлено роль дипломатії США в міжнародних подіях на Далекому Сході в період від завершення японо-китайської війни 1894 – 1895 рр. до повстання іхетуанів у Китаї. Значну увагу в роботі приділено впливу внутрішніх економічних процесів у США на формування далекосхідної політики Білого дому.

Колоніальній політиці Великобританії, Росії й Німеччини кінця XIX – початку XX ст. присвячено фундаментальні праці Г. Л. Бондаревського „Багдадська дорога і проникнення німецького імперіалізму на Близький Схід” (1955), „Росія і Персидська затока” (1964), „Англійська політика й міжнародні відносини в басейні Персидської затоки” (1968). Географічні межі його робіт не включають далекосхідний регіон, проте дуже важливо, що вчений аналізує не лише дії на зовнішньополітичній арені Петербурга, Лондона й Берліна, які були активними гравцями, зокрема й у Східній Азії, але й боротьбу угрупувань у правлячих колах Великобританії з проблем експансії загалом.

З виходом у світ робіт А. С. Єрусалимського, О. Л. Нарочницького, О. О. Фурсенка та Г. Л. Бондаревського радянська історіографія досягла апогею свого розвитку. 70 – 80-і рр. – це вже період деякого затишшя. Проте, у цей час з’явилися дві роботи, присвячені колоніальній політиці Великобританії в Китаї: „Британський імперіалізм у Китаї (1896 – 1901)” Л. Л. Заріної і С. Г. Лівшиця та „Імперіалістична політика Англії в Китаї, 1900 – 1914 рр.” П. І. Острікова.

У кінці 80-х рр. ХХ ст., в умовах „перебудови”, коли в суспільстві знову посилився інтерес до історії, вийшла монографія А. В. Ігнатьєва „С. Ю. Вітте – дипломат”. У ній через призму особистості й діяльності цього впливового сановника показано розвиток зовнішньої політики Росії рубежу XIX – XX ст.

Не можна не відзначити й роботу І. Д. Парфьонова „Колоніальна експансія Великобританії в останній третині ХІХ століття”, що вийшла в 1991 р., у самому кінці цього етапу. Автор відкидав однозначно негативну оцінку феномену колоніалізму.

Після розпаду Радянського Союзу та створення Російської Федерації склалася ситуація, у чомусь подібна тій, яка виникла після краху Російської імперії. На цьому етапі розвитку історичної науки в розпорядженні російських істориків виявилися раніше недоступні секретні матеріали з архівосховищ Росії, а також Європи, США, Японії й Китаю. Це створило передумови для об’єктивного розгляду боротьби держав за розділ світу загалом, і панування на Тихому океані зокрема.

У результаті вже на початку 90-х рр. стала виходити п’ятитомна „Історія зовнішньої політики Росії (кінець XV – 1917 р.)” за редакцією В. О. Ємця, А. В. Ігнатьєва та ін. У 1997 р. побачила світ завершальна книга серії, що розглядає період кінця XIX – початку XX ст. У виданні використано опублікований, зокрема й архівний, матеріал. Проте далекосхідній проблемі в монографії присвячено лише один розділ.

Роком пізніше вийшла монографія Є. Ю. Сергєєва „Політика Великобританії та Німеччини на Далекому Сході, 1897 – 1903”, також заснована на широкому колі джерел. Автор виділив і охарактеризував основні етапи й головні тенденції в розвитку міжнародних відносин у регіоні на зламі століть.

У першому десятилітті нового XXI століття було захищено низку дисертацій, присвячених вивченню ролі й значення американського чинника в історії міжнародних відносин, зокрема й у далекосхідних подіях рубежу XIX – XX ст. Це роботи Н. П. Пісчикової „Російсько-американські відносини на Далекому Сході в період російсько-японської війни” (2007 р.), О. І. Макарчук „Американо-японське суперництво на Далекому Сході в контексті міжнародних відносин початку XX століття” (2010 р.) тощо. Певну увагу в цих роботах приділено політиці Росії та Великобританії в регіоні, правда лише в роки, що не входять у часові межі даного дослідження.

Окремо в межах сучасного періоду слід виділити фундаментальну працю І. В. Лукоянова „Не відстати від держав…” Росія на Далекому Сході в кінці ХІХ – початку ХХ ст.”, опубліковану у 2008 р. Через рік було захищено докторську дисертацію. Важливо відзначити, що, за словами самого автора, „центр тяжіння в дослідженні зміщено в бік внутрішніх проблем управління імперією в епоху її занепаду”. Російсько-англійське суперництво не є предметом спеціального розгляду. 

