Актуальність теми дослідження. Становлення і зміцнення України як правової демократичної держави, формування на її теренах повноцінного громадянського суспільства неможливе без суттєвого поліпшення діяльності всіх державних структур, в тому числі правоохоронних органів. Основним їх завданням на сьогодні є запобігання злочинності та боротьба з нею, важливою складовою якої є слідча та оперативно-розшукова діяльність.
Розкриття і розслідування злочинів обгрунтовано відносять до одного з специфічних і складних видів суспільної діяльності, оскільки вона здійснюється у суворій відповідності до норм Конституції, кримінально-процесуального законодавства та інших нормативних актів, а також тактичних рекомендацій, які розроблені на підставі законів і передової правозастосовчої практики.
На сьогодні в Україні відзначається зменшення загальної кількості скоєнихзлочинів (1997 - 590 тис., 1998 - 572 тис., 1999 - 552 тис., 2000 – 531 тис., 2001 – 517 тисяч злочинів). Значно збільшилась кількість розкритих злочинів. Так, за 2001 рікрозкрито 405 521 злочин, що складає 76,4% від кількості скоєних злочинів (у 1999 році цей показник складав 70,5%). Однак вказане криміногенне явище становить велику загрозу не тільки життю і здоров’ю окремих громадян, але й нормальній життєдіяльності всього суспільства. Особливо слід відзначити, що значну частку складають тяжкі злочини (28,5%). Тому перед вченими та практичними працівниками правоохоронних органів поставло завдання розробити і впровадити у практику нові засоби і методи (тактичні прийоми) виявлення та збору доказової інформації, досконаліші методики розслідування злочинів.
У сучасному кримінальному процесі найбільш поширеними засобами збирання доказів є слідчі дії, в тому числі призначення та проведення експертиз, а в деяких випадках і оперативно-розшукові заходи. Серед слідчих дій пред’явлення для впізнання є важливим процесуальним засобом встановлення тотожності об’єктів за їх ідеальними відображеннями. Узнавання має місце як під час проведення слідчих дій, так і в ході оперативно-розшукової діяльності.
Процес впізнання - це розумова діяльність впізнаючого, суть якої полягає у порівнянні уявного відображення (сліду пам’яті) з реальним об’єктом, що спостерігається в даний час, з метою встановлення їх тотожності. Впізнання грунтується на підставі психофізіологічного акту узнавання, який широко застосовується як пізнавальний прийом у людській діяльності взагалі та в оперативно-слідчій практиці, зокрема.
Узнавання є основою розшуку злочинця по “гарячих слідах”, затримання підозрюваного, встановлення особи людини, котра видає себе за іншу, а також встановлення особи невпізнаного трупа. Однак тактичні особливості використання цієї природженої здатності людини в оперативно-розшуковій і слідчій діяльності залишаються білою плямою у криміналістичній літературі. Тому часто зустрічаються випадки ототожнення результатів узнавання під час оперативно-розшукових заходів з результатами пред’явлення для впізнання.
Відповідно до результатів проведеного нами анкетування лише 33% із 200 опитаних слідчих і оперативних працівників зі стажем 3-5 років відрізняють “узнавання” від “впізнання”, а 12% не змогли відповісти на поставлене запитання: чим відрізняється узнавання від впізнання?
Результати узнавання та впізнання мають різні процесуальні наслідки. Якщо результати узнавання, яке мало місце під час оперативно-розшукового заходу, є лише орієнтуючою інформацією, то результати пред’явлення для впізнання є доказами у кримінальній справі. Звідси випливає необхідність чіткого розмежування змісту понять “узнавання” і “впізнання” з метою їх правильного застосування в науці та практичній діяльності.
