СОЦИОКУЛЬТУРНЫЙ КАПИТАЛ КАК РЕСУРС ЖИЗНЕДЕЯТЕЛЬНОСТИ ГОРОДА-СПУТНИКА

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено об’єкт, предмет, мету та завдання дослідження, зазначено методи дослідження, наукову новизну, практичне значення роботи та апробацію результатів дисертації.

У першому розділі – “Теоретико-методологічні засади вивчення соціокультурного капіталу міста як ресурсу його життєдіяльності” – подано огляд розробки обраного напряму дослідження в науковій літературі, проаналізовано категоріальний апарат.

У соціології склалося кілька підходів у дослідженні міста: еволюційний, типологічний, контекстуальний; апробуються різні принципи його вивчення (історико-генетичний, феноменологічний, теоретико-дефінітивний, структурно-функціональний, компаративістський та ін.). Сьогодні перед дослідниками постає завдання виявлення принципів виміру міста як цілісного, комплексного об’єкта, на основі розуміння соціокультурного змісту процесів, що відбуваються в них. Місто накопичує та синтезує матеріальну й духовну культуру, формує особливе співтовариство – міський соціум і специфічний спосіб та середовище життя, тому з позицій цього дослідження видається плідним вибір соціокультурної наукової традиції. Автором подана інтерпретація міста як своєрідного соціокультурного об’єкта, де базові елементи його життєдіяльності розглядаються як поле накопичення та функціонування соціокультурного капіталу.

Теоретичною основою дослідження соціокультурних засад життєдіяльності міста слугує західна теорія “соціального капіталу”. Засновниками теорії “соціального капіталу” є П. Бурдьє, Дж. Коулмен і Р. Патнем. В українській соціології досліджуються можливості застосування теорії “соціального капіталу” у специфічних умовах сучасного українського суспільства (Є. Головаха, В. Степаненко, О. Демків).

У науковій літературі зустрічаються різні трактування соціального капіталу: комунітарний, інституціональний, синергетичний, мережевий, ресурсний. У контексті роботи увага зосереджена на його соціокультурній інтерпретації та ресурсному підході.

Дослідження спирається на визначення соціального капіталу П. Бурдьє як сукупності наявних чи потенційних ресурсів, пов’язаних з наявністю стійкої мережі більш-менш інституціоналізованих відносин взаємного знайомства та визнання, чи, іншими словами, членства в групі. Він вказує на динамічний характер капіталу, який виявляється в його здатності конвертуватися – переходити з однієї форми в іншу, змінювати свої стани (інкорпорований, об’єктивований та інституціоналізований).

Дослідники виділяють багато видів капіталу, серед яких основними є людський, економічний, соціальний, культурний та символічний, решта вважаються похідними (П. Бурдьє, Дж. Коулмен).

Виходячи з тематики й інтересів цього дослідження, розглядається співвідношення понять “ресурси”, “потенціал”, “капітал”, “соціокультурний капітал”.

На сьогодні існує кілька підходів до інтерпретації цих понять. Ресурси визначаються як цінності, запаси, засоби, можливості, джерела розвитку та життєдіяльності. Автор спирається на підхід, в якому визначається, що ресурси можуть існувати як потенціали, значущі ресурси, активи й капітали (Н. Тихонова). Згідно з цим підходом, капітал – це значущий вид ресурсу, який затребуваний у соціумі, обмінюється, впливає на позицію власника цього ресурсу та в ході взаємодії збільшує вихідний обсяг. Капітал як ресурс має динамічні властивості: переходити з потенціальної форми в активну, самозростати й самовідновлюватися.

Концепція соціокультурного капіталу в цьому дослідженні використовується в контексті соціології міста. Розуміння міста як складного, багаторівневого та цілісного об’єкта потребує для характеристики його соціокультурного ресурсу життєдіяльності застосування інтегрального виду капіталу, яким є соціокультурний капітал.

Виходячи з того, що соціальні ресурси є базою для формування всіх інших ресурсів, в основі соціокультурного капіталу лежить соціальний капітал, а інші види капіталів – культурний, людський, символічний – є його складовими й входять до його змісту. Кожний вид капіталу має свій набір значущих ресурсів, які, об’єднуючись, розширюють та доповнюють соціальний капітал.

