ТЕОДОТ ГАЛІП: ЖИТТЯ І ТВОРЧІСТЬ

Краткое содержание

У „Вступі” обґрунтовано актуальність теми; визначено мету і завдання; окреслено об’єкт і предмет дослідження, методи аналізу; з’ясовано наукову новизну, теоретичне й практичне значення отриманих результатів; подано відомості про апробацію основних положень дисертації.

Перший розділ − „Творчість Теодота Галіпа як об’єкт наукової думки” − складається з трьох підрозділів, в яких наведено різночасну літературознавчу оцінку Галіпового письменницького доробку, відстежується звертання до постаті буковинського патріота і його наукових праць із боку істориків та юристів. Зокрема, розглянуті прижиттєві відгуки на твори      Т. Галіпа (літературно-критичні статті І. Франка (1896), А. Кримського (1897) та О. Маковея (1897, 1901)), некролог-спогади  В. Сімовича „Тодот Галіп” (1943), портретно-оглядові статті М. Івасюка, Ф. Погребенника, Б. Мельничука, мовознавче дослідження  Л. Тарновецької-Ткач.    

У другому розділі − „У життєвому вирі (біографічний аспект)” − розглянуто життєвий шлях письменника. Особлива увага приділена періоду формування світоглядних переконань Галіпа, висвітленню його взаємин з І. Франком, О. Маковеєм, О. Кобилянською, С. Смаль-Стоцьким, В. Сімовичем та ін.

Біографічний аспект доповнений побіжним аналізом праць Т. Галіпа з юриспруденції (законопроект „Основні права і обов’язки українських громадян” (1919), „Про участь громадянства в карнім судочинстві” (1927), „Звичаєве право спадкове на Верховині яко джерело діючого права” (1929)).

Шляхом розкриття сутнісних рис цієї спраглої дій і спілкувань натури зроблено висновок про особистість письменника з погляду соціоніки − щодо ТІМу (типу інформаційного метаболізму) він екстраверт із такими найбільш вираженими інтелектуальними функціями, як логіка й сенсорика.

Наприкінці розділу розглядається використання Т. Галіпом псевдонімів, оскільки вигаданими іменами він підписував часто визначальні речі, не лише характерні для філософсько-світоглядних позицій, а й орієнтирно-показові для розкриття ставлення до перебігу гострих соціальних подій.

На підставі незаперечних доказів і прямих авторських вказівок зафіксований у „Словнику українських псевдонімів” О. Дея перелік псевдонімів Т. Галіпа (7 одиниць) доповнений ще    двома − q.М. Г-п та Немирич. Обґрунтовано висунуту авторкою гіпотезу про належність письменникові геоніма „Т. з-над Прута”.

У трьох підрозділах третього розділу − „Творча спадщина Теодота Галіпа: ідейно-естетичні засади, жанри, особливості ідіостилю” − систематизовано й проаналізовано поетичну, прозову та публіцистичну спадщину письменника з метою її зусібічного вивчення та інтерпретації; простежуються ідейно-тематичні пошуки Т. Галіпа; визначаються домінантні ознаки його креаційно-індивідуального стилю. 

3.1. Поетика лірики й ліро-епосу

У підрозділі з’ясовано особливості поезії Т. Галіпа, яка включає дві збірки − „Думки та пісні” (Чернівці, 1901) і „Дика рожа” (Станіславів, 1919), − низку поезій, вміщених на сторінках періодики кінця ХІХ − початку ХХ ст., та дві сатиричні поеми-стилізації; визначено риси Галіпового поетичного мовлення, зокрема закцентовано увагу на стилістиці, іконіці, ейдології, формозвістовій єдності та особливостях віршування, в яких віддзеркалюється художній мікросвіт майстра.     

3.1.1. Прикметна ознака творчого методу Т. Галіпа − синтез розмаїтих стильових напрямків: тут і реалізм, і данина романтизму, і впливи імпресіонізму та притаманних його добі модерністсько-символістських шукань.

Щодо стильової домінанти письменника, способу творення художнього світу Т. Галіп, безперечно, насамперед − реаліст. Життєві реалії більшою чи меншою мірою присутні фактично в усіх його поетичних речах − вони вриваються в поетичний хронотоп то правдивістю відтворення деталі, то відголоском наболілої проблеми, то сутнісним міркуванням-узагальненням. Це особливо помітно в його поетичній публіцистиці, в сатиричних поемах „Мій друг Корній” та „Вибір стану”, значною мірою і в ліриці („Просьба”, „На спомин”, „Пісня з села”, „Здравиця”, „Тертієва пісня” та ін.).

