Краткое содержание: | У вступі обгрунтовується вибір теми дисертації і її актуальність, показано зв'язок дослідження з науковими програмами, планами й темами, формулюються мета, завдання, об'єкт, предмет і методи дослідження, визначається наукова новизна, практичне значення одержаних результатів і їх реалізація, особистий внесок здобувача, ступінь апробації і публікації результатів дисертаційного дослідження, зазначено структуру дисертації та її обсяг.
У першому розділі - "Теоретичні засади становлення вищих та центральних органів виконавчої влади Української Держави 1918 року" здійснено огляд наукової літератури за темою дослідження, дається класифікація органів виконавчої влади Української Держави 1918 р., розкрито правовий статус цих органів.
Добі Української Держави 1918 р. останнім часом приділено значної уваги з боку дослідників. Автор класифікував досліджену літературу за чотирма групами: 1) спогади сучасників подій і праці українських дослідників-емігрантів щодо діяльності й наробок Української Держави 1918 р.; 2) аналіз діяльності та політики гетьманату П.Скоропадського дослідниками радянської доби; 3) дослідження і погляд сучасних вітчизняних учених; 4) архівні документи гетьмана, Ради Міністрів Української Держави, міністерств (статути, накази, розпорядження, обіжники тощо), офіційне видання "Державний вістник" та інші періодичні видання.
Окремо автор визначає, що без чіткого й грунтовного визначення понять "державне управління", "виконавча влада" та їх співвідношення неможливі дослідження організаційно-правових засад і характеристики виконавчої влади Української Держави 1918 року. Основою для дослідження теорії державного управління є праці В.Авер'янова, Г.Атаманчука, О.Крупчана, Н.Нижник та В.Цвєткова.
Визначними для комплексного дослідження органів виконавчої влади Української Держави 1918 року були архівні джерела, офіційні друковані видання, спогади сучасників того періоду: М.Василенка, В.Вернадського, Д.Дорошенка, Н.Полонської-Василенко, П.Скоропадського, і плеяди сучасних вітчизняних учених: А.Буравченкова, М.Копиленка, О.Копиленка, С.Кульчицького, В.Майбороди, О.Мироненка, Р.Пирога, О.Реєнта, В.Солдатенка, які досліджували цей період із позицій критичного підходу й об'єктивного розгляду діяльності як здобутків, так і недоліків державного будівництва Української Держави 1918 р.
Також слід зазначити праці сучасних учених, які значну увагу приділили розгляду правового статусу, політиці та діяльності уряду в різних галузях державного управління і соціально-економічним відносинам того періоду: Д.Вєдєнєєва, Г.Гаврилюка, П.Гай-Нижник, В.Горєлова, С.Грибоєдова, Ж.Дзейко, Т.Заруди, Н.Ковальової, О.Машевського, С.Мякоти, Ф.Проданюка, Н.Самандас (Іванової), Г.Терели, О.Тимощука, Т.Харченко та О.Яременка.
Серед цієї групи вчених найближчими до нашої проблематики є наукові дослідження О.Яременка, метою дисертаційного дослідження якого був аналіз державно-управлінських відносин в Українській Державі 1918 року. Він проаналізував ситуацію напередодні встановлення гетьманату, визначив рівень легітимності влади П.Скоропадського й охарактеризував статус, місце й роль гетьмана, Ради Міністрів у системі державного управління, дав загальну характеристику центральним і місцевим органам державного управління й місцевого самоврядування, виявив основні форми і методи державно-управлінської діяльності, визначив характер взаємовідносин між громадянами й органами управління. Окремо приділив увагу характеристиці інституту державної служби за часів Гетьманату 1918 р. Однак поза увагою його дослідження залишились: аналіз становлення міністерств, департаментів, головних управлінь, центральних органів виконавчої влади зі спеціальним статусом і головноуповноважених; дослідження набуття ними конкретних організаційних форм у розвитку; відображення процесу формування горизонтально-вертикальних відносин і вироблення оптимального штатно-посадового розпису цих органів.
