Становлення політичної системи в Україні наприкінці 1980-х- в першій половині 1990-х років

Краткое содержание

У першому розділі “Розклад радянської системи в Україні” розкривається процес розкладу радянської системи в республіці СРСР УРСР, котрий було започатковано ХХVII з`їздом КПРС в лютому 1986 р., в результаті якого правляча в УРСР партія КПУ перетворилася спочатку в політичного лідера шляхом позбавлення права та можливостей втручатися в економічні та соціальні процеси республіки, а згодом, втративши такі можливості позбувається і ідеологічного та політичного впливу. Це було зумовлено виникненням альтернативних політичних організацій, які згодом стали опозиційними, руйнує потенціал партії перебудова її структури та апарату, протистояння республіканського партійного керівництва в УРСР з союзним тощо. Наприкінці 1980-х рр. робляться спроби ліквідувати “уявний конституціалізм” (невідповідності конституційних норм існуючому стану речей)1. Це виявилося у проголошеному ХХVII з`їздом КПРС перенесенні владного центру із партійних комітетів в конституційні органи влади в СРСР  Ради. Паралельно відбувалося економічне реформування в СРСР та в УРСР. Реформаторські заходи створили потребу в зміні союзних відносин між республіками СРСР, початком цього процесу стає конституційна реформа та робота над підписанням нового Союзного договору, яка затягувалася, а з державним переворотом в СРСР 19-21 серпня 1991 р. за ініціативи союзних республік Біловезькі та Алма-Атинські угоди кладуть кінець роботі над підписанням нового Союзного договору таіснуванню СРСР. Україна вийшла з правового поля СРСР, який припинив існувати, та отримала у спадок від радянського періоду пануючу систему Рад-органів влади, а також, із забороною 30 серпня 1991 р. діяльності Комуністичної партії, зникла ведуча політична сила в республіці, яка цементувала політичну систему та забезпечувала її ефективне функціонування.
Розділ 2 “Громадсько-політичні рухи в процесі становлення політичної системи в Україні” присвячено висвітленню ролі та функцій громадсько-політичних рухів НРУ й УГС в закладенні підвалин політичної системи України. Громадські рухи мали змогу стати творцями багатопартійної системи та творцями моделі політичної структури суспільства за європейським зразком, створивши прецедент функціонування даної моделі в Україні.
НРУ за перебудову створювався за сприяння Генерального Секретаря ЦК КПРС М. Горбачова, про що свідчать заяви останнього з приводу виникнення та фукціонування громадсько-політичних рухів. Сам М. Горбачов, надаючи підтримку громадсько-політичним рухам, вбачав, що вони мають брати активну участь у реформуванні політичної системи в УРСР, а також сприяти Генеральному Секретарю ЦК КПРС у його протистоянні з структурами КПУ, котрі мали сильні позиції в УРСР та обмежували владу Генерального Секретаря ЦК КПРС. Значною була роль і Першого Секретаря ЦК КПУ В. Щербицького та партійних структур в цілому в створенні та розбудові НРУ.
Активісти УГС, яка відновила свою діяльність в 1987 р., зробили спробу трансформувати свою організацію в громадсько-політичний рух, але втратили ініціативу із-за створення НРУ за перебудову за сприяння структур КПУ.
Завдяки громадському руху НРУ за перебудову, згодом НРУ, вдалося зберегти та розвинути тенденцію політичної активності в українському суспільстві, що сприяло становленню владних інститутів незалежної України. НРУ був інструментом становлення та збереження ідеологічного плюралізму наприкінці 1980-х рр., так як, ставши фактично єдиним громадсько-політичним рухом в УРСР, НРУ забезпечив співіснування в
___________
1Цвєтков В., Горбатенко В. Демократія-Управління-Бюрократія. – К., 2001. – С. 150.

межах власних структур політичних організацій та партій різних ідеологічних напрямків, а також, фактично, був рухом, який гарантував їх співіснування з КПУ.
НРУ та організації, які прагнули трансформуватися наприкінці 1980-х рр. в громадський рух, зокрема УГС, закладали опозицію правлячій партії після тривалого періоду панування однопартійної системи в республіці. На початок 1990-х рр. НРУ став символом перетворення суспільства моноідеологічного, радянського періоду в суспільство з пануванням широкого спектру ідеологій, носіями яких були партії та організації-колективні члени громадського руху НРУ.