У поетичному доробку Т. Галіпа помітне використання засобів імпресіоністської поетики, характерний для цього літературного стилю потяг до зображення ірреального, фантастичного, трансцендентного, малярських формотворень, до кодування в образах природи різних чуттєвих внутрішніх станів. Екзистенційний дискомфорт прочитується через відповідні епітети, як-от: „холодний”, „сірий”, „чорний”, „незатишний”, „осінній”, „темний”, здебільшого поєднувані з іменниками із семантикою видимої незатишності на кшталт „мряка”, „студінь”, „вітер” тощо. Твори Галіпа нерідко викликають зорові асоціації. Причому в одних поезіях − це безколірні сіро-чорні полотна, в інших − акварелі з насиченою колористикою.  

Вплив естетики імпресіонізму особливо відчутний у „Східному переказі”, де реальні переживання переплелися з навіяннями видіння-марева, в просякнутій чорно-білими барвами поезії „Убогий край”, у віршах „Чабан”, „По жнивах”, архітектоніка яких вирізняється описовістю зображення.  

Лірика Т. Галіпа охоплює широкий настроєвий спектр − від тужливо-мінорних зимово-осінніх акордів до полярних їм, весняно-життєстверджувальних. Ці чуттєві переливи, зрештою, характерні для багатьох письменників складної переходової доби. Так, сумні октави „Мандрівних елегій” М. Вороного сусідять із його вітальним циклом „Amorosо”, а мінорнопсаломна „Осіння симфонія” Б. Лепкого емоційно контрастує з оптимістичним віршем „Минеться ніч, розвієсь тьма...”.

У Галіповій ліриці вловлюємо й викохані модерністами сумовиті „ушляхетнені” настрої, з помітним філософічним серпанком, близькі, зосібна, до поезії „молодомузівців”. Деякі поезії Галіпа (зосібна, „Широкий світ дрімота обгорнула...”, „Убогий край”) настроєм і навіть образно-смисловим рядом суголосні з „Мандрівними елегіями”, „Vae victis” М. Вороного. Поетом скорботи постає Т. Галіп у значній частині свого доробку („Спомин”, „Туга”, „Дика рожа”, „Над Дунаєм”, „З листа до неї”, „Розлука” та ін.). Нерідко знаходить співзвучність мінорній тональності в образах природи, вдається до психологічних зіставлень власного душевного стану і довкілля, як-от у ліричних спогадах про втрачену журбу-любов „Intermezzo” й „Крізь туман” або в наснаженому асоціативно-символічними паралелями вірші „На розході”.

Філософською наповненістю кращі твори Т. Галіпа підносяться до широкого узагальнюючого символу. Так, у розгорнутому описі весни (поезія „Не в час душа моя спрагнула...” із циклу „Осінь”) через виразні персоніфікації та епітети, запозичені з усної народної творчості традиційні тропи прочитується омріяне поетом майбутнє відродження України, а в символічному образі барвистих весняних вінків, розплетених осінніми вітрами, − несправдженість, передчасність сподівань ліричного героя.

3.1.2. Поеми Т. Галіпа „Мій друг Корній” (1896) та „Вибір стану” (1900) є своєрідними стилізаціями: перша − під Пушкінського „Євгенія Онєгіна”, друга − під „Енеїду” Котляревського. Споріднює ці твори виразне гумористичне начало. Але коли у „Виборі стану” це легка іронія над стражданнями кар’єриста-невдахи, то в другій поемі − доволі гостра сатира на безпристрасних лінькуватих землячків-корніїв, нездатних „для діл великих” і „загордих для малих”. До речі, останній твір сам автор назвав нарисом, вочевидь наголошуючи на його злободенності та адресності.

Основну увагу поет сконцентрував на сутнісних рисах своїх персонажів. Саме у внутрішньому портреті − художня цінність письменницького задуму, відповідно до якого він і висвічується. Галіп вдається до своєрідного художнього психологізму, як уважний психолог-аналітик вивчаючи „анамнез хвороби” свого героя-пацієнта. Причому головний акцент зроблено на взаємостосунках особи і суспільства. 

3.1.3. Ретроспективний погляд у минуле в Галіповій поезії в прозі „Над Дністром” не самоціль, а прагнення через спресування історичних подій,  рефлексійно-психологічне осмислення їх, розстановку певних дидактичних акцентів поселити в читачеві позитивно-оптимістичну настроєність, захопити його власним пієтетом перед славним минулим, аби стали зримими омріяні автором-ліричним героєм часи, коли збудуться „гаразд і слава на руській землі.”

Цій меті слугує обрана письменником система образно-художніх засобів (зокрема, антропоморфізм, антитетичні порівняння), через яку трансформовано душевний стан оповідача, його вочевидь антеїстичну сутність. Доречний у цьому своєрідному плачі-катарсисі небайдужого нащадка урочистий пафос твориться низкою структурно-семантичних чинників − анафоричною будовою речень, звертаннями, інверсіями. 

