Терехов І.О. Державне регулювання зайнятості в Україні

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі розкрито сутність і стан проблеми, що розв’язується; обґрунтовано актуальність обраної теми; визначено мету й завдання дослідження, його наукову новизну, встановлено практичну корисність одержаних результатів; наведено дані щодо апробації цих результатів та їх опублікування.

У першому розділі – “Науково-теоретичні засади державного регулювання зайнятості” – викладено теоретичні засади формування системи державного регулювання зайнятості, проаналізовано розвиток системи забезпечення зайнятості в конкретних економічних умовах, розглянуто форми, тенденції процесу вивільнення працівників.

Дослідивши теоретичні засади формування системи державного регулювання зайнятості, ми визначили, що в науковій літературі останніх років немає визначення поняття “зайнятість”, яке враховувало б усі нові моменти в цій сфері. Згідно із Законом України “Про зайнятість населення”, зайнятість визначається як діяльність громадян, яка пов'язана із задоволенням особистих та суспільних потреб і, як правило, дає їм дохід у грошовій або іншій формі. Таке розуміння зайнятості відображає в основному юридичний аспект цього поняття. На наш погляд, тільки за умови всебічного розкриття соціально-економічного змісту зайнятості можна дати розширене трактування цього поняття.

Визначено, що зайнятість є найважливішою складовою соціального розвитку особи й суспільства, яка пов'язана із задоволенням різних потреб у сфері праці та одночасно є економічним феноменом, що дає змогу оцінити здатність систем зайнятості забезпечити максимальний економічний ефект. Таким чином, поняття зайнятості набуває якісно нового змісту: це соціально орієнтована зайнятість, що, у свою чергу, підвищує права особи як члена соціуму на працю. Якщо раніше право на працю розглядалося не тільки як право, а і як обов'язок зайняти певне місце в державному або кооперативному секторі економіки, то сучасна стратегія зайнятості повинна виходити з визнання рівноправності, однакової соціальної значущості будь-якого виду суспільно корисної діяльності, незалежно від сфери її здійснення. Отже, можна стверджувати, що в структурі зайнятості відбуваються зміни, які приводять до наповнення поняття “зайнятість” новим змістом.

Проаналізувавши розвиток системи забезпечення зайнятості в конкретних економічних умовах, ми визначили, що кожна з економічних форм реалізації зайнятості населення має свої сутнісні характеристики й відповідає певному етапу розвитку суспільства, відображаючи існуючі економічні реалії. На сьогодні всі форми зайнятості утворюють загальну модель зайнятості.

Розглянуто ефективність зайнятості в плані забезпечення високих соціальних результатів і економічної віддачі. Запропоновано критерії системи державної підтримки ефективної зайнятості: розвиток матеріального виробництва за переважно інтенсивним типом без залучення додаткових трудових ресурсів; раціональний розподіл і перерозподіл трудових ресурсів між підприємствами, галузями, регіонами; висока оплата трудових ресурсів, яка покликана виконувати стимуляційну роль в абсолютному й відносному скороченні кількості зайнятих на підприємствах працівників; серйозні якісні зміни в праці, які, перш за все, мають бути спрямовані на різке скорочення ручної праці; формування розвиненої мережі працевлаштування, підготовки, перепідготовки і профорієнтації працівників і незайнятих працездатних осіб, а також забезпечення соціальних гарантій для тих, хто бажає працевлаштуватися.

Розвиток нових форм господарювання може двояко впливати на зайнятість населення, проте в цілому період становлення ринкових відносин супроводжується значним впливом чинників, що призводять до вивільнення працівників з виробництва. Цей процес органічно пов'язаний з проблемою побудови ефективної системи зайнятості. Підкреслено, що шлях до ефективної зайнятості лежить тільки через ринок праці і структурні перетворення в економіці, які зумовлять процес вивільнення робочої сили, її переміщення між секторами економіки, формування резерву кадрів, мобілізацію й перерозподіл. Вивільнення робочої сили на ньому етапі стає особливо нагальним питанням і потребує ретельного вивчення в контексті трансформації системи зайнятості в ефективну.

