Соціальні детермінанти кібервіртуального простору

Краткое содержание

У вступі викладена актуальність та наукова проблема, окреслено ступінь розробленості теми, визначено мету, завдання, об’єкт та предмет дослідження, вказано методи дослідження, визначено наукову новизну та практичне значення одержаних результатів.

У першому розділі “Методологічні засади та евристичні можливості просторово орієнтованих концепцій в інтерпретації кібервіртуальності” викладаються теоретико-методологічні засади, сутність та можливості просторово орієнтованих концепцій як методологічних основ у науково-соціологічному дослідженні та вивченні кібервіртуальності. Розділ присвячений аналізу існуючих концепцій пояснення суспільства через метафору соціального простору, та викладається доцільність використання просторової метафори у дослідженні кібервіртуальності. Зважаючи на специфіку сприйняття людиною кібервіртуальності, яка рефлектується свідомістю та виражається у вербальній практиці саме як “простір”, в рамках дослідження категорія “простір” прийнята сугестивною, яка всім спектром тлумачень якнайкраще відображає суть сприйняття та пояснення кібервіртуальності.

Ідеї визначення соціального життя, соціальних відносин, соціальної структури через поняття соціального простору Г.Зіммелем, П.Сорокіним, П.Бурдьє, Е.Гіденсом суттєво збагатили евристичні можливості соціологічної науки. Концепція Г.Зіммеля, визначає простір як до кристалізовану множину змістів соціальних зв’язків; Дж.Морено зауважив на психоемоційному сприйнятті простору соціальними суб’єктами; П.Сорокін “структурував” простір через його суб’єктів та об’єктів, за їхніми статусами і ролями в реальності буття; П.Бурдьє, користуючись поняттям “поле”, звернув увагу на простір, як на множину можливостей та ресурсів, якими володіють його компоненти, та на основі яких формують соціальні та індивідуальні взаємовідносини (через реалізацію “символічної влади”); Е.Гіденс розвинув ідею простору як структури, що визначена соціальними практиками його суб’єктів.

Всі ці концепції не оминають головну детермінанту - людину, яка визнається діючим суб’єктом, який своїм існуванням, діяльністю та свідомістю як творить, так і рефлектує олюднений простір – соціальний, який характеризується як фундаментальна умова діяльності та спілкування людей у суспільстві, як рівень організації міжсуб’єктних соціальних відносин, де просторовий момент співвідноситься з соціальними системами, характеризує упорядкованість множини соціальних подій та відносин, їх взаємокоординацію та субординацію, насиченість діяльністю та комунікацією. При чому поняття соціального простору не може бути цілком осягнутим без поняття соціального часу, як своєрідної соціальної конструкції, яка визначається вибором точок відліку, котрі в свою чергу залежать від уявлень соціальних суб’єктів, як конструкторів соціального часу, про важливість подій, коли конструювання соціального часу відбувається на основі системи цінностей соціальних суб’єктів.

Необхідність та важливість категорії соціального часу у вивченні соціального простору означена в працях П.Штомпки (у описанні соціального часу як послідовності подій, пов’язаних в єдиний ланцюг, як процес; у визначенні того, що способом вимірювання соціального часу є соціальна практика), П.Сорокіна та Р.Мертона (у поясненні зв’язку соціального часу з соціальною активністю соціальних груп), Е.Гідденса (у виокремленні характеристики стійкості соціального часу, як особливості, що визначає спосіб фіксації соціальних подій), М.Кастельса (у визначені особливості соціального часу як складової визначення характеристик соціального простору, в аналізі трансформації простору-часу у зв’язку з процесами глобалізації, у представленні соціального часу потоками капіталів, інформації, технологій, взаємодій, символів, звуків). Новітні погляди на природу соціального часу, означеного появою кібервіртуальності, представлені Т.Еріксеном, який визначає такі характеристику сучасного часу як швидкоплинність та мультипліцидність; Л.Іоніним та П.Віріліо, які звернули увагу на таку характеристику часу як “реальний”, а саме визначений поняттям “тут і зараз”, що означає час як синхронний, паралельний, повсемісний, миттєвий, як “вічне теперішнє”; З.Бауманом, який виділяє епізодичність, фрагментарність, як характеристики плину сучасного соціального часу. Чималий внесок у дослідження просторово-часового континууму належить М.Бахтіну, який надав теоретичне обґрунтування поняттю “хронотоп”, що виражає нерозривність та взаємообумовленість соціальних часу та простору.

