СИСТЕМА БЕЗПЕРЕРВНОЇ ОСВІТИ ЯК ЧИННИК СОЦІАЛІЗАЦІЇ ОСОБИСТОСТІ

Краткое содержание

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, визначаються мета, завдання, об’єкт та предмет, теоретична й емпірична бази дослідження, аргументується наукова новизна роботи, наведено дані про апробацію роботи та її структуру.

Розділ 1 “Вплив системи освіти на процес соціалізації особистості в умовах становлення нової освітньої парадигми” містить ґрунтовний аналіз теоретичного аспекту проблеми освіти як чинника соціалізації особистості; основних рис системи безперервної освіти в сучасній Україні; напрямів її розвитку і місця безперервної освіти в структурі соціалізаційного процесу.

Аналіз літератури дозволяє констатувати, що проблемі вивчення освіти та соціалізації особистості присвячено численні теоретичні і практичні дослідження. Передумовою спеціального розгляду освіти як чинника соціалізації став перехід освітніх систем на формування нового освітнього простору, що спирається на ідеї безперервності. У сучасному суспільстві система освіти функціонує вже не як окрема сфера соціального життя і унаслідок цього не може розглядатися відособлено від інших. Насамперед освіта виступає не тільки як система накопичення знань, навичок і умінь, а як детермінанта розвитку особистості. Таким чином, першочерговим завданням стає розгляд освіти як чинника соціалізації особистості. Поняття соціалізації також розглядається не просто як засвоєння ролей і стереотипів соціальної поведінки, а набуває більш глибокого соціально-філософського і аксіологічного змісту. Очевидно, що процеси освіти і соціалізації взаємодіють, а в системі безперервної освіти така взаємодія поширюється завдяки значному перетинанню освітнього простору з простором соціалізаційним. Тому в роботі подано розгляд саме впливу безперервної освіти на соціалізацію особистості.

Для більш детального аналізу були розглянуті різноманітні підходи до вивчення освіти та соціалізації. Це привело до необхідності критичного аналізу існуючих підходів та виділення інтегрального поняття, за допомогою якого з’явилася можливість залучити обрані теоретичні підходи до аналізу безперервної освіти як чинника соціалізації особистості. Серед підходів, що ставлять за мету вивчення освіти, було обрано насамперед аксіологічний підхід. Освіта в даному випадку розглядається як соціальна цінність, і потреба в освітній діяльності у її суб'єктів зумовлена ціннісними орієнтаціями особистості, з одного боку, і суспільними стереотипами – з другого.

Підходи, що розглядають окремо соціалізацію, після критичного аналізу були класифіковані таким чином: функціональний, інтеракціоністский, конфліктний, психологічний (у рамках якого особливо виділяється когнітивний), гносеологічний. Опрацювавши ці підходи, виходимо на поняття соціалізації, яке виступає інтегруючим показником для цих теорій, а саме: соціалізація розглядається як формування непротилежної системи соціальних “Я” особистості.

Освітня діяльність як частина соціалізаційного процесу дозволяє індивідові засвоїти усю сукупність соціальних ролей, норм і поведінкових стереотипів даного суспільства. Стартові ідеали і цінності особистості беруть початок в освітньо-виховному просторі. Оскільки загальносвітові тенденції в освітній діяльності зв'язані так чи інакше зі становленням системи безперервної освіти, як такої, що найбільше відповідає вимогам сучасного суспільства, то, певне, соціалізаційний процес змінюється і здобуває нові риси зі зміною системи освіти з традиційної на безперервну. Розширюються і трансформуються соціальні цілі і функції освіти, виникає більш тісний, безпосередній зв'язок її із соціалізацією особистості і не тільки завдяки збільшенню часу їхнього спільного впливу. Освітній процес супроводжує соціалізаційний, дозволяючи особистості не тільки розвиватися, але й створює умови для самовдосконалення, саморозвитку, саморефлексії, з одного боку, та підвищує можливості соціального контролю, – з іншого. З цієї позиції з’явилося необхідним визначити механізми впливу системи освіти на процес соціалізації особистості. Така мета була досягнута за допомогою виявлення сутності, структури, функцій і цілей соціалізаційного процесу, для чого у роботі було оцінено стан освітньої системи, її особливості і тенденції розвитку; проведено порівняльний аналіз даних параметрів і запропоновано механізми впливу нової освітньої системи на соціалізацію особистості.