Історіографія Великобританії та США, присвячена міжнародним відносинам на Далекому Сході на зламі XIX – XX ст., доволі обширна.

Для перших узагальнювальних праць, що побачили світ на початку ХХ століття (А. Айленд „Китай і Великі держави” (1902), Х. Томсон „Китай і Великі держави. Історія повстання 1900 р.” (1902), К. Фіш „Американська дипломатія” (1916), Б. Шміт „Англія і Німеччина, 1740 – 1914” (1916), характерний розгляд дій держав в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні через призму їхнього протистояння в Європі. Найбільш показовою в цьому плані є робота Х. Томсона, який досліджує реакцію Заходу на повстання іхетуанів.

У 20 – 30-х рр. далекосхідний аспект суперництва держав на зламі століть також розглянуто в книгах Г. З. Вуда „Китай, США і англо-японський союз” (1921), А. Л. П. Денніса „Англо-японський союз” (1923), П. Джозефа „Іноземна дипломатія в Китаї, 1894 – 1900” (1928), С. Маккордока „Британська далекосхідна політика 1894 – 1900” (1931) та ін. Їх, перш за все, цікавило питання формування англо-японського союзу й наслідків цього процесу для перегрупування сил у Європі.

У 50 – 70-і рр. ХХ ст. опубліковано серію робіт, присвячених далекосхідній політиці великих держав і заснованих на комплексному аналізі нових архівних матеріалів, що стали доступними після Другої світової війни. Це дозволило вченим по-новому підійти до розгляду ключових питань історії міжнародних відносин кінця XIX – XX ст.

Аналіз цих праць показує, що найпліднішими повоєнні десятиліття виявилися для істориків ліберально-критичного напряму (Н. Пелковітц „Британське купецтво в Китаї та Форин оффіс” (1948), П. Томпкінс „Російсько-американські відносини на Далекому Сході” (1949), Дж. Гоудсвард «Деякі аспекти виходу Британії з „блискучої ізоляції”» (1952), Дж. Монгер „Кінець ізоляції. Британська зовнішня політика. 1900 – 1907” (1963), С. Говард „Блискуча ізоляція” (1967) та ін.

У той же час представники консервативно-апологетичного напряму (Дж. А. С. Гренвіл „Лорд Солсбері й зовнішня політика” (1964), С. Дж. Лоуві „Імперіалісти мимоволі. Британська зовнішня політика, 1878 – 1902” (1967), Х. Біль „Теодор Рузвельт і перетворення Америки на світову державу” (1970), Д. Гіллард „Битва за Азію. 1828 – 1914. Дослідження британського й російського імперіалізму” (1977) і ін.), фокусували увагу на суперництві держав у регіоні, писали про превентивний характер силових акцій Великобританії й Німеччини по відношенню до Росії.

Серед робіт узагальнювального характеру, які торкаються вказаної проблематики, на особливу увагу заслуговує праця відомого британського історика А. Дж. П. Тейлора – „Боротьба за панування в Європі”, видана у Великобританії в 1954 р. Книга, що виявилася одним з перших західних видань подібного роду, перекладених російською мовою, присвячена історії дипломатичних відносин європейських держав з 1848 по 1918 рр. Учений дотримувався традиційного для багатьох західноєвропейських істориків підходу, в основі якого лежала доктрина „російської небезпеки”.

Щодо японської та китайської історіографії, відзначимо, що дисертант не мав можливості ознайомитися з роботами японською та китайською мовами. Були враховані лише перекладні видання. Серед таких, характерною є робота відомого японського історика К. Асакави „Російсько-японський конфлікт: причини й передумови”, що побачила світ у 1904 р. і опублікована в Лондоні та Нью-Йорку в 1970 р. У роботі проаналізовано міжнародні відносини в Східній Азії, висвітлено причини створення англо-японського союзу 1902 р. Ідеї К. Асакави були озвучені в численних лекціях, прочитаних ним для широкого загалу.

Українські вчені розпочали вивчення історії міжнародних відносин і зовнішньої політики після отримання Україною незалежності.

