Своєрідність комічного у поетичній творчості Івана Франка

Краткое содержание

У Вступі обґрунтовано актуальність теми, сформульовано мету і завдання, окреслено методологічну базу дослідження, охарактеризовано стан вивченості проблеми, обґрунтовано вибір предмету дослідження та його джерельну базу, визначено наукову новизну роботи, наведено відомості щодо апробації одержаних результатів та їхнього впровадження, викладено основні положення, що виносяться на захист.

Розділ 1. “Природа сміху як естетичної категорії” складається із чотирьох підрозділів.

1.1.         “Сміхова культура й естетична категорія комічного”

Підрозділ присвячений з’ясуванню феномену сміху в ракурсі його значення в межах естетики вербальних мистецтв. Загалом, категорією сміху у широкому тлумаченні вважається явище, яке викликає посмішку у людини. У цьому ракурсі трактування “комічне” і “смішне” є синонімами. Переконуючи, що “смішне” і “комічне” не є тотожними поняттями, дослідники покладаються на авторитетну думку Ґ.В.–Ф.Ґегеля, для якого критерії розрізнення полягали у тому, що будь-яке смішне може стати комічним тільки за умови доброзичливості і впевненості у своєму безумовному піднесенні над власним протиріччям. Так, не зважаючи на те, що в одному відношенні ці два поняття (“смішне” і “комічне”) для науки естетики збігаються, а в іншому – ні, зокрема для безпосередніх виявів мистецтва, безсумнівним лишається той факт, що без комічного не буває смішного і навпаки. З’ясовуючи сутність комічного, науковці прагнуть встановити, що спричиняє сміх, до того ж намагаються розкрити природу так званого вишуканого сміху, позбавленого заангажованості примітивними людськими чинниками сміху (наприклад, неприйнятної поведінки за умов певної соціальної моралі).

У дефініційній сутності комічного переважає суб’єктно-об’єктний підхід. Зазвичай дослідники шукають пояснення комічного, зокрема й сміху, чи в якостях об’єкта, чи в особливостях реакції суб’єкта. У сучасній естетиці найбільш розповсюдженим серед дослідників є погляд на комічне як відображення і узагальнення протиріч об’єктивної дійсності. І, говорячи про сутність комічного, в сучасній естетиці говорять про сутність комічного протиріччя. Проблема недосконалості тільки суб’єктно-об’єктного підходу до явищ комізму і сміху є очевидною. Звідси постає потреба з’ясувати глибинну природу сміху, яка криється в особливостях ментальності загалу, реалізуючись у кожному конкретному прояві тієї чи іншої людини. Такий підхід до вивчення категорій “комічне” і “смішне” обґрунтовується у наступних підрозділах.

1.2. “Пошуки “універсального сміху”

Підрозділ присвячений з’ясуванню поняття “універсальний сміх”. На основі теоретичних досліджень М.Бахтіна, Д.Лихачова, Л.Махновця, Г.Ноги, Л.Пінського, В.Проппа визначено генезу, специфіку та засоби втілення цього явища в літературі.  Після з’ясування ознак поняття було зроблено висновок, що комічне (за умов суб’єктно-об’єктного підходу поділене на гумор та сатиру) в межах теорії про “універсальний сміх” має такі риси: світоспоглядальність (сміх як єдина точка зору на весь світ), сприйняття життя в його русі (гротескність), амбівалентність (синкретичність), сміхове першоджерело існування всього світу і, відповідно, всього у світі (грайливість, пародійність, точніше – пародійний модус). Запропонований підхід дає змогу більш глибоко проаналізувати поетичну творчість Івана Франка через призму “універсального сміху”.

1.3. “Сатира в контексті категорії “універсального сміху”

Суттєва відмінність сатири від гумору полягає у характері зображення явищ дійсності. Підкреслення неповноцінності за допомогою різкого перебільшення, порушення реальних форм, доведення описуваного до абсурду і кінцеве спростування – основний знаряддєвий апарат сатири як складового компоненту комічного. Тематичний потенціал сатиричних творів реалізується через зображення суспільних явищ, що завжди передбачає історичний контекст і звужує, на думку більшості дослідників, час актуальності літератури такого роду. Введення сатиричної домінанти в контекст явища “універсального сміху” дає можливість виокремити історичні детермінанти й узагальнити змістові акценти в художньому творі, бо поза категорією комізму сатира існувати не може.

