Шаперенков К.В. Цивільно-правове регулювання договору простого товариства

Краткое содержание

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження, стан наукової розробки теми, визначено мету та завдання роботи, об’єкт, предмет та методологічну основу дисертаційного дослідження, зв’язок роботи з науко­вими програмами, виділено основні положення, що відображають зміст наукової новизни отриманих результатів, вказано їх науково-практичну значимість.

Розділ перший. «Поняття та зміст договору простого товариства» скла­дається з трьох підрозділів, в яких надається загальна характеристика договору простого товариства, його місце у системі цивільно-правових договорів, аналізу­ються права та обов’язки учасників договору простого товариства та підстави припинення договору.

У підрозділі 1.1. «Поняття та істотні умови договору простого това­риства» був проведений аналіз правових підходів до визначення істотних умов договору простого товариства та визначення поняття цього договору.

Постсоціалістичні країни мають різні підходи щодо визначення поняття та місця договору простого товариства в системі цивільних договорів. В таких країнах як Республіка Білорусь, Грузія, Республіка Латвія, Російська Федерація договір про спільну діяльність (простого товариства) регулюється положеннями зобов’язального права. В Республіці Казахстан договір спільної діяльності (простого товариства) регулюється розділом «Право власності та інші майнові права», що підкреслює речовий характер правовідносин.

Аналізуючи істотні умови договорів спільної діяльності (простого това­риства) за цивільним законодавством Казахстану, Грузії, Латвії, Росії, Біло­русі, Німеччини, Франції зазначено, що ці країни в якості істотної умови договору виділяють внесення вкладу учасниками договору, які мають спільну мету.

Досліджуючи питання істотних умов договору робиться висновок про відсутність єдиного підходу до вирішення цього питання, як у науці, так і законодавстві України і в судовій практиці. Зокрема, звертається увага на різні підходи ГК України та ЦК України щодо визначення істотних умов договору. В зв’язку з цим критикуються підходи ГК України щодо визнання істотними умовами господарського договору строк та ціну. Що стосується договору простого товариства, то у такому договорі строк та ціна не можуть бути істотними умовами договору, оскільки такі договори можуть укладатися на невизначе­ний строк та не мають ціни договору. Предмет договору простого товариства не підпадає під загальне визначення предмета цивільного договору під яким розуміються майно, майнові права, результати послуг і робіт, а також інші блага, які визнаються оборотоздатними об’єктами цивільних прав. Предметом дого­вору простого товариства є певні дії, які учасники здійснюють для досягнення мети договору.

З огляду на те, що законодавче визначення поняття договору простого товариства не в повній мірі відповідає змісту існуючих відносин, запропоновано наступне визначення договору простого товариства – це договір за яким сторони (учасники) зобов’язуються спільно діяти без створення юридичної особи для досягнення певної спільної мети, яка не суперечить законодавству, та вносити вклади у спільне майно для досягнення цієї мети.

У підрозділі 1.2. «Укладення та припинення договору простого товарист­ва» проводиться аналіз правового регулювання порядку укладення окремих видів договорів простого товариства, а також обмежень на укладення договору, характеризуються підстави припинення договору простого товариства.

У випадку, коли метою договору простого товариства є отримання його учасниками прибутку, спільну діяльність учасників договору простого товари­ства можна вважати підприємницькою, а, отже, учасниками такого договору можуть бути лише фізичні та юридичні особи – суб’єкти підприємницької діяльності.

Закон України «Про управління об’єктами державної власності» встановлює, що міністерства та інші органи виконавчої влади, які є уповноваженими органами управління державними юридичними особами, погоджують підпорядкованим державним юридичним особам договори про спільну діяльність за якими використовується нерухоме майно, що перебуває в їх господарському віданні чи оперативному управлінні. 6 червня 2007 р. Кабінетом Міністрів прийнята постанова № 803, якою затверджений «Порядок відчуження об’єктів державної власності». Вважаємо, що саме цей нормативний акт повинен встановлювати загальні засади погодження органами державної влади договорів простого товариства, оскільки у випадку укладення договору простого товариства провадиться відчуження права власності на державне нерухоме майно або право користування ним.