Протягом 20-ти років було захищено й опубліковано роботи з історії США, Франції, Німеччини, Австрії, Іспанії, Угорщини, Румунії та інших країн. При цьому увагу приділено зазвичай відносинам цих держав з Україною впродовж останніх десятиліть (Г. В. Гончаров, А. В. Грубінко, О. О. Шаповалова та ін.). Історія Росії при цьому, розглядається в основному крізь призму „українського питання”. Винятком є дослідження Є. С. Волкової та О. О. Гокова, присвячені політиці Росії на Близькому Сході в XIX ст. Низку робіт, присвячено англо-російському протистоянню в Середній Азії й на Близькому Сході в останній третині XIX ст. – першій чверті ХХ ст. (А. В. Гончаренко, Д. В. Ласкавий, М. В. Ширяєв). Щодо Великобританії, то її зовнішня й колоніальна політика знайшла своє відображення, крім названих вище, у роботах Ю. М. Блох, М. С. Бурьяна, Л. І. Валюх, В. В. Вербовського, Т. О. Гогунської, І. В. Грицьких, О. В. Гуцола, О. Б. Дьоміна, В. В. Доліда, В. В. Іщенко, Т. Ю. Кандуби, С. В. Ковальського, О. В. Корнєєвої, О. П. Машевського, І. Б. Мраки, О. А. Неприцького, Л. Ю. Петльованої, К. А. Русакова, М. І. Русанової, В. В. Савенкова, Г. В. Сталоверової, О. В. Фоміної, С. Б. Христюка, К. А. Черевика, Л. М. Ямпольської.

Певну увагу було приділено й Азіатсько-Тихоокеанському регіону. Це роботи: Д. В. Грицьких „Імперія Цин в зовнішній політиці Великобританії, 1830 – 1842 рр.”, М. М. Кулінича „Інтереси України в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні”, М. Й. Марущака „Історія дипломатичних відносин у ХХ столітті”, О. В. Набоки „Тайвань і політика Великобританії на Далекому Сході, 20 – 90-і рр. XIX ст.”, С. В. Проня „Японія – США – Росія: співробітництво та суперництво в Азіатсько-Тіхоокеанському регіоні. 1951 – 2007 роки”, а також В. А. Рубеля „Нова історія Азії та Африки. Постсередньовічний Схід (XVIII – друга половина XIX ст.)” і „Нова історія Азії та Африки: Колоніальній Схід (кінець XIX – друга третина ХХ)” (у співавторстві з В. І. Головченком). У контексті нашої роботи особливого інтересу набуває дослідження Т. Г. Богданової „Джон Хей і американо-англійські стосунки в Китаї (1897 – 1900)”. На її думку, у вказаний період склалися передумови для зближення Лондона й Вашингтона, було зроблено все можливе, аби ліквідовувати „російську загрозу” в регіоні й підсилити там позиції англосакських країн.

Незважаючи на все сказане вище, проблема російсько-англійського протистояння в Східній Азії залишається практично не вивченою.

На закінчення історіографічного аналізу зауважимо, що велика кількість праць з історії міжнародних відносин в АТР зовсім не означає вичерпності теми, багато аспектів якої ще потребують поглибленого вивчення.

Загалом, виконаний джерелознавчий та історіографічний аналіз дозволяє переконатися в необхідності подальшої розробки й вивчення проблеми російсько-англійських протиріч на Далекому Сході. Наявність документальних матеріалів створює реальну можливість вирішення поставлених завдань. 

У другому розділі – „Міжнародні відносини на Далекому Сході в 30 – на початку 90-х рр. ХІХ ст. Зародження англо-російських протиріч” – висвітлено політику західних держав у тихоокеанському регіоні в ХІХ ст. та окреслено процес зародження там російсько-британського суперництва.

Історична доля багатьох країн Далекого Сходу на зламі ХІХ – ХХ ст. значною мірою залежала від розвитку російсько-англійського протистояння. Китай, Корея, Японія та інші тихоокеанські країни з їхнім багатомільйонним населенням і величезними природними ресурсами стали головними об’єктами колоніальної експансії великих держав Європи та США. Під час Першої (1840 – 1842 рр.) та Другої (1856 – 1860 рр.) „опіумних війн” Великобританія та Франція зуміли нав’язати Цинській імперії нерівноправні угоди, які відкрили шлях для вторгнення іноземного капіталу в країну. Військова інтервенція британських, французьких та американських військ з метою придушення антицинського повстання тайпінів ще більше змінила позиції держав. 

