СОЦІАЛЬНА ЕКСПЕРТИЗА ПРОГРАМ ВЗАЄМОДІЇ МІЛІЦІЇ І НАСЕЛЕННЯ

Краткое содержание

У вступі обґрунтовується актуальність дослідження, висвітлю­ються мета і завдання дослідження, його об'єкт і предмет, зазначаються теоретико - методологічні засади й емпірична база дослідження, розкривається наукова новизна, теоретичне і практичне значення результатів, а також форми їх апробації.

У першому розділі “Теоретико – методологічні підходи до вивчення соціальної експертизи” проводиться історично - порівняльний аналіз походження соціальної експертизи; визначаються основні сфери використання експертних знань; виділяються основні підходи до визначення соціальної експертизи, вивчаються особливості, структура, функції, зміст суб’єктно – об’єктний склад соціальної експертизи; розглядаються соціальні програми як об’єкт соціальної експертизи, критерії, норми та методи проведення соціальної експертизи.

У першому підрозділі «Соціальна експертиза: поняття, умови виникнення та логіка розвитку» дисертант детально аналізує сфери застосування експертних знань та наводить найбільш важливі, серед яких: судова експертиза, медико – соціальна, екологічна, експертиза культурних цінностей, професійна експертна діяльність та громадська експертиза. Соціальна експертиза є похідною від прогнозування, соціальної діагностики та власне методу експертних оцінок у чистому вигляді. Соціальна експертиза застосовується у соціології як один із найбільш розповсюджених засобів отримання первинних соціологічних даних. Історично соціальна експертиза пов’язана з вимірюванням економічної, а згодом і соціально – економічної ефективності нововведень у різних сферах суспільного життя.

Проведений автором аналіз демонструє, що єдиного підходу до визначення поняття соціальної експертизи у соціологічній думці не існує. Тому автором було запропоновано використання двох підходів до визначення поняття та розуміння соціальної експертизи у цілому: когнітивного та утилітаристського. До прибічників когнітивного підходу відносять радянсько – російських та українських науковців, а до утилітаристів – західних дослідників. Основні відмінності у підходах полягають у ставленні до результатів соціальної експертизи, які у когнітивному підході є самоцінністю, необхідні для подальшого пізнання соціальної реальності, удосконалення соціологічного інструментарію. Ціннісна складова соціальної експертизи програм дозволяє виявити здатність взаємодії міліції і населення задовольнити потреби, інтереси обох сторін. Тобто взаємодія стає тут як цінність, норма зв’язків між відповідними суб’єктами суспільних відносин. Ціннісні властивості програм взаємодії міліції і населення усвідомлюються, оцінюються. Оцінка дає можливість визначити значущість програм взаємодії міліції і населення для вирішення таких проблем як: забезпечення громадського порядку, дотримання законності й правопорядку; захист і дотримання основних прав і свобод людини; профілактика правопорушень і боротьба з ними; виявлення і розслідування злочинів; надання допомоги і послуг населенню. Утилітаристський підхід зосереджується на впливі на бенефіціарів, учасників програм, результатах програм, що експертуються, взагалі на змінах проблемної ситуації, на яку було спрямовано соціальну програму. Утилітаристський підхід зосереджується на результаті або тих корисних наслідках, які спричинила програма або проект. У дисертаційному дослідженні використано обидва підходи у комплексі, тому що перший дає розуміння самого процесу виконання програми, а другий дає чітке уявлення про результат роботи програми.   

Визначення суттєвих ознак соціальної експертизи та її складових дозволяє уточнити її значення у процесі формування і реалізації соціальних програм і проектів. По-перше, соціальна експертиза має науково-дослідницьку природу. По-друге, орієнтує  на процес формування і реалізації соціальних програм, тобто на способи виконання її цілей і допомагає отримати відповідь: чи відповідає розроблений напрямок реалізації програм потребам практики. По-третє, соціальна експертиза  пов’язана з оцінкою результатів реалізації цілей соціальних програм. По-четверте, є стандарти (або ідеали, теоретичні моделі), згідно з якими здійснюється порівняння. Коли інформацію про процеси та результати зібрано, настає етап оцінки якості програми шляхом порівняння її показників із певним комплексом очікуваних результатів.

