Шидловський Д.О. Політична комунікація як об\'єкт соціологічного дослідження

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

Перший розділ – “Теоретико-методологічні аспекти дослідження політичної комунікації” – присвячено дослідженню стану теоретичних, методологічних та методичних засад соціологічного дослідження за напрямом цієї роботи. Автор розглядає основні концептуальні підходи в сучасній соціологічній науці в цілому та стосовно політичної комунікації зокрема.

У дослідженні наведено підстави для узагальнення хроніки досліджень політичної комунікації в соціології. Внаслідок цього всупереч досить поширеним думкам, що політична комунікація стала об’єктом соціологічного осмислення досить запізно (у другій половині ХХ ст.), встановлено, що це відбулося значно раніше – у ХІХ ст. (в основному в країнах Європи). Важливою віхою цих досліджень є те, що у ХХ ст. до методів порівняння, аналізу, синтезу, абстрагування додали метод узагальнення, бо завдяки йому почали здійснювати не стільки вирізнення й синтезування схожих принципів, скільки проникнення в сутність комунікації.

Разом з тим теорія комунікації в багатьох аспектах перебувала на стадії свого становлення, тому дискусійним було питання щодо специфіки політичної комунікації. Не вистачало фундаментальних досліджень ґенези й розвитку політичної комунікації, хоча вже ряд філософів історико-матеріалістичного спрямування інтерпретував соціальні відносини як комунікацію у відносинах між політичними суб’єктами. Тобто, обираючи матеріал з теорії соціальних відносин, методом аналогії переносили його на аналіз історичного розвитку явища політичної комунікації. Недостатньо досліджено політичну комунікацію різного масштабу в сучасному суспільстві, здатність політичної комунікації взагалі як оптимізувати, так і дезорганізувати історичний процес. Звісно, це стосується й розвитку сучасного українського суспільства, що включає й завдання покращувати імідж України в міжнародних відносинах тощо. Виходячи з наведених вище міркувань, була зроблена розбудова засад комплексного підходу до постановки та розгляду того чи іншого акту політичної комунікації як акту соціальної комунікації в найширшому контексті соціологічної рефлексії з урахуванням подальшої демократизації вітчизняного суспільства.

Загалом соціальна (а разом з нею й політична) комунікація стає більш інтегрованою в соціальну структуру. Завдяки її масовізації та інтенсифікації зникає принципова відмінність між інтерперсональною, масовою та соціогруповою інтеракцією, яка набуває самостійного статусу у здійсненні конкурентних та консенсуальних впливів на соціальну свідомість. Потреба таких впливів зумовлює ситуацію виробництва та ретрансляції соціальних образів. Разом з тим ідеологічні тенденції розвитку суспільства сприяють, з одного боку, технологіям здійснення стратегічних впливів у сфері соціальної комунікації внаслідок перенесення конкурентних відносин в інформаційний обмін, а з іншого, завдяки тим самим тенденціям домінування норм демократії та громадянського суспільства в значній частині світового інформаційного простору створюють засади для розвитку моделі переконуючої консенсуальної комунікації, яка вирішує ту саму проблему здійснення впливу, орієнтуючись на потреби та цілі всіх учасників комунікації.

Отже, проаналізувавши стан, характеристики розвитку та актуальні тенденції утворення комунікативної ситуації сучасного суспільства, можна зробити такі узагальнення.

Соціальна комунікація між політичними суб’єктами в розумінні її як живої системи є інтенційним процесом, що у способах здійснення може набувати як маніпулятивного, так і консенсуального характеру, що зумовлено прагненням досягти відповідних цілей комунікації, а все це позначається на способі функціонування соціальних образів політичних суб’єктів. На суто інформаційному рівні зміна можливостей в інформаційному виробництві позначається широкими можливостями відтворення та мультиплікації будь-яких інформаційних систем та, відповідно, соціальних образів політичних суб’єктів. Разом з тим стають все доступнішими засоби різноманітного інформаційного виробництва, що його диверсифікує.

