Социокультурные факторы харизматического процесса

Краткое содержание

У вступі розкривається актуальність теми, ступінь наукової розробленості, формулюється об'єкт і предмет дослідження, мета і завдання, обґрунтовується наукова новизна, визначаються методологічні і теоретичні основи дослідження, зазначається його теоретична і практична значущість, а також апробація результатів дослідження.

У першому розділі «Харизма як предмет соціально-гуманітарних досліджень: ретроспектива і сучасний стан проблеми» подається огляд публікацій, пов'язаних з поняттям «харизми» в науковій літературі, розкриваються методологічні та методичні основи дослідження харизми в соціології. Визначено основну категоріальну і понятійну базу дослідження.

Обґрунтовано, що досліджувати феномен харизми необхідно, переважно спираючись на методологію дослідження лідерства в цілому. Однак акцентується принципова відмінність у визначеннях лідерства і харизматичного лідерства, харизми й авторитету, харизми й геніальності. Обґрунтовується, що дослідження харизми вимагає виділення її в окрему соціологічну категорію, оскільки теорії лідерства не розкривають сутності харизматичного лідерства.

Наводиться типологія дослідницьких підходів до харизми в різних соціогуманітарних і філософських концепціях. Простежується процес формування цього поняття в рамках античної філософії, далі - у релігійному підході, а також виявляється вплив релігійного підходу на формування соціологічної концепції харизматичного панування в працях М. Вебера.

В античній філософії поняття харизми розуміється як особливий взаємозв'язок між світом богів і землею людей; харизма трактується в метафізичній перспективі. Відповідно до античних уявлень, природа харизматичного дару закладена в самому герої, однак він повинний знайти у своєму існуванні зв'язок зі світом богів.

Серед релігійних концепцій найбільш повно поняття харизми представлене у християнстві, де ця категорія використовувалася для виправдання безроздільної влади в перших християнських громадах. У релігійній концепції харизми виділяється ряд основних положень (Р. Зом): харизматичний лідер повинен мати високі моральні якості; влада харизматичного лідера безкорислива; призначення харизми в пробудженні внутрішніх сил послідовників. Релігійний підхід чітко окреслює коло харизматичних особистостей рамками церкви і виключає можливість застосування цього поняття до політичних і суспільних діячів, що надовго обмежує саме поняття харизми релігійними рамками.

Концепція харизми набуває розвитку у роботах М. Вебера, який застосовує це поняття в дослідженні особливого типу панування, заснованого на позабуденних особистісних якостях лідера. Виводячи поняття харизми із суто релігійної сфери у світську, Вебер, однак, не наводить іншого тлумачення походження харизми, ніж воно подається у християнстві. Харизма як сукупність особливих якостей особистості легітимізує владу в співтоваристві, створюючи унікальний порядок та перетворюючи традиційні соціальні інститути. У роботах Вебера вперше вирішуються питання подальшого розвитку харизми, трансформації її на рутинізовані форми.

Під час розгляду наукових підходів дослідження феномену харизми доведено, що філософські підходи найбільш часто пов'язані з концепціями «значної особистості» і «героїв та натовпу». На підставі аналізу робіт Г. Лебона, Г. Тарда, А. де Токвіля, З.Фрейда розкривається сутність психологічної потреби мас у харизматичному вожді. Психоаналітична концепція харизми (Е. Фромм, Т.Адорно, Г. Лассуелл, Е. Еріксон) поглиблює й конкретизує механізм впливу харизматичного лідера на маси. Суть цієї концепції полягає в обґрунтуванні особливої потреби членів маси в ідентифікації з харизматичним лідером, що дає індивідові почуття захищеності від зовнішнього світу.