Окрім історичної науки цю добу грунтовно вивчають сучасні фахівці з історії держави і права. У центрі їх уваги насамперед правовий статус органів державної влади і характеристика форми державного правління й устрою. Прикладом можуть бути колективні праці юристів та істориків України Т.Бевза, Б.Вола, В.Гончаренка, Г.Гошуляка, С.Грабовського, М.Копиленка, О.Копиленко, П.Коріненко, Я.Малика, А.Рогожина, В.Самохвалова, С.Ставрояні, М.Степанова, А.Панюка, М.Рожика, В.Румянцева, В.Чуприни, М.Шевченка, В.Шевчука та Л.Шкляра.
Праці М.Копиленка й О.Копиленко, на підставі визначення правового статусу гетьмана як глави держави й Ради Міністрів як колегіального органу, показали структуру, межі владних повноважень цих інституцій і їх компетентність, торкнулись питання правової бази щодо організації такого інституту, як державна служба.
Наукові роботи ученого-юриста О.Мироненка посідають окреме місце в дослідженні періоду Української Держави 1918 р. за рахунок розкриття природи режиму П.Скоропадського і важливого кола питань щодо функціонування та діяльності державного механізму гетьманату. Так, він розглянув структуру і функції окремих органів управління: Ради Міністрів, міністерств закордонних справ, державної варти тощо.
Учені радянських часів мали можливість вивчати цей період лише з позицій класової боротьби, антинародної політики уряду П.Скоропадського та діяльності окупаційних німецько-австро-угорських військ на території України. Проте праці дослідників радянської доби все ж відображали певний процес функціонування держави, органів влади і їх взаємодію. І це при тому що архівні джерела, емігрантські дослідження і спомини очевидців було майже закрито для широкого вивчення. Так, можна виділити роботи радянських дослідників: Ю.Бєлана, Г.Заставенка, А.Лихолата, Є.Скляренка, В.Тичини. Окрім цього, було опубліковано документи окупаційної влади й уряду П.Скоропадського, у яких також наголошували на антинародній політиці окупаційного режиму П.Скоропадського, замовчуючи або нерідко фальсифікуючи його досягнення в побудові Української держави, її органів влади і їх діяльність.
Наступна група – це велика за діапазоном досліджень, думок, позицій кількість праць представників української діаспори та мемуари сучасників тієї доби. Різні вони тому, що, приміром, праці Д. Дорошенка, В.Липинського, І.Нагаєвського, Н.Полонської-Василенко – з одного боку, В.Винниченка, М.Галагана, І.Мазепи, М.Грушевського, П.Христюка і М.Шаповала – з другого, відображають полярні погляди на діяльність і суть державної форми правління Української Держави 1918 року. Останні сповідували принципи соціалізму й побудови Республіки рад, а перші були їх ідеологічними опонентами. Праці керівників Центральної ради, Директорії і українського лівого руху певним чином аналізують правовий статус гетьмана, членів уряду й старост, але все це тільки з негативних і суб'єктивних позицій, що не відповідає дійсному стану речей, що можна сказати й про праці та спомини прихильників гетьманського руху: В.Андрієвського, В.Артющенка, М.Бажанського, Г.Вислоцького, О.Войнаренка, Д.Гирського, В.Гришка, Б.Коваля, С.Кущинського, К.Левицького, Д.Левчука, Т.Михайлівського, Р.Млиновецького, О.Саліковського, С.Томашівського, П.Феденко, М.Шкільника та В.Яніва. У своїй більшості вони теж некритично оцінюють діяльність влади, але навпаки – у бік ідеалізації і прикрашання режиму П.Скоропадського, діяльності виконавчої влади. Окреме місце займають спомини сучасників тієї доби: М.Василенка, В.Вернадського, О.Войнаренка, Д.Дорошенка, Д.Донцова, М.Могилянського, М.Славінського, П.Стебницького та О.Удовиченка.