Людський капітал має такі властивості, як знання, навички й здібності людини, що використовуються для збільшення економічного та соціального розвитку. Культурний капітал – це засвоєні мова, знання, цінності, норми, культурні зразки та навички комунікації, що дають його власникам можливість розуміти, оцінювати різні типи культурних відносин та їх результатів. Ці ресурси становлять творчий потенціал особистостей, соціальних спільнот, організацій і міста в цілому. Соціальний капітал – це такі ресурси, що збільшують економічний і соціальний розвиток суспільства шляхом створення й підтримки соціальних зв’язків. Соціальний капітал у багатьох визначеннях трактується як ресурс довіри.

До складу соціокультурного капіталу входить також політичний капітал у тій його частині, що стосується питань довіри між владою та громадянами. Політичний капітал, за П. Бурдьє, є формою символічного капіталу, кредитом довіри та визнання, за допомогою яких агенти наділяють людину (або предмет) владою. За В. Радаєвим, політичний капітал – це здатність до мобілізації колективних дій та участі в них. Ресурси політичного капіталу: громадянська активність, суспільна згода, довіра між політичними суб’єктами, солідарність, легітимність – íàêîïè÷ó&tho ;òüñÿ в діяльності політичних партій, громадських організацій, у взаємодії органів місцевого самоврядування та громадян.

Отже, соціокультурний капітал – це інтегральна цілісність соціального, культурного, символічного й людського капіталів, сукупність значущих для життєдіяльності суспільства соціокультурних ресурсів, що здатні до самовідворювання та зростання. Соціокультурний капітал має динамічний характер і може існувати у трьох станах, за П. Бурдьє: інкорпорованому, об’єктивованому й інституціоналізованому. Своєрідність соціокультурного капіталу полягає в тому, що це поняття осмислює внутрішні рушійні сили, здібності та можливості розвиватися, змінюватися, перетворюватися, закладені в культурі та соціальній сфері.

Виходячи з розуміння міста як одночасно складного та цілісного об’єкта, доцільно використовувати для характеристики соціокультурних ресурсів його життєдіяльності концепцію соціокультурного капіталу. Соціокультурний капітал міста утворюється з таких складових: комунальний і муніципальний капітали (різновиди соціального капіталу), культурний, політичний і людський капітали, що є активами та впливають на добробут міста і його мешканців. Значущі ресурси соціокультурного капіталу міста – це сукупність ресурсів усіх його складових: ресурси комунального капіталу (міжособистісна довіра, мережі підтримки, згуртованість, ідентичність), ресурси муніципального капіталу (солідарність, генералізована довіра, відповідальність), ресурси культурного капіталу (норми, цінності, творчий потенціал), ресурси політичного капіталу (легітимність, генералізована довіра), ресурси людського капіталу (знання, навички, кваліфікація).

У другому розділі – “Соціокультурний капітал міста: складові, рівні, джерела та умови накопичення” – подано характеристики соціокультурного капіталу на мікро- та мезорівнях як ресурсу життєдіяльності міста. На мікрорівні досліджуються умови виникнення та джерела первинного накопичення соціокультурного капіталу. На мезорівні аналізується соціокультурний капітал міста. Під життєдіяльністю міста розуміється процес підтримки й активізації всіх його елементів і зв’язків, що забезпечують його стійке функціонування та розвиток. Умови життєдіяльності міста визначаються тим соціальним мікрокліматом, що утворюється на місцях безпосереднього проживання людей – у соціокультурному середовищі, що й зумовило проведення аналізу на мікрорівні – соціальних зв’язків, міжособистісних відносин.