Інший напрямок у дослідженнях харизми представлений у волюнтаристських філософських підходах робіт І. Канта, Г. Гегеля, А.Шопенгауера, Ф. Ніцше, а також у роботах російських філософів В. Соловйова, М. Бердяєва, Е. Трубецького та ін. Прагнення до влади в даному підході є підставою для затвердження влади харизматичного лідера. Волюнтаристська концепція харизми виявляє значення вольового фактора в затвердженні харизматичного лідерства, коли індивідуальна воля до влади виправдовує будь-які дії «надлюдини» і дає їй право на одноособову владу. Також воля до влади обґрунтовується в концепціях самості в працях Р. Декарта, Е. Гуссерля, Ж.Сартра, К.Г. Юнга, Ф.С. Перлза, К.Роджерса, П.О. Флоренського, О.Ф.Лосєва. Відповідно до цього підходу, самость, як внутрішня вольова енергія харизматичного лідера, дає йому можливість реалізувати свій потенціал. Обґрунтовано, що харизма являє собою синтез вольових і духовних зусиль лідерів. Природа харизми закладена в дихотомічній природі людини, коли прагнення до влади одних врівноважується прагненням до підпорядкування інших людей. Саме така дихотомія визначає безмежний вплив харизматичного лідера на маси, викликає в ній наснагу й довіру.

У сучасних дослідницьких підходах до харизми відзначається часте звертання до проблематики політичного лідерства (Ж. Блондель, Е.Р. Вілнер, П. Бурдьє, С. Ліпсет, П. Гайденко, Н.В. Фреїк). Також багато уваги приділяється ролі символічних структур у сучасному політичному полі (Ш. Айзенштадт, Р. Сеннет, С.Н. Пшизова, Г.Г.Почепцов, В.Ф. Бурлачук). Суть даних концепцій полягає у ствердженні тези про вирішальний фактор міфологізованої свідомості при формуванні харизми лідера в політичній практиці. Звідси випливає припущення про можливості формування харизматичного іміджу – штучно сконструйованого із застосуванням PR-технологій образу харизматичного лідера.

Ретроспективний аналіз основних соціогуманітарних підходів до харизми дає можливість зробити висновок про те, що харизму необхідно розглядати з декількох позицій: по-перше, як специфічну якість особистості, що дозволяє їй затверджувати себе як лідера; по-друге, як особливі взаємини між харизматичним лідером і послідовниками в так званому харизматичному співтоваристві (М.Вебер). Проте для соціологічної науки більш важливим є аналіз соціальних змін, що ініціюються харизматичним лідером, виявлення в цих процесах ролі особистісної та соціокультурної складової.

На підставі проведеного аналізу формулюється уточнене визначення поняття харизми: вона є сукупністю психофізіологічних властивостей особистості (наприклад: особливий емоційний склад, ораторський талант, уміння проявити свою волю і т..ін.), які виявляються в певних соціально-політичних і соціокультурних умовах у процесі комунікативної взаємодії. Добровільне підкорення волі харизматичного лідера породжує в середовищі його послідовників особливу емоційну атмосферу, викликає беззастережну віру в понадвластивості, позабуттєве вище призначення лідера. Обґрунтовано, що з огляду на характер соціальних зв'язків харизма виявляється особливими взаєминами в співтоваристві, при яких харизматичний лідер бере на себе відповідальність за функціонування і розвиток соціальної системи. Розкрито характер функцій харизми по відношенню до соціальної системи: консолідуюча функція харизми полягає в об'єднанні значних суспільних ресурсів навколо харизматичного лідера; інноваційна функція - у перетвореннях соціальної системи. Відносини в харизматичному співтоваристві будуються на підставі повної довіри, на емоційній відданості послідовників лідерові. Факт наявності харизми дає лідерові підстави на одноособову владу, що не ґрунтується на раціональному усвідомленні, а виходить із внутрішньої спрямованості послідовників підкорятися саме цьому лідерові. Механізмом передачі вольового імпульсу може служити навіювання, зараження, переконання, гіпноз та інші форми психологічного впливу.

У другому розділі «Соціодинамічна характеристика харизми: феномен харизматичного процесу» харизма розглядається як особливий соціальний процес, детермінований соціокультурними і особистісними факторами.

Соціокультурний аналіз модерного суспільства виявляє особливі умови, що актуалізували масові явища та спричинили виникнення харизматичних режимів (прикладами яких є гітлерівський режим у Німеччині і комуністичний режим у Радянському Союзі). У модерному суспільстві харизма перестає бути суто релігійним феноменом, усе більш перетворюючись на необхідний елемент політичного лідерства. Секуляризація харизми, глибокі соціокультурні перетворення, пов'язані з індустріалізацією, руйнування традиційних соціальних інститутів, і як наслідок, відчуття глибокої кризи, стали передумовами для виникнення в цих країнах харизматичного лідерства. Харизма в модерному суспільстві – це харизма площі, публічна харизма вождя, який перебуває в безпосередньому контакті з масою.