Для досягнення мети роботи у першому розділі були зазначені характерні риси безперервної освіти, а так само безпосередньо зміни в освітньому просторі України. Це потребує введення та опису поняття “освітнє середовище”, яке визначається як сукупність матеріальних, духовних і емоційно-психологічних умов, у яких проходить навчально-виховний процес, і чинників, що як сприяють, так і перешкоджають його ефективності. Зміна парадигми освіти припускає відновлення елементів освітнього середовища у структурному та у змістовному відношенні, в кількісному і структурному наборі елементів, взаємозв'язку між собою. Нова освітня парадигма – це зміна зв'язків між елементами освітнього середовища, а так само способів і механізмів їх взаємодії. Отже, було визначено трансформацію характеру і змісту освітньої діяльності.

Найважливішою метою модернізації системи освіти є модернізація моделі управління цією системою. Пріоритетні напрямки реформування освітньої системи задані в концепції Болонського процесу, у ході якого були сформульовані принципи і завдання реорганізації вищого освіти європейського співтовариства. Основні риси розвитку освіти в Україні зв'язані зі зміною таких структурних компонентів системи освіти, як: мета, зміст, форми і способи освіти. Зміна цілей освіти пов’язана з орієнтацією на професійний і особистісний розвиток індивіда, всебічну й етично наповнену підготовку до діяльності в проблемному світі, в інформаційному суспільстві. Зміна цілей припускає перехід на модель освітнього процесу, орієнтовану на особистість, що у свою чергу зумовлює розгляд процесів гуманітаризації і гуманізації освіти як пріоритетних.

Перехід від традиційної системи навчання припускає також зміну методів і способів, соціальних цілей і функцій освіти в результаті переходу на безперервну її форму. За змістом було виділено дві групи соціальних цілей безперервної освіти, а саме: фундаментальні, та мети освіти як соціального інституту стосовно суспільства й особистості. Також набувають нового змісту і соціальні функції освіти. Традиційно виділяються такі функції: соціально-економічні, зв'язані з формуванням і розвитком інтелектуального і наукового, технічного і кадрового потенціалу суспільства; соціально-політичні, зв'язані з забезпеченням безпеки суспільства, соціального контролю, соціальної мобільності, стійкого розвитку суспільства, його входження в загальноцивілізаційні процеси; соціокультурні (культуротворчі). До цієї класифікації було додано також виділення специфічних і неспецифічних функції безперервної освіти, а також низку функцій, які виконуватиме освіта як чинник соціалізації особистості: визначення і безперервне відтворення соціальних ролей і поведінкових стереотипів як у рамках освітньої системи, так і за її межами; формування навичок і умінь, які відповідають вимогам, що висуваються до сучасного фахівця; виховання духовності в суб'єктах освітньої діяльності, інтеграції, мобільності тощо.

Для визначення структури безперервної освіти розглянуто існуючі форми і ступені освітньої діяльності, що показало неповний характер традиційної класифікації, яка виділяє чотири ступеня освіти. Аналіз цього питання надав можливості залучити ефективно функціонуючу систему дошкільної освіти, по-перше, та самоосвіту, по-друге, бо безперервність освіти компенсує зміну соціальної ролі людини, служить важливим напрямком використання вільного часу, як можливість здобуття знань, навичок шляхом самостійної неформальної освітньої діяльності, вона може виявлятися як ініціатива самого суб'єкта або ж мотивуватися структурою формальної освіти.