Прикметно, що характерний для українського романтичного світовідчуття контраст між героїчним минулим і сумним сьогоденням не набуває в поета локального колориту, що властиве багатьом письменникам нецентральних областей. Т. Галіп мислить соборницькими категоріями, тому його мрії про майбутнє рідної землі збігаються з міфологічною візією воскресіння України.

3.1.4. Ще одна помітна риса творчої манери Теодота Галіпа як лірика − органічне поєднання власне його суб’єктивної поетики, позначеної тяжінням до філософем, з образотворчими засобами народнопісенної традиції. У його віршах свіжі авторські метафори співіснують із фольклорними тропами, характерний для українського романтизму прозорий контекст змінюється на асоціативно-ускладнений, а збудована за класичними канонами віршоформа − на  коломийкову. Такий синтез, відбиваючи художньо-естетичні шукання нових виражальних засобів, водночас переконливо засвідчує духовне злиття з „народною стихією”, до якої письменник був такий чуйний, що, зрештою, найбільшою мірою сприяло його самовизначенню, становленню як літератора й особистості.

3.1.5. Щодо особливостей віршування Т. Галіпа зауважимо: в нього побутують виключно строфічні форми (зокрема, двовірші, секстети, восьмивірші, оригінальний 12-рядник), серед яких переважна більшість − канонізований катрен із перехресним римуванням. Поряд із класичними віршоформами Т. Галіп досить часто послуговується тактовиком. Значна частина його творів написана коломийковим віршем із розмаїтими схемами римування.   

3.2. Художня і мемуарна проза Т. Галіпа:

проблемно-тематичний аспект, жанрово-стильова своєрідність

У підрозділі розглянуто найбільшу за обсягом частину спадщини письменника, представлену новелою „Чужинець”, повістями „Перші зорі”, „Нерівна гра” та „Панки і підпанки”, низкою мініатюр і мемуарами „З моїх спогадів”; визначено домінантні проблемно-тематичні кола, які відбивають ідейно-естетичні засади письменника, що виявилися, зокрема, в пріоритетності принципів історизму та патріотизму, а також у дидактичній спрямованості деяких його творів.

3.2.1. У соціально-психологічній новелі „Чужинець” („Буковина”, 1895) гостро виступає одна з граней проблеми міжособистісного порозуміння й витоків духовної спорідненості, спонукаючи задуматися над причинами міжнаціональних непорозумінь. „Чужинець” зачіпає й деякі суто педагогічні питання, оскільки головні його персонажі − учитель і учень.

Письменник, спонукаючи читача пригадати давню, але пекучо актуальну для Буковини кінця ХІХ ст. істину, досить чітко окреслив суть конфлікту, з якого постає один із авторських умовиводів-резюме: навіть споріднені натури все ж залишаються чужими, а то й ворожими одна одній, якщо одна з них належить до нації-гнобителя, а інша − до нації гнобленої. І нездоланний бар’єр тут − різне розуміння в персонажів сутності патріотизму.

До позитивних моментів твору письменника-початківця належить сфокусованість розповіді на психологічних колізіях, вміння змальовувати викінчені характери, тонко продумувати й розробляти мотиваційні основи вчинків і поведінки персонажів.    

3.2.2. Погоджуючись із І. Франком та А. Кримським, що повість Т. Галіпа „Перші зорі” („Буковина”, 1895) далеко не досконала в художньому відношенні (більшість персонажів виписані досить фрагментарно, розпливчасто; не підвищують ідейно-естетичної вартості твору й композиційна крихкість, спрощене розв’язання конфлікту, а особливо, − відсутність справжньої інтриги), дисертантка все ж підкреслює її чималу історико-культурну вартість. Письменник засвідчив і наблизив до читача дуже важливий просторово-часовий відтинок – один із фрагментів історії національно-визвольних змагань на Буковині кінця ХІХ ст.

Через реалістичне змалювання громадської опінії щодо українців (русинів) загалом і репрезентацію тогочасної мовної ситуації на Буковині зокрема Т. Галіп порушує проблеми становлення українства як нації, як народу за дуже складних історичних обставин. Наявним пробуршівським настроям частини молоді, зневажливій оцінці українства деякими інонаціональними буковинцями, перекинчицьким тенденціям він протиставляє пробудження національної свідомості серед чернівецьких студентів.