У контексті досліджуваної теми в Україні актуальним є питання джерел соціокультурного капіталу, його первинного накопичення. Накопичення соціокультурного капіталу здійснюється в процесі формування сталих зв’язків між людьми, у безпосередньому спілкуванні, в актах обміну культурною інформацією, емоціями, оцінюванні, спілкуванні, у процесах формування знаків та символів груп належності. Соціокультурний капітал, що виникає, фіксується в культурному контексті спілкування, менталітеті, культурних зразках, тобто переходить в інкорпорований стан існування й осідає в соціокультурному середовищі життєдіяльності. Механізмами накопичення є селективні механізми, культурна трансляція, спільна діяльність. Типовими формами спільної діяльності є допомога, розподіл функцій, ігри, свята, обряди, ритуали, типові зв’язки (сімейні, дружні, сусідські, за інтересами, колами), які лежать в основі первинних малих груп, спільнот, співтовариств. Таким чином, джерела й умови виникнення та первинного накопичення соціокультурного капіталу – у соціокультурних середовищах, міжособистісному спілкуванні, взаємодії. З мікросоціологічної точки зору, соціокультурний капітал – це “місцеві суспільні блага”, вироблені співтовариством. Ці блага можуть бути дуже загальними за своєю природою і включати контакти, вплив, дружбу й інші зв’язки. Тут народжується ресурс соціокультурного капіталу – довіра, в особистісній її формі, що є його базовим ресурсом.

Джерелом подальшого накопичення соціокультурного капіталу виступає міське середовище – життєдіяльність великих і малих соціальних груп міського населення – соціальне поле їхньої взаємодії в ході вирішення спільних проблем. Стан цього середовища виступає показником якості життя населення, його добробуту, тому й визначає ступінь соціокультурного капіталу міста.

Основа соціокультурного капіталу міста – комунальний і муніципальний капітали. Комунальний капітал накопичує в основному соціальні ресурси життєдіяльності міста, а муніципальний – ресурси самоврядування.

Комунальний капітал – це соціокультурний капітал місцевих локальних спільнот, що утворюється як відносно цілісна сукупність громадських асоціацій, мережевих і сусідських співтовариств. Різноманітні локальні співтовариства об’єднані в міське співтовариство загальною свідомістю, загальними цінностями, символами, інтересами, способом життя, що сформовані багатьма поколіннями й укорінилися в культурі міста.

Визначено місце громади серед місцевих співтовариств. На відміну від окремих локальних співтовариств, громада має більш широкий спектр взаємодії, націленої на спільне вирішення загальних проблем. Громада має потенціал, – ресурс самоврядування, що може за певних умов перетворитися на капітал. На відміну від організацій, громада внутрішньо більше орієнтована на людину, на покращення якості життя, задоволення повсякденних потреб своїх членів. Основні ресурси комунального капіталу – трансперсональна довіра, мережі підтримки, згуртованість та ідентичність, патріотизм, громадська активність.

Муніципальний капітал міста – це соціокультурний капітал, що формується в процесі взаємодії, співпраці місцевої влади, бізнесу і громади з питань перерозподілу матеріальних, фінансових, економічних ресурсів з метою вирішення соціальних проблем. Отже, основні ресурси муніципального капіталу, що накопичуються через соціальний діалог та соціальне партнерство, – це солідарність, суспільна згода, громадянська активність, політична довіра, генералізована довіра, легітимність, загальна відповідальність. Механізми накопичення – розподіл ролей, баланс інтересів між партнерами та учасниками діалогу, спільне визначення цілей, планування. Умови та джерела – наявність громади у вигляді громадських організацій, толерантність до інших точок зору, контакт населення з місцевою владою.

Згідно з концепцією дослідження, соціокультурний капітал має не тільки позитивну, але й негативну складову, що позначається як квазікапітал. Він виявляється в корупції, асоціальних тіньових відносинах, протекціонізмі, непотизмі, неформальних та неправових практиках. У квазікапіталі здійснюється накопичення ресурсів, складаються мережі, виробляються та функціонують конвенціональні норми, є довіра, тобто наявні ознаки капіталу, але вони мають дисфункціональні наслідки. Квазікапітал притаманний спотвореним, замкнутим соціальним мережам, що формуються в тих сферах, де є дефіцит ресурсів, наявні явища відчуженості, соціальні конфлікти. Квазікапітал є засобом подолання цих проблем, але не на користь суспільства, а тільки однієї замкнутої мережі, локальної соціальної групи або спільноти. Накопичення квазікапіталу можливе за умовами зниженої суспільної довіри, нерозвинутості громадянських структур, відсутності зв’язків між окремими спільнотами, їхньої ізольованості, відчуженості від соціуму. Негативні прояви соціокультурного капіталу стають на заваді демократичним суспільним трансформаціям.