Серед споминів особливе значення має праця Д.Дорошенка "Українська Гетьманська Держава", яка є фундаментальною і найбільш повною з історії становлення гетьманату 1918 року серед цієї групи досліджень. У ній дано характеристику структури Ради Міністрів і міністерств, структурних змін у державних установах (особливо у Департаменті державної варти й інституті губернських і повітових старост). У цій роботі слід відокремлювати те, що він аналізує як історик і активний державний діяч Української Держави (міністр закордонних справ). Проте цінність його дослідження насамперед полягає в тому, що він зумів критично й об'єктивно, з позиції наукового пізнання, оцінити здобутки й недоліки в діяльності органів влади, методи і підходи до становлення системи виконавчої вертикалі.
Окреме місце серед мемуаристики посідають спомини самого гетьмана П.Скоропадського. У них він дав персональну характеристику членам уряду і старостам, їх державній діяльності. Висловив свою позицію і бачення побудови держави, органів управління та методів досягнення ефективності в роботі виконавчої гілки влади. До цих спогадів слід підходити з урахуванням їх особистого фактора.
Найбільш вірогідним джерелом дослідження становлення органів виконавчої влади залишаються архівні матеріали й документи: статути, положення, накази, обіжники, пояснювальні записки й проекти штатно-посадового розкладу, а також періодичні видання. Ці нормативно-правові акти влади чітко і недвозначно дають змогу прослідкувати яким чином проходив процес державотворення, а пояснювальні записки й проекти законів відображають пошук управлінських рішень щодо реформування системи державних органів. У дисертаційній роботі використано архівні матеріали, які вперше вводяться в науковий обіг з дослідження цього періоду. Проте комплексного дослідження саме процесів становлення міністерств і центральних органів виконавчої влади й визначення їх правового статусу немає. Був і залишається розгляд цієї моделі державного управління в контексті загального процесу державотворення і дослідження політичної, соціально-економічної діяльності гетьмана П.Скоропадського й уряду в цілому.
Застосування категорії "становлення" зумовлено тим, що в науковій літературі вона характеризується як процес набуття організацією нових якісних і кількісних характерних ознак і форм у процесі її розвитку. Це також філософська категорія, що відображає процес переходу від одного ступеня розвитку до іншого й набуття предметом, що виникає, якісної визначеності. Отже, термін "становлення" означає набуття структурою нових ознак для пристосування до змін, що відбулися і мають сталий характер, а також формування структури в процесі розвитку.
Щодо виконавчої влади, то вона принципово відрізняється від інших гілок державної влади і своїми завданнями, і діяльністю. Вона передусім більш структурована й організовує практичне виконання і реалізацію нормативно-правових актів держави. Виконавча влада складається із системи органів, які уповноважені державною владою виконувати її завдання.
Автором уперше запропоновано класифікацію вищих, центральних і прирівняних до них органів виконавчої влади Української Держави 1918 року відповідно до їх визначеного правового статусу. Згідно із Законом "Про тимчасовий державний устрій України" главою держави й виконавчої влади був гетьман П.Скоропадський. Рада Міністрів як вищий колегіальний орган у системі органів виконавчої влади виконувала функції координації загальнодержавних програм і узагальнення законодавчої ініціативи міністерств та інших відомств.
Міністерство мало статус вищого урядового органу, відповідального за напрям (галузь). До його складу входили центральні, прирівняні до них і урядові органи державного управління. Такий порядок закріплював за міністерством статус провідного (головного) органу виконавчої влади й засвідчував наявність чіткої ієрархічної системи управління.
Міністр Української Держави 1918 р. був вищим виконавцем рішень гетьмана та уряду у своїй сфері управління. До його повноважень належало розроблення законодавчих актів (законодавча ініціатива) стосовно свого напряму державного управління. Такий порядок виходив із нагальної потреби заповнення правового поля для забезпечення життєдіяльності країни в тих умовах. Законопроект міністра обговорювали у Раді Міністрів із можливим попереднім висновком Малої Ради Міністрів. Отримавши ухвалу Ради Міністрів, закон мав бути стверджений підписом гетьмана (на даний час – підписання Президентом України). У разі регулювання законопроектом кількох напрямів (галузей), його обговорювали й погоджували між собою всі причетні до цього питання міністри.