Уже на той час прозаїк володів певним рівнем белетристичної майстерності, мав знакові особливості ідіостилю. Винятково вдалі, наприклад, деякі портретні характеристики (зокрема, критикований Франком його галицький радикал видається досить колоритним, зримо виведеним персонажем); неабиякої майстерності досягає письменник у відтворенні психології пересічного читача-обивателя; поетично змальовує рідні буковинські пейзажі; вміло моделює ситуації, які сприяють розкриттю його художнього задуму.        

3.2.3. Тематично різні мініатюри Т. Галіпа („Буковина”, 1896) імпонують містким лаконізмом, присутньою там інтонацією „переживання дійсності”, тоді як сюжетна розлогість повістевої частини Галіпового доробку (зокрема, „Перших зір”, „Панків і підпанків”) подекуди таки переобтяжує читача зовнішньою подієвістю при порівняно слабшій напрузі чуттєвого проникнення в матеріал. Так, у соціально-сатиричній мініатюрі „Москвофіл” автор, вдаючись до яскравої алегорії (вражаючий образ обезголовленого трупа), художньо узагальнив своє ставлення до австрійського москвофільства, первісно абсурдного й приреченого; психологічна мініатюра „Злочинець” загострює проблему злочину і кари, зокрема потенційної можливості злочину за певних обставин і міри відповідальності за це суспільства; оголює протиріччя між інтересами „одиниці”  і „загалу”.

3.2.4. Особливої вартості повісті-хроніці „Нерівна гра” („Канадійський фармер”, 1928) надає безпосередня участь у змальованих подіях її автора, достеменно обізнаного з громадсько-суспільними й національно-політичними обставинами чернівецького життя та пристрастями, які вирували на Буковині напередодні Першої світової війни, особисто знайомого з прототипами своїх персонажів.

Органічне для Т. Галіпа прагнення до максимальної об’єктивності при викладі опрацьованого фактажу. Він, зокрема, жодним чином не ідеалізує окреслений у „Нерівній грі” український табір, одверто  оголюючи наявні там проблеми морально-етичного плану, нерідко зумовлені виключно вадами української ментальності. З іншого боку, письменник зримо демонструє залежність розвитку національного чинника від тодішніх політичних обставин.

У цьому плані зіставляється окреслений у творі конфлікт із його історичним підґрунтям – скандально відомим банкрутством „Селянської каси” 1912 року та цькуванням її голови професора С. Смаль-Стоцького, який вочевидь є прототипом центральної постаті твору, професора Ардановича, а також звертається увага на автобіографізм повісті загалом.

Стурбований українською історичною перспективою, Т. Галіп підтекстово проводить неодноразово підтверджену ходом історії істину, що не досить ні розуму, ні кмітливості, треба громадити силу, без якої завжди залишаєшся в невиграшному становищі. Подібні акценти, але чіткіше і доступніше розставила в романі „Апостол черні” О. Кобилянська, наголосивши на своєчасності дійовішої еволюції, а саме: апостол черні – апостол меча. У 20-ті роки минулого століття, коли писалися названі твори, – висловлена в них провідна думка сприймається як констатація факту, рецепція недавно пережитих важких катаклізмів: надто очевидними (особливо для Галіпа, який брав безпосередню участь у процесі українського державотворення) були фатальні тріщини у фундаменті щойно зведеної державної споруди. У цьому сенсі важко переоцінити пізнавально-виховний вплив повісті-хроніки на наступні покоління українців.

3.2.5. У бувальщині „Панки і підпанки” („Час”, 1937) письменник порушує ряд різнопланових проблем, – зокрема, ймовірність та способи коригування національної психіки, взаємини особи і громади; пропонує свій варіант розв’язання дилем „пасивна споглядальна позиція чи активна протидія злу?”, „упромисловлення чи збереження довкілля?”, „космополітизм чи національна справа?”

Превалює в повісті дидактично-прикладне спрямування, очевидно, зумовлене твердим переконанням автора в громадсько-корисному призначенні літератури. Письменник наочно, на яскравих прикладах еволюції змальованих ним персонажів ніби підказує читачам, якими шляхами треба йти до втілення замірів, ненав’язливо навчає змагатися за утвердження власних переконань і водночас вселяє віру в можливість – за умови згуртованості й належного керівництва – перемоги громади, в цьому випадку невеличкого села Курилівки, над зграєю можновладних користолюбців. При тім  автор повісті зримо демонструє, щом кожен українець у собі (а народ у цілому) має побороти, щоб запобігти власному самознищенню, позбутися згубних для України рис національної ментальності; показує, як закладаються в суспільній свідомості неврівноважено-емоційних та слабовольних українців підвалини апостольства, що постане рушійною силою і відкриє виходи зі стану гноблених. Саме в цьому виразно проступають деякі паралелі та ідейно-тематичні збіги Галіпових „Панків і підпанків” та „Апостола черні” О. Кобилянської (зокрема, смислове переакцентування „упокореність − рішучість”, ставка на інтелігенцію, праця над формуванням національного ідеалу, помітне дидактичне навантаження, вивершена еволюція центральних образів, випробування їхньої „духової приналежності” чужиною).