Для здійснення процесу соціалізації необхідне, насамперед, існування певних індивідів, соціальних груп і соціальних інститутів, під впливом і за участю яких проходить соціалізація, тобто агентів. Для детального розгляду автором розроблена класифікація агентів соціалізації за основними ознаками, а саме це агенти інституціонального, групового й індивідуального впливу. Групові агенти соціалізації в освітньому середовищі є провідниками інституціонального впливу, вони можуть бути формального та неформального впливу і в рамках референтної групи можуть збігатися. Індивідуальних агентів також представляємо у двох варіантах: визначена особистість, та образ, наповнений визначеним символічним контекстом для індивіда.

Усе різноманіття агентів соціалізації можна представити у вигляді агентів прямого і непрямого впливу. Безперервна освіта в системі наведеної класифікації постає агентом інституціонального прямого впливу. Таким чином, виявилось за необхідне зазначити ознаки інституціоналізації безперервної освіти. Це, по-перше, визначення мети діяльності, а також функцій, що забезпечують досягнення цієї мети, тобто залучення індивідів в освітню діяльність, але не шляхом уніфікації й однаковості, а через розширення можливостей кожної людини реалізувати свої потреби в нових знаннях, через плюралізм напрямків, форм і рівнів навчання, що дозволяють учитися всім членам суспільства з урахуванням їх здібностей, потреб і інтересів. По-друге, наявність специфічних соціальних норм, ролей у рамках даної сфери діяльності, що визначається через формування модулів безперервної освіти, наявністю соціальних ролей і норм, які діють специфічно в освітньому середовищі, установи, що займаються визначеним видом діяльності – здійсненням безперервної освіти. По-третє, становлення соціальної групи, для якої діяльність у структурі безперервної освіти стає професійною і втрачає характер аматорського заняття, місцевого унікального явища. По-четверте, зміна якості самої діяльності, яка стає рольовою, цільовою, ієрархічною. По-п'яте, однієї з найбільш значущих функцій соціального інституту є функція контролю. У структурі безперервної освіти особливості здійснення даної функції припускають контроль не стільки нормативний, а скільки аксіологічний, ціннісний. Усі наведені вище функції зумовлюють зростання впливу функції виховної, тому що постійний вплив на особистість у системі безперервної освіти розширює виховні можливості і цілі виховної діяльності.

Безперервність освіти знаходиться в динамічному зв’язку з соціалізацією особистості. У ході соціалізації  людина опановує знаннями про ті моделі поведінки або акти поведінки, які прийняті в даній культурній системі. Такий процес може здійснюватися у двох напрямках: або безпосереднім спостереженням, або передачею людині іншими людьми інформації безпосередньо або опосередковано, тобто через матеріальні носії інформації, за допомогою різних умовних знакових засобів. Уся інформація поступово накопичується і зводиться в єдину систему, інтерпретується. Структуру соціалізації  визначаємо через поняття знання, засвоєння, прийняття та проходження. Деякі соціальні факти приймаються індивідом апріорно, без аналізу й оцінки їх можна умовно назвати традиційними, інші можуть аналізуватися, зіставлятися і будуть мати, відповідно, раціональний характер. Якщо індивід не приймає значну частину соціальних фактів даного суспільства, то мова йде про аномію. Якщо людина пропускає всю отриману інформацію через призму особливих інтересів тієї соціальної групи, до якої належить, підрозділяючи отримані відомості у відповідність з інтересами даної соціальної групи, то такі знання в результаті сортування будуть мати ідеологічний характер. Третій момент засвоєння – проходження – припускає використання прийнятих соціальних фактів. Тобто проходження – це поведінковий аспект засвоєння, що характеризує те, наскільки індивід використовує ті соціальні факти, про які він довідався і які прийняв. Проходження може бути активним, коли соціальні факти використовуються в повсякденному житті, та пасивним, тому що є так само і ряд соціальних фактів, які не використовуються в повсякденному житті або використовуються автоматично, як неусвідомлене.