Розглянуто також соціально-економічний зміст, причини, форми та загальні тенденції процесу вивільнення робочої сили. Встановлено, що вивільнення є наслідком загального кризового стану української економіки, спаду суспільного виробництва, порушення господарських зв'язків тощо. Можна констатувати, що в міру подальшого розвитку ринкової економіки щоразу більше виявляється закономірна тенденція до зростання масштабів вивільнення працівників.

Проте процеси вивільнення та перерозподілу робочої сили мають більш широке економічне значення. Вони сприяють підвищенню ефективності використання працівників, виробничих потужностей, удосконаленню професійно-кваліфікаційної структури робочої сили, подальшому розвитку сфери послуг і периферійних економічних регіонів.

Розглянуто також управлінський аспект економічного змісту категорії “вивільнення трудових ресурсів”. З погляду розвитку продуктивних сил суспільства вивільнення працівників виступає передумовою інтенсифікації та підвищення ефективності виробництва. Вивільнення трудових ресурсів є, перш за все, наслідком дії загального закону економії робочого часу.

Крім того, вивільнення й перерозподіл робочої сили є об'єктивною вимогою закону зміни роботи. Вивільнення працівників є об'єктивним процесом переміщення робочої сили, зумовленим ліквідацією або докорінною реорганізацією робочих місць. Двояка зумовленість цього процесу спричинила його прояви у відносній і абсолютній формі. Умовне, або відносне, вивільнення працівників є економією живої праці унаслідок зростання її продуктивності без скорочення діючих робочих місць. Зміст абсолютного вивільнення працівників має особливе значення: будучи результатом інтенсифікації виробництва, воно одночасно впливає на подальший стан науково-технічного процесу. Абсолютне вивільнення працівників є інтенсивною формою перебудови структури зайнятості та підвищення ефективності використання трудових ресурсів. А в умовах переходу до ринкових відносин саме абсолютне вивільнення стає переважною формою цього процесу.

У результаті абсолютного вивільнення формується категорія незайнятого населення, у якій виділено: вивільнених з виробництва під впливом науково-технічного прогресу; вивільнених з підприємств через зміну форми власності; вивільнених унаслідок закінчення виробничого або соціального будівництва, відпрацювання природних ресурсів або закінчення сезону робіт; вивільнених із збиткових підприємств, які закриваються. Така класифікація дає змогу поділити всіх вивільнених на групи залежно від підстав, що призвели до витіснення цих працівників з виробництва.

Процеси вивільнення робочої сили сприяють подоланню соціальної обмеженості праці, зростанню мобільності робочої сили, поверненню праці її реальної ціни. При цьому у працівників з'являється можливість вибору будь-якого виду зайнятості в рамках різноманіття форм власності й господарювання, будь-якої професії, місця проживання.

У другому розділі – “Аналіз державного регулювання зайнятості в Україні” – проаналізовано стан державного регулювання зайнятості населення, досліджено формування ринку праці на загальнонаціональному та регіональному рівнях.

На підставі проведеного аналізу визначено, що в майбутньому економіка має бути соціально орієнтованою. Гарантом цього має стати держава. Доказом цього є те, що ринкова економіка являє собою систему економічних, а не соціальних інтересів членів суспільства: у головному правилі ринкової економіки про мінімізацію збитків і максимізацію прибутку відсутній фактор соціального регулювання; соціальність наявна в ринковій економіці не як провідний елемент, а як елемент, підпорядкований інтересам капіталу; ігнорування асоціального характеру ринку призводить до ускладнення в усіх сферах життя людського суспільства і зводить нанівець ефективність реалізації програм в інших галузях економіки.

Виступаючи носієм соціальності, держава є єдиним посередником між працею і власністю, здатним забезпечити нормативну базу для соціального партнерства, у рамках якого будуть узгоджені їх соціально-економічні інтереси.