Галіп пильно додивляється до людської психіки, уважно вивчаючи розмаїття зовнішніх ознак особи; зчаста вдається до самохарактеристики персонажів – через їхні мовні партії, монологи, роздумування. При цьому прокреслює тонко підмічені психологічні штрихи. Розповідь веде уміло – семантико-психологічний аспект поведінки його персонажів цілком узгоджується і з їхніми портретами, і зі змістово-подієвим планом твору.

3.2.6. Спогади Т. Галіпа „З моїх споминів” (1943) – не лише найповніше на сьогодні джерело автобіографічних відомостей про письменника, зразок майстерно виписаної оповіді. Це, насамперед, ще й надзвичайно цінний і багатющий матеріал для розуміння розстановки суспільних сил на сповненій бурхливих пристрастей громадсько-політичній арені Буковини кінця ХІХ − початку ХХ ст. загалом і в українському таборі зокрема. У цьому плані безсумнівне їх значення для істориків-дослідників українського національного руху на зламі двох століть.

В окремих розділах мемуарів розглянуті такі важливі та гостро актуальні тоді питання, як російська пропаганда на Буковині, її вияви і наслідки („Тіні Москви”), діяльність „Селянської каси” – фінансової установи, що була „союзом кредитових кооперативів краю”, – і причини її спровокованої кризи („Куди кинь, все клин”); культурно-історичні взаємини з Галичиною й Центральною Україною („Взаємини зі Львовом і Києвом”); найважливіші кроки уряду Української Держави та українського дипломатичного корпусу в 1918-1922 рр. („На дипломатичній службі”) тощо.

Галіп аналізує пережиті події як історик, уважний до деталі, позбавлений нещирості і суб’єктивізму в гіршому розумінні цього слова, безсторонньо виважено висловлює свої погляди на різні питання; по-адвокатськи вправно трактує всі „плюси” і „мінуси” історично посталих подій чи явищ, залишаючи за читачем право на власні оцінки.

Мемуари Галіпа відзначаються високим рівнем літературної майстерності, чіткістю і точністю викладу, звично властивих талановитому й уже фахово досвідченому белетристові. Автор легко і природно вводить читача в текстову канву, дбаючи про зацікавлене і поглиблене сприймання історичного матеріалу. Промовистої виразності, чуттєвої напруги та об’єктивної переконливості досягає завдяки вивіреним логікою й інтуїцією зображувальним засобам, доладному використанню сугестивного художнього образу. Ситуативно виправдані архаїзми, фразеологізми, іншомовні запозичення, численні епітети, перифрази та порівняння, які привносять у загальну мислену тональність додаткові інформативні й емоційні нюанси. 

3.3. Публіцистика Теодота Галіпа як віддзеркалення проблем українства

 кінця ХІХ − початку ХХ ст.

Досить тематично розмаїтий публіцистичний доробок Т. Галіпа й нині заслуговує на пильну до себе увагу. Насамперед тим, що дає змогу зіставити два безперечно схожих своєю складною проблематикою часових зрізи (тогочасний і нинішній) – тематика Галіпової публіцистики вочевидь проектується в сьогодення.

Стосовно жанрової специфіки в роботі зазначено, що письменник активно використовує нарис, памфлет, рецензію та статтю, причому вибір у кожному разі зумовлюється мобільністю відгуку. Серед публіцистичних статей Т. Галіпа − чимало їхніх різновидів, зокрема проблемні, роз’яснювальні, звертання, огляди, статті, присвячені окремим персоналіям.

3.3.1. Уже першому Галіповому нарисові „Коло груби” з уточнюючим підзаголовком „Міркування нефілістера” („Буковина”, 1894) притаманні риси, які згодом стануть визначальними для його ідіостилю − це намагання розбурхати оспалу громадську свідомість, зокрема, засобами гумору й сатири.

Композиційно він побудований на антитезі: інертності, сомнамбулізму питомої частини молоді протиставляється вітальність, життєстверджувальність старшого покоління. Основний дидактичний момент твору – заклик не бути „ученими-бузувірами”, „задзвеніти”-„заспівати” – сприймається як прагнення відродити серед молоді призабуті традиції, зберегти національну самобутність.