Відзначається особлива потреба маси у харизматичному вожді, який виражає загальну волю маси. Аналіз соціокультурних процесів у модерному суспільстві, що сформували підстави для виникнення харизматичного лідерства, дозволив виділити у харизматичній дії закономірності та послідовність її розвитку, а також обґрунтувати застосування соціодинамічного підходу до її аналізу. Методологія процесуального підходу дозволила побачити цілісну картину цього явища як особливого типу соціального процесу та дає можливість простежити в динаміці кількісні й якісні зміни, що відбуваються в суспільстві в умовах харизматичного процесу.

Спираючись на визначення соціального процесу як перетворення параметрів і елементів системи в певний проміжок часу, що приводить до зміни її загальних характеристик (за П.Сорокіним), харизма розглядається як особливий тип соціального процесу, що має часову характеристику і включає кілька етапів і стадій. З огляду на це, харизматичний процес визначається як особливий тип соціального процесу, що являє собою розгортання харизми конкретного лідера в діях і уявленнях, які мають значення в масштабах усього суспільства в контексті можливих соціокультурних змін. Харизматичним є такий процес соціальних змін, де значущим суб'єктом виступає харизматичний лідер. У цих умовах взаємовідносини лідера і суспільства визначаються ірраціональним прагненням мас до ідентифікації з лідером, а також певною відповідальністю лідера перед суспільством. Особлива готовність бути залежними є емоційною потребою підпорядкування даному лідерові, що може виявитись основою для виникнення авторитарної влади.

Розкрито та обґрунтовано, що харизматичний процес складається з таких етапів: процеси, що передували появі харизматичного лідера; поява харизматичного лідера, затвердження його в цій якості та активна перетворювальна діяльність; відхід героя або рутинізація харизми, перетворення його харизматичного дару на повсякденні форми, тобто втрата лідером свого надприродного ореолу. 

Сучасний соціологічний дискурс про природу соціальних процесів розгортається в руслі поєднання суб'єктивізму та об'єктивізму. Згідно з цим підходом харизматичний процес обумовлений синтезом суспільної та особової складової: соціум і лідер знаходяться в діалектичній взаємозалежності. Реалізація адаптивно-еволюційного підходу (Р. Мертон, П. Штомпка) дає можливість співвідношення значущості лідерського і суспільного чинника в генезі харизматичного процесу. Спираючись на соціодинамічну концепцію П. Штомпкі та ідеї Р. Лепсьюза, обґрунтовується факторна обумовленість і закономірності харизматичного процесу як взаємодії соціокультурних і особистісних детермінант. У розвитку харизматичного процесу виділяється дві послідовні стадії: латентна стадія, пов'язана з культурною легітимацією харизми і досвідом усвідомлення соціальної кризи; перехід латентної стадії в явний харизматичний процес, пов'язаний з появою лідера, здатного задовольнити експектаціям суспільства та здійснити соціальні перетворення.