Росія не брала участі в процесі нав’язуванні Китаю нерівноправних договорів  під час „опіумних війн”, хоча граф М. П. Ігнатьєв виступив посередником між західними країнами та пекінським урядом на заключному етапі конфлікту. Російська промисловість та зовнішня торгівля не витримували тут конкуренції, поступаючись Великобританії. Величезні відстані, бездоріжжя та складності сухопутного пересування через Сибір робили Росію набагато вразливішою на Далекому Сході, ніж у Європі. Російський флот на Тихому океані поступався англійському, а сухопутні війська були нечисленні.

Крім того, відкриття китайських портів для іноземної комерції порушувало співвідношення сил, що існувало на Далекому Сході, і саме в той момент, коли російський уряд був до цього не готовий. Це, насамперед, загрожувало підривом російсько-китайської сухопутної торгівлі, що підштовхнуло петербурзький кабінет до початку будівництва Великої Сибірської залізниці.

Отже, міжнародна ситуація, що склалася на Далекому Сході в 30-х – на початку 90-х рр. ХІХ ст., характеризувалася виникненням і поглибленням протиріч між Росією та Великобританією. Це було зумовлено, насамперед, тим, що обидві держави намагалися будь-що випередити одна одну в боротьбі за регіональне лідерство.

У третьому розділі – „Російсько-англійські відносини на Далекому Сході в 1891 – 1896 рр.” – розглянуто протистояння Великобританії та Росії в 1891 – 1896 рр., яке досягло свого апогею в роки японо-китайської війни 1894 – 1895 рр. Розділ містить три підрозділи: 1) початок будівництва Великої Сибірської залізниці та міжнародна ситуація на Далекому Сході, 1891 – 1894 рр.; 2) зовнішня політика й дипломатія Росії та Великобританії у зв’язку з японо-китайською війною 1894 – 1895 рр.; 3) зміна міжнародної ситуації на Далекому Сході в 1895 – 1896 рр. Утрата Великобританією провідних позицій та зростання впливу Росії.

На початку 90-х рр. ХІХ ст. далекосхідний регіон став ареною гострого російсько-британського суперництва, яке ні за своїм геополітичним значенням, ні за масштабами не поступалося „Великій грі” великих держав у Середній Азії та на Близькому Сході.

Початок будівництва Великої Сибірської залізниці загрожував монопольному домінуванню Великобританії на Далекому Сході та змінював співвідношення сил у регіоні на користь Санкт-Петербургу. Російські правлячі кола отримали всі можливості для більш широкого комерційного освоєння регіону, перш за все для проникнення до Маньчжурії й Кореї. Значно зріс і політичний вплив на пекінський уряд. Зазначимо, що керівництво далекосхідною політикою здійснювалося міністром фінансів Російської імперії С. Ю. Вітте. Він уважав, що потрібно уникати будь-яких військових конфліктів та надавав перевагу мирній економічній експансії до Цинської держави, перш за все, шляхом будівництва російських залізниць на території Північного Китаю.

Природно, що згадані вище досягнення Росії викликали різке незадоволення Великобританії. Під тиском обставин лондонський кабінет був змушений переглянути свою тихоокеанську політику. По мірі того, як Санкт-Петербург добивався нових поступок від маньчжурської династії, Лондон звертав увагу на Японію, яка в кінці ХІХ ст. усе більш рішуче виявляла свої претензії на регіональне лідерство. Бажання японського керівництва створити за рахунок Китаю власну колоніальну імперію підігрівалося британськими правлячими колами й уміло підштовхувало Токіо до Маньчжурії та Кореї – у зону інтересів Росії.

Під час японо-китайської війни 1894 – 1895 рр. Лондон зробив перші кроки на шляху зближення з Японією. Зрозумівши, що вона не загрожує районам, у яких були зосереджені найбільші британські торговельні інтереси, Форін оффіс відверто зайняв прояпонську позицію. Зокрема, кабінет лорда А. Розбері не брав участі в колективному втручанні Росії, Франції та Німеччини в Симоносекські переговори, які завершили цю війну.

Разом з тим, цей крок виявився помилковим та призвів до втрати Великобританією лідируючих позицій у Піднебесній імперії. Стратегічна ініціатива перейшла до Росії, яка ще більше зміцнила свої позиції завдяки Московському договору та концесійній угоді 1896 р. про будівництво Китайської Східної залізниці через територію Маньчжурії.