3.3.2. Низкою публікацій (зосібна, фейлетоном-памфлетом „Віршована злоба дня” (1895), статтею „Гадки бувшого москвофіла” (1896)) письменник долучився до пекучо актуальної в 90-ті роки ХІХ ст. на Буковині боротьби між народовсько-українським табором та австрійським москвофільством, яке він, „з погляду на слабі сили і з огляду на наступившу вже в неї смерть моральну”, називає партією мертвою. Принагідно зупиняється на такому злободенному тоді питанні, як значення єдиного правопису для розвитку народності й мови – „відрізняючої ознаки народу”.  Т. Галіп займав щодо нього принципову позицію. Він, подібно до І. Франка, С. Смаль-Стоцького, В. Сімовича, О. Маковея, незмінно залишався прихильником фонетичного правопису, аргументовано роз’яснюючи причини неприйнятності правопису етимологічного і гостро критично відгукуючись про „мовну плісняву” − москвофільську тарабарщину. Низка саркастичних епітетів і перифразів, кинутих публіцистом на адресу самих москвофілів та їхнього правопису, виказує одверту зневагу і презирство, якими він, безперечно, прагне заразити й читача.

Статті написані зі знанням справи, логічно переконливі й доказові і, як завжди, – яскраво белетристичні. Памфлетист досить вдало використовує різноманітний арсенал полемічних прийомів, зокрема, контамінує власну мову з мовою опонента, причому авторський елемент містить виразну оціночну інтерпретацію слів противника. Суб’єктивно забарвлена реакція Галіпа-публіциста на фразерство, софістику цитованої прямої мови сприяє її сатиричному переосмисленню і паралізації. Він застосовує такі засоби мовностилістичної полеміки, як включення в цитований текст сатиричного коментаря, тлумачення справжнього змісту демагогічних фраз опонента. Неабиякого емоційно-психологічного впливу на читача домагається Галіп, поєднуючи потрактування цитат із засобом удаваного самоприниження, а насправді –  глузування з москвофілів. При цьому жодним чином не порушує правил евристики. Натомість бачимо застосування аргументованої наступальної тактики, послідовне дотримання принципів обґрунтування, дисциплінованість думки – прийоми, які засвідчують майстерне володіння мистецтвом  полеміки.

3.3.3. Публіцистичні виступи Т. Галіпа, вміщені в пресових органах радикальної партії „Народна справа” (1907-1908) та „Громадянин” (1909-1910), − це роздуми письменника-патріота, національно мислячого, свідомого свого призначення розплутувати тугий клубок наболілих громадсько-політичних, соціально-економічних та культурних проблем Буковини початку минулого століття: становлення українства як нації; пробудження громадянської самосвідомості; складнощі аграрної політики, її взаємозв’язок з економікою і державною політикою; проблеми еміграції; національно-культурна праця як засіб підвищення резистентності українського організму; міжпартійні стосунки та ін. 

Зокрема, статті Т. Галіпа „Мужицька політика” і „Чого нам домагатися” засвідчують авторську обізнаність із проблемами буковинського селянства, виявляють глибоке їх розуміння, а водночас – бачення шляхів розв’язання; у викладі „Один рік розвитку” обґрунтовано потребу нагальних змін у національно-культурній праці і прокреслено основні напрямки роботи; про невідповідність національно-політичної роботи на Буковині вимогам історичного періоду йдеться в сповненій самокритичних докорів Галіповій статті „Історичний момент (Під Великдень)”.   

Вважаючи здоровий гумор, сатиру найдійовішим оздоровчим засобом, здатним викликати певні позитивні зрушення в добре ним знаній психіці земляків, публіцист уже не вперше (узагальнюючий сатиричний мікропортрет він подав у нарисі „Коло груби”, в поемах „Мій друг Корній” та „Вибір стану”) дотепно й дошкульно змальовує психологічний портрет буковинського русина – зневіреного, здебільшого політично безграмотного, схильного до абсентеїзму й космополітизму („Один крок вперед”).

Галіпова тогочасна публіцистика посвідчує глибину бачення не лише поточного моменту, а й історичної перспективи, його  патріотичний оптимізм, виявляє соборницьке думання. Вдале використання письменником засобів художнього слова (зокрема, порівняння, метафори), разом із логічним нанизуванням фактів, відповідною емоційністю викладу, сприяють ясності тексту, посиленню його впливовості.

3.3.4. У публіцистичному доробку Т. Галіпа є кілька матеріалів, присвячених конкретним персоналіям, зокрема „Михайло Петрович Драгоманів” („Буковина”, 1895), „Микола Васильович Ковалевський (Спомини)” („Літературно-науковий вісник”, 1909) та „Борці за мрії” („Громадянин”, 1910). Створені в різний час, вони, однак, мають те спільне, що мовиться в них про особистості, які Галіп дуже шанував, – про сподвижників, борців за національне відродження. Ці виклади проливають певне світло на ідейні переконання та самосвідомість молодого Галіпа і є, по суті, підсумковими оглядами та оцінкою зробленого визначними українськими діячами. Написані вони з властивою Галіпові об’єктивністю і мають певну історичну цінність, позаяк містять аналіз суспільно-політичних обставин, за яких жили і працювали ці високоавторитетні для нього люди.