Можна виділити три основних методологічних проблеми до дослідження соціальної експертизи. Першу проблему можна визначити як вибір парадигми, у рамках якої фахівець має намір провадити соціальну експертизу. Хоча більшість авторів конкретно й не вказує обрану концепцію, але за змістом публікацій це можна з’ясувати. Автор відносить себе до найбільшої когорти науковців, які сповідають структурно-функціональний аналіз. У цьому випадку обирається  структурна одиниця (наприклад, програма взаємодії міліції з населенням на національному рівні), виявляються її функції по відношенню до суспільства як соціальної системи, до оточуючого середовища (програма – система органів внутрішніх справ, програма – громадянське суспільство, програма – місцева громада тощо). На основі історико - порівняльного аналізу розробляється нормативна модель функціонування програми, з якою порівнюється реальна поведінка структурної одиниці, виявляються найбільш слабкі прояви функцій структурної одиниці по відношенню до суспільства, до соціального оточення або до себе, вимірюється їхня значимість для розвитку системи і її елементів. Після цього формулюється ідея – брати цю одиницю в якості об’єкта соціального управління, будувати під неї спеціальну соціальну програму чи почекати, або взагалі відхилити намір щось робити з цією групою заходів соціальної політики, або вирішувати її, наприклад, шляхом застосування адміністративних методів.

Друга проблема методологічного напрямку стосується методів проведення соціальної експертизи. У практиці існує два основних підходи до оцінки соціальної політики – кількісний і якісний. Жорсткий кількісний підхід щодо соціальної експертизи соціальних програм спрямовано на аналіз причинної обґрунтованості явищ і процесів, якісний – на їх опис і отримання прямих, звичайних суджень різних учасників на різних етапах розробки і впровадження соціальної програми.

Третя методологічна проблема стосується вибору методів соціальної експертизи цілей соціальних проектів та програм, способів їх реалізації, оцінки роботи державних служб, результатів впровадження.

У другому підрозділі „Функції та типології соціальної   експертизи”, автор, розглядаючи соціальну експертизу як специфічний вид діяльності, визначає її функції взагалі та при оцінюванні програм взаємодії міліції та населення зокрема. Серед найважливіших необхідно виділити діагностичну та прогностичну функції, тому що саме вони відбивають сутність соціальної експертизи в управлінні соціальними програмами. Дисертант, спираючись на структурно – функціональну парадигму, у структурі соціальної експертизи (оцінюванні) виділяє п’ять основних структурних елементів: мета соціальної експертизи, стандарти (норми, критерії) соціальної експертизи, систематична оцінка, сукупність експертних методів, результати застосування експертних методів. Метою соціальної експертизи є встановлення відповідності діяльності органів державної влади, інших соціальних інститутів та організацій соціальним інтересам громадян та завданням соціальної політики, а також формування пропозицій для досягнення цієї відповідності.

У роботі вказується, що об’єктами соціальної експертизи виступають: нормативно – правові акти (закони, укази, постанови), національні, регіональні, місцеві цільові соціальні програми та проекти, державні концепції в області соціальної політики, звіти про діяльність, на базі яких приймаються рішення органів державної влади, органів місцевого самоврядування. Суб’єктами соціальної експертизи на першому рівні можуть виступати різні органи державної влади та посадові особи, громадські організації тощо. До суб’єктів другого рівня можна віднести окремих дослідників (дослідницькі колективи), практичних працівників із системи „замовника”, авторитетну референтну групу. 