Для оперативності й більш ефективного управління процесами міністрам надавалося право не тільки тлумачення законів, а й видання підзаконних актів (розпоряджень), після попереднього схвалення їх Радою Міністрів. Тобто міністрам надавалися значні державно-владні повноваження, за які вони несли персональну відповідальність перед главою держави й виконавчої влади – гетьманом. Міністри самостійно приймали накази по міністерству про утворення нових Департаментів, окремих відділів чи, навпаки, про ліквідацію установ міністерства.
Департаменти, головні управління, головні управи, урядові уповноважені були прирівняні до статусу центральних органів виконавчої влади. Наради, комісії, ради, комітети при міністрі, міністерстві й департаментах були дорадчо-консультативними органами, які обговорювали і брали участь у вирішенні кардинальних питань державного управління.
Канцелярія міністра й Департамент загальних справ міністерства мали статус окремих і самостійних структурних підрозділів міністерства, які забезпечували постійний зв'язок міністра з департаментами й іншими установами, що входили в систему міністерства та контролювали виконання ними рішень гетьмана, уряду й міністра.
Державна канцелярія, Державний контроль та прирівняний до їхнього статусу Головноуповноважений по управлінню та ліквідації інституцій та організацій військового часу Української Держави були центральними органами виконавчої влади зі спеціальним статусом.
Значну роль у державному будівництві відігравала Державна канцелярія, що складалася з державного секретаря, його Юд, партамнту законодачих справ, архіу й бібліотки, Загального департаменту, Секртаріату Ради Міістрів, Окремого відділу кодфікації закоів, Державної Державна канцелярія акумулювала всі законопроекти уряду, міністерств і центральних органів виконавчої влади, забезпечуючи правову експертизу, кодифікацію нормативно-правових актів органів влади.
Державний секретар, як керівник Державної канцелярії, був значною фігурою в ієрархії вищих посадових осіб. Він призачався особисто гетьманом. Офіційно до складу уряду він не входв, але мав вирішальний голос з питань своєї компетенції. Повноваженнями держаного секретаря розробка й винесення на розгляд проектів остаточних законів і розоряджь, яко вон е налжали до виключної окремих міністрів; засвідчння своїм підпсом документів Радою Міністрі і гетьманом; подання до уряду законопроектів, розроблеих окрмм міністерствам, зі своїм зауваженнями щодо їх змісту; представлення документів Рад Міністрів на затвердження гетьманові; кодифікація законів і вдання зведеного їх збірнка; оголошення законів, наказів, постанов і розпоряджень; загальне ведення справ уряду.
Державний контроль виконував важливі державні завдання: охорону державного скарбу й майна, раціональне і дбайливе їх використання. Завдяки наполегливості цього органу підвищилася виконавча дисципліна державних інституцій різного рівня, бюджетні кошти витрачалися більш заощадливо. Порівнюючи це із сучасним етапом розвитку нашої держави, з погляду автора, є нагальна потреба у врахуванні такого досвіду в організації державного контролю: по-перше, чітка система взаємозв'язку центрального й місцевого апарату контрольних установ; по-друге, дієвий механізм організації ревізійної справи; по-третє, законодавчо визначений обсяг владних повноважень; по-четверте, правова й соціальна захищеність працівників контрольних установ, а також ефективна і результативна робота контролерів і ревізорів щодо захисту державних інтересів.
Наступним органом, прирівняним до статусу центрального органу виконавчої влади зі спеціальним статусом, було управління в особі головноуповноваженого по управлінню та ліквідації інституцій та організацій військового часу Української Держави, яке було вищим державним органом із цих питань. Під час Першої світової війни було утворено чимало таких громадських організацій, як Центральний військово-промисловий комітет, Земський союз, Союз міст, Земгор та господарчі інституції військового відомства, що одержували кошти й майно з державного військового фонду, який знаходився на території Української держави. Після виходу України з війни постало питання про повернення цих державних коштів і майна державі. Їхня кількість була значною, і уряд вирішив не тільки провести інвентаризацію цього майна й коштів, а передати майно за належністю насамперед до державних установ охорони здоров'я й опіки, продовольчих справ тощо. У разі сумніву щодо належності тієї чи іншої установи до зазначених організацій питання вирішувалося особисто Головою Ради Міністрів. Відтак головноуповноважений брав участь у засіданнях Ради Міністрів із правом вирішального голосу і був головним доповідачем із зазначених справ, користуючись правами товариша міністра, його розпорядження виконувалися всіма посадовими особами й інституціями.
