Бесплатное скачивание авторефератов |
СКИДКА НА ДОСТАВКУ РАБОТ! |
Увеличение числа диссертаций в базе |
Снижение цен на доставку работ 2002-2008 годов |
Доставка любых диссертаций из России и Украины |
Каталог авторефератов / ГОСУДАРСТВЕННОЕ УПРАВЛЕНИЕ / Государственная служба
Название: | |
Альтернативное Название: | РАЗВИТИЕ УПРАВЛЕНЧЕСКОГО ОБЩЕНИЯ В СИСТЕМЕ ПОДГОТОВКИ ГОСУДАРСТВЕННЫХ СЛУЖАЩИХ |
Тип: | Автореферат |
Краткое содержание: | У вступі обґрунтовано актуальність наукового дослідження, сформульовано його мету, визначено напрями пошуків і комплекс завдань, зв’язок із науковими програмами, планами, темами, розкрито ступінь розробки проблеми, методи досліджень, відображено наукову новизну й практичну значущість результатів дослідження, їх апробацію й впровадження. У першому розділі – “Управлінське спілкування на державній службі як науково-практична проблема” – подано огляд наукових джерел, проаналізовано стан досліджуваної проблеми й розкрито існуючі підходи до її розв’язання. Останні можна умовно поділити на такі види: розгляд системних зв’язків спілкування з іншими підсистемами й елементами суспільної структури, такими як система суспільних і виробничих відносин, діяльність, індивід; розкриття особливостей і ролі спілкування в системах діяльності “людина-людина”; визначення структури, функцій і засобів спілкування; розвиток і формування окремих складових спілкування в контексті підвищення ефективності професійної діяльності в системі “людина-людина”. Аналіз виявив цінні теоретико-практичні напрацювання, що дали змогу прослідкувати розвиток і становлення спілкування як науково-практичної проблеми. З’ясовано, що виникнення різноманітних форм і видів спілкування зумовлене видами відносин і діяльності. Так феномен управлінського спілкування виникає внаслідок існування суспільної потреби в управління виробничою й управлінською діяльністю. Вивчення авторських визначень поняття “управлінське спілкування” засвідчив багатоаспектність цього явища й різне розуміння його сутності, а саме: як необхідність здійснення управлінських функцій (Л.К. Аверченко, Г.М. Залєсов, Р.І. Мокшанцев, В.М. Ніколаєнко, Л.Е. Орбан-Лембрик); взаємодію керівника з людьми (М.І. Пірен); складний соціальний процес з поєднананням науки й мистецтва (М.М. Логунова), специфічну форму спілкування й складову управлінської культури (В.М. Шепель); процес службового спілкування керівника з підлеглим (А. Ю. Панасюк); ділове спілкування в процесі управління в соціальних організаціях (О.Л. Потєряхін) тощо. Незважаючи на зазначене, існує загальний, міждисциплінарний погляд на його роль у процесах управління. Він полягає в тому, що вміння державних службовців взаємодіяти один з одним, впливати на співбесідника, досягати взаєморозуміння й “суб’єкт-суб’єктний” характер спілкування є важливими передумовами успішної управлінської діяльності. У вітчизняних комунікативних програмах наводяться окремі прийоми й техніки переконання партнера, стратегії взаємодії під час професійної діяльності державних службовців. Однак з метою досягнення цілісності комунікативної підготовки доцільно об’єднати вищевказаний комунікативний інструментарій саме в технології управлінського спілкування в рамках “інтегрованого курсу” (С.В. Крисюк, В.І. Луговий, В.К. Майборода). Це дало б змогу забезпечити зв’язок теоретичного рівня знань про спілкування з практичними комунікативними діями через активізацію функцій психіки слухачів (увагу, сприйняття, передбачення тощо). Вивчення зарубіжного досвіду комунікативної підготовки свідчить про різноманітність підходів до розвитку вмінь і навичок спілкування. Кінцевий результат розвиваючого процесу спрямований на ефективне виконання службових обов’язків, використання комунікативних технік і прийомів (техніка презентації, техніка аргументації, запитання й заперечення) в інших сферах життєдіяльності. Узагальнення результатів аналізу дало підставу для висновку, що філософські, соціологічні й психолого-педагогічні дослідження заклали теоретичні основи проблеми спілкування, було запропоновано конкретні засоби її розв’язання. Разом з тим теоретичні основи, соціально-психологічні аспекти управлінського спілкування в системі державної служби й психолого-педагогічні умови його розвитку в державних службовців залишаються недостатньо розробленими. Викладено також загальну методику й методи дослідження, уточнено поняття “управлінське спілкування в системі державної служби” на основі аналізу понять “управління” й “спілкування”. Розгляд цих понять дав змогу визначити управлінське спілкування в системі державної служби як поняття, що характеризує управлінський вплив по управлінській вертикалі й горизонталі шляхом збирання, обробки, аналізу інформації через підтримання зв’язку, взаємозв’язку й взаємодії і прийняття рішень під час спільної професійної діяльності з досягнення державно-управлінських цілей. У другому розділі – “Система підготовки державних службовців до управлінського спілкування” – розкриваються теоретичні основи й соціально-психологічні аспекти управлінського спілкування, описується модель його розвитку. Аналіз побудовано за логічною схемою: природа – цілі – функції – структура – процес – форма – принципи. Зв’язки управлінського спілкування з виконанням консультативно-дорадчих і