У третьому підрозділі „Соціальні програми як об’єкт соціальної експертизи, критерії, норми і методи соціального експертування” на підставі використання програмного підходу розглядається зміст, структура, завдання, фінансування впровадження соціальних програм у соціальній політиці. Розглядаючи соціальні програми, як канал реалізації соціальної політики держави, автор доходить висновку, що єдиним способом визначення успішності/неуспішності програми є соціальна експертиза. Соціальна експертиза програми обов’язково проводиться на підставі критеріїв або норм оцінювання (порівняння).  Автор, використовуючи постулат М. Вебера про відносну усталеність цінностних критеріїв, доводить, що такі критерії можуть використовуватися при проведенні соціальної експертизи. Так, в основі більшості критеріїв, які застосовуються у соціальній практиці показників, лежать критерії мінімальності. Критерії оптимальності у соціальній практиці застосовуються у значно меншому ступені у зв’язку зі складним перекладом їх до системи показників.

У силу того, що соціальні завдання належать до класу багатокритеріальних завдань, вони припускають, за визначенням, вибір рішень, які є оптимальними за декількома критеріями якості. Тому, дисертант пропонує використовувати інтегральний критерій, що у методологічному плані являє собою декілька систем критеріїв та показників соціальної експертизи, кожна з яких набуває достатньої цілісності у зв’язку з обраним інтегральним критерієм, який покладено у його підвалину. Поряд із використанням соціальних критеріїв автор указує, що при проведенні соціальної експертизи використовуються норми, згідно з якими й проводиться оцінювання.

Особливого значення дисертант надає описанню методів соціальної експертизи, серед яких: метод експертних оцінок, метод фокус - груп, більш складний метод ситуаційного аналізу, метод складання сценаріїв, метод Дельфи, метод комісій, метод мозкової атаки, анкетний метод, метод поглибленого інтерв’ю, метод віднесеної оцінки, контент – аналіз. У технологічному зв’язку з методами автором розглядаються етапи проведення соціальної експертизи: формування робочої групи; уточнення результатів, що необхідно виміряти; виділення показників для виміру результатів, вибір методів і розробка інструментарію дослідження; безпосереднє проведення виміру (включаючи пілотажне); проведення аналізу отриманих результатів і підготовка звіту.   

Таким чином, соціальна експертиза соціальної програми є складним процесом, що має свою структуру, методи, критерії та норми оцінювання, що у комплексі здатні забезпечити валідні та надійні оцінки соціальної програми, проекту чи політики у цілому. За результатами проведеного аналізу автор дійшов висновку, що методологічний фундамент ефективного дослідження соціальної експертизи можна будувати на підставі структурного функціоналізму, що дозволяє вивчати соціальну експертизу соціальних програм як частину управлінської діяльності у сфері управління соціальними програмами та проектами.

       У другому розділі ”Використання соціальної експертизи для оцінки  програм взаємодії міліції та населення в Україні” автор приводить детальне описання теоретичної та практичної моделей здійснення соціальної експертизи програм міліції та населення як на загальнонаціональному рівні, так і на регіональному. Розглядаються результати соціальної експертизи двох впроваджених  програм взаємодії міліції та населення: Комплексної програми кадрової політики та зміцнення дисципліни на 2000-2005 роки та запровадження моделі поліцейської діяльності, заснованої за підтримки громадськості в Україні (на прикладі експерименту на території Комінтернівського району м. Харкова та с. Солоницівка Харківської області).  

У першому підрозділі «Оцінка стану виконання заходів у сфері зв’язків із населенням та підвищення авторитету органів внутрішніх справ в рамках Комплексної програми кадрової політики та зміцнення дисципліни на 2000-2005 роки» автор реалізує практичну модель проведення процесуальної соціальної експертизи програми взаємодії міліції та населення на загальнонаціональному рівні. Вперше у системі МВС України дослідницьким колективом (до якого увійшов автор) було здійснено масштабну експертизу загальнонаціональної програми, що включила 18 регіонів та біля 2400 експертів. Дисертант у рамках програми, проводить нормативну оцінку заходів у сфері зміцнення зв'язків із населенням і підвищення авторитету міліції (взаємодії). Дослідження дозволило зробити низку висновків щодо перспективних напрямків роботи міліції із населенням:

·      значних змін іміджу міліції у свідомості громадськості за  роки функціонування Програми не відбулось. Причини цього носять як об’єктивний, так і суб’єктивний характер. По-перше, неможливо змінити свідомість людей, особливості їхнього менталітету за рік або навіть 3-5 років, цей процес значно довший. По-друге, стан матеріально-технічного та кадрового забезпечення на  цей час просто не дає змоги це зробити, хоч майже в усіх областях України ведеться певна робота у цьому напрямку;

·      нові громадські формування виникли на території 22% відділів. Але учасники фокус-груп відмітили формальність функціонування правоохоронних громадських формувань. Опосередковано про це свідчать дані опитування: значна кількість експертів не змогла дати оцінку змінам складу правоохоронних громадських об’єднань (по всьому масиву опитаних цей показних складає 46%). Із наведеного ми бачимо, що роботу громадських формувань сконцентровано на традиційних формах (добровільні народні дружини, студентські загони з охорони порядку, позаштатні співробітники міліції), які були закріплені у відомчих нормативних актах ще за часів Радянського Союзу, а після його ліквідації перейшли до відомчої нормативної бази сучасних органів внутрішніх справ України;

·      для активізації співробітництва з населенням, на думку експертів, по-перше, треба збільшити матеріальне стимулювання громадян (54%), по-друге, забезпечити анонімність співробітництва (28%), по-третє, поліпшити інформованість населення про діяльність міліції та удосконалити нормативну базу партнерської взаємодії (по 26%). Таким чином, головними перешкодами у розвитку партнерства працівники міліції вважають об’єктивні фактори. Щодо негативних аспектів, які спостерігаються у межах системи органів внутрішніх справ, то їх як гальма партнерства називає значно менша кількість опитаних. Так, низький рівень професіоналізму працівників виділило 18% експертів, корумпованість у міліції – 13%, відсутність навичок міжособистісного  спілкування – 12%.

За результатами проведеного аналізу автор розділяє стурбованість експертів щодо необхідності створення більш прозорих та відкритих структур у системі органів внутрішніх справ, але це має відбуватися не за наказом «зверху», а разом із іншими структурними змінами у цілому суспільстві. По – друге, такі заходи, як запровадження системи моніторингового дослідження оцінки населенням діяльності міліції, здійснити без залучення спеціалістів – соціологів, спеціального фінансування, практично неможливо. По – третє, виконання вимог Міністерства внутрішніх справ України щодо створення та функціонування місцевої міліції знову ж таки пов’язане з реформуванням системи органів внутрішніх справ у цілому, а просто відокремити й створити місцеву міліцію, на наш погляд, неможливо.       

         У другому підрозділі „Соціальна експертиза запровадження моделі поліцейської діяльності, заснованої на підтримці громадськості в Україні (на прикладі експерименту на території Комінтернівського району м. Харкова та с. Солоницівка  Харківської області)” автор, аналізуючи практику діяльності міліції, доходить висновку, що частіше за все працівники міліції, які зобов’язані налагоджувати партнерські відносини з громадськістю, та маючи на це відповідні повноваження, не в змозі створити нові форми та обмежуються поновленням діяльності загонів добровільних народних дружин у вищих навчальних закладах та промислових підприємствах, або добровільних помічників інспекторів державної автомобільної інспекції. Більш того, через  об’єктивні причини ці форми взаємодії з населенням не можуть існувати у тому вигляді, як це було за радянських часів, а нові форми, методи залучення громадськості до цієї роботи та заохочення не розроблено, а ті що є не фінансуються. Практично відсутні теоретичні і практичні знання у сфері налагодження співробітництва населення та міліції. Така занедбана ситуація із запровадженням нових форм взаємодії міліції і населення створила умови для спроби апробувати англійський досвід роботи поліції із громадами в українських умовах. Було запропоновано низку програм такої взаємодії, яку б можна було запровадити на двох територіях з урахуванням культурних, історичних і економічних особливостей України: консультативні комітети/зустрічі дільничного інспектора міліції   з місцевими мешканцями, сусідська взаємодопомога, профілактика злочинів/квартирних крадіжок, анонімна телефонна лінія «Зупини злочинця» та взаємодія міліції зі школами.