Пропонується уточнити деякі підстави припинення договору простого товариства, закріплені в ЦК України. Зокрема, виділення такої підстави, як оголошення фізичної особи померлою чи реорганізації юридичної особи (злиття, приєднання поділу та перетворення, виділу), якщо домовленістю між учасниками не передбачено продовження договору щодо інших учасників.

У підрозділі 1.3. «Права, обов’язки, відповідальність учасників договору простого товариства» дається загальна характеристика правового регулю­вання прав, обов’язків учасників договору простого товариства, а також відповідальності учасників договору простого товариства.

Пропонується у випадку, коли учасник, який вчинив від імені всіх учас­ників правочин, щодо якого його право на ведення спільних справ учасників було обмежене, або вчинив в інтересах усіх учасників правочин від свого імені, надати йому право на відшкодування здійснених ним за свій рахунок витрат, якщо вчинення цього правочину було необхідним в інтересах усіх учасників та/або в результаті чого спільне майно збільшилося.

Серед обов’язків учасників договору простого товариства у роботі були виділені: внесення вкладів; утримання спільного майна; несення витрат та збитків, пов’язаних із здійсненням спільної діяльності; ведення бухгалтер­ського та податкового обліку. Було зосереджено увагу на подібності змісту витрат на утримання спільного майна та відшкодування витрат і збитків, пов’язаних із здійсненням спільної діяльності та суперечливості порядку відшкодування цих витрат. Доводиться право учасників договору простого товариства на звернення до суду з позовом до учасника договору, який не вніс свій вклад, виконати це зобов’язання в натурі.

Розділ другий. «Правовий режим спільного майна учасників договору простого товариства» складається з трьох підрозділів, в яких розглядаються питання майнових прав та обов’язків учасників договору простого товариства, пов’язаних із створенням спільного майна учасників, а також здійсненням права власності на спільне майно.

У підрозділі 2.1. «Поняття та види спільного майна учасників договору простого товариства» досліджуються питання правового режиму спільного майна учасників договору простого товариства, правові проблеми виникнення та припинення права власності на нього.

Підкреслено, що поняття «спільне майно учасників» об’єднує в собі все майно, що було внесене учасниками для здійснення спільної діяльності (неза­лежно від того передано майно у спільну власність чи у спільне користування), а також майно набуте в результаті спільної діяльності. При цьому під поняттям «майно» розуміється річ, сукупність речей, майнові права та обов’язки, а також інші матеріальні та нематеріальні блага, які можуть визнаватися оборото­здатними об’єктами цивільних прав.

Додатково доводиться, що «спільне майно» учасників договору простого товариства, ширше поняття «майно, яке знаходиться у спільній частковій власності». Це випливає з того, що не будь-які об’єкти цивільних прав можуть передаватися у спільну власність, це стосується: послуг, робіт, трудової участі, право користування річчю тощо. Звернуто увагу, що у цивільному законо­давстві поняття «спільне майно» застосовується як у главі 77 ЦК України, так і у главі 28 ЦК України (ст. 386), проте, зміст їх відрізняється, оскільки у другому випадку мова йде про майно, яке знаходиться у спільній частковій власності.

Доводиться, що при внесенні майна як вкладу у спільну діяльність, власник цього майна відчужує майно на користь інших учасників договору простого товариства. Водночас, будучи учасником договору простого товариства, особа залишається власником частки у спільній частковій власності на майно, яке передає, і одночасно набуває право на частку у майні, яке вноситься іншими учасниками. Тобто фактично між учасниками такого договору виникають відносини «міни» об’єктами цивільних прав, які вони вносять як вклад у спільну діяльність. При цьому міна майна між учасниками не є метою договору простого товариства, оскільки така міна провадиться з метою його використання у спільній діяльності.

Звернуто увагу на існування суперечностей між цивільним та податковим законодавством щодо питань виникнення спільної часткової власності, в тому числі щодо об’єктів права власності, що підлягають реєстрації, обліку спільного майна учасників та розподілу результатів спільної діяльності.

У підрозділі 2.2. «Вклади учасників у спільне майно» надається загальна характеристика вкладу учасників договору простого товариства, особливості відносин, що виникають між учасниками, у тому числі шляхом здійснення порівняння з положеннями цивільного законодавства зарубіжних країн.