Композицію своїх викладів Галіп глибоко продумує. Кожен висновок має чітку й логічну аргументацію. Так само ґрунтовно обумовлені визначення-перифрази, якими автор наділяє героїв своїх публікацій. Самі ж матеріали не лише містять оціночний момент, але й виконують інформативну функцію, сягають узагальнюючої символіки. Часто ці начала контаміновано.            

3.3.5. У важкі для України 20-ті роки минулого століття Т. Галіп знову ж намагається пером газетної публіцистики прислужитися справі національного відродження. Невтішні обставини економічного занепаду зумовили пильне зосередження його уваги на нагальних економічних проблемах, зокрема в статтях „Шлях до відродження поневоленої нації” із підзаголовком „На економічні теми” і „На широку воду” („Час”, 1928). Їхня мета – з’ясувавши причини економічної кризи, полегшити тим самим пошуки шляхів виходу з неї; письменник логічно і чітко доводить доконечність радикальних змін у тогочасній економіці, які уможливили б захист українського виробника та вітчизняного капіталу і припинили процес національного зубожіння.

3.3.6. Літературно-критичний доробок Т. Галіпа порівняно невеликий за обсягом, однак і він дає цінний і важливий матеріал для вивчення естетичних уподобань письменника і почасти для з’ясування проблем українського літературного процесу кінця ХІХ – початку ХХ століття. Його дослідження  відзначаються зрілістю критичної думки і широтою узагальнень. Зокрема, в рецензії „Поезії Осипа Маковея” („Зоря”, 1895) Галіп визначає особливості поетичних творів майбутнього редактора „Буковини”, відстежуючи причинно-наслідкові зв’язки між літературною творчістю й суспільно-історичними реаліями; в критичному відгукові на збірку А. Кримського „Повістки і ескізи з українського життя” („Буковина”, 1896), спираючись на засади компаративістики, подає сміливі й безкомпромісні літературознавчі судження, демонструє цілковиту солідарність з обґрунтованою І. Франком концепцією літератури як суспільного явища.           

Поодинокі вкраплення літературно-критичних роздумів знаходимо в епістолярній спадщині письменника. Його спостереження над творчістю деяких письменників, а також оцінки часописів не лише демонструють обізнаність із проблемами літературного процесу 90-х рр. ХІХ ст., але й відзначаються фаховим підходом, містять об’єктивні влучні характеристики (наприклад, розмірковування про завдання тогочасної критики, про новелу О. Кобилянської „Він і вона”, про вірші О. Маковея, про газету „Буковина” та двотижневик „Зоря”). Галіпове листування, де зафіксована автокритика, проливає світло на творчу історію деяких його творів і є своєрідним ключем до їх розуміння.

У „Висновках” підсумовано й узагальнено основні результати дослідження.

Художньо-історична та публіцистична спадщина Т. Галіпа кількісно й якісно збагатить контекст української літератури кінця ХІХ − початку ХХ ст. У цьому, зокрема, переконує здійснений аналіз його поетичного набутку.

Ідіостиль поета характеризується медитативністю, ліризмом, легкою символізацією, тонким психологізмом. Віршовий доробок Т. Галіпа репрезентує його як талановитого лірика, художній світ якого мозаїчно виграє різностильовими елементами. Тут завважуємо й генетичне живлення народнословесною духовною субстанцією („Коляда”, „Туга”, „Веснянка”); і неоромантичні мотиви, − наприклад звеличення пророка-борця („Пророк”, „Тертієва пісня”), провісна візія майбутнього України („Не в час душа моя спрагнула...”, „Над Дністром”); і притаманні імпресіонізмові колористика зображення („Чабан”, „По жнива”, „Убогий край”), метаморфози поетового духу („Східний переказ”) тощо; і викохані модерністами мотиви осіннього смутку („На розході”, „Широкий світ дрімота обгорнула...”). Органічно переплітаючись, вони додають свіжі барви до безперечно панівного в Галіпа реалістичного мистецького письма, являють своєрідний мікросвіт, збудований за законами гармонії якісно оновленого реалізму.