У третьому розділі – “Особливості соціокультурного капіталу міста-супутника” – визначено місце міста-супутника в типології міст, здійснено емпіричну інтерпретацію соціокультурного капіталу, наведено характеристику соціокультурного капіталу малого монофункціонального міста Енергодара на підставі емпіричного підтвердження розробленої концепції.

Місто-супутник є різновидом малих монофункціональних міст; це обмежений за розмірами, відносно замкнутий і більш гомогенний соціум. Місто-супутник залежить від галузі містоутворюючого підприємства або від великого міста (обласного центру).

За радянських часів багато міст-супутників були “закритими”, тому що вони виникали при підприємствах військово-промислового комплексу (ВПК). Це сприяло формуванню на території міст-супутників своєрідних “оаз” соціального благополуччя, що в цілому посилювало риси корпоративності у світовідчутті працівників базових підприємств атомного комплексу чи ВПК. Ця корпоративна солідарність сполучалася з матеріальною “привілейованістю”. Характерною ознакою міст-супутників атомних електростанцій є висока концентрація кадрів науково-технічної інтелігенції – учених, технологів, конструкторів та інших фахівців, пов’язаних з основним містоутворюючим підприємством. У роботі розглянуто особливості соціокультурного капіталу міста-супутника на прикладі міста Енергодара Запорізької області.

Теоретичне обґрунтування змісту й характеристик соціокультурного капіталу міста полягає у виокремленні когнітивної, оцінювальної, комунікативної та діяльнісної складових соціокультурного капіталу міста. Їхні характеристики пов’язані з такими умовами та джерелами: ідентифікацією з містом, культурним потенціалом городян, політичною довірою до влади та громадянських інститутів, міжособистісними й сусідськими зв’язками, ступенем соціального діалогу, соціальною політикою влади, участю в інститутах самоврядування.

Виділяються три показники міської ідентифікації: емоційний, інформаційний та діяльнісний, за якими вивчається ступінь наявності ресурсів ідентичності. Результати дослідження у місті Енергодарі порівнюються з результатами вивчення великого міста – Запоріжжя.

Виявлено дефіцит ресурсу ідентичності з містом, що інтерпретовано як фактор дезінтеграції спільноти, міське відчуження. Воно проявляється в слабкій ідентифікації з містом, в емоційно негативному ставленні до нього, у різкій недовірі до місцевої влади, у небажанні брати участь у міському житті, у бажанні виїхати з міста, у відсутності гордості за нього. У сукупності це вносить дисфунціональність у його життєдіяльнiсть. Ступінь відчуженості в Енергодарі вище, ніж у Запоріжжі. Ідентифікація з містом притаманна лише третині мешканців міста, що свідчить про певний дефіцит ресурсу ідентичності. Найбільшою мірою ресурс ідентичності визначає такий емоційний показник, як любов до міста, – місто люблять дві третини опитуваних.

Складові комунального капіталу міста-супутника включають формальні та неформальні зв’язки між індивідами, у групах та спільнотах, в яких встановлюються норми та цінності, особливо норми взаємності між членами групи. Розвиток соціальних мереж і норм поведінки, що спираються на довіру та взаємопідтримку, особливо важливий на рівні місцевих співтовариств, які складаються з міжособистісних, сусідських зв’язків. Сусідське співтовариство – це якісна, змістовна характеристика процесу самоорганізації мешканців і водночас його результат. Порівняно з великим містом мешканці малого міста більше цінують сусідство, мають більший ресурс самоорганізації.

Інша складова в структурі комунального капіталу – це мережі спілкування, що з’єднують мешканців міста у міське співтовариство. Дослідження показало, що рефлексія городян щодо своєї належності до міського співтовариства недостатня. Це свідчить про те, що комунальні зв’язки розірвані навіть у малому місті. Обсяг комунального капіталу більший (незначною мірою) у малому місті, ніж у великому. Сусідство пов’язує близькість безпосередніх контактів городян з почуттям гордості за все місто. В уявленнях мешканців проглядається образ міста як оселі, домівки. Найбільший соціальний ресурс комунального капіталу накопичується в сім’ї. Ресурс родини люди позасвідомо поширюють і на все місто. Сім’я – головна цінність та опора в умовах недовіри до офіційних інститутів, державних структур, тому навіть не сусідство, а саме сім’я, родинність викликає найбільшу довіру і є джерелом соціокультурного капіталу.