Ряд провідних політичних діячів на початку 1990-х рр. розглядали ідеологічну базу НРУ як альтернативну КПУ, вбачаючи, таким чином, можливість на основі цих організацій збудувати політичну систему на основі двох опонуючих організацій за західним зразком.
У Розділі 3 “Проблема структуризації партійної системи” досліджується проблема структуризації партійної системи в Україні за принципом відношення політичних партій до влади – правляча партія – опозиція виникає після виборів до Рад всіх рівнів 1990-го р. На цих виборах, вперше проведених за участю партій та організацій альтернативних до правлячої КПУ, понад сто місць у Верховній Раді УРСР отримали представники “Демократичного блоку”, котрий об`єднав навколо НРУ 43 альтернативні та опозиційні до КПУ партії та організації.
З утворенням фракції у Верховній Раді УРСР “Народна Рада” та спочатку умовної “групи 239”, згодом фракції КПУ “За суверенну радянську Україну”, структуризація фактично відбулася. Але вона була нетривкою через ослаблення реформуванням правлячої партії – КПУ. Після заборони її діяльності “правляча партія” і “опозиція” стають ситуативними. Це відбулося в з`язку з тим, що жодна партія не мала змоги взяти на себе відповідальність за ситуацію в державі та протиборства між гілками влади, особливо в період перебування на посаді Прем`єр-міністра Л. Кучми, коли протиборство відбувалося між Президентом, Прем`єр-міністром та Верховною Радою України.
Спроба Президента України Л. Кравчука зробити своєю політичною та ідеологічною опорою НРУ провалилася із-за внутрішніх протиріч в ньому щодо ставлення до влади.
В цей період виникло абстрактне поняття “партія влади”. Зокрема, В. Литвин виділяє “партію влади” Президента, Прем`єр-міністра та Голови Верховної Ради України. Найбільш яскраво протиборство між “партіями влади” та гілками влади прослідковується в боротьбі між фракціями та депутатськими групами у Верховній Раді України. Після перемоги на президентських виборах 1994 р. Л. Кучми загострилося протистояння між гілками влади. Але відбулася більш вдала структуризація партійної системи. Хоча і існує абстрактне поняття “партії влади” в множині, але політичні партії визначали себе по відношенню до влади, а саме до Президента: підтримка Президента чи опозиція.
Ефективність структуризації за принципом ставлення до Президента та його політики виявилась під час конституційного процесу в період Л. Кучми. Верховна Рада України змогла прийняти Конституцію 28 червня 1996 р. завдяки тому, що ряд партій та фракцій врахували в ній позицію Президента щодо розмежування повноважень гілок влади.
Спроби створення правлячої пропрезидентської партії виявились невдалими, що видно на прикладі Міжрегіонального блоку реформ та Народно-демократичної партії. Своє значення тут мала відірваність політичних партій від здійснення владних повноважень, що було спричинене присутністю небагатьох партій у Верховній Раді України в якості фракцій, а також, протистояння між законодавчою та виконавчою гілками влади. Останнє змушувало Президента України розбудовувати всеукраїнську виконавчу вертикаль не спираючись на на вищий законодавчий орган.