Комплексно розглянуто їх правовий статус: повноваження, компетенцію, горизонтально-вертикальні зв'язки, штатно-посадові структури й процедуру утворення, ліквідації та реорганізації органів виконавчої влади. Це дає змогу в подальшому оцінити ступінь перетворень для врахування в ході реалізації на сучасному етапі адміністративної реформи в Україні.
У другому розділі – "Вищі та центральні органи виконавчої влади соціально-економічного напряму: формування та розвиток" – на підставі системного аналізу досліджено поетапний процес становлення виконавчих органів, який мав певну специфіку в таких напрямах державного управління: освіти й мистецтв, народного здоров'я й опікування, сповідань, праці, фінансів, торгу й промисловості, шляхів, продовольчих і земельних справ. Цей процес був поступовим і комплексним. Враховуючи попередній досвід, майже вдалося ліквідувати дезорганізованість у роботі виконавчих органів. Водночас він був надзвичайно динамічним і мав свої стадії: ревізію, інвентаризацію справ; утворення тимчасових органів для врегулювання ситуації (державні закупівельні бюро, земельно-ліквідаційні комісії тощо) і реорганізацію (ліквідацію), заснування нових департаментів, управлінь і управ. Ці стадії простежувалися майже в кожному центральному відомстві тієї доби. Досвід довів їх правильність і необхідність під час проведення таких реформ у системі виконавчих органів.
Міністерства соціального напряму Української Держави 1918 р. зробили чималий внесок в освітянську, релігійну політику й справу охорони здоров'я. Цього було досягнуто завдяки тому, що функціональна й організаційна структура цих відомств була наближеною до потреб часу. Освітня й культурна політика уряду країни відзначалася прогресивними нововведеннями: заснування Академії Наук, народних університетів, інститутів, шкіл тощо. Уперше було утворено центральне відомство, що відповідало за проведення культурної політики в державі. Поєднання (але організаційне й фінансове відокремлення) Головного управління національної культури та мистецтв з Міністерством освіти й мистецтв було прикладом ефективного державного управління всієї галузі. Також уперше було утворено новий департамент позашкільної освіти і дошкільного виховання.
Водночас автор звертає увагу на одну із суттєвих вад цього процесу в освітній сфері: невирішеність питання підпорядкування всіх типів навчальних закладів Міністерству освіти й мистецтв. Майже при кожному міністерстві знаходились свої навчальні установи, що фінансувалися за рахунок кредитів цих міністерств. Ними затверджувалися на посаді керівники й викладачі установ а також їх навчальні плани. І все це без погодження з Міністерством освіти й мистецтв, яке одночасно відповідало за весь цей напрям державної політики, а на практиці не мало повноважень для того, щоб узяти його під власний контроль.
Питаннями державного соціального захисту займався Департамент державного опікування, у статусі прирівняного до центрального органу виконавчої влади у складі Міністерства народного здоров'я та опікування, а на місцях цими питаннями відали органи місцевого самоврядування. Це стало нововведенням уряду, що за тих умов було логічним і виправданим. З погляду автора, такий підхід і сьогодні має сенс. Це і було втіленням принципів деконцентрації і децентралізації в управлінні сферою соціального захисту. На центральний урядовий орган – Департамент державного опікування – покладалися загальне розроблення принципів, координація і розроблення механізмів втілення державних соціальних програм. А органи місцевого самоврядування практично реалізували ці соціальні програми.
Міністерство народного здоров'я та опікування крім реорганізації лікарсько-санітарних місцевих установ повністю взяло на державний кошт надання медичної допомоги населенню, заснувало Комісію по реорганізації санітарно-медичних справ на Україні, основним завданням якої була підготовка пропозицій щодо реформування всієї системи охорони здоров'я населення.