Автор вважає, що соціальна експертиза допомогла сформулювати існуючі проблеми. Так, міліція й населення усвідомлюють необхідність взаємодії, створення нових громадських об’єднань, удосконалення та зміни ставлення обох сторін до взаємодії. Так, якщо у 2000 році, перед початком експерименту, 61% населення с. Солоницівка й 58,2% мешканців Комінтернівського району м. Харкова вказували на необхідність налагодження більш тісної взаємодії між місцевими мешканцями та міліцією, то у 2002 році, після завершення експерименту, ці показники зросли до 63,2% й 70,4% відповідно. У той самий час значна кількість опитаних погано уявляють, у яких ефективних формах це могло б здійснюватися. Так, серед причин, що заважають активізації взаємодії міліції та населення, на думку працівників міліції, перше місце посідає відсутність платні за допомогу міліції (67,2%). Добровільна допомога міліції сприймається пересічним громадянином не як „самодопомога” в оздоровленні криміногенної ситуації у районі проживання, а як безоплатна, непрестижна праця, що потрібна лише міліції.

               Таким чином, проведені соціальні експертизи програм взаємодії міліції і населення на загальнонаціональному та регіональному рівнях продемонстрували необхідність отримання зворотного зв’язку від бенефеціарів, виконавців програм. На підставі цього автор пропонує запровадити обов’язкову соціальну експертизу для усіх програм взаємодії населення та міліції, яка б дозволила систематично відслідковувати зміни стану соціального об’єкту, у нашому випадку  - взаємодії населення та міліції, вносити відповідні та вчасні корегування, напрацьовувати практичні рекомендації для органів та підрозділів внутрішніх справ.      

У третьому розділі „Використання зарубіжного досвіду програм взаємодії поліції з населенням та їх соціальної експертизи” автор на підставі методів системного аналізу, порівняння, досліджує особливості форм та методів роботи поліції зарубіжних країн із громадськістю (громадами), оцінювання цих програм, використання оцінок в управлінській діяльності поліції, а також пропозиції щодо можливості впровадження окремих програм взаємодії поліції з громадськістю у роботу української міліції. 

У першому підрозділі „Використання зарубіжного досвіду роботи програм поліцейської діяльності, орієнтованій на громадськість (COP – community oriented programs)” автор, використовуючи метод системного аналізу, доводить, що найбільш ефективними у використанні так званих КОП - моделей є Сполучені Штати Америки, Великобританія та Канада. Так сталося, що назву „КОП” використовують практично всі служби по роботі з громадськістю вказаних країн у своїх PR – і пабліситі кампаніях, тому що ця абревіатура у перекладі з англійської „community-oriented programs” означає „програми, орієнтовані на громадськість”. Результати проведених соціальних експертиз провідних американських університетських центрів із проблем поліцейської діяльності, орієнтованої на громадськість, формулюють таку діяльність як особливий децентралізований підхід, спрямований на зменшення правопорушень, безладдя та страху перед злочинністю за рахунок інтенсивного залучення окремих поліцейських у громаду на довгий термін так, щоб можна було встановити добрі стосунки з населенням. Дисертант переконаний, що без розбудови системи місцевої міліції, переходу її до підпорядкованості місцевим органам влади, виборів начальників місцевих міліцейських управлінь, робота у напрямку налагодження взаємодії міліції та населення буде просуватися надто повільно.   