Визначено, що поняття “соціальна політика” не має певного наукового визначення, незважаючи на вже майже вікову історію. Проаналізувавши різні визначення дослідників, які представляють свій погляд на зміст і цілі того, що називають соціальною політикою, було визначено, що всі вони розкривають зміст об’єкта дослідження по-своєму, не роблячи при цьому його специфікації.

Виходячи з цього, запропоновано визначення соціальної політики як діяльності держави, спрямованої на пом’якшення соціальних суперечностей ринку. Негативні властивості ринку в соціальній сфері можна лише пом’якшити, але не усунути, оскільки їх здатність до самовідтворення глибоко вкорінена в самій системі.

Розглянуто принципи соціальної політики, яких слід дотримуватись при реалізації її механізмів, та наведено суть кожного принципу:

– триєдиний принцип-мета соціальної справедливості, ефективності й безпеки, кожен компонент якого рівнозначний за своєю цінністю. Зміст цього принципу полягає в забезпеченні кожного члена суспільства гідним рівнем життя, наданні можливостей для розвитку інтелектуальних і фізичних здібностей без ризику стати безробітним;

– принципи соціальної компенсації та соціальних гарантій забезпечують правову й соціальну захищеність громадян, необхідну для відшкодування економічних обмежень, зумовлених їх соціальним статусом;

– принцип соціального партнерства забезпечує: рівноправність сторін на переговорах і при прийнятті рішень; однакову для всіх сторін обов’язковість виконання домовленостей; обов’язкову й однакову відповідальність сторін за виконання прийнятих зобов’язань.

Аналіз соціальної політики стосовно ринку праці показав, що вона пов'язана, насамперед, з можливостями держави впливати на попит робочої сили. Вплив на ринок праці відбувається за допомогою коректування правових норм, скорочення доступу деяких груп працівників на ринок праці, інформування про його стан, фінансування системи перенавчання працівників. Результати соціальної політики в Україні є негативними. Це виявляється, насамперед, у порушеннях строків виплат заробітної плати населенню, низькому її рівні.

Досліджено ринок праці в Україні, який формується в складній обстановці після тривалого панування командно-адміністративних методів в економіці й утриманського настрою суспільства. Майже всі теорії ринку праці абсолютизують або роль попиту, або роль пропозиції. Проблематичним все ще залишається формування самого механізму ринку праці. Зазначено, що основними складовими ринку праці є традиційні елементи ринкового механізму: попит на робочу силу, її пропозиція, ціна робочої сили і конкуренція як між працівниками, так і між роботодавцями.

Запропоновано розглядати ринок праці як систему суспільних відносин; соціальних, зокрема юридичних, норм; інститутів, що зумовлюють нормальне відтворення й ефективне використання праці при відповідному розмірі винагороди.

Сформовано напрями становлення ринку праці в контексті загальних принципів регулювання. Вони полягають у такому: створення ефективної робочої інфраструктури (інформаційних бірж праці, автоматизованих систем збору й обробки інформації про попит і пропозицію робочих місць); соціально-економічна орієнтація на ті сфери праці й економічні відносини, які найбільш схильні до змін (сфера послуг, сфери застосування менш суспільних форм власності цінності і т.д.); створення регіональної системи стимулювання праці (для закріплення кадрів та ефективного залучення їх з інших регіонів); надання новим біржам праці й іншим інститутам ринку робочої сили функцій соціального захисту працівників, застосування контрактної системи найму та ін.

Вітчизняний ринок праці не може бути віднесений до розвинених і цивілізованих. Він дуже деформований і функціонує із стійким порушенням таких стихійних регуляторів зайнятості, як вартість і ціна робочої сили, свобода переливання праці й капіталу, конкуренція. Найважливішою умовою ефективності реформування економіки і її конкурентоспроможності є необхідність формування та функціонування сучасного цивілізованого ринку праці.