Культурна легітимація харизми розглядається як форма сприйняття влади, що історично склалася і закріплена в національній культурі. Культурні традиції відносно лідерства, що виявляються у наданні переваги тому або іншому типу влади (наприклад, монархія або демократія) та формуються під впливом соціальних, мовних, етнічних, релігійних, природно-географічних та інших значущих чинників, багато в чому визначає практики владних відносин у переломні й кризові періоди розвитку суспільства. У деяких культурах образ харизматичного лідера символізує єдність і цілісність соціуму: він здатний з'єднати й направити народ під час війн, революцій, стихійних або економічних лих, сприяти об'єднанню земель. Харизма має важливе значення в міфотворчості народу, що відображає загальне уявлення про національні символи й героїв. Харизматичний герой усвідомлюється через культурні традиції, що склалися, пов'язані з визначенням місця в історії „великих” особистостей. Образ харизматичного лідера або героя, здатного об'єднати народ, відображений у колективному несвідомому у вигляді мнестичних слідів та образів (З.Фрейд, К.Г.Юнг), які й визначають схильності до конкретного типу влади. Лідер, що бере на себе відповідальність у кризових ситуаціях, вдягається ореолом надприродності або обраності, уявляється як міфологізований образ народного героя (В. Бурлачук), а шанування й покірність йому визнається священним обов'язком „дітей” перед „батьком”. Харизма є в даному випадку легітимуючою підставою, що дає право на необмежену владу. Аналіз показав, що в культурних традиціях німецького й російського народів образ харизматичного лідера тісно пов'язаний з особливою сакралізацією правителя, що представляє в очах народу „помазаника божого”. У російській культурі монарх є прообразом батька народу, у німецькій же культурній традиції шанування правителя засноване на пошані до авторитарної особи (про це детально говориться в роботах М. Бердяєва). Культурна легітимація харизми дає підстави припускати, що в культурах, де покірність і шанування авторитарного лідера має глибоке історичне коріння, виникнення харизматичного процесу ймовірніше, ніж у країнах із сталими демократичними або ліберальними традиціями.

При аналізі кризової складової харизматичного процесу застосовуються підходи до дослідження кризового суспільства М. Вебера, Т. Парсонса, Е. Шилза. Обґрунтовано, що для розвитку харизматичного процесу в суспільстві повинна складатися особлива ситуація, коли в соціальній системі порушується порядок взаємозв'язку і функціонування всіх її складових елементів. Важливими в даному контексті є символічні зв'язки між центральним та периферійними секторами соціальної структури, які забезпечують підпорядкованість і взаємозалежність, що дає індивідові відчуття захищеності і стабільності. Обґрунтовано, що суспільство перехідного періоду, яке перебуває в процесі трансформації, неминуче знаходиться в стані гострої кризи, яка спонукає населення несвідомо звертатися до міфологізованих образів героя, харизматичного лідера. Яскравим прикладом такої ситуації на початку ХХ століття були суспільства Німеччини з приходом до влади А. Гітлера та Радянського Союзу – В.І. Леніна і Й.В.Сталіна. Харизматичний лідер об'єднує розрізнені суспільні сили навколо своєї ідеї позбавлення від кризи, тим самим повертаючи втрачений символічний порядок. На підставі такого аналізу обґрунтовується, що харизма являє собою соціальний механізм, який забезпечує збереження й підтримку символічного порядку та гарантує відновлення зруйнованої взаємодії між життєво важливими елементами суспільного цілого. З іншого боку, саме соціальна криза є визначальним чинником у розгортанні харизматичного процесу.

Для переходу латентної стадії в явний харизматичний процес необхідна поява претендента на харизматичне лідерство. Лідер повинний задовольняти експектаціям населення і відповідати потребам суспільства щодо вирішення кризової ситуації. При цьому його особистісні характеристики варіюються в залежності від потреби в діях і рішеннях. Виділяються деякі типи харизматичних лідерів у залежності від потреб групи, ситуації і сформованих об'єктивних умов. Також визначені деякі психофізіологічні компоненти особистості, що дозволяють масам успішно ідентифікувати його як справжнього харизматичного лідера.

Соціокультурний аналіз постмодерного суспільства виявляє особливості харизми в цих умовах. На підставі аналізу робіт таких авторів, як Е. Тоффлер, Д.Белл, М.Кастельс, Ж. Бодрійяр, Л.Г. Іонін, В.Ф. Бурлачук, відзначається особлива роль символічних структур у формуванні образу харизматичного лідера. Обґрунтовано роль та значення пропагандистських і маніпуляційних технологій, коли образ харизматичного лідера може бути сформований за допомогою PR-методів і розтиражований ЗМІ. Обґрунтовується ідея трансформації харизми в керовані форми. Підкреслюється особлива психологічна готовність постмодерного суспільства до сприйняття харизматичного лідера, підвищена конформність і сприйнятливість до запропонованого йому образу. Це дозволяє зробити висновок про зростання ролі харизми в сучасному суспільстві, однак на зміну справжнім харизматичним лідерам найчастіше приходить штучно сконструйований образ політичного діяча, навколо якого формується харизматичний ореол.