Поезія Т. Галіпа може звучати філософськи-алегорично і рефлексійно-інтимно, впритул наближатися до народнопісенної творчості чи будуватись за законами класичного вірша. Однак зримість і художня виваженість деталі, тонке відчуття слова й ритмомелодики у кращих зразках жанрово та змістово багатопланової палітри автора засвідчують непересічний хист і досить поважний рівень версифікаційної майстерності, якими Т. Галіп, на наш погляд, не поступається й деяким уже хрестоматійно визнаним його сучасникам.

Мінімумом заідеологізованості, болісними роздумами про долю України, поетизацією суму, органічним зв’язком із фольклорно-пісенною традицією й водночас − прагненням збагатити арсенал художньо-зображальних засобів творчою трансформацією здобутків новітніх європейських течій вірші Т. Галіпа суголосні з творчістю поетів галицької „Молодої Музи”, настроєво й образно споріднені з поезією М. Вороного. Відрізняючись, щоправда, від них нижчим ступенем несподіваності образних асоціацій, менш вираженим екзистенційним дискомфортом і космічними пориваннями.

Творчість письменника віддзеркалює драматизм тієї складної, суперечливої доби, в якій він жив і творив. Поезія, проза, публіцистика й мемуари Т. Галіпа наочно являють світоглядні переконання тогочасних представників покоління борців за формування національної свідомості, за соборність України.

Основні прикмети його творів − життєствердний вітаїзм, а також антеїзм як вияв непроминущої любові до рідної землі, що органічно випливало з розуміння письменником завдань літератури, зокрема, зумовлених необхідністю громадянського та ідейно-патріотичного виховання читацької аудиторії. Діяльний у житті, він і пером своїм порушував цілий спектр морально-етичних, соціальних і політичних питань, в колі яких − фактори соціально-культурного відродження, утвердження національної самосвідомості, морально-етичні засади. Письменник не тільки викриває зло, але й пропонує читачам спосіб його подолання, тобто дає підстави говорити про виразне дидактично-прикладне начало, яке об’єднує деякі його твори. Отже, позитивна вартість прозової спадщини Т. Галіпа визначається й проблемно-тематичним аспектом.

Т. Галіп сягає максимальної переконливості при відтворенні різних типів людських натур, їхніх психологічних станів, поведінки, міркувань і мовних партій. Цьому сприяють притаманна йому творча інтуїція, багата уява, добра пам’ять і спостережливість, чіткість письменницького бачення. 

Мемуари Т. Галіпа мають неабияку історичну цінність, бо відхиляють завісу громадсько-політичних пристрастей, що вирували на Буковині наприкінці ХІХ − на початку ХХ ст., і дають можливість вслухатися в різноголосся учасників дійства, збагнути мотиви прийняття важливих історичних рішень. „З моїх споминів” значно поглиблюють наші знання про етап відродження української державності 1917-1921 рр., оскільки доносять достовірну, з перших уст, інформацію одного з найактивніших членів тодішнього дипломатичного корпусу УНР, при цьому істотно доповнюючи вже відому мемуаристику (зокрема, спогади О. Поповича, Д. Дорошенка,                  В. Сімовича, М. Кордуби). Останнє особливо важливе для ціліснішого уявлення про зазначений період. І, нарешті, з мемуарів виразно проглядає різногранна постать Т. Галіпа − талановитого дипломата, скрупульозного історика; через них краще пізнаємо громадянські позиції та політичну орієнтацію автора в сучасних йому умовах.

Публіцистика письменника містить багатющий матеріал до вивчення історико-культурного, суспільно-політичного та соціально-економічного розвитку України кінця ХІХ − перших десятиліть ХХ ст. загалом і Буковини зокрема. Його публіцистичний стиль вирізняється переконливістю й доказовістю, продуманістю композиції, чіткою логікою викладу, яскравим образно-словесним ладом, експресивністю вислову (зокрема, іронічним і сатиричним забарвленням), які сприяють оптимальному сприйняттю інформації.

Як і багато дослідників різних періодів вітчизняної історії, письменник певний того, що наші невдачі зумовлені не лише об’єктивними чинниками (історичними, географічними, геополітичними), – не менше вони спричинені й українською національною психікою. Своїм талановитим пером він не тільки викриває національні хиби, а й працює над їхнім послабленням, у такий спосіб долучаючись до копіткої справи формування національного ідеалу. Здійснений Галіпом-публіцистом тонкий і глибокий аналіз тогочасного українського історико-соціального розвитку і досі повчальний: оголивши задавнені біди і проблеми, він не лише спонукає замислитись, але й зримо накреслює шляхи їх розв’язання.

Отже, глибокий патріотизм, високе почуття національної та громадянської відповідальності й, безперечно, талановитість пера, яка виразно позначається на його поезії, прозі, публіцистиці, забезпечують Теодотові Галіпу належне місце в українському літературному процесі й національному розвитку.