Соціальний простір, який сформований не лише фізично-географічним середовищем та соціальними утвореннями (інститутами, групами, організаціями тощо) характеризований також “силовим полем” установок (габітусів, за визначенням П.Бурдьє), духовно-моральних та інтелектуальних складових людської природи, того соціального механізму, який являє собою сукупність дій, вчинків, відносин, невід’ємних від їх суб’єктів-носіїв, завдяки яким відбувається те чи інше соціальне явище, здійснюється соціальний процес, і які становлять внутрішнє їх (явища, процесу) існування (функціонування) або перетворення. Система та структура соціального простору в такому ракурсі виступає модифікованим людиною каркасом, “забудовою” соціального простору. Властивостями соціального простору виступають ієрархічність, відносна статичність компонентів, масштаб, комфорт; параметрами визначаються розмір, стійкість, щільність, цивілізованість, потенціал, структура, функція; тоді як оціночними параметрами є цілісність, структурність, автономність складових, інформаційність, відкритість, цілеспрямованість. Таким чином, в межах субстанціоналістського підходу одиницею соціального простору виступатиме індивід, як одиничний носій певних характеристик, а структуралістського – статусна позиція, як місце в соціальному просторі, визначене ієрархією статусів.

Розвиток суспільства, його просторово-часова динаміка залежать від потреб та прагнень людини, яка створюючи вторинне, штучне середовище, закладає до його основи інформацію, як найцінніший інтелектуальний ресурс в системі життєзабезпечення соціуму. Інформаційний простір чинить безпосередній вплив на суспільство в цілому та на окремого індивіда зокрема, будучи одним з важливих атрибутів та факторів соціального та індивідуального розвитку, адже діяльність та комунікація є всезагально необхідними умовами соціального буття людини, які складають основу внутрішніх взаємозв’язків соціального простору, ядром яких є інформація. Соціальні процеси (інтеграції, соціалізації, інституалізації тощо) з необхідністю протікають в проінтерпретованому та рефлекторному людиною інформаційно-комунікативному просторі, де комунікація є необхідною і всезагальною умовою формування та розвитку соціальності, адже через неї люди як фізично, так і духовно творять одне одного, тим самим формуючи та відтворюючи якісну своєрідність свого життя як соціального. Комунікація тут являє собою смислову будову суспільства, в якому соціальний простір несе в собі певний зміст та формує й контролює масштаби та форми людського спілкування і діяльності. Саме комунікативним шляхом чиниться синтез компонентів соціального простору.

Зважаючи на загальнолюдський характер соціальної взаємодії шляхом інформаційно-комунікаційних обмінів та на той факт, що саме такий обмін є основою кібервіртуального простору, то аналіз кібервіртуальності не може концептуально не звертатися до теорій сучасної комунікації (А.Тоффлер, П.Бурдьє, Т.Дрідзе, Н.Костенко). Сучасні процеси інформатизації проявляють себе через сферу виробництва, поширення/обміну та споживання інформації, через комп’ютеризацію, інтернетизацію, мобільну телефонізацію, мультимедієзацію та загалом впровадження новітніх винаходів сфери ІКТ. Процес інформатизації соціального простору неможливий без участі управлінських структур різного рангу (від держав, корпорацій до окремих ІТ-програмістів та користувачів), але роль державного контролю є малоефективною, а роль бізнес-структур обмежена цільовою мотивацією на виробництво, продаж та прибутки; тому ефективність процесів інформатизації є прерогативою громадянського суспільства, прецедентного права та саморегулювання сфери виробництва високих технологій.

У другому розділі “Соціальна специфіка кібервіртуального простору” на основі використання методологічних підходів, розглянутих у першому розділі та операціональному використанні просторово-часового концепту, представлено аналіз процесів появи та функціонування в соціальному житті цифрово-комп’ютерної техніки, технологій та методів використання комп’ютерів як продукту раціональної традиції.

Система знань про реальність існує в тісному співвідношенні з суб’єктивною людською діяльністю в об’єктивному просторі, де знання про реальність усвідомлюються через віртуально-ідеальну форму, до якої зводиться будь-яке осмислення. Опановуючи кібервіртуальне середовище (електронний тип віртуальності), людина привносить в нього себе саму, власний стан та направленість своєї свідомості. Таке організуюче начало є істотною характеристикою, яка визначає не лише цілісність, але й своєрідність кібервіртуальності, яка є результатом суспільної практики та інтенції – рівнозначності мотиву та мети, як пошуку результату, в діяльності, спілкування та взаємодії людей в кібервіртуальному середовищі. Безпосереднім джерелом, стимулом оформлення простору кібервіртуальних відносин виступають інтуїція, інтелект, пам’ять, воля, креативність як прояви інтеціональності людської свідомості. Структура кібервіртуального простору повністю відображає людські раціональні інтенції та комунікативні форми вияву ціннісних та соцієтальних орієнтирів. Відповідно, структура кібервіртуального простору як середовища, що володіє особливою протяжністю, метрикою та структурними одиницями, представлена та виражається в свідомості індивідів саме як простір.