Соціологізація сатиричної поезії І.Франка безсумнівна, проте вона не є самовичерпною. У більшості моментів відбувається плавне змішування об’єкта і суб’єкта сатиричного зображення, поет сміється не тільки над своїми опонентами, але й над собою, над загальною “недолею” покоління, піднімаючись над суспільним явищем. Тенденція до циклізації сатиричних поезій вперше в українській літературі спостерігається саме в творчості І.Франка.  Такий прийом реалізує прагнення автора утворити змістову цілісність, закони в якій відповідають законам створення певної картини світу. Не всі зразки сатиричних поезій І.Франка стосуються реалій тодішнього галицького суспільства. Реінтерпретація народних джерел, переосмислення здобутків світової літератури мають для автора не меншу вагу, ніж реалії сучасної йому доби. Тож спроба з’ясувати природу й складники “універсального сміху” і сатири як одного із засобів цієї категорії, її втілення у поетичних творах І.Франка дає змогу розширити межі аналізу феномену поетичної сатири видатного митця.

1.4. “Погляди Івана Франка на сутність комічного”

У підрозділі висвітлюються історичні умови життя Галичини кінця ХІХ – початку ХХ століття, в яких формуються погляди І.Франка на місце й значення літератури в розвитку нації. Розглянувши літературно-критичну, історико-теоретичну літературознавчу діяльність І.Франка, частково його епістолярій, а найголовніше – поетичну творчість під кутом зору втілення засобів комічного зображення, можемо виокремити основні засади авторової сатири: народність, суспільно-політичну та національну заангажованість, заперечення безцільного глузування та зубоскальства.

Будучи суттєвою складовою всієї творчості Івана Франка, його поетична сатира відзначається ефективністю, злободенністю, дошкульністю з одного боку, а в аспекті естетичному – досконалою художньою формою, творенням цілого світу-перевертня, в якому зображувані правила ставали пересторогою з іншого боку. Франкова сатира формувала як могла українську націю з етнографічної маси, але це завдання виконувала не “мистецькою тенденційністю”, навіть не патріотичними гаслами і темами як такими, а пекучим вогнем і пристрастю, щирістю і глибиною почувань поета, який тими темами жив, горів і страждав, своєю високомистецькою формою, на яку І.Франко звертав особливу увагу.

Розділ 2. “Поетична сатира Івана Франка раннього періоду: спроба реінтерпретації”

Цей розділ презентує літературознавчий аналіз сатиричних поезій І.Франка у хронологічному порядку. Розділ складається з чотирьох підрозділів.

2.1. “Перші сатиричні поезії і поеми”

Об’єктом аналізу в цьому підрозділі стали сатиричні поезії 1876 –1878 рр. Відповідне сатиричне звучання віршів циклу “Наші чесноти” та “Поступовець”, поем “Сон князя”, “Дума про Маледикта Плосколоба”, “Дума про Наума Безумовича” дають цілісну суспільну картину. Зокрема великі сатиричні поезії побудовані на фактажі з реалій тодішнього галицького життя. Проте, ці факти не перешкоджають високій якості художнього зображення.

Аналіз перших сатиричних поезій свідчить про те, що І.Франко наприкінці 1876 р. вперше, але досить вдало виступив у новому для себе жанрі – жанрі політичної сатири. Вірогідно, з боку поетичної форми ці ранні сатиричні поезії не зовсім досконалі, проте це був перший відкритий виступ з позицій нового суспільного ідеалу (ще не зовсім чіткого, наприклад, у вірші “Поступовець”), спрямованого проти “рутенщини” галицької інтелігенції. Цими поетичними спробами І.Франко продемонстрував своє несприйняття діянь і гасел галицьких москвофілів і народовців. Це був початок нової естетики комічного (безпосередньо сатиричного її модусу), зразки якої в західноукраїнській літературі до І.Франка представлені були поодинокими зразками. Зазначені твори переконливо підтверджують, що саме в ці роки відбувається бурхлива зміна життєвих пріоритетів молодого письменника, його світоглядних позицій. Нарешті, потрібно сказати, що перші сатиричні поезії поряд із віршем “Наймит” стоять у ряді перших громадянських творів І.Франка.

Отже, перші сатиричні поезії І.Франка є фактом і певної автоцензури, і критики тих інтелігентів, які не усвідомлювали свого першочергового, на думку І.Франка, завдання – служити нації.

2.2. “Сатиричні поезії циклу “Оси”

Значним кроком в еволюції сатири І.Франка в аспекті її поліфонічного звучання став цикл сатиричних творів “Оси”, до якого ввійшли сім сатиричних поезій та дві сатиричні поеми (“Ботокуди” і незакінчена “Вандрівка русина з бідою”). Усі вони написані в період 1880-1893 рр. Автор деталізував об’єкти критики, узагальнив у поемі “Ботокуди” явище, проти якого виступатиме.