Аналізуючи цивільне законодавство пострадянських країн, а також цивільне законодавство України був зроблений висновок, що вкладом у просте товариство можуть бути не лише об’єкти цивільних прав, але й те, що за цивільною доктриною не може визнаватися оборотоздатним об’єктом цивільних право­відносин (праця чи трудовий вклад, професійні знання навички уміння; ділові зв’язки та ділова репутація). Враховуючи це, в роботі пропонується уточнити норми ЦК України відносно того, що може бути вкладом у просте товариство та встановити, що вкладом у просте товариство може бути лише те, що визначається оборотоздатним об’єктом цивільних прав. Досліджуючи питання можливості внесення в якості вкладу у просте товариство ділової репутації та ділових зв’язків проводиться аналогія з договором комерційної концесії та робиться висновок про можливість внесення як вклад не саму ділову репутацію, а право користування нею.

Зазначається, що у випадку, коли учасник не є власником майна, яке передається в якості вкладу у просте товариство, або коли власник надає майно простому товариству лише в користування, в даному випадку як вклад може передаватися лише право користування цим майном. При цьому необхідно враховувати, що законодавством передбачені певні обмеження передачі майна у користування, це, зокрема, стосується передачі права оренди земельних ділянок державної та комунальної власності.

Досліджуючи питання визначення розміру вкладу учасників договору робиться висновок про необхідність уточнення цих положень. Зокрема, критикується положення ст. 1133 ЦК України відповідно до якої вклади учасників можуть змінюватися залежно від фактичних обставин. Існування цієї норми призводить до виникнення суперечливих судових рішень та порушення прав учасників договору простого товариства. Також робиться висновок, що вклад учасника договору простого товариства може збільшуватися за умови внесення відповідних змін до договору.

У підрозділі 2.3. «Продукція, плоди та доходи, як об’єкти спільної власності учасників договору простого товариства» здійснюється дослідження таких об’єктів спільної власності учасників договору простого товариства, як продукція, плоди та доходи.

У роботі здійснюється детальний аналіз закріплених у законодавстві та у науці понять продукції, плодів та доходів. Підкреслено, що об’єднуючою ознакою, яку виділяє ст. 187 ЦК України для продукції, плодів та доходів є те, що вони виробляються, добуваються, одержуються з речі або приносяться річчю. Зазначене загальне положення ігнорується ч. 1 ст. 1134 ЦК України, яка визначає, що продукція, плоди та доходи одержуються від спільної діяльності. З огляду на це, запропоновано уточнити положення ч. 1 ст. 1134 ЦК України та закріпити, що спільною частковою власністю учасників, якщо інше не встановлено договором простого товариства або законом, є внесене учасниками майно, яким вони володіли на праві власності, а також майно, створене або придбане у період здійснення спільної діяльності.

Додатково доводиться, що плоди, доходи та продукція самі по собі не визнаються об’єктами цивільних прав, якими є речі, оскільки їх не можна визначати, як особливий вид речей. Це встановлений поділ речей, закріплений у статті 189 ЦК України, подібний поділу речей на споживні та неспоживні. Враховуючи це, набувати право спільної часткової власності учасники договору простого товариства можуть лише на речі та майно, а не на плоди, доходи, та продукцію.

Вказується, що поняття «прибуток» за договором простого товариства відрізняється від поняття «дохід», «продукція», «плоди», що отримуються від використання майна, яке є у спільній частковій власності.

Крім того зазначається, що поняття «прибуток» різниться також у розумінні цивільно-правовому та податковому. Стаття 3 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» встановлює, що об’єктом оподаткування є прибуток, який визначається шляхом зменшення суми скоригованого валового доходу звітного періоду на суму валових витрат платника податку та суму аморти­заційних відрахувань. Учасник договору простого товариства може отримати відповідно до ст. 1141 ЦК України прибуток у вигляді різниці між вкладеним та отриманим при поділі спільного майна учасників договору простого товариства. У розумінні податкового законодавства така різниця є прибутком учасника договору простого товариства. В той же час, відповідно до ст. 1141 ЦК України це є не розподіл прибутку між учасниками договору простого товариства, а саме поділ спільного майна між учасниками договору.