Це свідчить про те, що найближчим часом для ринку праці буде характерне перевищення пропозиції праці над попитом на неї. Подальша ринкова трансформація економіки буде пов'язана з масовим вивільненням працівників у результаті реорганізації й ліквідації малорентабельних і збиткових підприємств, неефективних робочих місць, структурною перебудовою виробництва. Тому ринок праці на сучасному етапі має формуватися в межах жорсткої системи неекономічних обмежувачів і амортизацій, обґрунтування й облік яких необхідні для того, щоб не відбулося виходу соціальних потрясінь за межі допустимого. Функції гаранта гранично допустимих параметрів наслідків соціально-економічного перевлаштування суспільства має взяти на себе держава, використовуючи для цього всю сукупність правових, економічних і інших засобів, що наявні в її розпорядженні.

Дослідження тенденцій формування цивілізованого ринку праці дало змогу виділити групи чинників, що, переплітаючись і доповнюючи один одного, впливають на стан і розвиток ринку праці:

- соціально-економічні (спад виробництва; структурна перебудова народного господарства; приватизація; лібералізація цін; жорстка монетарна політика, що звужує попит; гіпертрофовані розміри тіньової економіки; відсутність довгострокових інвестицій);

- успадковані (колективні засади; відсутність приватновласницьких і ринкових традицій; трудовий менталітет; праценадлишковість на підприємствах);

- природо ресурсні (висока забезпеченість стратегічними природними ресурсами; наявність вільних земель для виробничих інвестицій);

- зовнішньо економічні (переорієнтація більшої частини внутрішньої торгівлі на імпорт; домінування в зовнішньоторговельному обігу природних ресурсів; витіснення вітчизняного виробника зі світового і внутрішнього ринків; масовий відплив капіталу з країни);

- демографічні (процес природного зменшення населення; тенденція до скорочення тривалості життя; збільшення кількості осіб, що вступають у працездатний вік);

- міграційні (позитивне сальдо міграції в цілому; значне збільшення тимчасової неврахованої міграції; інтелектуальний відплив за кордон);

- політичні (втрата єдиної системи влади в країні; нестабільність політичної ситуації);

- інституціональні (особливості трудового законодавства; рівень впливу профспілок; найпоширеніші системи найму і типи трудових контрактів).

Розглянувши формування регіонального ринку праці, ми визначили, що формуються вони під впливом перелічених чинників. Однак слід зазначити, що на цей розвиток впливають ще й економіко-географічні відмінності між окремими територіями, рівень забезпеченості природними ресурсами, специфіка наявної інфраструктури.

Разом з тим необхідно зауважити, що стан ринку праці на національному й регіональному рівнях вимагає перегляду пріоритетів у цій сфері, перенесення акцентів з нескінченної боротьби із безробіттям на заходи превентивного характеру із запобігання йому.

Визначено, що в Україні поки що відсутня ефективна регіональна політика, яка ґрунтувалася б на оцінюванні ситуації на ринку праці й можливих перспектив її розвитку, насамперед у регіонах з істотною деформацією структури населення, специфікою соціально-економічного розвитку. Відсутні чітко сформульовані принципи регулювання соціально-економічного розвитку регіонів з огляду на збереження зайнятості та підвищення її ефективності, запобігання масовому і застійному безробіттю. Не запроваджено чіткого розмежування повноважень і функцій між центром і регіональними суб'єктами.

Така ситуація зумовлює необхідність посилення державної політики, яка передбачала б заходи з регулювання зайнятості та ринку праці, зокрема й по регіонах, а також розробку регіональних програм зайнятості, що міститимуть заходи із соціального захисту населення.

У третьому розділі – “Удосконалення державного регулювання зайнятості населення” – розроблено ефективний соціально-ринковий механізм регулювання зайнятості, досліджено інституційну структуру зайнятості, визначено основні напрями формування надійної системи соціального захисту від безробіття.