Уперше в Україні в статусі вищого урядового органу виконавчої влади було сформовано Міністерство сповідань, завданням якого було допомагати церквам усіх сповідань, релігійним установам і спілкам в Україні у здійсненні наданих їм законом прав, а також доглядати за їх діяльністю відповідно до інтересів держави й суспільства. Утворюючи це міністерство, гетьман і Рада Міністрів виходили з позицій налагодження співпраці з усіма релігійними організаціями в Україні для розбудови незалежної держави. Значний духовний потенціал релігійних громад насамперед слід було залучати до реалізації соціальних реформ. Основним завданням цього міністерства було досягнення гармонійного співіснування релігійної багатоманітності і надання взаємної допомоги у створенні правової, соціальної і віротерпимої держави.
Міністерство праці Української Держави 1918 р. відігравало значну роль в організації цивілізованих стосунків між представниками праці й капіталу, прогнозуючи наслідки робітничої політики й політики щодо охорони праці. Тому його становлення повністю відповідало завданням, що стояли перед ним. Усі сектори діяльності було враховано за деяким винятком, а саме: поспішна ліквідація Департаменту громадських робіт і відділу, що займався розробленням нормативних актів щодо праці державних службовців. Проте все ж було проведено значну роботу щодо становлення як центральних, так і урядових органів Міністерства праці, що забезпечило налагодження у надзвичайно складних умовах насамперед нормального ритму роботи підприємств і установ Української Держави 1918 р.
У ході дослідження виявлено, що меншим радикалізмом щодо ліквідацій і реорганізацій відзначалося Міністерство фінансів. Ним було засновано: Державний банк, Державний земельний банк, Окремий корпус кордонної охорони і власну Експедицію для виготовлення державних паперів. Підходи до становлення Міністерства торгу й промисловості відображали економічний розвиток держави, його потреби в реформуванні взаємовідносин між приватним сектором економіки й державою. Статус цього міністерства у системі органів виконавчої влади був значним. Було проведено роботу щодо впорядкування внутрішньої структури департаментів і налагодження роботи рад, нарад, комітетів, комісій тощо при міністерстві, які, з погляду автора, мали новий конструктивний підхід до ефективного управління галуззю.
Процес становлення Міністерства шляхів мав цілеспрямований характер, а нововведення й більш чітке розмежування завдань між центральними й місцевими установами дало можливість ліквідувати дезорганізованість на шляхах України. Керівництво міністерства провело значну організаційну роботу щодо впорядкування структури й штатів. Слід також зазначити, що сам процес був динамічним і мав свої стадії: ревізії, інвентаризації справ, утворення тимчасових органів для врегулювання ситуації (тимчасові комісари) та реорганізації (ліквідації) і заснування нових департаментів (правничий, фінансовий, нових споруд), інспекції шляхів і рад (Вища техніко-економічна та адміністративно-господарська) тощо.
Прикладом значної ревізійної роботи і проведення загальнодержавної інвентаризації було Міністерство продовольчих справ, досвід якого має актуальність і зараз. Це міністерство створювало абсолютно нові ефективні органи виконавчої влади, прирівняні до статусу центральних – особоуповноважених: для забезпечення продовольством населення міст Києва й Одеси, для забезпечення незерновим фуражем, для забезпечення худобою та Державне хлібне бюро, яке взяло на себе зобов'язання забезпечити державу хлібом, зерном, фуражем і борошном.
Встановлено, що у спадок від Центральної ради залишилася чимала кількість неврегульованих аграрних і земельних питань. Уперше в Україні в системі Міністерства земельних справ було сформовано такі департаменти, як межовий, земельних поліпшень і сільського будівництва, міжвідомчий комітет з розвитку сільськогосподарської освіти в державі.
Отже, процес становлення вищих, центральних і прирівняних до них виконавчих органів соціально-економічного напряму відповідав реаліям часу, потребам суспільства й держави, а також мав значні успіхи у стабілізації соціально-економічних відносин.