У висновках викладено основні результати дослідження та положення, які виносяться на захист:
 За політичної волі та ініціативи частини партійної та господарської номенклатури з середини 1980-х рр. започаткувався процес розкладу радянської системи в Україні. Ідея перебудови була підтримана партійним керівництвом республік, хоча і в обмеженому обсязі. Адже розклад радянської системи тягнув за собою постановку питання про легітимність партійного керівництва республік та позицій партії як керівної сили суспільства;
 З розкладом партійних структур почала розкладатися і виконавча вертикаль, в основі котрої в радянський період лежала структура КПУ. Це посилило суверенізацію союзних республік, так як в Радах отримують вплив опозиційні та альтернативні до Компартії організації та партії, які в УРСР починають з’являтися з 1989 р. Але з розкладом виконавчої вертикалі радянського періоду ускладнився процес становлення виконавчої влади в Україні та починається протистояння гілок влади. Після серпневих подій 1991 р. відбувається підпорядкування керівниками союзних республік РРФСР та УРСР силових структур дислокованих на території республік та підприємств союзного підпорядкування. Це заклало реальні підвалини усамостійнення союзних республік. Таким чином було забезпечено ліквідацію союзного центру, визнання республік СРСР незалежними державами з боку світової спільноти;
 Громадські рухи здійснили велику роботу по лібералізації всіх сфер життя в УРСР, здобули собі підтримку з боку союзного керівництва. Позиція республіканського керівництва стосовно громадських рухів в УРСР була неоднозначною, зважаючи на участь КПУ в їх діяльності. Частково ініціатива створення та розбудови громадського руху НРУ за перебудову належала партійним структурам. УГС яка намагалась трансформуватися у всеукраїнський громадський рух була опозиційною до КПРС-КПУ;
 Діяльність КПУ в ініціативі по створенню громадського руху НРУ за перебудову була кроком на випередження. В першу чергу стосовно партійного керівництва союзного, яке прагнуло підтримувати альтернативні КПРС громадські рухи в республіках, зокрема в УРСР, з метою послаблення партійного керівництва республіканського рівня. По-друге, НРУ за перебудову нейтралізовував в своїх надрах практично всі опозиційні та альтернативні до КПУ організації. Найнебезпечнішою для КПУ була УГС, діяльність якої відновили звільнені з ув’язнення дисиденти;
 Гостро стає питання подолання регіонального протистояння, що тісно пов’язане з проблемою протистояння гілок влади в Україні та розбудови всеукраїнської виконавчої вертикалі. Президент Л. Кравчук невдало прагнув продовж всього терміну свого президентства створити дієву всеукраїнську виконавчу вертикаль, обмеживши повноваження Верховної Ради та місцевих Рад. Протягом 1990-х рр. проходив процес протистояння між Верховною Радою та Президентом. Після парламентських та президентських виборів 1994 р. в цьому протистоянні ситуація різко змінилася, що внесло значні зміни в політичну систему України. Основною метою Верховної Ради, точніше її керівництва та прорадянського лобі, яке постійно переважало в ній, було збереження повноважень своїх та місцевих Рад, які, фактично підпорядковувались Верховній Раді України. Така мета була характерною для будь-якого керівництва вищого законодавчого органу. За періоду президентства Л. Кравчука цю мету Верховної Ради України відстоював її Голова І.Плющ, який був в ідеологічно нейтральний;
 Протягом періоду кінця 1980-х  1990-х рр. робляться спроби структуризації партійної системи в Україні на базі відношення партій до влади. Найбільш гостро ця проблема постала після заборони діяльності КПУ та здобуття Україною незалежності. Питання президентської команди було поставлене Президентом одразу після його обрання. Л. Кравчук виявив ініціативу спертися в своїй діяльності на громадський рух НРУ. Але йому цього повноцінно не вдалося, так як у НРУ відбувалося протистояння двох угруповань. Період президентства Л. Кравчука характеризувався такою проблемою, як відсутність практичної легітимності виконавчих повноважень Президента (уявний конституціалізм), причиною чого була відсутність всеукраїнської виконавчої вертикалі, яка б дозволяла ефективно здійснювати Президенту, як главі виконавчої влади його функції. А ця проблема створила підстави для виникнення ситуації багатовладдя в державі. Верховна Рада України взяла неконституційно на себе виконавчі функції;
 Абстрактне поняття “партія влади” вживалося тривалий час в зв’язку з існуванням протягом 1990-х рр. лише групи підтримки Президента. Період президентства Л. Кучми характеризувався посиленням президентської влади. Це сприяло остаточному оформленню Президента України як репрезентатора влади в державі. Відповідно, опозиція з початком періоду президентства Л. Кучми оформлюється у ставленні до Президента. Верховна Рада України протистояла посиленню президентської влади та президентської вертикалі за рахунок обмеження повноважень Верховної Ради і органів місцевих Рад, тому опозиція оформлюється після парламентських виборів 1994 р. у вигляді лівого лобі у Верховній Раді України. Пропрезидентські сили у Верховній Раді України були розрізнені та неорганізовані і досить часто багато з них виступали опозиційно до Президента. Таким чином, влада та опозиція в Україні, з початком президентства Л. Кучми, оформлюється у вигляді протиборствуючих гілок влади, які контролюються протиборствуючими силами.