Залежно від кінцевої мети суспільного розвитку виділено економічну, гуманістичну й рівноважну модель політики зайнятості. У науковій літературі розглянуті стратегії регулювання зайнятості також називають, відповідно, моделями “економічного детермінізму”, “соціального популізму” й “активного суспільства”. Формування механізму регулювання зайнятості за своїм характером кореспондується саме з концептуальними підставами політики “активного суспільства” і рівноважною моделлю. Відповідно до рівноважної моделі, основними рисами зайнятості є: оптимальне поєднання повної й ефективної зайнятості; вільно обрана зайнятість і неприпустимість адміністративного примусу до праці; гармонізація прав і обов'язків людини в трудовій сфері; активізація економічної поведінки і подолання соціального утриманства працівників, однакова відповідальність громадянина і держави за можливість мати роботу; рівні можливості доступу до зайнятості й однакове ставлення до працюючих на ринку праці; нова трудова мотивація і висока зацікавленість працівників у високопродуктивній праці; захист соціально вразливих верств населення на ринку праці і цілеспрямоване пом'якшення негативних наслідків ринкової економіки для становища працівників. Перелічені риси мають стати цільовими для політики ринку праці, що формується, і результуючими для функціонування механізму регулювання зайнятості.

Визначено, що активне регулювання зайнятості на ринку праці має здійснюватись на регіональному, місцевому рівні управління. Основними цілями системи управління ринком праці на регіональному рівні є: формування трудового потенціалу; забезпечення підприємств необхідними кадрами; забезпечення ефективної та динамічної зайнятості населення, навчання, перенавчання і працевлаштування працівників.

На основі цих цілей запропоновано соціально-ринковий механізм регулювання зайнятості, який передбачає: розробку ефективної регіональної моделі управління зайнятістю, яка зумовить підвищення ролі та відповідальності адміністрації і власників підприємств у розробці та прийнятті організаційно-економічних рішень, які будуть сприяти одночасно і забезпеченню зайнятості, і раціональному використанню працівників на підприємствах; активне регулювання ринку праці, яке включає систему економічного стимулювання (пільги з оподаткування, кредити, субсидії) підприємств, що гарантують зайнятість і створюють робочі місця.

Регіональна система управління зайнятістю повинна інтегруватися в державну систему, яка має три рівні управління: загальнонаціональний, регіональний і місцевий. Причому найважливішим у цій системі стає саме регіональний, оскільки більшість проблем зайнятості фокусується в регіоні.

При такому підході соціально-ринковий механізм регулювання зайнятості населення в регіоні буде сукупністю органів (суб'єктів) управління, засобів і методів, за допомогою яких вони будуть впливати на об'єкти управління для найефективнішого досягнення цілей, що стоять перед конкретною соціально-економічною системою (тобто регіоном).

Запропонований соціально-ринковий механізм регулювання зайнятості населення дає змогу більш комплексно й ефективно регулювати всі процеси, пов'язані з формуванням системи зайнятості в регіоні.

Дослідження інституційної структури засвідчило, що служби зайнятості є інститутами ринку праці і становлять найважливішу частину механізму його регулювання. Розглянувши діяльність служб зайнятості, було визначено, що сучасна служба зайнятості будується на таких принципах, які сприяють підвищенню ефективності програм та послуг на макро- і мікрорівні: інтеграція ключових функцій служби зайнятості; стратегія втручання для зниження тривалості безробіття; внутрішні індикатори ефективності програм і послуг служби зайнятості.

Останніми роками ці принципи стали універсальними для багатьох країн світу. На їх підставі кожна з них розробляє власні підходи і плани з підвищення ефективності національних служб зайнятості. Водночас служби зайнятості міста й області не мають у своєму розпорядженні достовірної поточної інформації про кількісний і якісний склад незайнятих, а також практично не одержують відомостей від підприємств і організацій про наявність вакантних робочих місць, що, у свою чергу, призводить до того, що здійснювані центром зайнятості заходи не завжди мають запобіжний характер, а це значно знижує ефективність його роботи, оскільки ускладнює проведення аналізу попиту і пропозиції робочої сили і можливість прогнозування змін на ринку праці. Це пояснюється рядом причин: відсутність налагодженого механізму зв'язку між регіоном, службою зайнятості і підприємством; недостатність фінансового забезпечення цієї служби; обмежений кадровий потенціал служби зайнятості.