Отже, успіхи Санкт-Петербурга призвели до трансформації політики британських правлячих кіл, які спочатку намагалися перетворити територію Цинської імперії на своє монопольне володіння, а потім були змушені виступити з відкритою пропагандою розподілу цієї країни на „сфери впливу”. Протягом 1891 – 1896 рр. Росії вдалося не тільки значно посилити свої позиції в Східній Азії, але й стати реальним конкурентом Великобританії в боротьбі за лідерство в регіоні. Поворотним моментом у російсько-британському суперництві цього періоду стало досягнення Петербургом спільної з Парижем та Берліном позиції щодо перегляду Симоносекського миру 1895 р. Це надало можливість не тільки запобігти здійсненню експансивних планів токійського уряду, але й не дозволити Форін оффісу реалізувати власний сценарій.

Четвертий розділ – „Загострення російсько-британського суперництва на Далекому Сході в 1897 – 1902 рр.” – присвячено аналізу політики британських та російських правлячих кіл на Тихому океані в зазначений період. Розділ має три підрозділи: 1) Великобританія, Росія та початок розділу Китаю; 2) Політика Росії та Великобританії в Китаї у зв’язку з повстанням іхетуанів; 3) Російська дипломатія та укладання англо-японського союзу 1902 р.

В умовах, коли співвідношення сил на Далекому Сході змінилося на користь Росії, британські правлячі кола були змушені вдатися до подальшої трансформації зовнішньополітичного курсу. Не маючи сил витіснити росіян, Уайтхолл намагався методом окремих поступок змусити Санкт-Петербург діяти відповідно до інтересів інших західних держав. Так, британський уряд закликав свого візаві приєднатися до інших „цивілізованих” країн, узявши на себе частину відповідальності за підтримку цілісності Китаю, і виступити гарантом політичної стабільності в регіоні. Тим самим Лондон намагався нав’язати Росії власні правила гри. Серед прибічників такої ідеї були британський прем’єр-міністр лорд Р. Солсбері, а також перший лорд казначейства А. Бальфур.

Спроба реалізувати цю ідею на практиці була здійснена під час іхетуанського повстання (1899 – 1901). Під приводом захисту порядку та збереження в силі міжнародних договорів усі держави спільно ввели свої військові контингенти до Китаю. Так, російські війська з метою охорони Китайської Східної залізниці окупували Маньчжурію. Одночасно західні держави використовували повстання, як привід для остаточного розподілу країни на „сфери впливу”. Проте, спільні дії проти іхетуанів не тільки не призвели до узгодження позицій Великобританії та Росії, але, навпаки, надали нового поштовху боротьбі великих держав за колоніальний розподіл Китаю.

Уведення російських військ у північно-східні райони Цинської імперії було досить болісно сприйнято частиною британських правлячих кіл. Опоненти Р. Солсбері вважали, що політика його кабінету фактично сприяла посиленню російської загрози. У зв’язку з цим активізувалися прихильники більш агресивного курсу, які висунули ідею англо-американо-японського союзу проти Росії. Серед найбільш послідовних прибічників цієї стратегії були впливові британські політичні діячі Дж. Чемберлен та Дж. Керзон.

У правлячих колах Росії також відбувалася боротьба двох тенденцій. Одну з них представляли міністри С. Ю. Вітте та В. М. Ламздорф, які виступали за збереження старої лінії на мирне економічне проникнення в Китай та евакуацію російських військ з Маньчжурії. На їхню думку, повернення до колишніх методів ведення політики дозволяло відвернути нову ескалацію суперництва з Великобританією та Японією. Їхніми опонентами були військовий міністр О. М. Куропаткін та імператор Микола ІІ. Вони відстоювали більш агресивну лінію, наполягали на збереженні окупації північно-східного Китаю та відмові від виконання російсько-японських домовленостей щодо Кореї. Відставка Вітте показувала, що, урешті-решт, переміг цей підхід.

Наступальна політика Російської імперії в Маньчжурії змусила лондонський кабінет піти на укладання англо-японського союзу 1902 р. Підписання цієї угоди стало великою поразкою для російської дипломатії, яка не зуміла врахувати співвідношення сил у регіоні та переоцінила власний вплив на китайський уряд.    

Отже, на початку ХХ ст. Росії не вдалося втримати перевагу, отриману після завершення японо-китайської війни. Незважаючи на всі зусилля російської дипломатії, Великобританія зуміла певною мірою повернути собі лідируючі позиції на Далекому Сході. Англо-японський договір 1902 р. змінив баланс сил на користь антиросійського блоку.

Однією з головних причин цього стали протиріччя всередині російських правлячих кіл. Вагаючись з ухваленням рішень щодо цілей і методів далекосхідної політики, Санкт-Петербург не зміг оперативно зреагувати на зміну міжнародної ситуації в регіоні.