організаційно-розпорядчих функцій розглянуті крізь призму інструментальної і комунікативної раціональності (М. Вебер, Ю. Хабермас). На думку Ю. Хабермаса, принципова відмінність між ними полягає: у першому випадку в орієнтації на інструментальний успіх, а в другому – на розуміння й співчуття. Розкривається негативний вплив інструментальної раціональності на управлінське спілкування в системі державної служби, який полягає в тому, що вона зумовлює його функціональність (несправжність). За цієї умови державний службовець втрачає індивідуальність, ставлення до нього характеризується опосередкованістю й обов’язково визначається наявністю посередника під час управлінського спілкування, наприклад, виконання службово-посадових обов’язків. Соціальна й діяльнісна природа, прикладний характер управлінського спілкування виявляються в управлінській діяльності державних службовців. Це засвідчують розуміння й трактування спілкування в контексті професійної взаємодії на двох рівнях: професійному й міжособистісному. Професійний і міжособистісний рівні розрізняють за об’єктами (цілями), використовуваними комунікативними засобами й лексикою. У першому випадку до об’єктів (цілей) управлінського спілкування відносять державну політику, технології управління, державні цілі, у другому – психологічні стани, професійно-ціннісні орієнтації і мотиви учасників процесів управління й спілкування. Аналіз функцій цього поняття підтвердив, що інтегральні й локальні функції забезпечують процес управлінського спілкування в державній службі на професійному й міжособистісному рівнях. Інтегральні функції у професійній діяльності державного службовця через вплив на об’єкт управління, організацію спільних дій, соціально-психологічну адаптацію проявляються в діяльності управлінських структур. Через локальні функції реалізується прикладна частина управлінського спілкування, оскільки саме на міжособистісному рівні починається спрямування дії об’єкта управління через заохочення, зміну його психологічного стану й поведінки, взаємодію й взаєморозуміння між державними службовцями. Процес управлінського спілкування в системі органів державної виконавчої влади досліджено на прикладі функціонування його структур: комунікативної, інтерактивної і перцептивної. Комунікативний бік управлінського спілкування на державній службі полягає в обміні інформацією, її сприйнятті й розумінні, психологічному впливі за допомогою вербальних і невербальних засобів. Інтерактивна складова управлінського спілкування на державній службі пов’язана з організацією спільної діяльності й характеризує це поняття як взаємодію. Вона охоплює вироблення стратегії і тактики управлінських дій, мотивацію їх учасників. У цьому випадку виявляється взаємозв’язок інтерактивності з прийняттям і виконанням рішень. За допомогою взаємодії в першому випадку здійснюється їх підготовка, а в другому забезпечується їх виконання. Соціальна й міжособистісна перцепція допомагає адекватно сприймати інформацію й добирати релевантні засоби комунікації й інтеракції. Інакше кажучи, перцепція відіграє регулятивну роль (Л.А. Петровська, 1989) під час управлінського спілкування на професійному й міжособистісному рівнях. Таким чином, процес управлінського спілкування є взаємопроникненням комунікативних, інтерактивних і перцептивних елементів. Чинники управлінського спілкування на державній службі з’ясовувалися за допомогою факторів управління (О.А. Машков, Н.Р. Нижник). Результатом співвіднесення цих понять є встановлення цілей управлінського спілкування як мети управління; отримання соціально-психологічної інформації про стан суб’єкта спілкування й ситуацію спілкування як повідомлення про стан об’єкта й середовища; визначення впливу на об’єкт управлінського спілкування як управління об’єктом; дотримання технології управлінського спілкування як алгоритму процесу управління. Цілі зумовлюють діяльність і спілкування, в основу яких покладена соціально-психологічна, політична й управлінська інформація, а досягаються вони шляхом впливу на об’єкт управління й спілкування шляхом дотримання певних правил і вимог. Форми (субординаційна, службово-товариська, дружня) й принципи (створення умов, повноважень і відповідальності, заохочення й покарання, раціонального використання робочого часу) управлінського спілкування в системі державної служби, відображаючи певні правила й вимоги до професійних і міжособистісних відносин у системах “керівник – підлеглий”, “керівник – керівник”, “керівник – колектив”, впливають на формування їх певного типу. Виходячи з раціонального характеру управлінського спілкування, визначено його утилітарно-функціональну та інтерактивно-діалогічну форми. Перша з’являється під впливом інструментальної раціональності й передбачає маніпулятивне використання партнера зі спілкування. Друга пов’язана з комунікативною раціональністю та ґрунтується на усвідомленні державними службовцями співпричетності до вирішення долі держави й суспільства. Соціально-психологічні аспекти управлінського спілкування досліджено в контексті філософської моделі двоступеневого суспільства сучасності Ю. Хабермаса, що включає “адміністративні структури держави” й “життєвий світ”. На першому ступені живуть за принципами виробничо-трудової раціональності, а на другому здійснюється мотивація поведінки індивіда й повсякденна безпосередня комунікація. Природно, що перший ступінь зумовлює формування в особистості “стратегічної поведінки” для реалізації власного “інтересу” в певній системі. Тобто вибір падає на “інструментальну раціональність”, в основу якої покладено інструментальну дію як цілеспрямовану діяльність для здійснення цілей у заданих умовах з опорою на технічні правила, емпіричні знання й прогнозування можливих ефектів (А.