У третьому розділі «Можливості і реалії харизматичного процесу в сучасній Україні» на підставі обґрунтованої вище концепції досліджуються ознаки харизматичного процесу в сучасному українському суспільстві.

При дослідженні можливості застосування категорії «харизматичний процес» до аналізу української соціокультурної ситуації застосовуються ряд емпіричних індикаторів, зокрема непрямі й прямі показники. Непрямим підтвердженням виникнення харизматичного процесу може стати виявлення ознак культурної легітимації харизми в ментальній сфері українського суспільства. Аналіз етноментальних характеристик українського соціотипу виявляє ряд особливостей, що дозволяють виділити як схильність до розвитку харизматичного процесу, так і протилежні тенденції в українському суспільстві (В. Гудзь, В. Бебик, Е. Донченко, В. Тихонович, О. Кульчицький). Сполучення демократичних і монархічних традицій дають підстави передбачати розвиток харизматичного процесу в Україні, однак виявляють його можливу короткочасність і слабку виразність.

Виходячи з концепції харизматичного процесу, найбільш важливою складовою умовою його розгортання є кризова. Виявлення емпірично фіксованих ознак усвідомлення кризи українським суспільством може послужити підставою для визначення соціальної ситуації в Україні як латентної стадії харизматичного процесу. Незважаючи на відносне послаблення  кризової ситуації в оцінках українського суспільства до 2004 року і порівняно низький, на відміну від попередніх років, протестний потенціал населення (за даними емпіричних соціологічних досліджень О.Д. Куценко, Н.В. Паніної), підстави для розвитку харизматичного процесу в сучасному українському суспільстві залишаються в наявності.

Прямими показниками, що дозволяють робити висновки про харизматичний процес, який розгорнувся, можуть стати переваги в структурі електорального вибору населення ірраціональних мотивів та схильність значної частки населення до підтримки конкретного лідера, який обирається на основі нераціональних принципів. Але соціологічні дослідження останніх років свідчать про низький рівень харизматичних якостей як у реальних, так і в уявних (ідеальний образ) кандидатів на президентське крісло («Образ лідера: уявлення і переваги жителів України» 2000-2002 р. та ін.). Ця тенденція, як доведено за результатами самостійного дослідження автора,представлена й серед студентської молоді (опитування проводилися в Київському національному університеті будівництва і архітектури (м. Київ, N=200) та Приазовському державному технічному університеті (м. Маріуполь, N=200), вибірка репрезентує студентів електорального віку даних вищих навчальних закладів, 2005р.). Частка респондентів, які реалізують електоральне право виходячи з раціональних уявлень (44 % у КНУСА и 38 % у ПДТУ), більше ніж у два рази перевищує частку тих, хто діє ірраціонально (18% у двох ВНЗ); більшість опитаних студентів спираються у своєму виборі Президента України на його якості як раціонального політика, передвиборчу програму та компетентність команди кандидата. Таким чином, серед студентської молоді тенденції щодо виникнення харизматичного лідера не підтверджуються. Ці дані в сукупності з нестабільністю в соціально-політичній та економічній сферах, що посилюється індивідуалістською кризою постмодерну, можуть бути позначені як латентна харизматична ситуація, здатна послужити розгортанню явного харизматичного процесу при появі на політичній арені яскраво вираженого харизматичного лідера. Тому можливо найближчим часом будуть спостерігатися спроби політичних РR-кампаній використати цю ситуацію та запропонувати суспільству претендентів на роль харизматичного лідера.

У висновку дисертації підбито підсумки, узагальнено результати дослідження, визначено перспективи подальшого наукового вивчення харизматичного процесу.

У дисертації здійснене теоретичне і практичне дослідження понять харизми, харизматичного процесу та його соціокультурних чинників, що дозволяє зробити такі висновки:

1. Сучасні соціогуманітарні науки у визначенні харизми реалізують два основні підходи: харизма розуміється як специфічна якість особистості, спроможної вселяти послідовникам віру в безмежність її авторитету та влади; з іншого боку, харизма виокремлюється як соціальне явище, що можливо призводить до суттєвих змін соціального порядку. Основними функціями харизми, що обґрунтовані в роботі, є консолідуюча та інноваційна. Харизма лідера об’єднує суспільство чи його значну частину навколо особистості лідера та завдяки ідентифікації з нею, а також важливої ідеї, що задовольняє потреби суспільства. Інноваційна функція харизми полягає в розробці та втіленні нових ідей, напрямків і стратегій суспільного розвитку, що може призводити до революційних змін у соціальному порядку.