Комунальний капітал залежить від інтенсивності взаємозв’язків і їхньої спрямованості. Він характеризується досить високим рівнем усередині співтовариств і слабкими зв’язками з іншими локальними співтовариствами. Усе це відображено в результатах дослідження, що показують невисокий ресурс згуртованості в цілому. Результати дослідження демонструють, що рівень ідентифікації з містом вище порівняно з ідентифікацією з громадою, але рівень сприйняття себе як члена громади в Енергодарі вищий, ніж у Запоріжжі. Ресурс згуртованості у свідомості мешканців на сьогодні є доволі значущим, він виходить на перше місце, але реалізується у вузькому колі родини, знайомих, сусідів, у неформальних мережах взаємодії, у відриві від громадського життя, громадянської активності, що підтверджено результатами дослідження.

За певних умов культурні ресурси міста здатні виступати як капітал. Місто – це джерело накопичення культурних ресурсів, які створені попередніми поколіннями та якими користуються мешканці в міру своєї причетності до культурного міського життя. Велике місто має в цьому плані значно більший потенціал, але для міста-супутника нестача власних ресурсів компенсується кількістю і якістю каналів культурного зв’язку з великим містом-центром.

Має значення також політична складова соціокультурного капіталу міста як ресурс легітимності й довіри між міською владою та городянами. Це також передбачає здатність людини репрезентувати інтереси інших агентів (індивідів і груп), що делегують їй права на представництво своїх інтересів. Влада, панування й насильство на якийсь час можуть вирішити проблему соціального порядку, організації поділу праці, але сталий соціальний порядок неможливий через низький ступінь довіри до влади в місті.

За певних обставин деякі форми соціокультурного капіталу потенційно можуть спотворювати соціальну єдність. У цьому дослідженні ці форми означені як квазікапітал. Однією з негативних форм соціокультурного капіталу є корупція. Відповідно до результатів дослідження, велика частина городян вважає, що корупція дуже поширена в управлінні містом.

Обсяг муніципального капіталу міської громади визначається мірою її впливу на міські події, на прийняття важливих для міста і його жителів рішень. За цим критерієм виявлено низькі показники, що корелює з низьким рівнем політичної складової соціокультурного капіталу. Велика частина городян вважає, що місцеві органи влади скоріше додержуються власних інтересів, ніж інтересів городян. Опитування дає підстави стверджувати, що в місті низький рівень участі населення в громадських організаціях. Діяльнісна реакція – індикатор ефективності використання соціокультурного капіталу – визначає, як саме соціокультурний капітал впливає на поведінку людей. Мешканці міста відчувають невпорядкованість міського життя, але виявляють низький рівень активності для поліпшення ситуації.

ВИСНОВКИ

Під час дослідження автором вирішено наукове завдання, яке полягало в обґрунтуванні теоретичної концепції соціокультурного капіталу як ресурсу життєдіяльності міста та здійсненні її емпіричного підтвердження.

Розглянуто теоретико-методологічні аспекти дослідження міста та ресурсів його життєдіяльності. У роботі застосовано міждисциплінарний підхід з акцентуванням на соціоікультурному. Дослідження здійснено в концептуальних рамках теорії “соціального капіталу” та спирається на інтеграцію основних положень структурного, ресурсного, нормативного підходів. Щодо з’ясування характеристики та складу соціокультурного капіталу використано трактування його різновидів: людський, соціальний, культурний, символічний.

Місто є своєрідним соціокультурним об’єктом, уречевленим здобутком творчої діяльності городян, тобто “інкорпорованим” капіталом.