А. Воронін). Моделюючи цілераціональну поведінку, орієнтуючись на “інструментальний успіх”, людина зі своєю поведінкою мимоволі теж стає інструментами, що використовує інший для досягнення власних цілей. Але, за Х.-Г. Гадамером, “бачити в іншому лише знаряддя, що піддається обліку й оволодінню, – означає плекати ілюзію”. Це співзвучно думці Ю. Хабермаса про свідоме або несвідоме обдурювання партнера і, врешті-решт, означає дезінтеграцію суспільства, того самого другого ступеня – “живого світу”. Вихід з кризової ситуації Ю. Хабермас вбачає в альтернативній формі поведінки – комунікативній, що ґрунтується на комунікативній дії як нормативно узгодженій “суб’єкт-суб’єктній” взаємодії, спрямованій на досягнення взаєморозуміння. На основі зазначеного аргументовано, що зорієнтованість державних службовців на інструментальний успіх ускладнює виконання консультативно-дорадчих і організаційно-розпорядчих функцій, сприяє досягненню лише короткочасних цілей. Обґрунтовано, що одним із шляхів досягнення комунікативної раціональності є використання соціально-психологічних методів управління. Такі методи реалізуються в процесах управління за допомогою управлінського спілкування й пов’язані з близькими за природою явищами – соціально-психологічною активністю, соціально-психологічною адаптацією, соціально-психологічною компетентністю, соціальними ролями, соціальним статусом і соціально-психологічною готовністю державного службовця до професійної діяльності. Оскільки підготовка державних службовців в Національній академії державного управління при Президентові України є післядипломною освітою, то в основу розвитку управлінського спілкування покладено теоретико-методичні розробки щодо перенесення теоретичних знань з рівня інформації на рівень професійних, практичних дій. Під час викладання факультативного модуля “Мистецтво ділового спілкування” ми керувались тим, що: розвиток управлінського спілкування має забезпечити “зону найближчого розвитку” державного службовця; для визначення ефекту цього процесу необхідне тестування вхідного й вихідного рівнів розвитку управлінського спілкування; розвиток управлінського спілкування відбувається в поєднанні теоретичних знань з особистим досвідом слухачів. Тому увагу приділено як позитивному, так і негативному досвіду. За допомогою низки вправ досягається корекція негативного досвіду спілкування, формування й закріплення позитивного досвіду; альтернативність розвитку досягається шляхом вибору різних схем підготовки й роботи на заняттях; добором вправ для психологічного тренінгу; аналітично-експертною діяльністю під час відеотренінгу; варіативністю ситуативних і рольових ігор; створенням передумов для зміни якісних показників через самоусвідомлення власного рівня й оцінку експертів. У побудові моделі розвитку управлінського спілкування використано андрагогічну модель навчання державних службовців. Для зазначеної моделі розроблено структуру розвитку управлінського спілкування, яка включає ряд компонентів. Цільовий компонент складається з цілей викладача й слухача, оскільки мета визначається як ідеально передбачений кінцевий результат діяльності, що відбувається. Цілі викладача визначаються соціальним і нормативним завданням з підготовки професіоналів державного управління. Цілі слухача як державного службовця формуються професійними вимогами, його бажанням підвищити особистий і професійний рівень. Зміст розвиваючого процесу визначався відповідно до плану й програми модуля “Мистецтво ділового спілкування”, а саме знання основ ділового спілкування, управлінського спілкування і його розвиток. Операційно-діяльнісний компонент відображав процесуально-діяльнісну сутність розвитку управлінського спілкування. Коригуюче-формуючий компонент охоплював корекцію негативного досвіду спілкування та формування позитивної установки на спілкування. Контрольно-регулюючий компонент забезпечував контроль за виконанням завдань розвиваючого процесу, внесення необхідних змін для оптимізації шляхів досягнення цілей навчального процесу. Оціночно-результативний компонент мав на меті оцінку результатів розвитку управлінського спілкування. Упровадження моделі розвитку передбачало три етапи: початковий, навчально-розвиваючий та завершальний. Так на початковому етапі оцінювався рівень розвитку управлінського спілкування й формувалися нові мотиви й потреби в його удосконаленні. На навчально-розвиваючому етапі забезпечувався розвиток комунікативної, інтерактивної й перцептивної складових управлінського спілкування й оволодіння комунікативною технологією. На завершальному етапі закріплювались результати, формувались мотиви до подальшого самовдосконалення.
Завдання кожного з етапів виконувалися під час актуалізації теоретичних знань, моделювання управлінських ситуацій, виконання вправ, проведення рольових і ситуативних ігор. |