Якщо розглянути зміст права, встановленого ст. 1139 ЦК України, то загалом прибуток, отриманий у результаті спільної діяльності учасниками договору простого товариства, також є їх спільною власністю. Тому, з точки зору цивільного права, розподіл прибутку є виділом майна, яке знаходиться у спільній власності учасників договору простого товариства. Але, такий «виділ» прова­диться до припинення договору.

Розділ третій. «Правове регулювання окремих видів договору простого товариства» складається з трьох підрозділів, в яких проводиться аналіз відно­син договору простого товариства, метою яких є спільне будівництво об’єктів нерухомості, інвестиційної діяльності за допомогою пайових інвестиційних фондів та створення колективних утворень.

У підрозділі 3.1. «Договір простого товариства метою, якого є будівницт­во об’єктів нерухомості» здійснюється аналіз відносин, що виникають за договором простого товариства при будівництві.

Враховуючи зв’язок нерухомості з землею, а також складну процедуру отримання дозволів та погоджень можна виділити особливості відносин за договором простого товариства, які пов’язані з правами на земельну ділянку, правами на будівництво на ній об’єктів нерухомості та правами на отримання у власність забудовником об’єктів нерухомості.

Учасники договору простого товариства мають право здійснювати забудо­ву на земельній ділянці за умови якщо: учасники або хоча б один із учасників мають права на земельну ділянку на якій здійснюється будівництво (право власності, право оренди, користування на підставі суперфіцію) та передають свої права забудови іншим учасникам договору; у випадку коли зазначені вище права передаються в якості вкладу, якщо законодавством не встановлені обмеження щодо їх передачі третім особам.

Згідно із Законом України «Про планування та забудову територій» для отримання дозволу на будівництво необхідно подати документ, що засвідчує право власності чи користування земельною ділянкою, чи згоду власника або користувача земельної ділянки. Такою згодою на будівництво може стати договір простого товариства, який передбачає передачу права на забудову учасникам такого договору.

Чинне законодавство не передбачає видачу правовстановлюючих докумен­тів (свідоцтв про право власності на об’єкти нерухомості) на підставі договорів простого товариства. З огляду на це, пропонується передбачити у законодавстві видачу правовстановлюючих документів за договорами простого товариства метою яких є будівництво нерухомості. Крім того, видача свідоцтв про право власності на об’єкти нерухомості повинна провадитися як на окремі об’єкти нерухомого майна (квартири, окремі нежилі приміщення), так і на єдиний об’єкт нерухомості, коли колишні учасники договору простого товариства продовжують після його припинення залишатися співвласниками об’єкту нерухомого майна. У разі, якщо договір простого товариства не припиняється, є можливим видача свідоцтва на право спільної часткової власності.

Доводиться, що віднесення договорів про пайову участь або інвестиційних договорів на будівництво до договору простого товариства не має під собою жодного правового підґрунтя. Чинне законодавство України не визначає ні поняття, ні істотних умов цього договору. Тому, фактично, вченими здійснювався аналіз лише застосування термінів «договір дольової участі», «інвестиційний договір» до договірних відносин, які виникають між сторонами щодо будівництва чи фінансування житла. Виходячи із принципу свободи договорів, під однією і тією ж назвою (договір про пайову участь, інвестиційний договір) можуть об’єднуватися різні договори, які не мають єдності у підходах до визначення істотних умов договору та його змісту.

У підрозділі 3.2. «Спільне інвестування у пайові інвестиційні фонди» досліджуються договірні відносини, що виникають між інвесторами пайового інвестиційного фонду, які об’єднують свої вклади для спільного інвестування.

Питання правовідносин, що виникають в пайовому інвестиційному фонді між інвесторами, у законодавстві та науці залишається невирішеним. Ди­ректива Ради Європейського Співтовариства № 85/611/ЄЕС від 10.12.1985 р. «Про координування законів, постанов та адміністративних положень, що стосуються інститутів спільного інвестування у цінні папери, що знаходяться в обігу (ІСІ)» встановлює можливість здійснення спільного інвестування згідно із законодавством або згідно з договірним правом (як спільні фонди, якими управляють керуючі компанії), або трастовим правом (як пайові трасти), або статутом (як інвестиційні компанії).