Останнім часом значно зменшилася допомога населення правоохоронним органам. Громадяни стали рідше повідомляти про скоєні злочини, відмовляються брати участь у впізнанні злочинців. Мотивація такої поведінки різна: від повної недовіри правоохоронним органам до страху перед помстою з боку злочинців. Особливо це стосується свідка та потерпілого, які беруть участь у пред’явленні для впізнання. Страх помсти з боку підозрюваного або його знайомих досить часто є причиною неправдивих свідчень. Але дотепер ще не розроблено надійний механізм захисту учасників кримінального процесу, хоча Закон “Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві” прийнято ще 23 грудня 1993 року. Частково на теоретичному рівні ця проблема висвітлена в дисертаційному дослідженні М.В.Куркіна. Однак досить багато питань ще залишилося не вирішеними як у теорії, так і в правозастосовчій практиці. Тому ми вважаємо за необхідне вдосконалити тактику пред’явлення для впізнання, розробивши конкретний механізм убезпечення впізнаючого.
Дослідженню проблем тактики пред’явлення для впізнання приділено значну увагу в юридичній літературі. В її розробку зробили вагомий внесок такі провідні вчені, як Н.Г.Бритвич, В.С.Бурданова, І.Є.Биховський, А.М.Васильєв, М.М.Гапанович, О.Я.Гінзбург, Г.І.Кочаров, В.О.Коновалова, А.О.Крикунов, В.С.Кузьмічов, В.Г.Лукашевич, Є.Д.Лукьянчиков, В.М.Петренко, О.І.Подольський, М.І.Порубов, М.В.Салтевський, З.Г.Самошина, Л.Д.Удалова, П.П.Цвєтков та багато інших. Однак більшість досліджень з цього питання провадилися на підставі законодавства та практики його застосування в республіках колишнього СРСР без урахування специфіки норм КПК України. Тому багато проблем тактики пред’явлення для впізнання залишаються дискусійними, деякі питання недостатньо вивчені, думки вчених з багатьох питань є суперечливими. Окрім цього, з моменту запровадження чинного Кримінально-процесуального кодексу України в суспільстві та в державі відбулися значні зміни, що справили відповідний вплив на формування морально-психологічних якостей громадян взагалі та учасниківкримінального судочинства, зокрема.
Психологічні процеси, які відбуваються у свідомості впізнаючого під час пред’явлення для впізнання, і їх результат науково обгрунтовані теорією криміналістичної ідентифікації. Цій проблемі приділено значну увагу в криміналістиці, тому автор детально ознайомився з роботами провідних вчених з проблем криміналістичної ідентифікації, а саме В.Я.Колдіна, В.П.Колмакова, І.І.Котюка, І.Д.Кучерова, М.Я.Сєгая, Т.О.Сєдова та ін.
Психофізіологічна сутність узнавання певною мірою висвітлена у працях А.В.Бонгарда, В.Д.Глєзєра, М.С.Шехтера. Однак проблема використання властивості людини узнавати об’єкти та події, які вона раніше спостерігала, у слідчій та оперативно-розшуковій практиці на сьогоднішній день майже не вивчена.
На сьогодні у криміналістичній тактиці недостатньо розроблені форми і способи пред’явлення для впізнання. Наприклад, впізнання за функціональними ознаками залишається проблемним. Потребують відповідної розробки питання зустрічного та повторного впізнання. Тим більше багато вчених вважають, що назріла необхідність розширити коло об’єктів, які пред’являються для впізнання. На жаль, вагома частка з названих пропозицій залишається покищо тільки рекомендаціями і в практичній діяльності майже не застосовуються, але деякі з них знайшли своє конкретне відображення у чинному Кримінально-процесуальному кодексі. На нашу думку, законодавче закріплення нових правил пред’явлення для впізнання могло би суттєво розширити можливість отримання доказової інформації та усунути суперечності і прогалини, які мають місце в чинному законодавстві. Вищесказане послужило підставою для вибору теми дисертаційного дослідження і є обгрунтуванням її актуальності.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.
Робота виконана відповідно до “Комплексної Програми боротьби зі злочинністю на 1996-2000 рр.”, що затверджена Указом Президента України № 837/96 від 17.09.1996 р. і Планом науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт Університету внутрішніх справ МВС України на 1996 р. (п.202). Тема дисертації “Тактика узнавання і впізнання на попередньому слідстві” обговорена на засіданні кафедри криміналістики та затверджена Вченою радою Харківського інституту внутрішніх справ 27 грудня 1993 року (протокол № 5).