Нові можливості відтворення інформації визначають тенденцію миттєвого і мультиваріативного поширення різних соціальних образів політичних суб’єктів у будь-якому вигляді та на будь-які відстані з більшими можливостями впливу на медіа-простір. Зміни у структурі зберігання інформації закладають нові можливості для мультимедієвізації соціальних образів політичних суб’єктів, а отже, здійснення системності її впливів на свідомість у політичній комунікації. Загалом ця тенденція характеризує змогу розширення можливостей рефлексивної компоненти свідомості щодо змісту інформації як у реалізації закладеного “меседжу” повідомлення, так і у справлянні вражень на суспільну свідомість.

Сучасний інформаційний обмін зумовлює наростання інформаційної компетентності реципієнта, однак також водночас характеризується проблемами в обробці великих обсягів інформації, що накладає свій відбиток на специфіку функціонування соціальних образів політичних суб’єктів.

У структурі політичної комунікації як складової соціальних процесів суспільства потреба впливу є цілком органічним явищем, що відображає потребу досягнення ефекту взаємодії інтересів політичних суб’єктів. Сучасна комунікативна ситуація характеризується поглибленням потреби здійснення впливів у комунікації за допомогою соціальних образів політичних суб’єктів завдяки демократизації суспільних цінностей, що неминуче розглядається як висококонкурентне за генезисом демократичного здійснення соціальних взаємодій, комерціалізації медійної сфери. Трансформується саме уявлення про владу, що “мігрує” зі сфери політичних, військових, матеріальних та економічних відносин в інформаційну сферу.

З іншого боку, процеси демократизації суспільних відносин та розвиток цінностей “громадянського суспільства”, що супроводжуються самоорганізаційними процесами громадського сектора, створюють суспільну потребу в досягненні взаєморозуміння в соціальній взаємодії політичних суб’єктів, яка покликана багатьма інтенціями. Узагальнення та відтворення соціального досвіду таких впливів зумовило переростання знання про окремі прийоми у загальні соціальні технології впливу на реципієнта, а отже, технологізацію маніпулятивної та консенсуальної стратегій впливу.

Специфічною є “ситуація постмодерну”, що визначає на сьогодні зміст та характер суспільних взаємодій, потребує індивідуалізації та диференціації зусиль у формуванні соціальних образів політичних суб’єктів та знаків у здійсненні ефектів політичної комунікації, перш за все, у їх соціокультурному прояві. В умовах глобалізаційних процесів, що сьогодні впливають на систему соціальних відносин, найчастіше елементарним суб’єктом політичної комунікації є держава чи країна, їх образи складаються, формуються й сприймаються саме стосовно діяльності цього суб’єкта, що й потребує додаткової уваги до іміджетворення саме на цьому рівні соціальних взаємодій.

Наукова діяльність має успіх завдяки методу аналізу, але насамперед виробленню інтегрального знання сприяє метод синтезу, що пов’язує розрізнені фрагменти знання в єдину цілісну картину (на зразок популярної гри “Пазл” (Puzzle)) через розуміння окремих, зокрема, вищеназваних аспектів. Тому пошук сполучних ланок, які специфічні в кожну епоху настільки, що часом виглядають кентавристично, завжди має провідне значення для подальшого успішного розвитку кожної наукової дисципліни. Вже визнано, що в добу розвитку демократичних суспільств кожна виборча кампанія – це легітимний засіб захоплення чужинських ресурсів завдяки інформаційним технологіям. Тому, кажучи про вивчення політичних комунікацій епохи перманентних інформаційних війн, слід чітко розуміти, що утворення методу їх комплексного розгляду має призвести до засобу виявлення латентної логіки їх здійснення. Кожен з наведених вище аспектів здатен підказати окремий напрям міркувань щодо виявлення цієї латентної логіки.

У другому розділі – “Компоненти політичної комунікації та її основні моделі” – зазначено, що класифікація – це упорядкування певних об’єктів за їх схожістю, а сам об’єкт може бути яким завгодно, аби йому тільки можна було приписати суб’єктом пізнання перелік дескрипторів (лат. descriptor, від describo – описую) – одиниць інформаційно-пошукової мови, що відповідають певному поняттю.