У другому підрозділі „Аналіз та можливості використання програм, орієнтованих на громадськість в Україні” дисертант за допомогою порівняльного методу пропонує низку системних змін у роботу органів внутрішніх справ України з налагодження практичної взаємодії із населенням (місцевими громадами). Робиться акцент на розмаїтті підходів до реалізації КОП - моделей, рівнів реалізації та фінансування  програм взаємодії поліції і громади, участі громадян у визначенні стратегічних напрямків забезпечення безпеки районів за місцем постійного проживання. Також розглядається суб’єктно – об’єктний склад, джерела фінансування програм, ролі поліції та окремих офіцерів. Усе викладене дозволяє зробити висновок, що    запровадження КОП – моделей роботи поліції не є тимчасовою програмою, а являє собою систему роботи поліції, яку побудовано залежно від потреб місцевої громади.    

У висновках узагальнено результати проведеного дослідження і сформульовано рекомендації. Дисертант акцентує увагу на тому, що:

1.    В українській державі та у Міністерстві внутрішніх справ України зокрема, приймається та впроваджується чимало програм, якими заплановано реформування цілих сфер правовідносин, регулювання окремих видів діяльності тощо.  Але досі на державному рівні не    прийнято нормативного акту (закону чи підзаконного акту) про обов’язкове проведення соціальної експертизи соціальних програм, проектів, нормативних актів. Прийняття соціально важливих рішень не спирається на комплексні дослідження спеціалістів у соціальній політиці, не враховуються результати широкомасштабних соціологічних досліджень. Соціальне експертування програм взаємодії населення та міліції повинно носити постійний характер, а не тільки „на вході” та „на виході”. Мова йде про створення системи моніторингу, так званої „оцінювальної панелі”, за допомогою якої проводилася б оцінка всіх програм, які реалізовуються. Створення та використання моніторингової панелі надало б можливість оперативного корегування ходу виконання програм, переспрямування фінансового забезпечення, а також пріоритетів, які виникли у ході програми. Процесуальне оцінювання є потужним інструментом у проект – менеджменті та здатне значно підвищувати ефективність імплементованих програм та проектів.

2.    Вивчення зарубіжного досвіду організації взаємодії поліції та населення дозволило проаналізувати систему складання планів заходів безпеки та утворення рад безпеки на регіональному та місцевому рівнях. План заходів безпеки складається поліцейським департаментом на рік/півроку, у якому детально викладаються аналіз поточного стану криміногенної обстановки у районі обслуговування, прогнози її розвитку на наступний рік, кошторис видатків поліції, результати  моніторингових опитувань громадян щодо їх відчуття безпеки та задоволеності роботою поліції. Використання в Україні досвіду роботи рад безпеки на місцевому рівні є одним з ключових аспектів успішної діяльності місцевої міліції.    

3.    Дослідження підтвердило поки що недостатній рівень урахування громадської думки (близько 40% опитаних працівників міліції) щодо методів роботи міліції, напрямків взаємодії з населенням. Побудова програм взаємодії міліції та громадськості у демократичній державі повинна повністю базуватися на потребах та тривогах місцевих громад, а звідси й мати регіональну основу та фінансування. Як свідчить практика дослідження, загальнодержавні програми не можуть забезпечити однаковий рівень виконання в усіх регіонах, врахувати всі особливості, а можуть лише забезпечити нормативну підтримку функціонування таких програм на регіональному рівні: в області, районі, місті, селі. Соціальна експертиза експерименту впровадження нових моделей поліцейської діяльності у Комінтернівському та Дергачівському районах м. Харкова та Харківської області продемонструвала успішність територіального (регіонального) підходу до взаємодії, хоча впровадження вказаних програм також потребує корегувань.         