Об’єктами сатиричного зображення автор обирає прошарок суспільних діячів, з якими добре був обізнаний. Актуальність цих творів не втратила значущості для сьогодення, бо під алегоричними, символічними образами криється суспільне явище, тенденція, яка виявляла живучість у всі часи підпорядкування України імперським порядкам. Спроби окупаційного суспільного ладу та вірнопідданої інтелігенції денаціоналізувати народ з одного боку, а з іншого – протистояння цій політиці з боку радикальної інтелігенції – ось центральна ідея циклу. Зрештою, “вади” тогочасного суспільства вічні (пустомельство, псевдопатріотизм, байдужість, егоїзм, підлість і надзвичайна обмеженість, які живили ґрунт для розвитку найпримітивніших інстинктів людини), занадто живучі у всі часи і за всяких урядів, а особливо окупаційних.

Розділ 3.“Реалізація засобів комічного у суспільно-політичних віршах”

3.1. “Специфіка політичної сатири І.Франка у циклі “Тюремні сонети”

Реалізація комічного елементу в цьому циклі відбувається у загострено-саркастичному елементі. Трагічно-комічна домінанта, в якій характер творів набуває не власне комічного звучання, вміщена у форму сонету. Цей новаторський елемент розширює змістові межі жанру, відновлює його можливості на сучасному Франкові літературному етапі. Поет стає творцем жанру політичного сонету. Своєрідно сміховий елемент, саркастична домінанта “Тюремних сонетів” виявлена в останньому вірші “Голубчики, українські поети…”, де автор, підсумовуючи зроблене, відсторонившись від тюремної тематики, дає своє бачення сонету як жанру, поряд з тим критикує сучасних йому сонетярів за недостатність майстерності і відсутність необхідного змісту. Настроєву опозицію “ненависть-любов” у циклі в межах аспекту аналізу варто перевести в опозицію “ліричне-епічне”.

Отже, “Тюремні сонети” як специфічний жанр мали і специфічну природу комічного.

3.2. “Особливості сміхового світу у циклі “Нові співомовки”

Цей підрозділ присвячений розгляду гумористично-сатиричних поезій “Нові співомовки”, які увійшли до збірки “Semper tiro”. Проаналізований матеріал дає підстави стверджувати, що в ньому автор намагався скласти образну мозаїку суспільно-національного життя Галичини вже на початку ХХ століття (1906 р.). Об’єктами сатири стають і питання, давно порушені поетом (діяльність галицьких партій, сутність реалістичного мистецтва), і питання нового характеру, зокрема зовнішня політика України. Наявні в циклі і проблеми, які набувають нового звучання – виправдання діяльності церковних служителів (“Як там у небі?”), окреслення сутності суспільного діяча початку століття (“Притичина”), боротьба за “виживання” нації (“Сучасна приказка”), визнання героя (“Цехмістер Купер’ян”) тощо. “Нові співомовки” формують той комічний світ, в якому всі елементи загальної картини мають зазори.

Отже, засоби сатири виходять на якісно новий рівень (знову-таки в межах жанру): семантична прихованість переходить у прозору викривальність, а алегоричне звучання нівелюється, переходячи у символічне. Потужний фольклорний струмінь забезпечує як вишуканість дотепів, викристалізованих протягом тисячоліть, так і доступність розуміння цих творів широкому загалу читачів.

3.3. “Динаміка змін тематичних домінант сатиричної поезії І.Франка”

У підрозділі представлені поезії, аналіз яких базувався на тематичному групуванні. Першу найбільшу групу становлять сатиричні поезії про псевдопатріотизм галицької еліти (діяльність “москвофілів” і “народовців” продовжувала бути центральним об’єктом сатиричного зображення протягом чи не всього життя поета). До другої групи належать поезії антиімперської тематики, третю групу представляє антиклерикальна тематика. І четверту велику тематичну групу сатиричних віршів Івана Франка становлять твори, написані в останні роки життя.  На думку Я.Мельник, основний пафос численних поезій І.Франка воєнної пори (“Інвазія”, “Царські слова”, “Муж довір’я”, “Пригода в Підбужи”, “Донець – козак молодий”, “Два столівники”) становить викриття “злобних”, “загребущих рук” російського самодержавства, великодержавних претензій російського імперіалізму, розбою, який чинила російська адміністрація й армія в Галичині, прикриваючись месіанською ідеєю визволення якогось міфічного “русского народа Галиции”.

       Отже, твори написані І.Франком в останні роки життя засвідчують суттєві зміни тематичних домінант сатиричної поезії, що було зумовлено певною історичною епохою.

У Висновках узагальнено основні результати дослідження.