Вихід із цієї ситуації вбачається в мінімізації термінів з дня втрати робочого місця до нового працевлаштування, що, у свою чергу, потребує автоматизації системи управління працею, оперативно регулюючої і прогнозуючої кон'юнктури на ринку праці. У наших умовах є доцільним створення територіальних центрів зайнятості не тільки у великих містах, а й в інших населених пунктах, а також при навчальних закладах тощо. Центри будуть сприяти територіальному перерозподілу і працевлаштуванню населення, виїзду в зарубіжні країни з метою працевлаштування. Крім таких центрів, велику роль можуть відігравати так звані місцеві консультативні ради. Така організаційна система підірве монополію державної служби зайнятості і сприятиме розвитку конкуренції між державними, кооперативними і приватними центрами.

Визначено, що ще одним з напрямів підвищення ефективності регулювання ринку праці стає упровадження сучасних інформаційних технологій та Інтернету. При цьому під інформаційними технологіями слід розуміти не тільки і не скільки різноманітні автоматизовані системи управління, стільки новий технологічний рівень взаємодії органів управління ринком праці з інформаційно-обчислювальними системами, які дадуть змогу аналізувати і прогнозувати події.

З цією метою доцільним є створення в мережі Інтернет Web-сайта, що відображатиме всю основну інформацію про регіональні трудові ресурси. Серед можливих напрямів інформаційної підтримки такого WWW-сервера можна виділити такі: загальна інформація про економіку регіону; наочна інформація про основні галузі й підприємства, зокрема про вакансії на них; інформація про поточний стан ринку праці; інформація про можливості підвищення кваліфікації і професійну підготовку; адресно-довідкова інформація про організації, які сприяють працевлаштуванню; нормативно-правова інформація місцевого рівня; інформація про найважливіші економічні події.

Для ефективнішого функціонування подібного WWW-сервера є сенс створити його на основі взаємодії таких інституційних структур: органів місцевої влади, зокрема тих, що займаються питаннями праці і зайнятості в регіоні, вищих навчальних закладів і науково-дослідних інститутів, засобів масової інформації та інших зацікавлених установ.

Система соціального захисту є економічним інструментом, що регулює відтворення робочої сили й визначає повну вартість сукупної робочої сили суспільства. Розглядаючи заходи загального соціального захисту, які стосуються всіх членів суспільства, визначено, що їх слід доповнити специфічними видами допомоги окремим групам населення. Виділено три великі соціально-демографічні групи населення, що формують ринок праці: особи, які вивільняються з тих чи інших причин із суспільного виробництва; молодь, яка вперше шукає роботу; жінки, які повертаються в суспільне виробництво після завершення відпустки по догляду за дитиною або не працювали до народження дитини.

Для працівників, які вивільняються з підприємств, пріоритетним напрямом у програмах управління зайнятістю може стати залучення їх у процеси внутрішньогалузевого й міжгалузевого перерозподілу трудових ресурсів при максимально можливому використанні їх професійної підготовки. Для молоді запропоновано: створення нових форм господарювання на базі різних форм власності; створення розвиненої мережі центрів профорієнтації та навчання. Для жінок, які виходять на роботу з відпустки по догляду за дитиною, необхідно організувати систему, яка орієнтована на профнавчання.

Запропоновані заходи допоможуть пом'якшити нерівність різних груп населення на ринку праці, забезпечити соціальну захищеність найменш конкурентоспроможних з них. Організація практичної роботи в цьому напрямі входить до функцій державних служб зайнятості, у яких доцільно створити структурні підрозділи, спеціальні бюро, що займаються працевлаштуванням молоді, жінок, пенсіонерів, інвалідів тощо. Вирішення цього питання повинне здійснюватися з урахуванням специфіки регіону щодо формування, розподілу (перерозподілу), використання трудових ресурсів.