В результаті аналізу положень Закону України «Про інститути спільного інвестування (пайові та інвестиційні фонди)», в роботі зроблено висновок про можливість визнання відносин, які виникають між власниками інвестиційних сертифікатів (інвесторами), договірними, які ґрунтуються на договорі простого товариства. Інвесторів (учасників) пайового інвестиційного фонду об’єднує спільна мета – спільне інвестування для отримання прибутку. Ця мета дося­гається шляхом об’єднання їх вкладів та створення спільного майна (активів фонду), яке належить інвесторам на праві спільної часткової власності.

Правовий режим спільного майна інвесторів (учасників) пайового інвести­ційного фонду повністю співпадає з правовим режимом, який визначений у ст. 1134 ЦК України. Як і в договорі простого товариства, відбувається поділ спільного майна в результаті припинення діяльності пайового інвестиційного фонду. Відмінностями між правами учасників договору простого товариства та учасниками пайового інвестиційного фонду є те, що останні не мають право управляти спільною інвестиційною діяльністю. Такі права має лише компанія з управління активами, тобто третя особа. Що стосується останнього способу управління спільною діяльністю, то, враховуючи складність відносин, які можуть виникати між учасниками договору простого товариства та потреби професійних знань, є доцільним сприйняти положення Закону України «Про інститути спільного інвестування (пайові та інвестиційні фонди)» та закріпити у ст. 1135 ЦК України право учасників договору простого товариства передавати свої права на ведення справ управителю (особі, що має відповідні професійні навики та знання), який відповідно до ст. 1033 ЦК України має бути суб’єктом підприємницької діяльності.

У підрозділі 3.3. «Договір простого товариства метою якого є створення колективних утворень» досліджуються відносини, які виникають при створенні та діяльності колективних утворень, що не мають статусу юридичних осіб.

Цивільне законодавство не визнає правосуб’єктності за простим товарист­вом. Просте товариство не наділене правами та обов’язками. У відносинах з третіми особами воно розглядається як група окремих осіб, діючих під своїми іменами або через уповноважених, що представляють їх як індивідуально визначених осіб. Проте, норми публічного права, які регулюють податкові відносини, на відміну від норм цивільного законодавства, визнають за про­стим товариством правосуб’єктність. Зокрема, Законами України «Про податок на додану вартість» та «Про оподаткування прибутку підпри­ємств», встановлено, що дві чи більше особи, які здійснюють спільну (сумісну діяльність) без створення юридичної особи, вважаються окремою юридичною особою у межах такої діяльності.

Складність відносин, які виникають між учасниками договору простого товариства щодо прав на спільне майно, потребує перегляду української цивілістичної концепції щодо визнання простого товариства учасником деяких видів цивільних правовідносин, зокрема визнання суб’єктом права власності та учасником договірних відносин.

Законодавством України виділяються різні види організацій, які не мають прав юридичної особи (громадські організації, релігійні організації, іннова­ційні структури (технопарки), професійні спілки, освітні округи тощо). Учас­ники таких організацій, як правило, мають потребу у формуванні майна таких організацій, зокрема придбання у власність будинків для відправлення релі­гійних культів релігійною громадою, але члени таких організацій вимушені придбавати у власність таке майно не на громаду, а на членів такої громади, що викликає складнощі на практиці з користуванням та розпорядженням таким майном. Тому доцільним є наділення таких організацій майновими правами, за умови укладення договору простого товариства.

Аналізуючи правовий статус фермерських господарств, робиться висновок про те, що визнання права на земельну ділянку за членами фермерського господарства, а не за господарством, порушує питання доцільності надання таким утворенням статусу юридичної особи. Відповідно до ст. 114 ГК України  селянське (фермерське) господарство є формою підприємництва громадян з метою виробництва, переробки та реалізації товарної сільськогосподарської продукції. Отже, із цієї норми випливає, що підприємницьку діяльність здійснює не юридична особа – фермерське господарство, а фізична особа. Здійснення спільної діяльності фізичними особами щодо ведення фермерського господарства є можливим лише на підставі договору простого товариства, оскільки тільки такий договір є підставою для виникнення спільного майна членів фермерського господарства. Особи, об’єднані у фермерське господарство, мають спільну мету та здійснюють дії щодо ведення спільної підприємницької діяльності. В зв’язку з цим пропонується надати право діяти фермерському господарству без створення юридичної особи на підставі договору простого товариства.