Сучасний соціальний простір збагатився новою складовою кібервіртуальною, яка являє собою новітній тип віртуальності (додатковий до попередніх типів віртуальності) і яку ми пропонуємо ідентифікувати через термін “кібервіртуальність”, який вказує на сукупність людських рефлексій, дій, вчинків, відносин та взаємовідносин, які каузально стимулюють генезис соціальних явищ, процесів не тільки в межах кібервіртуальності, а й транслюються у фізичну реальність, виступаючи каркасом, основою існування, функціонування реального індивідуального буття в межах соціального простору. Пропоновані нами терміни “кібервіртуальність” та “кібервіртуальний простір” етимологічно відображають саме конкретний тип віртуальності – а саме: єднають в собі все те, що криється в академічному, філософському понятті віртуальності та додає до нього приставку “кібер”, як основу, що вказує на технічний аспект віртуальності, яка являє собою результат технічної творчості соціальних суб’єктів з використанням КТТ та ІКТ. Кібервіртуальний простір, будучи породжений людиною, яка облаштовує свій навколишній світ у залежності від своєї здатності його сприймати та відображати, є результатом людської уяви та творчої фантазії (як джерел віртуального) і науково-технічних знань, використаних на практиці та втілених у фізичні об’єкти (ПК, мобільні пристрої та мультимедійні технології). Тоді як кібервіртуальна соціальність відображає особливу об’єктивну та суб’єктивну характеристику соціальності, яка твориться за допомоги КТТ та є сутнісною ознакою кібервіртуального простору, в межах якого взаємодіють суб’єкти, які, володіючи своєрідними рисами, вчинками, цінностями та керуючись узгодженими з іншими суб’єктами нормами, смислами, правилами, символами та їх значеннями – формують як себе так і своє соціальне кібервіртуально-реальне оточення. Відповідно, кібервіртуальний простір представлений системою із внутрішніми соціально-технічними закономірностями процесів відносин між соціальними суб’єктами та об’єктами і управління цими процесами, в рамках соціальної та технічної еволюції суспільства.

Кібервіртуальний простір є стратифікованим; базисом соціальної стратифікації виступають вік, стать, місце проживання, освіта, рівень доходів. Але варто зважати на такі фактори стратифікації як спосіб та місце доступу до кібервіртуальності, якість, характер та рівень освіти, рівень доходів, модифікація КТТ та досвід користування КТТ, стратегія користування/некористування КТТ та ІКТ. Крім того, ми вважаємо, що традиційний поділ суспільства на користувачів та некористувачів ІКТ є евристично та методологічно обмеженим, адже попри некористування або небажання користуватися кібервіртуальністю дана категорія людей володіє латентними ознаками впливу кібервіртуальності, через те, що кінцевий продукт масових комунікацій (через ЗМІ, чутки, освіту тощо), який вони отримують, формується під активним впливом кібервіртуальності як джерела інформації для її поширювачів. Зважаючи на розподіл суспільств на інформаційно бідні та багаті, авторкою дисертаційного дослідження запропоновано стратегію виділення середнього класу сфери доступу та володіння інформаційними благами та ресурсами. Середній клас в структурі інформаційної нерівності визначається сукупністю різнорідних груп, в яких ознака доступу до інформації рівня середньої інформаційної значимості наявна в максимально концентрованому вигляді.

В розділі визначено характеристики та описано особливості кібервіртуальних спільнот, як таких, що представлені сукупностями людей, об’єднаних спільним чинником, а саме активним користуванням КТТ та ІКТ в межах кібервіртуального простору. Кумулятивною ознакою даного роду спільнот виступає прагнення або вимушеність індивідів до використання КТТ у дозвіллі або роботі, а також володіння знаннями та культурою користування КТТ та ІКТ в межах кібервіртуальності. Відповідно, проаналізовано сутність та специфіку кібервіртуальної особистості, представленої множинними аналогами або омріяними типами реальної особистості або особами, які є результатом програмно-цифрової творчості конкретних індивідів чи групи індивідів у вигляді технічних пристроїв, гаджетів та образів, створених технологіями тривимірної графіки.

 В розділі звернено увагу на роль кібервіртуальної інформації (поширюваної шляхом використання КТТ та ІКТ) та комунікації (існуючої в межах кібервіртуальності та зумовлюваної форми і тематику реальних комунікацій), визначено роль кібервіртуальних засобів масової інформації та комунікації й способи поширення громадської думки в умовах розповсюдження сучасних ІКТ (чати, форуми, блогосфера, ICQ тощо), особливості кібервіртуальної (онлайнової) журналістики та її впливу на перспективу оформлення та існування інформаційно-комунікативного простору традиційних засобів масової інформації та комунікації.

У третьому розділі “Соціальні тенденції та перспективи розвитку кібервіртуальності в Україні” представлено факти прояву кібервіртуальності в інституціональному соціальному бутті, визначено ознаки впливу кібервіртуальності на соціальну поведінку, соціальну структуру та соціальну взаємодію, а також соціальні рекурсивні механізми соціальності між реальністю та кібервіртуальністю. Модель метаболізму між просторами реальної кібервіртуальної соціальності та реальної соціальності та віртуальності представлена подібно до дії пісочного годинника, в якому піщаний пересип являє собою якісний взаємоперехід соціальності.