У третьому розділі – "Особливості становлення вищих та центральних органів виконавчої влади адміністративно-політичного напряму" – дається аналіз процесу становлення, що мав певну специфіку в таких напрямах державного управління: юстиції, внутрішніх і закордонних справ, військових і морських питань. У результаті дослідження визначено, що зміст реформування цього напряму полягав в утворенні нових організаційних структур: департаментів, управлінь, управ, рад, нарад, комісій тощо. Це передусім стосується міністерств внутрішніх, військових і морських справ. Міністерства юстиції і закордонних справ визначалися в цьому питанні значно повільніше й непослідовно. Прикладом того було утворення в Міністерстві юстиції Канцелярії міністра, органу який не тільки інформаційно-аналітично обслуговував міністра та його товаришів (заступників), але й мав сильні повноваження щодо контролю за виконанням їх рішень департаментами й іншими установами. А пізніше (майже через три місяці) цей орган ліквідували і сформували секретарський відділ у Департаменті загальних справ. Такі рішення були безсистемними й невиваженими.
Найбільших успіхів Міністерство юстиції досягло у становленні державної пенітенціарної системи. Не відкидаючи попередній управлінській досвід і застосовуючи світові стандарти й підходи, Україна вперше серйозно підійшла до розбудови цієї системи. Як наслідок цього було сформовано Головне управління місць замкнення (колишнє Головне тюремне управління) на правах прирівняного до статусу центрального органу виконавчої влади.
У ході дослідження виявлено, що Міністерство закордонних справ внутрішню організаційну структуру не змінило, тому що на той час воно виконувало свої завдання ефективно. Ним було розпочато становлення державних дипломатичних установ і встановлення міждержавних стосунків майже із двадцятьма країнами. Це високий показник роботи відомства, хоча багато проектів залишилися нереалізованими. Причиною була низка суб'єктивних і об'єктивних обставин: окупація, блокада країнами Антанти, політика радянської Росії, а також пасивність державницької позиції керівників країни в зовнішньополітичних питаннях.
Найбільші досягнення в процесі становлення мало Міністерство внутрішніх справ. Воно було цивільним і займалося формуванням і практичною реалізацією внутрішньої державної політики. Його пріоритетом було забезпечення безпеки громадян і допомога органам місцевого самоврядування, сільським громадам, біженцям. Ефективність роботи міністерства пояснюється тим, що всі його підрозділи мали чітко розмежовані сфери, межі повноважень і компетенцій. Губернські й повітові старости, як представники уряду на місцях, були підзвітні міністру внутрішніх справ.
У добу Української Держави 1918 р. Міністерство внутрішніх справ було цивільним відомством європейського типу і відповідно вищим урядовим органом у прийнятті рішень та реалізації державної внутрішньої політики в країні. Виходячи із цього основного завдання, у складі Міністерства внутрішніх справ Української Держави 1918 р. було засновано: Департамент загальних справ, Технічно-господарський департамент, Окреме управління по біженецьким справам, Департамент місцевого самоврядування, Департамент державної варти, Департамент по справам страхування і протипожежних заходів, Департамент сільських справ, Головну управу по військовій повинності, управління по справам друку й Окреме поштово-телеграфне відомство.
Військові відомства проходили процес становлення в непростих умовах, проте досить організовано та кваліфіковано. Здобутки були більш суттєві, ніж за часів УНР. Це підтверджується, зокрема, фактом заснування окремого Морського міністерства. Встановлено, що за часів існування Української Держави було розроблено штатно-посадові розписи всіх структурних підрозділів Військового й Морського міністерств. Особливістю організаційної структури цих міністерств була відсутність у їх складі центральних чи прирівняних до них органів виконавчої влади. Вони були організовані на принципах єдиноначальності. Військовий і Морський міністри через головні управи, головні управління, окремі відділи забезпечували виконання рішення гетьмана, як глави держави і головнокомандуючого та уряду. Було організовано у їх складі нові управління, управи, почало формуватися територіальне розташування корпусів як основних військових з'єднань. Сьогодні воно відповідає сучасним оперативним командуванням в Україні. Незважаючи на значний супротив німецько-австрійського окупаційного командування щодо організації цих структур і збройних формувань, все ж було розпочато процес становлення збройних сил України. |