2. Доведено, що, маючи велику історію, харизма набуває більш значного впливу на суспільний розвиток в умовах індустріалізації, урбанізації, секуляризації, виникнення масовізованого суспільства та масової психології з її потребою в об’єкті необмеженого підпорядкування. Модерне суспільство створює „харизму площі” з безпосереднім контактом вождя з масою. „Керована харизма”, що виникає в умовах постмодернізації суспільства, є наслідком опосередкування соціальних контактів засобами масової комунікації та демонструє у висококонформному, індивідуалізованому та схильному до містифікацій соціальному середовищі наявність потреб у харизматичному пануванні.

3. На підставі використання до вивчення харизми соціодинамічного підходу та процесуальної перспективи обґрунтовано та введене поняття „харизматичний процес”. Це специфічний тип соціокультурної динаміки, що має визначним елементом розгортання харизми конкретного лідера, діяльність якого є значущою в масштабах всього суспільства. Поняття харизматичного процесу дає можливість інтегрувати соціокультурний, історичний і психологічний аспекти цього явища та є основою для формування цілісного соціологічного розуміння харизми.

4. Харизматичний процес передбачає латентну та явну стадії свого розвитку. Латентна стадія виявляє його об’єктивні передумови, до яких ми відносимо: наявність у культурній системі суспільства образу харизматичного лідера та установки на харизматичний тип панування, а з іншого боку – досвід усвідомлення суспільством його кризового стану, усвідомлення потреби в змінах соціального порядку тощо. Явна стадія настає в результаті появи претендента на харизматичне лідерство та реалізації його проекту.

5. Визначення логіки розгортання харизматичного процесу акцентує увагу на його соціокультурних чинниках. Визначним серед них є культурна легітимація харизми, яка в роботі розглянута на прикладі німецької та російської культур. Довгий період залежність від інших країн, боротьба за єдність держави, глибоке коріння монархізму визначає схильність народу до харизматичного лідерства. Образ харизматичного лідера відображений у міфотворчості, з’являється в кризові періоди та приводить до виникнення харизматичного процесу.       

6. Криза суспільства як соціокультурний чинник харизматичного процесу характеризується суб’єктивним усвідомленням членами суспільства порушень у функціонуванні соціальних інститутів, розпаду системи соціальних стосунків, втрати ідентичності та ін. Пошук в особі лідера об’єкта ідентифікації та визнання за ним харизматичного дару стає одним з можливих варіантів виходу з кризи чи визначення напрямку цього руху для суспільства, у чому й розкривається специфіка харизматичного процесу як особливого типу соціальних змін.

7. Обґрунтовано, що дослідження харизматичного процесу має базуватися на принципах соціокультурного аналізу різних суспільств, що дає можливість виявлення соціокультурних чинників цього явища. Важливим для визначення латентної стадії харизматичного процесу є стан культурного, соціального, соціально-політичного, соціально-економічного середовища, ступінь розвитку та впливовості засобів масової комунікації, рівень стабільності суспільства, етноментальні та релігійні особливості суспільства, а також особистісні фактори. Прямими показниками явної стадії  харизматичного процесу в суспільстві є переваги ірраціональних мотивів електоральної поведінки.

8. На підставі визначеної концепції охарактеризовані можливості харизматичного процесу в сучасній соціально-політичній ситуації України. Українська культура знаходиться на межі різноманітних традицій, з'єднання монархічних і демократичних типів влади і свідчить про те, що розгортання в українському суспільстві харизматичного процесу можливе, проте його характер буде слабо вираженим і короткочасним. Дані соціологічних емпіричних досліджень показують, що стан сучасного українського суспільства є кризовим, проте не визначається як гостра криза і не може служити підставою для розгортання явної харизматичної ситуації.