Загальновідомо, що як теорія, так і практика комунікації розпочинається з теоретичних і прикладних моделей комунікації. Ключовими завданнями ХХІ ст. стає не стільки необхідність зрозуміти передумови зростання ролі інформаційно-комунікативних технологій у розвитку суспільства, скільки розкриття їх змісту і форми для досягнення саме ефективності їх застосування. Наше сподівання поглибити власний розгляд багато в чому спирається, зокрема, на застосування фундаментальної етимологічної розвідки ключових соціально-політичних термінів, що кілька десятиліть як уже здійснена видатним французьким лінгвістом Е. Бенвеністом. Розробка інноваційно поставленої проблематики комунікавістики в цьому розділі здійснюється відповідно до соціолінгвістичного підходу. Отже, є підстави вести розгляд кожного наукового поняття, роблячи акцент саме на мовному аспекті. Питання щодо генезису чи природи людської свідомості, мови спілкування, певних слів, а з часом наукових понять та нарешті соціальних інститутів є надзвичайно важливими в цій роботі. Авторське соціологічне уявлення звертає його до ідеї солідарності, що в багатьох концепціях (наприклад, Е. Дюркгейм та інші) подається як провідна сила згуртування людей.

На початку ХХІ ст. вже можна без додаткових пояснень застосовувати в дисертації із соціології ряд таких термінів: “соціальний простір”, “політичне поле”, “агент впливу”, “габітус” тощо. Будемо вважати, що соціальний простір може мати певну диференціацію, тоді соціально-інформаційний підпростір повинен бути нами обраний для того, щоб у ньому розглядати соціальну комунікацію. Вже відомо, що початком соціологічного дослідження явищ політичної комунікації в розвинутих країнах часто вважають вивчення пропагандистських акцій під час Першої світової війни. Проте, як правило, при достатньо рафінованій ерудиції протоетап у справі становлення певного соціального явища можна побачити ще в античну добу. Власне в ХХ ст. врахування людського фактора як суттєвого чинника набуття специфічних властивостей певного процесу, який люди застосовують або в ньому беруть участь, стало на певний період провідним мотивом розвитку соціології. У період з кінця 30-х – до початку 60-х рр. ХХ ст. у наукових і менеджерських колах, перш за все США, активно проводилась розробка доктрини людських відносин як такий міждисциплінарний рух, який визначав собою перехід з позицій наукового менеджменту, у межах якого працівники розглядались як ізольовані індивіди, які прагнуть максимально збільшити свій прибуток, до вивчення працівників як індивідів, орієнтованих на групи, які потребують соціальної підтримки на роботі і які ставлять групові інтереси вище за індивідуальні (так звані Хоуторнські дослідження Е. Мейо).

Органічний зв’язок між культурою та комунікацією є однією із засад сучасної теорії комунікації й не може бути залишений поза увагою соціологічної науки при здійсненні систематики відповідних знань. Наслідком цього є перенесення на сферу культури моделей та термінів, запозичених з теорії комунікації, і навпаки, а відтак, соціологія органічно використовує набуті з цих двох сфер знання. Застосування культурологічної моделі комунікації, розробленої Р. Якобсоном, дало змогу пов’язати широке коло проблем мови, мистецтва і культури в цілому з теорією комунікативних систем.

На підставі термінів, застосованих у моделях, що описують структуру та змістовні характеристики процесу комунікації, розглянуто характеристики політичної комунікації. Головною сутнісною ознакою політичної комунікації будь-якого різновиду як досліджуваного соціального явища є те, що вона презентує специфічні політичні відносини, роль яких для політичної сфери та її системного виміру є центральною, а не периферійною. Політична комунікація, з одного боку, має власну структуру, а з іншого – структурує політичну реальність, оскільки поділяє вимоги, потреби, інтереси дійових осіб політики на чітко виражені та приховані, експліцитні й імпліцитні. Політичній комунікації притаманна багатовимірність, символічна природа, тяжіння до багатоканальності (за аналогією з багатоканальністю людського сприйняття) та застосування під час її здійснення лінгвістичних засобів. Політична комунікація має повторюваний характер, оскільки технологічні засоби, прагнучи бути ефективними, є водночас стандартизованими, бо побудовані на мові як формі взаємодії політичних суб’єктів. Звісно, оскільки ареною цих взаємодій є політична сфера життєдіяльності суспільства, що зараз характеризується високою інтенсивністю комунікативних обмінів та потребою у передаванні великих обсягів повідомлень, то це надає виняткової важливості політичній комунікації через прийняття доленосних владних рішень, визначення тактики та стратегії розвитку як соціуму в цілому, так і його сегментів зокрема. Стрижнем політичної комунікації є її функціональна спрямованість на підтримання цілісності й інтегрованості соціуму та політикуму через поширення стандартних повідомлень, зрозумілих більшості.