Людина, стаючи особистістю, не тільки накопичує, але й ретранслює ті або інші соціальні факти, для чого очевидна потреба в наявності в неї певних якостей, навичок. Вона повинна не тільки усвідомлювати необхідність у такій діяльності, але й бути здатною здійснювати її, а отже, бути не тільки залученою в культурну підсистему даного співтовариства, але й мати певний рівень знань, творчого мислення, інтелігентності і т.д. Тобто, для перетворення людині необхідний інструмент. Таким інструментом у даному випадку виступає безперервна освіта. Тоді постає проблема співвіднесення особистісних потреб в освітній діяльності і затребуваності суспільством тих або інших знань. Система безперервної освіти в ідеальному варіанті повинна бути покликана збалансувати це співвідношення створенням і координацією мотиваційної структури особистості, що власне і необхідно реалізовувати через механізми впливу безперервної освіти на соціалізацію особистості.

Розділ 2 Основні механізми впливу безперервної освіти на соціалізаційний процес містить ґрунтовний аналіз деяких механізмів соціалізаційного процесу, а саме: виховання, як традиційного механізму взаємодій соціалізації і освіти; процесів гуманізації та гуманітаризації, як основних новітніх соціальних механізмів впливу безперервної освіти на соціалізацію особистості; інформаційно-комунікаційних технологій освітньої діяльності. Також наводяться результати соціологічних досліджень: «Ціннісні орієнтації молоді в умовах глобалізації та інформатизації суспільства» та їх аналіз, який розкриває ставлення студентів до деяких проявів глобалізації та інформатизації суспільства та їх зв'язок із ціннісними орієнтаціями студентів; досліджуються матеріали щодо практичних особливостей становлення системи безперервної освіти в сучасній Україні, за допомогою матеріалів соціологічного дослідження «Визначення думки студентів, викладачів та учнів ХГУ «НУА» щодо становлення системи безперервної освіти», та матеріали експертного опитування.

Доведено, що у рамках системи безперервної освіти виховання, як традиційний чинник знаходить нову глибину і зміст. Як складова частина процесу соціалізації воно так само переходить з об'єкт-суб'єктних відносин у суб'єкт-суб'єктні. Основна характеристика виховної діяльності визначається сьогодні переходом освітньої системи до принципів безперервності, а отже, виховний процес також вимагає розгляду не з точки зору автономних й ізольованих соціальних дій, а з точки зору специфічної, але інтегральної частини всієї сукупності суспільних впливів на розвиток особистості. Виховна діяльність передбачає такі принципи: фундаментальність; системність; безперервність. Виховні впливи найбільш ефективні в тому випадку, коли вони об'єднані в систему і мають спільну мету. Виділяється декілька відмінностей виховання в системі безперервної освіти, які полягають у можливості реалізувати принципи системності і безперервності виховного впливу, уникаючи методичних і методологічних переходів і суперечностей: суб'єкт-суб'єктний характер взаємодії учнів і педагогів; єдність виховних зусиль школи, родини і громадськості; системність; безперервність і наступність у вихованні; єдність логічного, історичного, національного і загальнолюдського; гуманізація і гуманітаризація виховання; єдність навчання і виховання, націлена на навчання, що виховує; втілення принципів виховання-партнерства; індивідуалізація виховного процесу; інтеграція традиційних і інноваційних форм виховної роботи. Створення такої системи базується на основних принципах організації навчально-виховного процесу в системі безперервної освіти, а саме: принципі гуманізації взаємин суб'єктів освітньої діяльності, що ґрунтується на сприйнятті навчання і виховання як вищої соціальної цінності; принципі демократизації, усунення авторитарного стилю виховання; принципі психологізації виховного процесу, що вимагає вивчення й урахування потреб і психологічних особливостей, мотивів учнів; принципі самостійної творчої діяльності, спрямування навчально-виховного процесу на розвиток творчого потенціалу особистості.