Сатирична поезія І.Франка, за своєю тематикою, специфікою об’єктів зображення, фактографічністю, іноді документальністю, суспільно-політичною заанґажованістю тривалий час зводилась до обмеженого трактування, як творчість публіцистичного характеру, а сам автор тривалий час був співцем негараздів своєї доби. Революційність і гострота сатири поета, яка нібито наслідувала сатиричні зразки М.Є.Салтикова-Щедріна, нав’язувалась авторові інтерпретаторами радянських часів. Перекладацька спадщина в ті часи не була розглянута в повному обсязі, не наголошувалося твердження самого І.Франка про те, що захоплення найкращими зразками світової літератури з боку сатиричного зображення передбачало вироблення свого шляху, яким ітиме більшість письменників після нього. Це твердження було висловлене самим І.Франком у листі до М.Павлика. Неповноцінність українського автора порівняно з російським була політикою, а не наукою.

Мистецтво коміка, гумориста, сатирика полягає в тому, щоб показуючи об’єкт усмішки з його зовнішньої сторони, розкрити його внутрішню недосконалість, невідповідність. Вдивляючись у поетичні сатири І.Франка, легко помічаємо, що письменник наділяв своїх персонажів і фізичними недоліками з тією метою, щоб нещадніше викрити їх з боку морального, внутрішнього, суспільного.

Сатирична поезія митця є явищем не тільки публіцистичного, а й художньо-естетичного характеру, і сміхова ситуація в такій поезії важить менше, ніж внутрішнє осмислення сутності явища. Сміх поета-сатирика співвідноситься з явищем “універсального сміху”, а, відповідно, є явищем класичним. Ми приєднуємось до думки дослідників естетики комізму та сміху, які стверджують, що смішне завжди пов’язане із потворним, адже прекрасне та гармонійне не може викликати сміх за будь-яких умов ні у сфері фізичного життя людини, ні у сфері морального, так само, як і в сфері суспільного життя певного загалу людей.   

Більшість сатиричних поезій автор циклізував, до того ж до циклу включав твори різножанрового характеру, що об’єднувались ідейним змістом, темою тощо. Тому включення до нашого аналізу великих за жанром творів, зокрема поем та віршованих сатиричних оповідань (а не всього масиву авторських сатиричних поем) відповідає власне потребам розгляду циклу сатиричних поезій як змістової цілісності. Безпосереднє виокремлення тільки сатиричних віршів призвело б до нівеляції авторського задуму. Взята за основу теорія “універсального сміху” цілком відповідає задуму автора циклізувати твори.

Поетична сатира І.Я.Франка відбила й узагальнила у своїй тематиці, як і в самому стилі, ту непросту епоху, багатий особистий досвід, глибокі життєві спостереження. Тому, при певній схильності автора до фантастичних картин, сатирична поезія його реалістична, конкретна, історично і психологічно детермінована (час, місце і люди злиті тут у мальовничу і переконливу картину).

Авторська сатира – це не інтермедії, в яких читач відпочивав би перед наступним доланням громадянських мотивів, філософських спостережень, інтимних переживань. Франкова сатирична поезія – це цілий світ, в якому автор розмірковує над підневільним становищем народу, конфліктує з жорстокими реаліями буття. Цей конфлікт перманентно переходить у конфлікт із власним “я”, для якого ця постійна боротьба є виснажливою і тяжкою.

Сатирична поезія І.Франка – розумна та всеохоплююча. Письменнику притаманне глибоке розуміння людей та історичних подій, яке підказувало йому, що знання, талант ученого, вишукана особиста чесність у співдії з одинацтвом, зверхнім нерозумінням і несприйняттям реалій національної дійсності можуть призвести до трагічних і неочікуваних наслідків.

Вишуканість видумки і міць сатиричного таланту письменника у його циклах сатиричних поезій, а зрештою, й поодиноких сатиричних віршах, не застаріли і не втратили своєї значущості. Сама панорама галицького буття часів І.Франка з її статичністю, уповільненістю, інертністю, з її газетами, картинами психологічних тенденцій, суспільного та політичного життя прекрасна у своїй історичній точності і сутнісній художності. Більш того, всі цикли авторських поезій на сьогодні читаються як певні передбачення майбутніх потрясінь і дуже тверезе, провісницьке застереження. Глибока сатира І.Франка діяльно і розумно допомагала виборенню нового порядку у розумах та ідеях, літературі і тодішньому житті, і не втратила своєї впливовості дотепер.