Призначення мови – бути засобом передачі повідомлень, але мова в політичній сфері є не тільки інструментом формування і висловлення думок, а й засобом впливу на індивідуальну та групову свідомість, особливо тоді, коли сприйняття дійсності відбувається поза безпосереднім досвідом і людина не в змозі зіставити соціальну реальність з її вербальним зображенням. Можливість впливу за допомогою мови пов’язана з прагматичною спрямованістю самого акту політичної комунікації. Звісно, ця спрямованість зорієнтована на досягнення потрібної зміни в уявленнях адресата. Найдієвішим способом реалізації цієї спрямованості є відповідний підбір кодів та їх організація в повідомлення. Тому політична мова завжди включає не тільки повідомлення про політичну дійсність, а й її інтерпретацію, а також уявну і приховану оцінку, що орієнтована на те, щоб викликати бажану для адресанта вербальну чи поведінкову реакцію з боку адресата.

Вивчення застосування політичних кодів з метою здійснення маніпулятивного впливу показує, що найбільші можливості вербальних засобів у справі маніпулювання суспільною свідомістю знайшли своє втілення в політичних міфах та стереотипах, що створюють та поширюють саме за допомогою мовних кодів. Згодом міфи та стереотипи задають певні схеми інтерпретації дійсності. Слова завжди містять у собі певну інтерпретацію, а тому найкраще підходять для процесів міфологізації та стереотипізації. Використання мовних кодів сприяє розумінню політичної дійсності тільки через запропоновану міфом чи стереотипом схему інтерпретації, бо в них коди мають символічне значення, створюючи для громадськості реальність ілюзорну. Саме в комунікативних актах пропагандистського спрямування це й відбувається: за допомогою цілеспрямованого підбору мовних кодів передають певний зміст, який, поєднуючи в собі повідомлення та суб’єктивну оцінку, викликає у громадськості наперед заданий прагматичний ефект. У справі політичного іміджетворення такого ефекту досягають через навіювання, сугестію, а їх потужним засобом є саме мовні коди, оскільки вони справляють значний емоційний вплив. Зазначене характерне для мітингових промов політиків.

Третій розділ – “Політична комунікація як засіб формування іміджу країни” – присвячено уточненню ролі політичної комунікації у справі формування іміджу країни в сучасному світі, змісту поняття “імідж”, методологічних основ його застосування в інформаційному просторі та особливостей функціонування соціального образу такого специфічного об’єкта іміджетворення, яким є Україна. З’ясування методики функціонування іміджу реалізовано в її розумінні як засобу адаптації загальних теоретичних і методологічних принципів до унікальних рис конкретної ситуації, до специфіки вирішуваних завдань, що стоять перед дослідниками. У даному випадку з’ясування вимагає знання особливостей функціонування самого соціального образу політичних суб’єктів у сучасній комунікативній ситуації, а разом з тим закономірностей та особливостей функціонування образу країни в сучасному світі.

[1]               Зокрема, з’ясовано понятійний контекст та зміст поняття “імідж” у множині соціальних та психологічних зв’язків терміна в його найширшому тлумаченні. Визначальною для розуміння його сутності виступає категорія “образ” як уже давно вживана в соціально-гуманітарних науках. Оцінюючи соціальні та психологічні особливості змісту поняття “імідж”, не можна не відзначити його зв’язок з художнім образом, адже імідж будь-якого об’єкта побудовано на творчому баченні світу, цілісному його сприйнятті масовою свідомістю. Ця цілісність є наслідком використання множини різноманітних соціальних і психологічних індикаторів (показників), у яких знаходить вираз соціальний образ. Художній образ виступає його наративним відображенням, бо створений засобами художньої творчості, але є аналогічним за змістом сприйняття способом відображення об’єктів і смислів.