З’ясовано і визначено, що в мінливих умовах життєдіяльності міста велике значення набувають соціальні та соціокультурні ресурси, які складають відповідні капітали. Соціокультурний капітал включає соціальний, культурний, людський, символічний капітали, а також враховує політичну культуру городян, практики соціального діалогу. Виходячи з цієї точки зору, соціокультурний капітал у багатьох випадках ширше за соціальний капітал, але їх семантичні поля багато в чому перетинаються. З інституціонального боку соціокультурний капітал втілює у собі накопичену довіру, зі структурного – він розкривається в понятті соціальних мереж та виступає як сукупність мережевих контактів. Міське співтовариство являє собою соціальний ресурс життєдіяльності міста, де відбувається формування та накопичення кількох видів соціокультурного капіталу: мережевого, комунального, муніципального, сусідського. На мікрорівні умовами та джерелами соціокультурного капіталу є довіра, згуртованість, солідарність, соціальна підтримка, які мають прояви в сусідських співтовариствах та міжособистісних зв’язках.

Вивчено особливості соціокультурного капіталу міста-супутника АЕС на прикладі міста Енергодара в процесі застосування розробленої концепції. Дослідження показало, що найвищий ступінь довіри існує в межах коротких соціальних зв’язків, тобто у відносинах між родичами, друзями й сусідами. Недовіра більшої частини населення до головних соціальних інститутів суспільства послаблює вплив соціокультурного капіталу на всю життєдіяльність суспільної системи. Великим ресурсним потенціалом володіє територіальна громада за рахунок соціальних зв’язків і партнерських відносин у гранично локалізованому соціальному просторі. Призначення соціокультурного капіталу міста – сконцентрувати й об’єднати населення на відносно невеликій території для більш ефективної економічної, культурної, політичної діяльності. Територіальна спільність поєднує людей, тому що городяни мають спільні інтереси, цінності, мають загальні символи свого міста, предмети для того, щоб пишатися ним як “малою батьківщиною”. Це пояснює зафіксований у дослідженні відносно високий рівень ідентифікації з містом. Але місто не тотожне громаді. Ідеалом міської громади є громадянський колектив, колективістська цілісність громадян – жителів міста. Проте вона сьогодні є такою формально. Міське співтовариство позбавлене чіткої суб’єктності, тому що аморфне, слабко інтегроване, з невиразними зв’язками. Низький рівень ідентифікації з громадою, що підтверджено емпіричними даними, є свідченням вказаних рис громади. Дефіцит соціокультурного капіталу виявляється в низьких рівнях довіри та взаємодії жителів і місцевих органів влади. Наведені показники значно впливають на зниження сукупного соціокультурного капіталу міста. Ці обставини зумовлюють наявність спотворених форм соціокультурного капіталу у вигляді квазікапіталу, до якого в першу чергу належить корупція, тіньові та неправові практики. За концепцією дослідження квазікапітал має всі риси соціокультурного капіталу, але справляє негативний вплив на фунціонування міського співтовариства.

У роботі застосовано порівняльний метод, який дав змогу визначити особливості соціокультурного капіталу міста-супутника АЕС (м. Енергодар) за рахунок зіставлення за визначеними показниками з великим містом – Запоріжжям. Зокрема, відзначено, що в малому місті в порівнянні з великим тісніші сусідські взаємозв’язки, активніше участь городян у роботі громадських організацій, профспілок та творчих об’єднань, рівень ідентифікації з громадою – вище, а рівень ідентифікації з містом – нижче.

Формування й накопичення соціокультурного капіталу міста – це процес упорядкування соціальних взаємозв’язків і відносин завдяки засвоєнню норм життєдіяльності городян як членів територіальної громади, створення постійних і тимчасових організацій, союзів, об’єднань різного рівня. Соціокультурний капітал має прояви в повсякденному житті співтовариства: у сусідських взаємозв’язках, міських соціальних мережах. Наслідком збільшення соціокультурного капіталу може бути зростання почуття соціальної захищеності, розвиток міського патріотизму та, зрештою, збільшення ресурсів життєдіяльності міста.

Результати дисертаційного дослідження можуть бути використані при формуванні програм соціального планування міст, методик удосконалення соціальної та культурної інфраструктури, дослідженні соціальних процесів у містах різного типу, розробці нормативних документів, що регламентують взаємини міської влади та громади.