Розглядаючи поетичну сатиру І.Франка на рівні засобів, якими досягається комізм, необхідно зазначити, що в ранньому періоді позначилися впливи західноєвропейських письменників. Так, у більшості циклів поряд із прозорими алегоріями, смисловими контрастами та емоційно-забарвленою лексикою знаходимо прізвища-характеристики та виведення цілої низки “дзеркальних героїв”, яскраві приклади політичного сміху, доведення до абсурду певних рис персонажів, самоіронія та сатира над українською ментальністю з її визнанням власної меншовартості, смислові повтори, а також смислові паузи. До сатиричних засобів слід віднести й особливості жанрової стилістики.

До комічного автор вдавався майже у всіх художніх творах (можливо, виключення становить тільки любовна лірика) і протягом всього життя. Комізм поетичних творів І.Франка є відшліфованим зразком авторської творчої лабораторії, в якій переплелися здобутки і українського фольклору, і найкращих зразків світової літературної спадщини.

Основний зміст роботи викладено у 6 публікаціях та монографії:

1.      Грибовська Д.А. Поетична сатира Івана Франка. – Донецьк: Вид-во Донецького національного університету, 2006. – 164 с.

2.      Грибовська Д. Українська література XVI – XVIII ст. і народна сміхова культура (історіографія міжсистемних зв’язків) // Матеріали п’ятого конґресу міжнародної асоціації україністів: Літературознавство / Упор. і відп. ред. О.Мишанич. – Чернівці: Рута, 2003. – Кн. 1. – С. 227-231.

3.      Грибовська Д. Іван Франко про літературну сатиру // Актуальні проблеми української літератури і фольклору. – Вип. 9. – Донецьк: Вид-во Донецького національного ун-ту, 2004. – С. 159-176.

4.      Грибовська Д.А. Cатиричні поеми І.Франка з циклу “Із злоби дня” збірки “Давнє й нове”: питання поетики // Наукові записки. – Вип. 62. – Ч. І. – Серія: Філологічні науки (літературознавство). – Кіровоград: РВВКДПУ ім. В.Винниченка, 2006. – С. 194-207.

5.      Грибовська Д.А. Специфіка ранніх сатиричних поезій І.Франка // Литературоведческий сборник. – Вип. 23-24. – Донецьк: Видавництво Донецького національного університету, 2006. – С. 111-123.

6.      Грибовська Д.А. Сатиричний цикл І.Я.Франка “Нові співомовки” зі збірки “Semper tiro”: спроба реінтерпретації // Актуальні проблеми слов’янської філології. Лінгвістика і літературознавство. – Вип. 11. – Київ-Ніжин: Аспект-поліграф, 2006. – С. 142-156.

7.      Грибовська Д.А. Специфіка політичної сатири І.Франка (на матеріалі циклу “Тюремні сонети”) // Актуальні проблеми української літератури і фольклору. – Вип. 10. – Донецьк: Вид-во Донецького національного ун-ту, 2006. – С. 253-264.

АНОТАЦІЯ

Грибовська Д.А. Специфіка комічного у поетичній спадщині Івана Франка. – Рукопис.

Дисертація на здобуття ступеня кандидата філологічних наук зі спеціальності 10.01.01 – українська література. 

У дисертації зроблено спробу системного аналізу поетичної сатири Івана Франка на базі великого емпіричного матеріалу. Встановлено, що масив такого роду віршів був несправедливо охарактеризований як матеріал, який втратив своє значення для сучасників. У зв’язку з цим твердженням у теоретичному розділі, присвяченому проблемі комічного як естетичної категорії та в рамках останнього – проблемі “універсального сміху”, було розглянуто сатиричну поезію Івана Франка як приклад високої художності та естетичної цінності.

Аналіз поетичної спадщини був здійснений за хронологічним принципом, який дав можливість відстежити етапи еволюції поета-сатирика. Основну увагу було зосереджено на поетичних збірках “З вершин і низин”, “Мій Ізмарагд”, “Semper tiro”, “Давнє й нове”, “Із літ моєї молодості”, а також на творах останніх років життя (1914-1916 рр.).

У роботі проаналізовано низку сатиричних бурлескно-пародійних поезій, які за своєю формою наближаються до жанру поем. Серед них “Дума про Маледикта Плосколоба”, “Дума про Наума Безумовича”, “Вандрівка русина з Бідою”, “П’яниця”, а також поема “Ботокуди”. Аналіз цих творів був необхідний для реалізації ідейного задуму поета, з огляду на те, що їх тематика та специфіка комічних прийомів суголосна з тематикою сатиричних віршів, представлених для аналізу.

Ключові слова: комічне, “універсальний сміх”, сатира, сатиричні прийоми, поетичні жанри, поетичний цикл, історична детермінація, принцип народності.