Автор формулює визначення іміджу як сукупності ознак певного об’єкта, (притаманних або не притаманних йому насправді), які демонструються або приписуються йому та скеровуються на реципієнта. Можна виділити статусні ознаки, пов’язані з функціональними властивостями та стратифікаційними оцінками об’єкта, які визначаються соціальною структурою; групу ознак, що відображають оціночні вектори будь-яких властивостей об’єкта, виходячи зі сприйняття реципієнта на основі перцептивних вражень. Складовими іміджу об’єкта виступають також його реальна діяльність, поведінка, що сприймається реципієнтом на всіх рівнях комунікативної взаємодії. Незважаючи на розмаїття атрибутів при визначенні поняття “імідж”, які пропонують на сьогодні як у сучасній іміджелогії, так і в академічних соціогуманітарних науках, можна виділити дві генералізуючі складові, які досить повно описують зміст цього соціального явища. Імідж потрібно розглядати як об’єктивно чи суб’єктивно існуючі, накопичені, трансльовані та перетворені соціальні знання про певний конкретний соціальній об’єкт (часом він є політичним суб’єктом) дійсності та специфічну соціокультурну оцінку властивостей цього соціального об’єкта на основі існуючих знань унаслідок специфічних умов і процесів його сприйняття та рефлексії.

На підставі класичної моделі Г. Ласвела, де він підсумував різні фактори, що впливають на процес комунікації (“П’ять запитань”, 1948 р.), здійснено соціологічний розгляд формування іміджу як особливого виду діяльності в політичних комунікаціях. Комунікаційне поле, в якому відбувається функціонування іміджу політичних суб’єктів у контексті зовнішніх та внутрішніх умов, являє собою сукупність соціальних культурних та психологічних ознак комунікації як взаємодію між комунікатором та реципієнтом, коли в змісті повідомлення виділяється його предмет та формується його образ, скерований на реципієнта. Взяті в площині моделі Г. Ласвела елементи взаємодії комунікатора з реципієнтом через інформацію (код), що інтерпретується останнім, в розгляді змістовних ознак постають системою соціально і психологічно зумовлених дій та компонентів специфічної діяльності, яка операціонально скерована на здійснення впливу.

Доведено, що імідж країни завжди відображає ряд подій, що пов’язані з нею, бо він як комунікаційне явище є, з одного боку, продуктом психологічних чинників ефективного функціонування та сприйняття образу свідомістю реципієнта, а з іншого боку, характеризується рядом соціальних умов і ознак, у яких функціонує і розкривається соціальний образ. Імідж країни слід розуміти як нерозривну єдність, а розуміння іміджетворення – як цілеспрямовану свідому діяльність, яка зумовлена завжди орієнтацією на певний, заздалегідь визначений результат, задля якого й організовують усі зусилля, а тому розуміння іміджу країни слід вести надалі як об’єктивну сукупність усіх умов та характеристик стану й розвитку державних структур у їх суперечливій взаємодії. Саме тому методологічно недоречним є підхід до формування іміджу країни як до маркетингу певного товару, тим більше, що неможливо в перебігу іміджетворення контролювати всі важливі параметри функціонування країни.

Описуючи методичні особливості формування іміджу України, слід зазначити, що найбільш повним за змістом конструктом об’єкта іміджетворення є “країна”. Найголовніші ознаки, у яких формується імідж країни в цілому, такі: історія (через власні, внутрішні та зовнішні, “сусідські” інтерпретації фактів минулого); життєвий уклад (в найширшому розумінні єдності соціальної структури та культурних характеристик життя населення), актуальні події сучасності, що відбуваються, сприймаються та інтерпретуються в різних сферах суспільного життя і виявляють спільність або відмінність соціокультурних процесів країни.

Сприйняття реакції та оцінки соціального образу країни здійснюється реципієнтом на основі його практичного включення в площину реальних подій, які стосуються країни, та через посередництво різноманітних каналів масової комунікації, завдяки яким він отримує інформацію про країну – в єдності його реального та інформаційного досвіду стосовно об’єкта. Таке сприйняття реципієнтом соціального образу країни, який спрямований на його суспільну свідомість, відбувається крізь призму його цінності та культурні норми власної соціокультурної ситуації, власну систему іміджевих переконань, автостереотипи образу та діяльності власної країни.