4.    Роль громадських організацій, формувань, місцевих громад, окремих активних громадян залишається досить незначною, але лише варто запропонувати ініціативу і вона буде підтримана. Загалом близько 80% опитаних громадян відповіли, що готові безумовно або при наявності визначених умов допомагати міліції. Це, на нашу думку, є благодатним ґрунтом для удосконалення роботи з громадськістю, тому що не потребує витрати додаткових ресурсів зі стимулювання активності населення. За умови існування громадських формувань з охорони порядку та сприяння міліції 60% працівників, за даними опитування, співпрацюють із ними, серед яких, в основному, добровільні народні дружини у різних варіаціях та позаштатні співробітники. Такі формування є досить застарілими та не завжди ефективними у нових умовах міліцейської діяльності, а нові громадські формування виникли лише у 22% відділів, що є критично малим, зважаючи на нагальну необхідність їхнього впровадження по всій території України.  

5.    Необхідно активно впроваджувати інноваційні технології, форми та методи роботи з громадськістю, які постійно напрацьовуються відомчою наукою. Наприклад, у Національному університеті внутрішніх справ протягом останнього десятиліття проведено чимало досліджень, апробовано нові форми взаємодії міліції та населення, розроблено методичні рекомендації з їхнього впровадження. На жаль, ці напрацювання не отримують широкого впровадження та носять експериментальний характер. Такому ставленню є низка причин, серед яких: обмежене фінансування, слабка активність громадян та громадських організацій, небажання окремих працівників приділяти питанню взаємодії з населенням достатньої уваги, організаційно – структурні перешкоди тощо.

6.    Соціальна експертиза програм взаємодії міліції і населення повинна стати формою громадського контролю за діяльністю органів та підрозділів внутрішніх справ. Так, Законом України „Про демократичний цивільний контроль над Воєнною організацією та правоохоронними органами держави” передбачено проведення громадської  експертизи  проектів  законів,  рішень, програм, результати яких є обов’язковими для врахування при прийнятті рішень щодо реалізації останніх.   

                              Як підсумок проведеного дослідження вважаємо за доцільне внести такі зміни у систему роботи по взаємодії органів та підрозділів міліції з населенням:     

·  при запровадженні програм взаємодії міліції та населення обов’язкове проведення соціальної експертизи;

·  при розробці програм взаємодії населення та міліції обов’язкове залучення фахівців – науковців із метою впровадження нових форм взаємодії та оцінки їхньої ефективності;

·  розробити та впровадити курси підвищення кваліфікації для працівників усіх служб за тематикою взаємодії міліції та громадськості, запровадити новий курс, присвячений технологіям взаємодії міліції та населення в Україні;

·  запропонувати регіональним органам внутрішніх справ активізувати роботу з населенням, громадськими організаціями та територіальними громадами з реанімації старих та впровадження нових форм взаємодії міліції та населення;

·  проводити роз’яснювальну роботу серед представників бізнесу про необхідність спільними зусиллями впроваджувати програми взаємодії міліції та населення, що у свою чергу зробить бізнес соціально відповідальним та впорядкує канали взаємодії бізнесу та міліції;

·  інспектори по зв’язкам із населенням повинні безпосередньо у підрозділах здійснювати взаємодію міліції з населенням. Необхідно переглянути функціональні обов’язки інспекторів по зв’язках із громадськістю та частково дільничних у бік збільшення часу для роботи з населенням, налагодження каналів взаємодії з населенням, проведення спільних заходів з населенням. Пропонуємо позбавити дільничних інспекторів обов’язків із проведення дізнання у кримінальних справах, обов’язків із розкриття злочинів у зв’язку з тим, щоб вивільнити час для роботи з населенням.

         Результати дослідження наочно демонструють, що сучасні демократизаційні процеси в українському суспільстві вимагають від громадян участі в управлінні державою, особливо на регіональному та муніципальному рівнях. Це означає висунення нових вимог до форм організації взаємодії органів влади, зокрема міліції, з громадськими організаціями, об’єднаннями громадян та територіальними громадами. Активне залучення громадян до правоохоронної діяльності, створення двобічних рівноправних стосунків між міліцією та населенням дозволить створити більш безпечні умови життя.